Пишучи радіопередачу, темою якої я обрала кохання. Мимоволі почала задумуватись над колосальною різницею тої любові, яку нам пропонує світ, і яку призначив для нас Бог.
В визначенні першої, в мене чомусь одразу виникає асоціація з фаст-фудом, або з одноразовими серветками. Ми стали споживачами любові, тоді як Бог призначив нас віддавати її.
Сказав, любіть один одного. Саме любіть, а не використовуйте.
Ми не любимо нічого ускладнювати, витрачати багато сил.
Відома цитата " з вічних речей, любов найбільш скороминуща". Але це не визначає її початок, це скоріше наслідок. Ми зробили любов такою. Багато хто вивчає напам'ять 13 розділ коринтянам, але так мало хто втілює його в своє життя. І читаючи місце "любов ніколи не перестає", лише гірко посміхаємося, перераховуючи свої сердечні шрами. Жартуючи, що "любов навіки" це найбрехливіша в світі фраза, а може і не жартуючи.
Чому ми спочатку відносимось до чиїхось почуттів як до сміття, а потім стверджуємо що любові не існує? Ми не цінуємо нікого крім себе і вважаєм що тільки наші печалі і переживання унікальні і неповторні. Чому такий неправильний вид любові сформувався у нас в суспільстві? Коли любов завжди визначає фізичний потяг. Коли внутрішня краса, переважно нічого не означає? Я знаю що такий світ, але це не виникло само по собі, це ми збудували все саме так. Дівчата знають що хлопцям від них потрібен лише секс, а хлопці знають що дівчатам потрібні красунчики у яких багато грошей. І це все настільки заплутано що розібратись у клубку брехні, стереотипів і пережитків майже неможливо. Так хочеться розкласти все на частинки і сказати, отак правильно, а отак вчиняти не можна. Поділити все на дві сторони:чорну і білу. Але проблема в тому що це неможливо. Немає чорного і білого, особливо у такому складному питанні. Як би ми не говорили що потрібно жертвувати, відмежовуватись від свого "я", служити іншим, вкладати в стосунки, все таки ми на це нездатні. Трішки да, певний час, да.... але все життя вкладати, віддавати себе, вибирати себе до остатку і віддавати комусь ми просто не зможем. Можливо змінилось суспільство, ми стали більш егоїстичними(живемо один раз все таки), ми хочемо особистого простору, особистого внутрішнього світу в який нікого не пускаємо, бо інакше не відчуваємо себе комфортно. Це трагедія суспільства. Замкнуте коло, ми страшенно хочемо щоб нас любили, щоб це було на все життя. Але коли нас запитають чи ми зможемо все життя віддавати себе для коханої людини ми здивовано знизим плечима. Віддавати? Навіщо?
Якісь в мене сумні думки пішли останнім часом, сама незнаю чому....відчувається, напевно, якась жахлива недостача любові у повітрі.
