Слизький камінь палив босі ступні. Йшов тихо над урвищем. Вдихав солоне повітря молодого бризу, який грався з ультрамарином моїх очей. Дикий клекотів хтиву пісеньку, рвав крила богомола, ховаючись у тернові. Прозора кров, злітала міріадами метеликів у вечірнє небо, струменіла атомним потоком у мертве полотно зірок, а потім осідала на мене срібним дощем, проникала під епітелій трипільськими символами.
Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus.
Смертний похід дурня. Нехай грає посмішка в ім’я тіней.
Терен вклонився мені. Колючі пасма сумирно зашепотіли і пропустили мене в руки долі. Оголена, худорлява постать кохалась з морем.
Чи це тільки марево? Аквогамія? Дай мені відповідь, Геліосе! Ти дражниш моє тілом пристрастю до неї. Заливаєш води рідким золотом, спінюєш кучеряві хвилі, розбиваєш стогони байдужості зеленими скалками малахіту, що рвуть мою плоть. Піна від стихії злизує молитву з моїх вуст.
Крок. Урвище колихає мене в останнє і я захлинаюсь коханням. Ковтаю смерть. Отрута стає медовим трунком. Прагну розчинитись пелюстками мозаїки втрачених снів. Та лише стікаю мулом на край берега, де шершавий пісок заготував курган.
Для скіфа це буде ганьба. Курган пустий. Заковтує мене цербером по плечі в могилу. Лоскочить сухожилля.
Божевілля запрошує мене до вальсу. Мої пальці крокують вздовж лінії, що відмічають язики води. Вона сахається мене. Кидаю прокльоні їй у слід та здіймаю очі до неба. Геліос випалює зіниці. Плачу кров’ю. Крик маю за спів. Зачерпую пригорщу моря. Заливаю в очниці. Вода тріпотить в мені вороном. Хрестить мою душу.
Скалю зуби. Падаю в курган.
