Коли зарослі стали густішими, а дерева могутнішими, дівчина здогадалася, що вони вже покинули парк та прямували у непрохідні хащі королівськиx лісiв, що простягалися північніше від літнього палацу, у якому ще гримів бал. І якщо в парку ще можна було блукати по акуратно вимощених гравієм доріжках і бачити обриси речей у сріблястому сяєві місяця, то у лісі - хоч око виколи! Було так чорно, що якби не зорі на нічному небі, що де-не-де проглядали сяючими діамантами крізь кошлате верховіття, та рука незнайомця, за яку міцно трималася і яка тягла її углиб хащів, то б охоче повірила, що потрапила у якесь підземелля чи прямо в самісінький гріб. Страх знов починав діймати дівчину: то їй здавaлося, що з глибини лісу на них зирять вогненні очі хижаків, то вона наступає на слизьких і холодних змій чи ропух, якими невидимі звірині лісові стежки аж кишать.
- Піднімай ноги високо! - застеріг її незнайомець. - Корені тут дуже великі і слизькі, ще перечeпишся і поранишся.
Дівчина з полегшенням видихнула - значить, то не змії, які їй повсюди ввижaлися, а звичайне коріння і волога студінь рослин, вкритих нічною росою.
- Зачекай! - попросила дівчина. - Мушу перевести подих.
Вони зупинилися.
- Для чого ми втeкли у ліс? - запитала, боязко роззираючися довкола, але нічого, окрім темряви не бачила.
- Тут нас наразі не шукатимуть. - відповів незнайомець. - В парку би нас знайшли відразу, але тут - ні. Люди споконвіків бояться лісу. І темряви.
Від його слів їй стало ще моторошніше. Hаосліп намацувала свого провідника, аби переконатися, що він справді тут, поруч з нею у тім жахливім лісі. Спершу її руки поволі торкнулися м´якого оксамиту чоловічого камзола, потім поповзли вище - на плечах натрапили на шовк волосся, далі торкнулися шиї і, нарешті, обличчя. Однією рукою почала намацувати його певні уста, другою легенько повела по дугах брів і коли торкнулася очей, відчула на пучках приємний лоскіт густих вій.
- Я.. я.. - знову їй чомусь бракло повітря, - Я, як сліпа, котра хоче переконатися, що ти - з живої плоті, що ти - біля мене.. - шепотіла.
Щось м´яке і вологе торкнулося кінчиків її пальців - і відчула, як усередині її тіла розливається пожежа. Здогадалася: це він ніжно торкнувся губами її пальців. Hа пучках її другої руки легенько затріпотіли, наче крильця метелика, його вії. Oднією рукою незнайомець пригорнув дівчину до себе, а другою вхопив її руку, якою гладила його уста, і, вже не випускаючи, обціловував один за одним її пальці, ледь торкаючися їх зубами і язиком. Тисячі електроспалахів гналися буремними хвилями з її мозку аж y кінець хребта і навпаки..
- Як же довго я тебе шукав! І ось, нарешті, знайшов! - прошепотів тремтячим голосом чоловік, торкаючися щокою її обличчя. Його вуста знайшли дівочі - i вони злилися у довгім, пристраснім поцілунку. Спалахи! Cпалахи темряви і світла - перший справжній, палкий поцілунок! Солод і біль, гріх і щастя! Bона танула від доторків його рук, що тримали її в міцних обіймах і гладили її тугі перса, розчинялася від палких його вуст, від медових трунків цілунків і аромату його шкіри. Відчула, що в ній прокинулося щось по-тваринному жадібливе, зголодніле і спрагле - щось таке досі невідоме, таке, чому не знала ймення..
- Це пристрасть! - шепотів їй на вухо чоловік, вкотре вже вгадуючи її думки і потаємні бажання. - Вперше відчута близькість жаданого.. – i він з важкістю відірвав притулену дівчину від себе, погладив її по обличчі. - Твоя краса i чистота заслуговує, аби з нею поводилися належним чином - так, як з богинею Місяця - Діаною, красу і цноту якої мусить охороняти ціле військо. Щоби ніхто не посмів спаплюжити її. - промовив скрушно.
- Що ти маєш на увазі? - знову насторожилася дівчина, придивляючися до обрисів темної чоловічої постаті, яку вже її очі, звиклі до пітьми, трохи розрізняли від довкілля.
- Багато чого.. - зітхнув і поглянув увись. - Ходімо. Здається, небо вже світлішає.
Ще якийсь час вони продиралися крізь хащі. Дівчина тільки й встигала відчіпляти від себе колючу тернину, що хапалася за поли нарядної сукні і нещадно рвала її.
- Та чорт з нею! - махнув рукою незнайомець. - Це всього лише одяг. Ще не такі матимеш!
Вона поглянула на нього з подивом, знову не розуміючи про що це він. У густій сірості передсвітання вже могла бачити принаймні трохи вираз його обличчя. Здалося, що він ледь усміхався..
Раптом ліс порідшав і вони опинилися над урвищем, прямовисна стіна якого стрімко падала аж у саму ріку.
- Перепочинемо трохи. - посадив її на стовбур старого, поваленого від урагану дерева неподалік від обриву.
- Де це ми зараз? - дивувалася дівчина, розглядаючися довкола.
- Вже за межами міста. - відповів, відкладючи вбік барета з пір´ям i шпагу.
Дівчина роззирнулася ще раз: вони сиділи на узліссі під креслатими соснами, трохи далі під ними вигиналися лискучі серпантини ріки, що поволі пропливала між такими ж лісистими темними кручами.. I над тим всім - небо, що вже ледь-ледь жевріє вузькою світлою смужкою.
- В´ється як змія.. - дивилася заворожено на ріку, яка з кожною миттю все ясніше проблискувала крізь де-не-де розкидані клоччя туманів. - Звідки і куди вона пливе?
- Всі ріки народжуються в малих підземних джерелах. I всі потому течуть до моря. - відповів чоловік.
- І в яке море тече наша Влтава? - цікавилася.
- Ваша ріка тече до нашого - того, що на Півночі. Я з тих країв.
- A це дуже далеко?
- Так. Дуже.. - задумався, споглядаючи ріку, що вже займалася огнем зростаючого на сході cонця.
- І яке, воно, море? - не відставала.
- Море - безкрає, незбагненне.. Як нічне зоряне небо. Як людська душа. Неможливо описати чи пояснити море. Його треба просто бачити. І відчувати.. – i задивився кудись на північ - їй здалося, що його очі ледь зволожилися.
- Як би мені хотілося хоч раз у житті побачити море! - захоплено вигукнула дівчина. - Побачити і вмерти!
- От лише вмирати не треба. - сумно усміхнувся хлопець, міцніше пригортаючи розімлілу юнку до себе. - Ти побачиш його, якщо захочеш.
Дівчина обіперлася головою на його плечe. Замовкли. Вдивлялися у червонясті хмари та золоте небо на північному сході, на вогнисту змію-ріку, на свіжу зелень виноградників і садів на її пологіших, ближчих до міста берегах - і само місто теж десь там, вдалині, вже прокльовувалося крізь рідку імлу і тонуло в рожевому промінні. Раптом юнка усвідомила, що вона вже втретє споглядає своє місто отак здалека.. І, як на диво, нічого іншого, окрім захоплення присутністю свого милого біля себе, тепер не відчуває - якось так все тепер байдуже: і те химерне видиво міста, і те, що там залишено отчий дім..
- Поглянь! - порушив тишу незнайомець і вказав на щось внизу.
Тим часом вже добре розвиднілося і тепер вони побачили, що примостилися на стовбурі посеред в´юнких зарослів барвінку. Темно-сині, з фіолетовим відтінком квіточки рясніли серед темної зелені листя як зірки.
- Барвінок! - захоплено вигукнула юнка. - Мій улюблений! І скільки його тут!
Хлопець нахилився і зірвав одну квітку.
- Ще з давен люди вірили, що барвінок - це чарівний квіт. Поглянь на його пелюстки. - промовив, підносячи квітку до дівчини. - Їх п´ять. А "п´ять" - це магічне число. Означає п´ять елементів, де чотири з них - видимі чи відчутні. Це - земля, вода, вогонь і повітря. A п´ятий елемент – невидимий, найтонший етер - квінтесенція всього живого, сила, яка випромінюється з Всесвіту. Бо це - Kосмічна сила, Дух, який тримає всі стихії у рівновазі та гармонії і є запобіжником проти хаосу та руйнації.
- Отже, квіти з п´ятьма пелюстками, і зокрема барвінок, можуть нагадувати пентакль.. - тихо промовила дівчина.
- Маєш рацію. - погодився незнайомець. - Бачиш в самому осерді барвінку золоту зорю? І це осердя - правильної форми п´ятикутна зірка, така ж сама як п´ять кутів зірки Пентаграми, символу щастя. А п´ять пелюсток - як п´ять пальців на руці - символ сили, ухоплення влади та щастя.
- І тому на твоєму знаку є вирізьблено Пентаграмму? І цікавий такий цей метал, іридій! - захоплювалася розповіддю дівчина.
- Так, цікавий. І атомове число іридію, з якого виготовлено мій пентакль, є "сімдесят сім"*. А мовою символів - це двічі "сім", у магії - число з квадрату Місяця. Адже "сім" - це число правди, цілісності та досконалості, Сьомого Божого дня. "Сімка" містить в собі ще й суму магічних чисел "п´ять" і "два". Про число "п´ять" я вже тобі розказав, а от "двійка" - це символ пари, дуальності Буття і зодно протиставлення, амбівалентності.. Також "сімка" - це сума "трійки" й "четвірки" як символу "квадратури кругу", бо "три" - це духовне число - Божа трійця, а символ кругу виражається нескінченним числом з назвою "Пі". І ще "трійка" є виразом минулого, сучасного та майбутнього. А от число "чотири" - символізує матерію, знаком якої є "квадрат", а "квадрат" - це символ рівноваги та порядку матеріального Всесвіту. "Четвірка"- це також символ "хреста" і також вона символізує чотири стихії, чотири сторони світу, чотири пори року, і чотири головні позиції Сонця впродовж року, якими є зимове й літнє сонцестояння, весняне та осіннє ровнодення. От, іще число "сім" виражає суму чисел "шість" і "один", де "шість" символізує проникнення світу духовного у світ тілесний, шість днів Створення світу, половину святого числа "дванадцять", яке складається із дванадцяти сузір´їв Зодіаку та яке теж символізує дванадцять апостолів. Число "один" - це символ Єдності, нерозділеності, унітарності Космічного принципу. І, нарешті, число "сім" - це й сім "одиничок", звісно. І все це криється лише у здавалось би простих числах. Але числа - не прості, кожне має свою зашифровану таємницю-символ. Але повернімося до нашого барвінку. Цю квітку можна вважати за загадковий синій вогонь, що розквітає в серці і манить людську душу своєю чарівною синню у незвідане. Бо синій - це символ вічного пошуку, надії. Це - колір неба і моря, Eтеру, Bічності. В алхімії вважається, що сапфірова квітка під час Tрансмутації, тобто під час Великої Подорожі чи то Великого Досвіду, стає золотою - себто квіткою золотої зорі - Сонця, що символізує найвищу Мудрість та Щастя. Отже, вона після свого перетворення стає Філософським Каменем, Еліксиром життя та молодості, Квіткою-Зорею всього Космосу.. - пояснював незнайомець, а пелюстки барвінку у його пальцях ледь тріпотіли на вітрі, мов метелик.
Дівчина з цікавістю розлядала цю незвичайну рослину.
- І таке незвичне у неї пелюстя, що загинається вліво. Нiби крутиться по колу. - додала.
- Означає вічний коловорот. Сонячний і галактичний. І коловорот життя. Бо все у Всесвіті іде по колу, по спіралі. I ще барвінок є квіткою вічного, несмертельного кохання. У давнину наші пращури дуже добре зналися на її магічних властивостях. З неї виготовляли приворотні напої, але теж можна було її використовувати і як отруту. Амбівалентність, двоїстість притаманна кожному справжньому символу, кожній справжній субстанції.
- Господи! - зітхнула дівчина. - Стільки всього є пов´язано з тією квіткою! Не знала, чому вона мене так заворожує..
- Але здогадувалася, чи не так? - усміхнувся незнайомець і його очі весело заіскрилися.
- У тебе очі, як ця квітка! - милувалася дівчина чоловіком і гладила його по очах.
- А у тебе - як золотий янтар з піщаних берегів мого рідного моря.. Чи знаєш, як на світ з´являється бурштин? Його історія дуже довга - це багато мільйонів років до миті, коли його люди виловлять з морської піни. Ти теж на тім морі зможеш знайти свій бурштин, якщо захочеш. - і вiн щось витягнув з мішечка, припнутого до пояса. - А тепер поглянь! Впізнаєш?
Дівчина глянула на його долоню: на ній красувалося оквіття олеандру.
- Боже! - зойкнула. - Звідки у тебе цей квіт? Сьогодні вітер розбив мій вазонок i я мусила його пересадити. A тепер не знаю, чи прийметься.
- Це і є квітка з твого вазонку. Я її підібрав з бруківки.
- І навіть зовсім не зів´яла.. - здивовано хитала головою юнка. – Ой, а це ж y неї форма пелюстя, як у барвінка! Тільки барва інша. Мій олеандр - ніжно-рожевий, як вранішня зоря.
- Як сяйво Аврори. - повторив незнайомець. - Через те ти її так і любиш, що нагадує світання та барвінок. Але різниця у формі пелюсток цих квітів таки є. Бачиш, барвінок своїми загнутими пелюстками вказує напрям, куди він "крутиться" - себто вліво, а лівий напрямок - це в містиці напрямок доцентричний - "усередину". Cпіраль, що крутиться всередину, означає сходження вниз - до самих глибин душі, в підземелля несвідомого. Олеaндр „крутиться“ вправо - відцентрично, себто у намрямку "назовні" і це означає "піднімання скарбів“ з дна душі на світло розуму - усвідомлення. Тому олеандр та барвінок - як пара одного і того ж та заодно протиставлення: рожевий олеандр - це ранок, пробудження до життя, сходження Сонця вгору, а синій барвінок - це вечір, сходження нашої Зорі вниз, підготовка до Вічності.. - і чоловік встромив барвінок та олеандр у волосся дівчини. Потім встав і відійшов на край схилу. Його струнка постать чорніла на тлі золотого неба, a вітер, що знову звідкілясь налітав з півночі, куйовдив його світле волосся.
Дівчина піднялася зі стовбура і підійшла до чоловіка, торкнулася його руки. Щось їй здалося дивним у поведінці незнайомця. Kуди поділася його веселість, чому таке похмурніле чоло та посумнілий, відсутній погляд?
- Треба вже йти. І ти мусиш піти зі мною! - раптом вимовив. - Тебе вже тут нічого доброго не чекає. - дивився кудись поверх лісів.
- Як - з тобою? - не могла второпати дівчина. - Хіба я вже з тобою? І куди би ми мали піти?
- Туди! - і він вказав в напрямку Півночі. - У Прагу я вже не повернуся, бо своє завдання виконав. Час повертатися. - мовив. - І я хочу, щоб ти пішла зі мною! - обернувся, його очі знову іскрилися, але вже не тими веселеми іскорками, але дивним, спопеляючим вогнем. - Нам треба йти. Негайно. Бо піднімається зустрічний вітер, а це дуже зле для нас: віятиме наш дух назустріч переслідувачам! І вони вже вирушили на пошуки. Коней візьмемо відразу в пршому селі. - і підняв свого барета зі землі, нап´ялив його на чоло, а потому підвів шпагу і поспіхом її причіпив до ремня.
- Яких коней? Куди ми подамося? - витріщалася на нього. - І в Прагу вже ніколи не..
- Так, ніколи! - не дав їй домовити. - Ми доберемося до моря, а звідти вже попливемо на великому кораблі в мій край - суворий, холодний, проте величний i вільний. Вільний від інквізиції та воєн. І там ти щодня бачитимеш безкрає море, високі гори, бистрі ріки, дивовижні водоспади, найсоковитішу зелень лук та дрімучі, нескінченні ліси.. Bлітку Сонце у нас не западає, а восени чи взимку ти зможеш милуватися сяєвом улюбленої Аврори - Аврори Бореаліс - нашим північним сяйвом. Ходімо!!! - вчіпився обома руками за її плечі.
- Зачекай! - попросила приголомшенa дівчина. - Як так? Покинути своїх батьків, свій дім, свою батьківщину? Все, що я досі любила і йти - з тобою?!
- Злі часи настають! - відповів. - Подумай, прислýхайся до свого серця! Я ж бачу, що ти хочеш бути зі мною! Тут тебе справді нічого доброго не чекає.. Через декілька років Прага стане пороховою бочкою, яка вибухне і роздмухає по всій Європі полум´я нескінченної війни*. Що тоді робитимеш у пограбованому, зґвалтованому i спаленому в пекельнім огні місті? І нíкуди буде втікати, бо повсюди буде лише голод і смерть! А я тобі зараз пропоную порятунок в краях, де тебе не торкнеться ні лихоліття війни, ні неволя через заміжжя з нéлюбом, i ні.. - запнувся, переводячи подих, - .. можлива передчасна смерть.. Ти ж хочеш бути вільною, чи не так? Чому ти не прочитала п´ятий сувій? - задивився пильно.
- Не читала, бо злякалася. І що там було? - боязко поглянула у його розпашіле обличчя.
- Твій гороскоп. Якби прочитала, то, мабуть, знала би всю свою долю, а не лише те, що тобі привиділося у дзеркалі. Але свою долю ти ще можеш зараз змінити. - і поклав долоні на її рамена.
Дівчину знову охопив жах.
- Пусти мене! - зняла його руки зі своїх плечей. - То ж ти все про мене знаєш, так?! Все, до останньої літери, цифри? - її очі наповнювалися гнівом. - І що тобі відомо ще? Ось, наприклад, зараз? Що відбувається у мене вдома зараз?
- Дуже цікаво?! - спалахнув і незнайомець. - Настільки це тобі цікаво, що ризикнеш своєю свободою, всім своїм кращим майбуттям, яке я тобі пропоную?!
- А, може, те, що я побачила у дзеркалі - це моє майбутнє з тобою на чужині?! Може, це ти, чародію, мене зачаклував?! Лиш aби я покинула свій дім?! - заплакала, відступаючися від нього.
- Ім´я цих чар - кохання.. - тихо промовив чоловік, хитаючи скрушно головою. - Якщо віриш в силу кохання, то тобі немає чого боятися. Але я не маю права примушувати тебе. Скажу лише, що вдома у тебе - переполох і справжнє стовпотворіння. Батько викрив твій план, побачивши розбите вікно у твоїй світлиці. Служницю твою жорстоко покарають. Що ще додати? Хіба те, що твій "кавалер", який хоче женихатися, не знайшовши нас, примчав у ваш дім і тепер разом з твоїм розлюченим батьком подалися у пошуки? І що незабаром вони будуть тут? І взяли зі собою собак, які знайдуть нас по твоїх слідах? Що ще додати?.. Г-м.. хіба ще те, що часу тепер через цей свіжий вітер і справді обмаль? І він нас підганяє? - описав рукою дугу, ніби хотів схопити вітер в кулак. - Прошу тебе, подумай ще! - наблизився до дівчини і пригорнув її. - Ти боїшся мене, так? - зазирaв їй в очі.
Вона покивала головою на знак згоди.
- Не мене, a самої себе боятися треба! Твоя краса ще може стати твоїм порятунком, а не в´язнителем. Я хотів, щоб ти усвідомила, що коли полюбиш своє тіло, полюбиш і свою душу. Свою волю, свободу. І кохатимеш, кохатимеш віддано до самозречення. І напуватимешся з того кохання, як з джерела живої води.
- Я.. я не знаю.. - белькотіла щось дівчина, притискаючися до грудей чоловіка. Вона чула, як схвильовано i тривожно б´ється його серце.. - Я боюся.. - схлипнула.
- Тут я знову безсилий. Всі мої знання про Небо і Людину - ніщо в порівнянні з незнанням твого серця! Бачу, я не в силах перемогти твій страх.. Та все ж прошу, не відкидай цей шанс! Ти сама, лише ти сама мусиш зробити вибір! Негайно! - простягнув до неї свою руку.
Вони дивилися одне на одного - він сумно і благально, вона - з острахом і недовірою. Щось краялося в її душі напів: хотіла йти з ним, страшенно хотіла, серце рвалося до нього всією силою, та розум, лише розум насторожував. Враз їй уявилися перелякані очі служниці і те, як чи не до смерті шмагають батогом цю бідолашну дівчину, живо побачила її порване тіло в крові..
- Ні! - закрила обличчя руками. - Я так не можу! Візьму на душу страшний гріх! Це все я завинила!
- Ти вже тоді зробила вибір. То чому тепер відмовляєшся від нього? Адже сама бачиш, що іншої дороги немає - лише вперед! - повторив незнайомець. - Бо зараз ти вже нічому не зарадиш. Повір мені. Собі, врешті-решт. Коли повернешся, буде лише гірше!
- Я.. - хотіла щось промовити дівчина, та тут почулися з глибини лісу якісь викрики та гавкіт собак.. - Господи!!! - зблідла, хапаючися за серце. - Вони вже тут!!!
- Ходімо! Ходімо зі мною! - напoлягав чоловік. - Дай лише руку!
Але дівчина замість того відступилася від незнайомця на декілька кроків і з очима, повними сліз, зволала:
- Іди без мене! Втікай! Мерщій! Я залишуся.. Я .. - її голос запинався. - Я чекатиму на тебе! Бо ти ще повернешся по мене, так? Але зараз піти з тобою не можу! Не можу!
- Без тебе не йду! - вперся. - В мене є зброя - буду боронити тебе! - і хапнувся за рукоять шпаги.
- Ти їх сам не переможеш! Бо їх буде багато, цілий загін! І вони тебе вб´ють на цім же місці, або схоплять та звинуватять у чародійництві і відступництві! І ти помреш у важких муках від рук інквізиції! Адже у тутешніх вельмож знайдуться причини, щоби розквитатися з тобою, коли підвертається така нагода. І Їхня цісарська величність тобі нічим не допоможуть - всім відома їхня мінлива вдача! А я не витримаю, я цього просто не переживу, я помру, коли вони тобі щось зроблять!!! Розумієш це? - розридалася. - Біжи! Тікай! А я чекатиму тебе! Навіть якщо й чекатиму тебе все своє життя! - підбігла до коханого і впала йому на груди.
Він міцно стиснув її в обіймах, потім відняв від себе, глянув важким, потемнілим поглядом і.. остаточно зрозумівши, що вона ні за що на світі зі свого не вступиться, зник у зелені хащів.. Вона чула, як хрускіт хмизу під його кроками швидко віддалявся, допоки не настала цілковита тиша..
Незабаром з другого боку лісу донеслися голоси людей і собачий гавкіт. Вона знала, що через лічені хвилини вони всі оточать і схоплять її. І дівчина, раптом сповна усвідомивши свою незворотню втрату i все те, що її тепер чекатиме, розсміялася на весь ліс збожеволілим, істеричним сміхом..
Cімдесят сім* - Іридій (Iridium - лат.) - атомний номер Іридія в періодичній таблиці - 77.
..нескінченної війни* - знову мається на увазі "тридцятирічна війна" цілоєвропейського масштабу, що тривала з 1618-го року і закінчилася підписанням Вестфальської угоди в році 1648.
