Старі люди кажуть, що той, хто добереться до Серця гір, зможе загадати будь-яке бажання і воно здійсниться. От тільки шлях до нього пролягає через страшні провалля, гірські ріки та глибокі печери. І багато небезпек зустріне мандрівник на тому шляху. Не один безстрашний легінь вирушав в дорогу і гинув, не досягнувши мети.
Оповідають, що якось зібралися в дорогу до Серця гір двоє побратимів. Йшли вони не день і не два, багато місяців зайняла їх дорога, але досягли таки вони печери, в яку слід було спуститися, аби дістатися Серця гір. Охороняв ту печеру велетенський ведмідь-людожер, такий здоровенний, що кіготь його був довжиною з людську руку, а земля навколо тої печери була всіяна людськими кістками. Ніяк не могли побратими ні здолати ведмедя, ні обманути. І тоді один з них задумав підлість.
Вночі, коли другий побратим спав, він притягнув його до ведмедя і метнув у сплячого звіра бартку. Поранений ведмідь заревів і кинувся на людей. І доки роздирав він одного з побратимів, котрий, прокинувшись, не встиг втекти, інший зайшов до печери, став перед Серцем гір і загадав своє бажання.
Бажання його було нехитре, як і у всіх підлих негідників. Забажав зрадник безсмертя і вічного володарювання над горами. Аби ніхто не зміг його здолати, а все у горах належало йому і люди віддавали б йому свої статки, свою худобу і своїх дочок. І виконало Серце гір його бажання, але стало те виконане бажання водночас його прокляттям.
І став він безсмертним, але не міг померти, навіть коли сам цього забажав. І став він безроздільним володарем на гірських дорогах, але не міг відійти далеко від невеликої хижі, повитої червоним виноградом, що стояла обабіч однієї з доріг. І ненавистю до всього світу переповнилося його серце і багато людей погубив він на гірських шляхів. І забули люди його ім’я, назвавши його Володарем гірських доріг.
І боялися його люди, і платили данину, ставши на його дороги. І віддавали йому десяту частину худоби і грошей, і майна, молячи Бога аби пощадив їх жорстокий Володар. А як траплялося, що дівчина ступала на гірську дорогу, то не було їй порятунку від Володаря гірських доріг. Але хоч яку владу він мав, все одно він був прикутий до маленької хижі, оповитої червоним виноградом. Минали роки, люди проходили крізь його володіння, з часом навчилися оминати старі дороги і прокладали нові, а він не міг покинути своїх володінь, що стали тюрмою.
Минуло одне століття, за ним друге, люди перестали ходити по тих дорогах, які колись віддало Серце гір побратиму-зраднику. Назвали їх мертвими, проклятими і стали мандрувати новими шляхами. З тих пір тільки поодинокі мандрівники наважувалися ступати на прокляті дороги.
Намагався Володар гірських доріг попрощатися з життям, але ж він був безсмертним і не міг сам позбутися свого безсмертя. Викликав він на поєдинок чоловіків, що проходили його дорогами, але ті теж не могли його вбити. Тоді закричав страшним криком проклятий і знову спустився до Серця гір.
Забажав він померти, аби вирватися зі свого полону. І відповів на те йому голос Серця гір: «Чи ж не ти бажав безсмертя так сильно, що погубив свого побратима? Чи ж не ти впивався своєю владою над людьми, вбиваючи їх задля розваги? Тепер нема для тебе дороги назад. Тільки одну надію маєш: якщо знайдеться серед дочок Єви хоч одна, яка тебе пожаліє і заради тебе поллє своєю кров’ю червоний виноград, що оповив твою домівку, тоді ти зможеш померти і звільнитися».
«Скільки ж крові потрібно?» — спитав на те Володар гірських доріг.
«Вся, котра витече з її жил» — була відповідь Серця гір.
З тих пір чатує Володар гірських доріг на тих мандрівників, що все ж наважуються ступити у його володіння. І якщо є серед них дівчина або жінка — не минути їм зустрічі з проклятим. Багато крові пролилося на червоний виноград, силою, хитрощами чи обманом добивався цього Володар, але кров ця не розімкнула його в’язниці і не розімкнула його прокляття.
Отаке говорять старі люде. А гірські ті дороги давно заросли і перетворилися на стежини. От тільки стежини не зникнуть, доки живий Володар гірських доріг. А він, на свою біду, безсмертний.
