Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48579
Рецензій: 93331

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

МИКОЛКИНА ОДІССЕЯ

© Анатолій Азін , 04-04-2015
                          
          На пероні, після духоти залу очікування, Миколка відчув прилив сил. Він вдихав свіжість повітря на повні груди, прогулюючись від одного станційного ліхтаря до іншого. Ліхтарі, своїм жовтим тьмяним світлом, граничили територію залізничної станції з романтичною назвою - Кобеляки. Там, далі, куди не ткни пальцем, була темрява, лише рейки залізничної колії відбивали тьмяне світло яке тоненькими смужками поринало у безкінечність. За вуглом станції гуляв свіжий, але по літньому лагідний, вітерець. Від ще сплячих осель долинав ніжний, терпкий запах матіоли. Було вже далеко за північ. Пасажири кучкувалися вздовж перону, гадаючи місце зупинки свого вагона. Чоловіки палили, з жадністю втягуючи в себе цигарковий дим убиваючи ним і нічну свіжість, і запах квітів. Жінки, торговки, виставляли свої плетені кошики з поклажею майже біля самої колії. Перон поволі наповнювався людським гомоном, шарканням взуття по бетону, гучним хряпанням вокзальних дверей та репетом циганської дітвори. Раптом, як по команді, всі вхопилися за поклажу і ще з більшим гомоном стали поринати в нічну темряву по обидва боки від станційних ліхтарів.
- Їде! Їде! – чулося з усіх сторін. І тут Миколка побачив як зліва, немов з неба, спускався до них промінь світла, який з наближенням світив все яскравіше, кожної миті втягуючи в себе всю вокзальну метушню. Пролунав потужний, протяжний з переходом у свист, гудок паровоза. Чоловік у форменій одежі залізничника підняв руку з жовтим прапорцем і теж вдивлявся в рухливий промінь світла.
- Ну, куди ти прешся, бодай тебе трясця забрала, - лаялася циганка на хлопчика, що хотів вискочити аж на колію. Вона схопила його в оберемок і нашльопала по задньому місці. Хлопчик пручався але мовчав, відчуваючи свою провину, або показуючи свою мужню чоловічу циганську вдачу.
Потяг повільно, ніби крадучись, обдавши пасажирів чмихаючими стовпами пару, затулив собою темряву. Миколка не поспішав. Прочитавши на одному з вагонів вивіску «Полтава – Кременчук» він теж, підхоплений загальною метушнею, взяв у руку свою поклажу і в мить, хвилею людського потоку, втиснувся у вагон. Для нього це була перша самостійна подорож до бабусі, в Маламівку. Він і раніше їздив цим потягом, але з мамою. Тоді вона вирішувала за нього все, а зараз – він сам, як дорослий, навіть допоміг літній жінці втягти в тамбур вагону кошики з вишнями. Кошики хоть і були зверху закриті білою тканиною та койде вже просочилися свіжі темно-червоні плями  соку щойно зірваної шпанки.
- Дякую хлопче, дякую, - сказала жінка ледь перевівши дух. – А ти що, сам їдеш?
- Сам, - байдуже відповів Миколка.
- І не боїшся?
- А чого тут боятися? Я уже не перший раз, -  трохи прибільшивши, як бувалий чоловік, відповів він. У свої дванадцять років Миколка уже не виглядів дитиною, але і парубком його назвати було важко. Це був стрункий підліток з дорослим, сповненим розуму, поглядом. Руки його були сильними, він без зайвої натуги підняв двовідерний кошик, за що і заробив подяку. Чуб, що неслухняно виривався на чоло з під трохи зім’ятого від прання кашкета, виказував його зухвалий і твердий характер. Сорочка і штани на ньому були не новими, але добре випрані  та випрасувані. Мама завжди слідкувала щоб її Миколка ріс охайною людиною, частенько промовляючи як заклинання: «Ось оженишся, тоді хай жінка за тобою доглядає, а зараз не смій ходити як Сахрон». А Сахроном звали чудакуватого, несповна розуму хлопця, який іноді з ціпком в руках, чомусь вештався у них по вулиці. Від нього завжди гидотно тхнуло, а одягнутий він був у якесь лахміття. Собаки, з його появою, прямо бісилися на ланцюгах, а малеча бігали за ним і дражнилися, хором вигукуючи: «чур тобі, чур – придуркуватий щур»…
Вагон був переповнений. І куди тільки їхав народ?! В ніс Миколці вдарила міцна суміш тютюнового диму з запахом людського поту та похмільного перегару. Під стелею, біля брудного плафону, судорожно бився метелик. Вільне місце було лише біля тих чотирьох молодиків, що сиділи зліва по руху потяга. Вони азартно грали в карти, палили і раз-по-раз брутально лаялись не зважаючи ні на кого. Пасажири невдоволено поглядали на них, але всі стримано мовчали не наважуючись не те щоб зауважити їм, а й сісти рядом. Але Миколка спритно протиснувся серед жінок та клунків і присів, не зважаючи на гравців.
- Пацан, ти що, ану брись звідси! Тут зайнято! – зі злістю, крізь зуби, просичав молодик, що старанно масував колоду карт. Його цигарка звисала з губи підстрибуючи при кожному слові ніби стверджуючи сказане. Інші з подивом дивилися на сміливця.
- Не бикуй, Вован, хай хлопець сидить та вчиться, нам теж підростаюча зміна потрібна, - посміхаючись заперечив здоровань поблискуючи рандолевим фіксом.
- Ха-ха-ха!  Реготали молодики зухвало зиркаючи очима по сторонам.
- От нехристі окаянні, - тихо, собі під ніс, промовила немолода жінка. – Хоть і в амністію попали, та чи довго на волі провештаються? Це сьогодні на базарі буде… «тримай кишеню ширше».
- Закрий хліборізку, стара, - гаркнув здоровань. – Не слухай їх, пацан. Не бійся. Сиди спокійно. А хто ще хоть слово в’якне – на свіже повітря викину! Ясно?
Карти знову захопили гравців і вони, здавалось, забули про все на світі. Вагон хитався на рейках жалісно поскрипуючи «буферами». За вікнами була темрява, скло віддзеркалювало осоловілі фігури полу сонних пасажирів. Миколка усівся вільніше, сумку свою поставив поміж ніг, щоб не впала, і уважно стежив за гравцями. Гра була не хитра – в підкидного. Він, з хлопцями, уже давно освоїв «дурачка». Але як грали ці молодики?!... Вони жестикулювали, переморгувались, кривлялись викрикуючи не зрозумілі стороннім слова здобрені міцними словечками. Миколка здогадався, що кожний жест, вираз обличчя, рухи пальців та кожне слово, було значиме у грі. Це дійство заворожувало, воно придавало не стільки азарту, як шулерського зухвальства. Вони добре розуміли один одного і ця гра виглядала скоріше як змагання на хитрість та тюремну браваду. Програвши молодики без заперечень кидали гроші на сидіння де вже була чимала купа зім’ятих купюр. То був общак і тому ніхто не зволікав на програш. Лише один молодик, той, зі шрамом через всю щоку, що сидів біля вікна, програючи, чухав потилицю і скажено лаявся, та й гравець він був невдалий, очі його закидали всіх блискавками. Раптом фіксатий згріб гроші до купи і сховав у кишені.
- Пора промочити горло, - промовив він під гуртовий прояв задоволення.
Пасажири зрозуміли, що то були тільки квіти, а ягідки будуть потім. Уже знайома жінка смикнула Миколку за рукав і тихо шепнула на вухо: - Іди в край вагону, бо від них всього можна чекати. Миколка сидів мовчки, іти кудись – не хотілося, та й страху він не відчував – мабуть від малолітства ще не з’явилось почуття самозбереження. Він тільки поглядав на молодиків з цікавістю і одне, що його турбувало – не проґавити свою зупинку.
- Рижий, давай бухало, скомандував фіксатий, всім підкреслюючи свою значимість. Рижий, не вагаючись, вийняв з бокової кишені куртки зелену пляшку і граючись, як циркач, став нею жестикулювати. Він підкидав пляшку вище голови, вона крутилася, він її вправно ловив долонями, то підкидав через лікоть і ловив за горличко майже біля самої підлоги, подразнюючи своїх дружків. Картіжники тільки чмихали від задоволення, розпалюючи себе перед випивкою. Зненацька, Рижий, блискавично перекинув пляшку з правої руки в ліву, горлечком донизу, і, ребром правої долоні різко та вправно рубонув пляшку трохи нижче дна. Зрубане дно, цокнувши об підлогу, покотилося поміж ногами. Ні одна крапля рідини при цьому дійству не пролилася. Рижий тільки крякнув від задоволення і протягнув пляшку фіксатому.
- Ну, паря, щоб очі не западали, - прохрипів той і жадібно став пити горілку міцно тримаючи пляшку за горло. По черзі пили всі. Закусювати було нічим і молодики лише витирали вуста рукавами.
На Миколку ніхто з молодиків не звертав уваги. Хмільний дух «Московської» слався по вагону. Ніздрі дядьків засвербіли, легені наповнювались солодкою втомою. Кому було на похмілля, той давився слиною і знемагав від спраги. Миколка, який не зводив очей з молодиків зрозумів – треба розрядити обстановку. Він відкрив сумку, вийняв завернуті в газету пироги спечені мамою йому в дорогу, і простягнув молодикам, які вже почали запалювати.
- Візьміть, - промовив Миколка, рішуче дивлячись прямо в очі фіксатому, - пироги свіжі, з вишнями… Їжте…
Від несподіванки молодики здивовано переглянулись спочатку не второпавши, що хлопцеві потрібно, але коли фіксатому дійшло, він, усміхнувшись краєчком губ, ляснув себе руками по колінам: - вустами дитини говорить істина, - сказав він.
- Оце так, конкретно, пацан в’їхав в тему.
- Може ти горілочки випьеш? – з’яхиднічав Вован.
- Заткни хавкало, - гримнув на нього фіксатий.
- Ні, не треба. А пироги їжте… їжте всі, я не голодний, я до бабусі в село їду, - ніби оправдовуючись промовив Миколка.
- Ха-ха-ха, до бабусі, і ми до своїх бабусь їдемо,- засміявся фіксатий, - тоді ми кориші.
Молодики, заливаючись гучним сміхом на весь вагон, розслабили напругу. Цигани знову по своєму загелкотіли уже не стримуючи дітей від намагань станцювати, їм давно вже було пора заробляти гроші. Молода циганка, що дрімала сидячи на підлозі, встала, розправила спідницю і не моргаючи дивилась на веселу компанію сподіваючись на поживу.
Миколка поклав кульок на сидіння. Газета розгорнулась і здобні, печені в духовці пироги, самі просилися до роту. Зверху пироги були трохи засмаглі, а з боків світилися молочною білизною скрапленою подекуди застиглим вишневим соком. Це дійство було настільки магічним, що всі враз замовкли, ніби язики проковтнули. Для молодиків, після тюремної їжі, це були нечувані ласощі. З них зухвалість як вітром здуло.
- Та ви їжте, - запросив Миколка до трапези молодиків.
- Ну, якщо вже і їсти, то і ти з нами, - відповів фіксатий протягнувши руку до пирога. Всі мовчки їли і лише кісточки від вишень цокотіли об підлогу.
- А тебе, хлопче, як звати? – запитав фіксатий витираючи рукою вуста.
- Микола, - по-парубоцьки відповів хлопець.
- А мене, Степан, - і він простягнув руку в ознаку знайомства. Очі їх зустрілися, але Микола погляд не відвів. В погляді хлопчини було щось таке, що Степана взяло аж за серце.
- Будьмо знайомі. Може в карти з нами перекинешся? – якось нерішуче запропонував він.
- Не хочу.
- Ти що, не вмієш? То навчимо…
- Вмію, але не хочу. Ви граєте не чесно. Я все бачив, - з дитячою наївністю промовив Микола.
- А ти не такий уже і простак, як може здатися на перший погляд, - встряв у розмову Рудий.
- Звичайно, я карти в рукава не ховаю! – осадив його Микола. Той зубами заскреготав від злості.
Колеса вагона рівномірно відбивали такт. Та-та, та-та, та-та. Вагон колихався мов на хвилях. Пасажири знову притихли з жалістю і співчуттям поглядаючи на Миколу.
- Хочеш, я скажу куди ти ховав гроші, які нібито клав на кучу? – запитав зненацька хлопець Рижого. – Хочеш? Рижий витріщив очі і дивився на малого не моргаючи.
- Ну… Ну… Скажи…
- Ти їх засував за манжет сорочки!
- Це правда? – запитав Степан Рижого.
- Та бреше, паря, по вухах їздить. Не слухай пацана.
- А ти перевір мене, - звернувся Микола до Степана. – Ти зараз зібрав гроші, там не вистачає тридцяти карбованців. Ти маєш знати, стільки там повинно бути.
Степан мовчки вийняв гроші і став рахувати, а потім, підвівши погляд на Рижого, гримнув, сплюнувши на підлогу. - Що, крисятничаєш*?! Пацан все бачив, він не бреше.
- Та ти що, Стьопа! Кому ти віриш! Та щоб мені вік волі не бачити. Хіба я тут один?... Рижий зайорзав на сидінні ледве стримуючи себе від люті. «Як це пацан підгледів?», - думав він.
- Ладно. Закриємо тему, - винувато сказав він і вийняв гроші з рукава сорочки. В цю мить потяг різко почав гальмувати, Микола ледь утримався на сидінні. Гальма протяжно завили поглинаючи швидкість. За вікнами стрибали далекі, а потім і близькі світлячки електричних ліхтарів.
- Маламівка! Маламівка! – загомоніли у вагоні. Пасажири заворушилися.
- Я приїхав, - сказав Микола своїм попутникам. – Бувайте! Микола окинув молодиків прощальним поглядом – підвівся, взяв сумку і пішов на вихід залишивши позаду пригоди в нічному потязі.
Ранкова зоря зблідла, темрява на сході потроху відступала, звільняючи простір новому дню. Ступивши на землю Микола знову відчув себе Миколкою, він  оглядівся, попутників до його села не було, і він не вагаючись пірнув у темряву натоптаною стежкою. Потяг, після пронизливого гудка паровоза, декілька разів сіпнувшись, брякаючи вагонною сценкою поволі набирав швидкість і лише перестук коліс ще довго лунав у передранковій тиші. Стежка далі поринала в темряву заростів кущів дерези, яка щедро розрослася по придніпровських кучугурах. Місцями дереза зливалася над стежкою своїм колючим гіллям створюючи печеру в якій, казалось, не було кінця. Холодок страху поволі заповзав Миколці за пазуху. Він, завбачливо підібравши біля залізничної колії камінців, час від часу жбурляв їх у кущі, підбадьорюючи себе. Сполохана сова, що в темряві вишукувала здобич, виплескуючи крилами розірвала тишу.
- Тю, біс би тебе забрав, - прошепотів Миколка жбурнувши їй навздогін камінець і щодуху, з остраху, не відчуваючи під ногами землі, дременув з хащів.  Через хвилину кущі скінчились перед широкою галявиною, левадою, як казали люди. За левадою починалося село. Навколо все було затоптане коров’ячими ратицями та щедро здобрене засохлим і свіжим послідом. Звідси починалася череда вранці, тут вона і закінчувалась ввечері. Спереду уже виднілися хати, а до крайньої - можна було рукою подати.
Почало світати. Миколка, наляканий птицею та збадьорений ранковою свіжістю, біг аж до самісінької фіртки бабусиного двору. Серце калатало. Від нічних пригод його аж розпирало, щоб якомога швидше про все розповісти бабусі. Він відчинив хвіртку і пройшовши до хати, обережно постукав пальцем у зачинену віконницю спальні. Бабуся мабуть уже не спала бо відразу почувся її голос: - «Хто це там стукає? Кого це принесло в таку рань?»
- Бабусю, це я, Миколка, відчиняй двері. За дверима почулося шарудіння, потім клацнула клямка дверної ручки і на порозі з’явилася бабуся. Біла хустина наскоро накинута на голову сяяла немов ореол. Від несподіваної і радісної зустрічі бабуся лише ахала та охала обнімаючи внука.
- Як це тебе самого відпустили батьки? Ти що, йшов через ті кляті зарослі дерези? Вночі там навіть і дорослі не ходять, а обминають їх Ковжежею (так називали околицю села біля самої траси).
- Бабусю, я не йшов, я летів сюди, - майже викрикнув Миколка, - я вже вмію літати! – сміючись лащився до неї онук. Бабуся захопливе, з любов’ю, дивилася на онука.
- Ти балакай та не забалакуйся, прилетів він, ач який пустомеля! Ну, заходь в хату, розповідай, вже скоро і дід прийде з діжурства, от і будемо снідати разом. А ти що, так з пустими руками і «прилетів»? Тут Миколка збагнув, що в нього немає сумки. Вона випала з рук там, в дерезі, коли він жбурляв каміння. Він миттєво, ляснувши себе по чолі, вискочив з хати, викрикнувши: - Я зараз прийду! Вона там лежить! Бабуся не встигла й слова сказати, як Миколка був уже біля воріт. Назустріч йому ішов дід Василь, в руці він тримав його сумку.
- Миколко, ви ранковим приїхали?.. Ну здрастуй, здрастуй! А мати в хаті?
- Ні. Діду, я сам приїхав.
- Ти такий дорослий, що вже сам їздиш?!.. А я ось сумку чиюсь знайшов, попитаю людей вдень, може хазяї знайдуться…
- Діду, та це ж моя сумка! – зрадів Миколка. Вона випала в мене з рук, як я летів до хати.
- Ха-ха-ха! – засміявся дід. Ти мабуть з переляку і ніг під собою не чув. Там, в дерезі, по ночам бісенята кубляться. Ха-ха-ха! Ну, бери свою сумку та пішли до хати, будемо снідати, а потім розповіси як ти подорожував, - обнявши внука сказав дід Василь зачиняючи за собою хвіртку.  

      * тюремний жаргон
                                                        

  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Гарна новела.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 07-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 05-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35297203063965 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …