Двадцять шість років живе вже Лариса в Прикарпатті. З тих перших днів, коли ступила вона з Вадимом Гнєдашем на спориш сивої Джугастри, від тої пекельної ночі, коли зла доля назавжди випроводила її з тієї ж самої Джугастри, від того дня, коли побралася з Вадимом - на зло всім вирішила Лариса назавжди пов'язати свою долю з розтерзаною бандерівцями Західною Україною, поселившись у Димборі.
Повиростали, порозліталися з домівки діти. До чину першого секретаря Димборського райкому партії дослужився Вадим, стала поважною, розкішною світською дамою Лариса.
Раділа здійсненню своїх мрій, раділа розквіту радянської влади і ленінських ідей у тепер уже рідному їй краї, раділа службовому легковику, що возив її, як найголовнішу дружину району, куди не забажає, раділа всьому, що давало їй і її дітям становище чоловіка, вважала, що всього заслужила, на все має право, бо була палким борцем за комуністичне майбутнє рідних держави і району, не похитнулася під вагою спокус і страхів нелегкого післявоєнного лихоліття, а йшла до перемоги своєї ідеї, і буде йти далі, доки та ідея не переможе остаточно.
Працювала директором школи, пильною була до нестями, виривала навіть невеличкі, найблідіші ростки націоналізму у ввіреному їй колективі, які нема-нема та й проявлялися.
То якийсь учень бовкне щось про славне минуле свого діда-оунівця, то від учителя української мови Панкрата Назаровича Тягнирядна, стала примічати, щось ніколи не чутно жодного російського не те що слова, слівця.
Ну, з учнями, тут просто, викличе батьків до кабінету...
- До чого це ви дитину схиляєте? - стукне кулаком по столу, ніби її Вадим на пленумі райкому. - Що це за розповіді чутно від неї про так зване бандерівське геройство?
Батьки біліють, бліднуть.
- Хочете дітей посиротити своєю наукою?! - кричить тоді Лариса. - Тюрми хочете? - навпрошки перепитує.
Батьки починають проситися, непорозумінням усе називають, обіцяють поговорити серйозно зі своїм телепнем, клянуться, що ніколи більше подібне не повториться, благають про помилування, деякі й на коліна стають.
І тоді Лариса цвіте, тоді вона відчуває себе справжнім комуністом, надійним борцем за праве діло, мимо якого не пролетить, аби паскудити довкола, ворожий птах. І тоді відчуває Лариса, що недарма мріяла, що недарма живе - адже по крупинці, по зернинці, по корінчику викорінює засіяне націоналізмом зілля, звільняє від нього землю, аби не проросло, не виткнулося на світ білий, не дало сходів і, тим паче, насіння.
Важче з дорослими, закоренілими, замаскованими націоналістами на кшталт Панкрата Назаровича. Цей добряк в окулярах отрути розлив не менше запеклого лісовика з автоматом на шиї.
Лариса терпіла-терпіла цього так званого чистого українця, все придивлялася до нього, а потім не витримала та й запитала:
- Панкрате Назаровичу, а чому ви ніколи не скажете бодай слова по-російськи?
- Та не доводиться, - опустив очі додолу Тягнирядно, - тут, знаєте, всі по-українськи говорять. Та й ви ж по-українськи...
- Я могу і по-русскі, - мовила Лариса. - А скажіть по-російськи бодай слово, аби я вчула й переконалася.
- У чому? - здивувався вчитель.
- У вашій лояльності, - відповіла, - у відсутності у ваших поглядах націоналістичної полови.
- Таке скажете, - обурився вчитель і не захотів далі розмовляти, пішов геть.
- А з криївки ви давно вилізли? - гукнула зло навздогін.
- Не пізніше за вас, - огризнувся Тягнирядно.
Спалахнула, злякалася, що Тягнирядно знає те, чого не слід знати. Але не спинилася, не почала з ним загравати, навпаки, дала рішучий бій, який завершився повною перемогою - Тягнирядна заховали за грати, аби не каламутив народ своїм бандерівським мовним вишколом.
Боротьба за ідею продовжується, доки живе ідея. Або доки ти її, ту ідею, носиш у собі. Це для Лариси Гнєдаш означало вічну боротьбу до скону за ідею, яка навіки у плоті, крові, думках і помислах твоїх. Яку ти несеш у майбуття, а вона в дяку за це обдаровує тебе на землі всілякими благами, які аж ніяк не є зайвими в цьому короткому метушливому світі, який зветься людським життям.
Вадим тим часом, відзначивши своє перебування у кріслі першого секретаря Димборського райкому партії значними здобутками у соціальному й економічному розвитку району, перебрався по службовій драбині вище - в обласний комітет партії.
Обласний центр зустрів Ларису Гнєдаш непоганою квартирою, відповідальною посадою в обласному відділі освіти, депутатством в обласній раді народних депутатів, що в комплексі давало змогу нести виплекану з молодості ідею до небачених висот її втілення в життя. Малися й інші хоч і малозначущі, та все ж приємні дрібниці на зразок спецмагазинів, один з яких Лариса відвідала нині. Не придбавши в тому магазині анічогісінько, бо ніщо присутнє там не змогло здобути уваги її вимогливої й вибагливої натури, Лариса Кіндратівна дещо засмутилася й, аби притупити в душі обурення від недостойного, як на неї, забезпечення товарами магазинів для партійної та господарської еліти, вирішила, відправивши геть водія з автомобілем, пройтися обласним центром пішки.
Надвечірнє осіннє місто милувало зір, навіювало в душу лірику і смуток, вело своїми асфальтованими і брукованими тротуарами тільки в йому відомі дороги, кудись кликало, звало, але куди - сказати чи не могло, чи не сміло, тож по ньому лишалося тільки йти, топлячи ноги в опадаючому листі, йти, куди очі дивляться, йти, не відаючи, куди, аби лишень дати душі хвилину перепочинку і краплю свободи. Будинки, немов похмурі титани, прагнули злапати звільнену душу, засклити за червоніючими від призахідного сонця вікнами, запхнути у прокурені двері котелень, звідки й нині чорний від сажі кочегар цупить відро з невідь-чим, аби чи то висипати, чи вилити те невідь-що осторонь тротуару для подальшої відправки на смітник. Вилазячи на світ божий по крутих східцях, кочегар спіткнувся, відро вилетіло з його рук і жбурнуло під ноги Ларисі Кіндратівні купу жужелиці, обдавши її пещені, в дорогих імпортних колготах ноги хмарою коричневого брудного попелу.
- А обережніше не можна, лайдаче? - обурилася Лариса Кіндратівна.
- Пробачаюсь, - кочегар став нарешті поряд, - не хотів.
Глянув Ларисі Кіндратівні в очі, обпік своїй поглядом, повернув кудись у юність, у далеку Джугастру, до лісової криївки, де пестив гріховну комуністку такий же погляд закоренілого лісовика, от тільки линув він тоді з-під чорних брів, на місці яких нині сиві-сиві.
- Юрко!... - вихопилося в Лариси Кіндратівни мимоволі.
- Я, - усміхнувся.
- А що ти тут робиш? - здивувалася.
- Кочегарю, не бачиш хіба, - відповів.
Мимо йшли люди, море людей, котрі могли й знати в лице дружину високопоставленого обкомівського працівника, тож Лариса Кіндратівна відразу поставила колишнього коханця в пристойні рамки.
- Будемо на ви, - сказала, ніби постанову на пленумі обкому зачитала.
- Згоден, - погодився кочегар.
Хотіла ще щось запитати, та не знайшла що - тільки стояла та дивилася в його очі.
- То що, Ларисо Кіндратівно, чи й не правду я казав, - порушив мовчанку колишній лісовик, - що й після революції будуть як пани, так і простолюдини?
- Неправду, - сказала .
- То чому ж я чорний день при дні, як негр, а ти в колготках імпортних, тож обійняти тебе, як колись, коли рівнею ми були, я змоги не маю і не матиму ніколи.
- Юність - не зрілі літа, там багато нерозумного по недосвідченості траплялося, - в очі дивилася, вугільним пилом припалі очі, - ти ворогом владі нашій був, я на своїх плечах у життя її, владу нашу, несла - от тому зараз і на різних ми полюсах, на різних рівнях.
- Ні, - заперечив, - ми не на різних полюсах і рівнях, ми на різних планетах. Я, як строк свій відсидів, був у Димборі, з тобою... вами, тобто, зустрітися хотів, але як послухав вас на мітингу, відразу зрозумів - були ми ворогами ідейними, ними й залишились. І не слід нести любов туди, де бали правлять протилежні ідеї - вони ту любов розтерзають, як вовча зграя нещасну конячину.
- Невже ти, Юрку, і досі розуму не набрався? - здивувалася.
- Розум, по вашому поняттю, по котельнях не плекають, - усміхнувся гірко. - Розум ваш по високих кабінетах дорогими шторами милується. А наш розум по котельнях, як бачиш. Розум - він теж різним буває.
- Ти й досі націоналіст? - вжахнулася.
- Не скажу, бо знову в Сибір запроторите, - відповів.
- Ще дякуй за той Сибір, - спалахнула, - а то гнив би десь у лісі під Джугастрою.
- Дякую, - з іронією мовив, ще й вклонився низенько, ледь не в самі ноги.
- Годі клоунаду влаштовувати, - злякалася людських очей, що снували довкола. - Зустрілися й розійшлися, а хто старе згадає - той розуму не має.
- А я, чесно кажучи, мріяв, навіть коли з Димбора від тебе втік, однак мріяв опісля про нашу зустріч, - мовив кочегар. - Не вірив у неї, сам її жахався - а мріяв. І не такою уявляв. Думав - любов навіть і в пустелі виживає; а в людських душах - то й поготів. Помилився. В пустелі, серед пісків, любов, може, й здатна виживати, а в пустелі ідейній, де з одного боку лісовик-кочегар, а з іншого - великі шишки; любов не більше, ніж оця жужелиця, яку я ненароком розсипав на тротуарі - в неї одна дорога, на смітник. Що ж, бувай, вибачаюсь усоте, бувайте. Відступіть лишень убік, я змету жужелицю.
- Будь ласка, - відступила. - Любов, Юрку, реальністю стає, коли вище неї не ставлять бандитські поневіряння по лісах. Вона - реальність, коли понад усе. А коли її мають за вугілля, якого потребують лишень зимового холоду, то чом би й не перегоріти їй на жужелицю.
- А ви хіба не поставили вище любові свій недолугий комунізм? - їдким поглядом зміряв жіночу постать.
- Комунізм - не нікчемна бандерівщина, - відрубала різко. - Комунізм - майбутнє людства, високе й безхмарне, як сама любов, тож негоже й нічого ставити його нижче любові.
- Україна також надто велике поняття, щоби рівняти її до того, що може в дурній голові згоріти на жужелицю, - розсердився кочегар.
- А ти, Юрку, - зітхнула гірко, - дурнем був, дурнем і лишився! І слава Богу, що я вчасно тебе зреклася.
- Ти, ти, - зблиснув вугільними очима, - та ти ж нікчема, ні на що не здатна. Ти ж мою любов, яснішу від самого сонця, продала за гріш, за ніщо, за оці панчохи чужорідні, які маєш змогу щодня носити. Та ти не варта кохання, ти ж - пустота, бездушна пустота. І мені жаль, що я споганив об тебе свою душу. Тьху!
І сплюнув чорною слиною Ларисі Кіндратівні під ноги, на розсипану жужелицю, яку порівнював з любов’ю.
Обурилася. Та що ж це за мана, що її, депутата обласної ради, заслуженого працівника освіти, дружину високопоставленого члена обкому партії, обпльовують нікчемні кочегари, колишні лісовики, одвічні вороги її мрій та ідей? Та чи радянська влада нині надворі, чи бандерівці владу взяли? О, ні, та не бути цьому.
- Слухай, ти, недомірок бандерівський, - вибухнула, - та я тебе згною по таборах. У лісі під Джугастрою не дала зарити, то в тайзі закопають. Обіцяю.
І відчула його мозолисту чорну руку на своїй щоці. Як останній акорд їхньої розмови. Тільки ляпас луною відбився від стін будинків-титанів і привернув увагу перехожих.
- Ах ти ж… - не знайшла слів, метнулася до найближчого відділення міліції.
- Товаришу міліціонер, - аж захлиналася від люті. – Там… бандерівці…, вороги…
Вела міліцію до котельної, прагнула Юркового арешту.
Але кочегара там уже й слід прохолов.
Дома забігла до ванної, включила гарячу воду, заходилася змивати зі щоки вугільний слід п’ятірні колишнього коханого.
Та п’ятірня пекла пекельним вогнем, викликала спогади про далеку криївку, де любов була тим, чому без зайвих роздумів віддавалися і душа, і серце, і все на світі, була всім, що сьогоднішнім днем перетворилося на звичайнісінький ляпас. То чи не є й саме життя звичайнісіньким ляпасом, якщо в той ляпас перетворюється вся юність.
Слід п’ятірні поступово зникав з лиця. Невідомо лишень було, що ж його змивало - чи гаряча вода, чи не менш гарячі сльози, що річкою линули з очей Лариси Кіндратівни Гнєдаш.
