Іноді появляються на світ такі індивіди, що раз побачивши, одразу закохуєшся. Дивишся на них, і відірватись не годен. По яких ознаках їх можна впізнати? Надто чуттєвих ніздрях, гейби кожної миті вони вдихають райські пахощі. Обличчя, або ж посміхається, або ж посередині посмішки. Воістину велична природа справжнього почуття, завше вона по-дівочому сексуальна. Гонората зовсім не еталон краси - краса ж бо річ цілком пересічна, посполита. Тут інше - оскільки вже Бог посміхався викреслюючи її особливі властивості, то в кожному стрічному відгукнуться ці теплі, не від світу цього веселощі.
Їй навіть немає потреби із кимсь "тусити", чи "дружити", як це тепер означують в універі. Вона і так має чим поділитись: своєю присутністю, яка змушує усіх навколо ставати кращими.
Дівчина завжди особливо уважно слухала викладів завідувача кафедрою прикладної фізики. З появою на курсі Гонорати, свій предмет Іларій став читати так захоплююче й натхненно, що аудиторія, яка раніше пустувала, тепер завжди була переповнена. Як він читав, ні, декламував свій предмет, що не можна було ним не захопитись, навіть ті, що були вельми далекі від прикладної фізики як Земля від Меркурія, почали долати ті карколомні відстані з неймовірною, впрост космічною швидкістю. Через тих двох Бог займався особисто з певністю усім їхнім курсом.
Безмовна присутність первозданної краси, шквал неймовірних емоцій, які неможливо передати словами, сильних почуттів, нестримних бажань викликають величезний оргазм тіла і душі. Це відчував кожен присутній в авдиторії. І тут ніхто б не посмів сперечатися із Фройдом чи ближчим нам Захер Мазохом...
Більшість тямила, що це не повернулась перша любов, як це буває у віруючих, та й не заново полонила професора любов до прикладної фізики, а вплинули на поважного віком професора чари прекрасної Гонорати.
Вразило не тільки її не посполите ім'я, значення якого Іларій так і не докопався. В універі, як звикло, намагались гукати її скорочено: "Нора" - вперто не відгукувалась. В кожному разі своїй психоматриці повністю відповідала. Була властолюбною, з підвищеною емоційністю, мала неабиякі творчі амбіції, гострий розум, в ній відчувалась сила й самовпевненість, як і таємничість... Звісно, як кожна дівчина шукала свого ідеалу. Його важко було знайти серед залицяльників одногрупників чи й узагалі ровесників. Тому не дуже й здивувались, що прийняла залицяння хоча добре підтоптаного розумника Іларія. Була унікальною особиною під кожним оглядом.
Гонората дуже серйозно займалася прикладною фізикою, й частенько забігала до професора отримати додаткові консультації. Спільне захоплення, безумовно, єднає людей. Їх часто можна було бачити на наукових конференціях. Ніхто й не дивувався - тримались мов рівня. Усі без винятку про них говорили з пошанівком. "Те, що про людей говорять, правдиво це чи ні, посідає таке ж саме місце в їхній долі, як їхні вчинки", - казав В. Гюго. Мав стовідсоткову слушність. Про них говорили добре.
Коли Іларій заговорив про одруження, Стахів , його найкращий приятель, з яким чверть віку викладали на одній кафедрі, не перечив.
- Вона справді прекрасна дівчина, Іларію, хто б сперечався? З поважної й заможної родини - ніхто не запідозрить, що спокусилась твоїми статками. Вірю, вона буде великим вченим і з певністю висітиме отут, кинув очима на поважні портрети вздовж стіни - гордість кафедри. Та, боюся, згубиш ти із нею свій душевний спокій...
- Боже, яка дурня! лише в її присутності відчуваю справжню гармонію, - статечно заперечив Іларій.
- Тобі, звісно, видніше, хіба ж я тобі ворог? - обійняв приятеля Стахів.
***
Старезний будинок Іларія прийняв Гонорату з радістю - сухе дерево вишульганих за більш ніж два століття сходинок під її швидкими ніженьками озвалось по-особливому - зойками. Під Іларієм вони завше постогнювали. Господар це одразу запримітив. Аби потрапити в ритм дружині, крок його став швидшим і пружнішим, правда, не завше про це пам'ятав...
У квітні вдарив мороз і випав сніг - львівська зима бодай на останок запрагла показати свій норов - наморозь замурувала вікна в квартирах і трамваях. Так само несподівано наступного ранку тепла хвиля з Атлантики заполонила місто. Зривались з дахів борульки. Дітлахи поскидали теплі куртки і шапки й раділи ні, навіть не весні - літечку, що раптово накрило місто. Та загальна радість опанувала не всіх.
Професор Іларій, попри те, що любив тепло і сонце, був у кепському гуморі.
Його ідеально округла, вкрита ріденьким, тонким мов павутинням волоссячком голівонька уже відколи була заповнена усуціль мракобіссям і гносеомахією*.
- Вигадки люциферські усі ті витребеньки з Інтернетом, спокуса, ваба і суцільний гріх! - проголошував не лише подумки, такі думки проскакували навіть на лекціях, що, звісно, не вельми підіймало серед студентів професорський авторитет. Уся ж проблема у тому, що Іларій приревнував законну дружину до ноутбука. Мало йому, що дружина не зважаючи не молоденький вік, всенькі вечори проводила дома, спацеруючи від компа та бібліотекою. Та віра у вірність молоденької дружини, була розхитана, як старий, іще польський табурет, що використовувався з єдиною метою - кинути оком на покази газового лічильника. З кимсь же вона спілкується безперестанку через свій ноутбук!? - не давала серцю спокою думка. Не вистачило професору, що пролюстрував мобільник жіночки, та не знайшов жодного підозрілого номера - лишень однокурсники і рідня. Попросив секретарку, аби ближче познайомила його з комп'ютером... Й вечорами вивчав ази компютерної грамоти. Тепер мав доступ й до цієї "чорної скриньки", де читати міг все - нічого захищеного паролем у Гонорати не було... На якийсь час відлягло від серця.
Написав черговий відгук на дисертацію, де мав бути опонентом і полапався на тому, що це писав хтось зовсім інший, із яким його вже нічого не пов'язує, - особливо там, де він давав волю почуттям, які давно минули. Попросту, робив це автоматично, як колись... А ще донедавна похвалявся, що не повторився в жодній лекції, чи журнальній статті... Засмутило. На щастя Гонората іще не спала. Відкрита спина дружини, що читала повернувшись до нічника, надихнула б не лише майстра пензля. Його завше приголомшувала округлість її стегон, золотава від світла лампи шкіра... Оті беззахисні плечі, що їх кохатиме усе життя, шкіру, яка благала про доторк сильних, ніжних рук. Тихенько, мов тигр, підкрався до спокусливого видива. Тонким доторком чутливого пальця провів від шийного хребця аж до копчика. Від доторку його теплої долоні спина Гонорати вигнулась, мов срібна рибина, яка щойно вискочила із води. Він діткнув її голих стегон і відчув, як вона затріпотіла - розбудив у ній пліточку, плотичку - вона затріпотіла так, ніби захотіла виплигнути в його теплі долоні, але він більше не торкався її... Зблиснула іще блакить пеньюару, немовби дим над багаттям майнула в місці злиття ніг розгарячіла бездонна чорнота і відразу холодна слизька ковдра тихцем вкрила жінку.
"Юж по всьому!" - не громом вдарила, попросту дала по писку підступна думка, в яку звісно ж не повірив.
Очі Гонорати, яка повільним рухом виключила нічник зволожилися. Вперше відчула якийсь жаль, чи образу. Геть не знала, що робити з цим розпломенілим тілом. Відчувала його не як дар, а радше, як подарунок на день народження, вимушений й не надто потрібний, який хотілося передарувати. Такі усвідомлення збивають з ніг своєю несподіваністю і водночас простотою. Боялася зібрати їх докупи. Вони наче скалки дзеркал - відчувала пекучий й різкий біль щоразу наштовхуючись на них.
Різні почуття віддзеркалювалися у відкритих зіницях жінки, думки морщили і розгладжували її чоло, вуста втримували тисячі слів, що хотіли б із них злетіти...
- З ким не буває? таке і в молодості проскакує, - виправдовувався намагаючись мислити прагматично професор. Гонората мовчала. Не ображено, не докірливо - просто тихо мовчала. З того моменту Іларій почувався радше не чоловіком, а духом дому, чия присутність для Гонорати - мінімальна. Це, звісно, дурня, але такі провокаційні думки, раз прийшовши, мають властивість залишатись в закамарках пам'яті.
Того вечора Ілларій затягнув Стахіва на лямпку вина, можливо, це мало б нагадати їм студентські роки, де окрім цього пійла нічого не пили. Якось одразу захмеліли. Голівоньки їхні були незвичні до алкогольного трунку й завели мову про найнепопулярнішу тему - смерть.
- Не важливо, що помреш, не важливо в якому віці, важливо, за яким заняттям тебе застане смерть, - патетично проголошував Іларій. Непогано б сходячи на Еверест чи хоча б на Говерлу...
-Звісно, це краще ніж киснути в хаті, мов гнилий помідор, - погодився Стахів, - кажеш, Еверест, Говерла... А якби так на дев'ятий поверх, та без ліфта?! Це для тебе не видається більш приземленою інтелектуальною висотою?
- Виджу, хочеш мене принизити, - з нуткою образи буркнув Іларій.
- Радше приземлити. Ми ж тобою ровесники. Пліч о пліч пропрацювали всеньке життя. Хотілося б, багато чого. Та, на щастя, з втратою можливості й бажання покидають. З бігом часу усе важче вірити в те, що робиш свою справу дедалі краще. Коли зовсім щиро, усе частіше думаю, чи взагалі варто це робити. Може піти на заслужений спочинок...
Іларій не приймав подібних думок, навіть гіпотетично. Вони швидко розпрощались. З трохи зіпсутим настроєм повернувся додому. Прослідкував, аби східці виспівували під його кроками.
- Можливо я не роздягатимусь, - запропонував дружині. Там трішки дощить. накинь плащика... Відколи одружились, взяв собі за звичку виходити увечері на прогулянку за будь-якої погоди. Природа дарує нам стільки зваби - шкода чогось упустити.
Осінь не мала жодних намірів зглянутися над схильними до меланхолії романтиками. Вітер віяв і плювався в очі гидкою мрякою. Дерева чимраз сірішали, лякали подекуди позбавленими листя обрубками і місто в таких декораціях здавалось бруднішим, ніж коли будь.
- Можливо, нині все ж вартувало відмінити нашу традицію, - зиркнув скоса на дружину.
Очі Гонорати звужуються й на обличчі з'являється пустотлива посмішка.
Та усмішка геть його роззброює. Бог таки наділив цю жінку особливими властивостями. Це дружній йому виклик. Тільки-но лютував, і ось уже не може відвести погляду від її обличчя. ОХ!.. За одну цю усмішку вартує виходити в слякотливу погоду, долати східці не зважаючи, що немолоде тіло потребує зовсім іншого ритму. Навіть собі можна все пробачити... Лише рік їхнього подружнього життя, а скільки щастя зазнав... Наївний Стахів! Хвиля душевного спокою огорнула Іларія теплою ковдрою, мов мати своє маленьке дитя...
*Гносеомахія - боротьба зі знанням - єретичне вчення, що складається із заперечення необхідності раціонального пізнання для віруючої людини. Як альтернатива пропонується інтивітуїзм.
