Мені холодно. Вірші вже не лізуть в голову – їй Богу, якась одна синтетика на умі. По тілу повзають мурахи і я чухаюсь, чухаюсь, чухаюсь,.. щоб якось зігріти своє кволе тіло, яке навіть не зігріває мій вогняно-червоний одяг, а сумку, кольору осіннього листя, хочеться жбурнути кудись аби не заважала рукам. Іноді кортить залізти в Мережу і покопирсатися там досхочу у пошуках манливого віртуального щастя, але, нажаль, окрім року в навушниках і пачки «Кент» в посинілих від холоду руках мені вже нічого не потрібно – сумно. Хтось сміється, сьорбаючи каву, хтось відчуває насолоду від поцілунку коханої людини у теплій затишній кав’ярні – кожному своє, я їм не завидую – мені просто холодно і нехай хоч все шкереберть. Звідусіль так і пре синтетика: із книжок, з Компа, з облудних облич на вулиці… І чому таке життя сіре, не цікаве і холодне?.. Чому? Можливо я чогось не розумію?.. Я починаю вагатися, свербіж потроху сходить нанівець, я починаю відчувати тепло і нарешті зрозуміла, що щастя в тому, аби по тілу не повзали мурахи.
