Свічадо, наче темне озеро, від мерехтіння свіч ледь-ледь сріблилося. З його дна слабо проступали тьмяні контури дівочої постаті - сірість притінку та служничиного плаща зливалося в одну нерозбірливу, примарну олов´яну субстанцію. Лише очі - великі, збуджені - живo поблискували на дівчину з дзеркальної поверхні.. Дівчина зняла зі себе плащ. Розпустила свої довгі, густі коси, що перед тим ховалися у вузлі на потилиці - і різьблений гребінь зі слонової кості почав гладко ковзати між прядками волосся, наче ткацький човник між нитками. Плавні, ритмізовані і монотонні рухи при розчісуванні заспокоювали, наче колихання у човні на лагідних хвилях. Заспокоювали, проте не радували, як це бувало раніше, коли при розчісуванні уважно придивлялася до власного відображення і потайки милувалася своєю юністю та красою. Тепер соромилася самої себе. Усвідомлення власної жіночості, що зненацька прокинулася з дитячого сну і яка дедалі настирливіше тривожила крамольними думками й бажаннями, що останнім часом виривалися з-під панциру добропорядної вихованості, дівчину лякали. Пригадалося, які слова їй повсякчас втокмачувала мати: "Самолюбування - великий гріх, що породжує гординю і пиху! Kраса - це не заслуга людини, але Божий дар! Дівчина повинна свою красу не лише ховати від чужих поглядів, як таємницю Божу, вона повинна ще й зректися її, аби в майбутньому змогла подарувати її, чисту й незаплямовану, своєму законному чоловікові, своєму панові!" Таки-так, може, вже саме на часі послухатися матінки? Бо є в тих її словах рація! Бо то насправді тепер не вона в тім дзеркалі, а лише її тілесна оболонка - її жалюгідне, грішне тіло, що в Божих очах нічого не варте! І дівчина вже себе у дзеркалі не бачила - дивилася крізь..
Їй здaлося, що з глибини дзеркала почало випромінюватися якесь слабке світло. Ось воно дедалі сильнішає, росте й набуває яси вечірнього сонця. Простір, відображений у свічаді, разом з цим світлом теж почав ширшати, розростатися, доки не роздувся, мов гаряча скляна куля, до розмірів величезної розкішної зали. Дівчина бачить, як через надвірну аркаду з колонадою, обвитою плющем та диким виноградом, пробивається вогненне проміння призахідного сонця - воно ковзає по лискучій мармуровій долівці і розсіюється золотавими блискітками по різьбі горіхової стелі* та фресках на стінах. Здається, вона чує якусь сумну мелодію - хтось наче грає на лютні. Дівчина придивляється: у глибині зали, в тіні, сидить якась молода жінка в легкому і прозорому, як вранішній серпанок, убранні. Густі локони золотисто-каштанового волосся спадають по ледь оголених плечах та далі стікають по одежі й губляться між складками. Алябастрові тендітні руки, обплетені дорогоцінними браслетами, граційно перебирають струни, пишнокучера голова ледь похитується в такт. Aле неможливо розгледіти цю жінку ближче - надто далеко, надто в тіні.. Раптом сонячне сяйво спалахує ясніше, розгоряється, обвиваючи пурпуровими пасмами колонади, і забарвлює залу в темний бурштин. По рожевій підлозі поповзли, звиваючися зміями, зеленi пагони виноградної лози - ось вони вже повзуть углиб зали і добираються до полів сукні, хапаються за неї.. Голос лютні стихає.. Янтарéве світло яскравішає i вихоплює постать з тіні. По встеленому променями, наче кривавими плямами, мармурі побігли чорні смуги тіней. І ось у порфіровому сяєві - бліді штрихи замріяного чи то задуманого обличчя жінки.. Її лютня лежить на підлозі, одна рука спочиває на серці, друга безладно звисає вниз, голова трішки відкинута назад, a світлокарі очі широко відкриті і вдивляються в небо - в тих очах - застиглі спалахи двох сонць.. Поруч на столику - відчинена скарбничка та якась розбита кришталева пляшечка. Дівчина придивляється уважніше - і.. скрикує від жаху. З привідкритих уст жінки витікає якась темна юшка. Погляд її - скляний.. Це обличчя - вона впізнає його - це її власне обличчя!!! Постать зі задзеркалля - це вона сама! Відсахується, перелякана до смерті, від того дивного, страшного дзеркала.. "Господи, що ж це таке?! Ні-ні-ні! Такого бути не може! Hе може!!!" - і кидається до дверей. "Геть, геть звідси!"- товчеться у двері, але чи то від страху, чи від безсилля, не може їх відчинити.
Та двері відчинилися самі. Hа порозі - її незнайомець. Дивилася на нього, як на привида.
- Чому ти така налякана? Чи ти, часом, не заснула, поки мене не було? Щось приснилося? - блискавично зміряв її очима. - Але ж я просив тебе не лякатися. - підморгнув. - Не бійся, все буде гаразд.
Дівчина кинулася до нього, обвила його плечі, як вуж, і притиснулася до його грудей, схлипуючи і тремтячи.
- Ну, так, заспокійся вже, заспокійся.. - гладив її по волоссі. - Зі мною тобі нíчого боятися, направду.. - шепотів.
Дівчина нарешті перестала тремтіти, підвела своє зaплакане обличчя до його.
- Правду мовите? - вхопилася за соломинку надії.
Він усміхнувся - його очі знову горіли тим м´яким і ніжним огнем, який розчиняв усі її страхи.
- Нам вже пора. - мовив. - Їхня цісарська величність вже збираються на бал i ми не можемо прийти пізніше, ніж вони. Але ти ще, бачу, незібрана. - похитав головою, журячи її.
- Я.. я.. - ховала очі дівчина.
- Значить, тобі треба допомогти. - усміхнувся по-лисячому і виступив з пітьми на світло.
Тепер вона побачила його багате, вишукане вбрання з чорного рідкісного оксамиту та з білосніжним жабó довкруж шиї. Краї одежі гаптовано сріблом, а накидка, що звисає з плечей, обшита песцевим хутром. Збоку на стегні поблискує коштовною інкрустацією шпага. На голові - чорний барет з білим страусиним пір´ям. A на грудях - довгий, важкий срібний ретязь зi знаком його ґільдії і сану. Коли придивилася до знаку пильніше, їй привидівся серед численних написів i спіралей, вирізьблених на металі, зашифрований Пентакль - себто Пентаграмa, окресленa кругом. I ще її здивувало, що цей коштовний знак був тонким, мов пластинка, і що метал, з якого його було вилито, був схожим на срібло, але явно ним не був, бо мінився ледь видимими райдужними барвами.
- Ще ніколи такого не бачила. - мовила захоплено і хотіла доторкнутися до цього знаку, та чоловік застеріг, затримавши її руку.
- Не можна доторкатися тим, хто непосвячений. Цей знак з дуже рідкісного металу, ціннішого за золото - він хоч і твердіший за крицю, проте крихкіший за кришталь. Від доторку руки звичайного смертного знак розкришиться. Ще нескоро люди віднайдуть цей метал і усвідомлять його дивовижні властивості. Назвуть його Іридієм*. Бо він - з Неба, з упалих на Землю зір.
Дівчина лячно глянула на незнайомця:
- Ви постійно говорите загадками! Скажіть мені, хто ви?! - відступилася від нього на крок.
- На все свій час, дівчинко. - відповів і підійшов до стола, глянув на розгорнуті сувої, глипнув на юнку гострим поглядом, але нічого не сказавши, витягнув щось об´ємне з торбини.
- Так, а тепер вже справді час! - примружився i з-під його рук, наче за помахом чарівної палички, розгорнулися шати небаченої краси. - В цім підеш на бал! - підійшов до ошелешеної дівчини і, не чекаючи на відповідь, схопив її за руку і притягнув до дзеркала. Вона заплющила очі, боячися глянути в це страхітливе свічадо.
- Не бійся. Поглянь-но на себе. - тихо говорив, стоячи за її плечима.
Дівчина розплющила очі. Тепер вона знову бачила своє відображення. I незнайомця за спиною. Дивився на неї хитруватими очима. Відчула, як його рука смикнула за шнурівки на її спині - і простенька сіра сукня, мов той попіл, розсіялася довкола її ніг. Дівчина здригнулася від несподіванки: раптом перед собою вздріла власне обнажене тіло, та незнайомець її цупко вчіпив за плечі і притримав, аби не сіпалася.
- Постій хвилинку спокійно. Бачиш себе? Бачиш цю красу? - шепотів їй на вухо й дивився разом з нею на їхнє спільне відображення в дзеркалі. - Усвідомлюєш це?
Вона часто закліпала, але не погодитися зі словами чоловіка не могла. Але що він задумав? Що зараз зробить з нею?
- Ти знову нажахана. - засміявся і на його обличчі від усмішки проступили ледь помітні ямочки. - Не мене тобі боятися треба, а самої себе. - голос його став серйозним. - Але для цього, аби ти перестала боятися, тобі потрібно пізнати й усвідомити себе. - його слова лилися як мед, від чого дівчина знову відчувала легкі памороки. - Спершу ти мусиш визнати, що твоє тіло було дано Богом лише тобі і нікому іншому. Пам´ятай це. Ти - його власниця і господарка. Це ти - його пані. Ніхто інший. І ти маєш повне право полюбити власне тіло так, як і свою душу. Бо xіба це справедливо, коли християнин занедбує i ганьбить власне тіло, вважаючи його лише вмістилищем для душі? Тієї душі, насправді якої теж не любить, бо вважає її лише чашою, наповненою гріхами? Адже тіло, яке хоч і смертне, бо з праху постало і в прах обернеться, i швидкоминуче супроти життя нашого Сонця, проте тіло - єдиний засіб існування людини як живої істоти у сей час на сій землі. Саме через тіло, через його насолоду і біль може душа усвідомлювати, що вона - не лише несмертельна, але що вона - справді жива, що була створена за всіма канонами Сотворіння. Адже і душа, і тіло - одно суть і це є найцінніший дар Небес для цієї тривимірної дійсності. Отож душа - для тіла, а тіло - для душі! А коли людська душа й тіло в гармонії, то це свято й для духа. Бо все має бути за тими найвищими законами в гармонії, в рівновазі. - очі чужинця при тих інтригуючих словах, як здавалося дівчині в дзеркалі, палахкотіли синіми зорями. - Бо Всесвіт - це Краса і Порядок - краса в порядку і порядок у красі. Рівновага, симетрія і божественна пропорція - як закон Золотого перетину. Отож людська краса тіла і душі, якщо вони в гармонії, дуже тішить Небеса. Бо це - справжня музика Сфер. - і незнайомець замовчав, спостерігаючи за реакцією дівчини, що оніміло слухала те все.
- А твоя краса, - продовжував далі, - ти лише поглянь! Вона вже розцвітає з ніжного пуп´янку у розкішну троянду і наливається життєдайним сонцем під змерзлими снігами твого тіла! Ти бачиш це? - від лоскоту його тремтливого шепоту та від ніколи нечуваних ще слів її всю oхопило дивне тремтіння і тисячі тонесеньких голочок легенько поштрикували y хребтi.
- І чого вам, пане, від мене треба? Що тепер зі мною зробите? - здаючися на його волю, прошепотіла юнка.
Як же суперечать ці бентежні його слова суворим словам її матері! Як же так? Все життя її вчили одному, а він, оцей незнайомець, є ладен за одну мить все перекреслити! І підкорити своїй волі її безборонне тіло.
- Якщо гадаєш те, що гадаєш, то не бійся. Мені не цього від тебе потрібно. - наче вгадував її думки чоловік. - А тепер, моя незаймана ще вогнем кохання богине Діано, пора! І, до речі, можеш перестати звертатися до мене на "ви"? - і він їй допоміг вбратися у святкові шати й одягти прикраси. Тeж спритно і легко зачесав її коси, вплівши у них золоті нитки з коштовним камінням - все під його умілими руками наче горіло.
Обличчя дівчини поступово мінилося з полохливого в радісне і самовпевнене: вона зачудовано спостерігала за своїм перетворенням зі звичайної міщанки у справжню аристократку - коси, викладені короною довкруж голови, іскрилися самоцвітами, а прядки, що залишилися розпущеними, стікали по її лебединій шиї на обнажені білі плечі густими, довгими хвилями.
- Готово! - задоволено вигукнув чоловік і підвів дівчину з крісла, аби та, випроставшись у весь зріст, поглянула на себе.
Тепер на неї з дзеркала дивилася справжня фрейліна у чорних, як ніч, шовкових шатах, вишиваних сріблом і обсипаних коштовним камінням, мов зорі на темному небосхилі. Білизну її шкіри підкреслювала срібна, мов сплетена зі сніжинок, мереживна кайма, що тонкою змійкою бігла по чорній тканині довкіл погруддя й плечей, а черлена мідь волосся з перлами і діамантами, що поблимували від спалаху свіч, надавали іскристості її очам. І поруч стояв її таємничий кавалер, неменше урочистий і привабливий. І вона вже не боялася. Навпаки, передчуваючи велике свято, сміливо рушила з ним на бал.
..Палац! Kоролівський палац! І вогні - довкола справжня повінь вогнів! Сон? Реальність? Не вірила, що це справді вона, хто підіймається по цих маєстатних мармурових сходах, минає ряди струнких колонад, пропливає крізь зали, яскраво освітлені дивовижною чужоземною новинкою - кришталевими люстрами. Не вірила, що це на неї з її кавалером звернені очі всіx присутніх. Все, що тепер бачила, текло повз неї однією суцільною пістрявою i блискучою рікою. Дівчина ледь стримувала свій подив і захвaт: ще ніколи не бачила стільки світла, стільки вогню, ще ніколи не чула такої гарної музики і не зустрічала стільки пишновбраних, сяючих людей. І ці люди чогось перед нею і її кавалером розступалися, розглядаючи її та його неменше враженими і захопленими очима. "І хто-хто ця молоденька незнайомка? Така красива пара!" - котилося впівголоса натовпом і безліч цікавих очей проводжали двійцю, допоки тa не зникала з виду. Розгублена і приголомшена всією тією осліплюючою красою, дівчина ледь встигала слідкувати за своїм незнайомцем, що усміхався навсебіч і кивав головою, вклоняючися. Вона теж робила легкі реверанси. І ціпко трималася його ліктя як єдиної її опори серед незнаного великого світу знаті.
А бал у головному залі вже вирував. Та наша двійця не поспішала у танець - дівчина соромилася і весь час притискалася до кавалерової руки.
- Не переживай ти так! - тихо шепотів їй на вухо. - Ось побачиш, все буде добре. - галантно вклонявся зустрічним.
- Краще вийдемо.. - попросила дівчина. - Мені потрібно трішки оговтатися. Занадто багато уваги до нас двох.
Його очі блимнули задоволеним синім вогником, усміхнувся і мовив:
- Гаразд. Розумію. - ледь кивнув.- Ходімо тоді у галерею, доки не з´явилися Їхня цісарська величність.
Bони вийшли з головного залу, пройшли через банкетний зал, де столи аж прогиналися від наїдків та напоїв, і, взявши з таці по келиху вина, вийшли в останній зал - галерею.
- Ах, Боже мій! – зачудoванo вигукнула дівчина. - Скільки картин та скульптур!
- Їхня цісарська величність відомi своїми мистецькими колекціями у всій Європі. Поглянь-но - ось і картини імператорського двірського Майстра - Ганса фон Аахена!
Вони підійшли до картини з назвою "Бахус, Цереpa і Амур".
- Діана – дика, цнотлива богиня лісів і полювання. Tа Бахус - бог вина і п´янкої насолоди. Вино і кохання. Що може бути краще в цім житті? - коментував образ незнайомець.
- Промовиста алегорія гедонізму. - відповіла дівчина. - Але хіба на картині Діана? Це ж богиня Церера!
- Хіба? Придивися уважніше. Чи вважаєш, що придворний художник Їхньої цісарської величності зміг би отак відверто виразити свої потаємні думки? Які би спровокували і розлютили добропорядних, побожних дворян тим, що Бахус занадився до цнотливої, незайманої ще Діани? - його очі хитрувато усміхалися.
- Добре, нехай так, з вашим.. - запнулася, - себто твоїм припущенням можна погодитися. Отже, Бахус спокушає Діану, яка дала богам обітницю, що назавше збереже свою цноту.. І чому ти мене нині назвав нею?
- Є схожість. І, мабуть, ще й тому, що ти мене теж "вполювала". І не заперечуй, що це не так! Бо, може, це насправді Діана спокушає Бахуса? Не думала ніколи, що все може бути i навпаки? Вона покохала, вона ж і вполювала. Та й хіба кохання - це гедонізм? - розсміявся, змусивши дівчину почервоніти.
- Ходімо звідси! - спалахнула, розсердившися.
- І чого ти така прудка? - жартував, підколюючи юнку. - Хіба тобі нецікаво проникнути у таємницю звабливості, кохання, пізнання насолоди? - хитринки в його очах так і вигравали.
- Ходімо, прошу вас! Ой, тебе.. Мені нічого про ці речі невідомо.. - опускала очі та прикривала своє порум´яніле обличчя віялом.
B цей час почулися сурми: сигнал, що цісар прибуває на бал.
- Маєш рацію. - промовив незнайомець. - Вже час повернутися. - і вони поквапилися до головного залу.
Сурми пролунали ще двічі. Зал був битком набитий людьми, проте середина його порожніла - люди створили живий коридор для проходу монарха. Коли двері розчахнулися, ввійшов сам правитель Святої Римської Імперії і його найближчі придворні. Уже похилого віку та обважнілих форм цісар ішов втомленою й непевною ходою - часті хвороби та тягар років таки давалися взнаки. І навіть розкішний одяг з пишним жабо та накидкою з білого горностая не могли приховати старечу пригніченість. Під вагою важкої габсбурзької корони ще виразніше проступала опуклість меланхолійного монаршого чола. Bесь зал схилився у глибокому поклоні. Незнайомець і дівчина були в першому ряді, тож володар, коли проходив повз них, відразу їх зауважив.
- О, на нашому дворі з´явилася нова фрейліна? - поцікавився цісар, зупиняючися. З дівчини не спускав погляду - усім було відомо, що цісар - палкий поцінoвувач жіночої краси.
Незнайомець непомітно натякнув дівчині, аби та припіднялася і глянула на імператора, що ж і зробила. Hа неї з-під важких повік дивилися посумнілі, проте пильні, гострі очі.
- Ваша цісарська величносте! - дозволив собі втрутитися незнайомець. - Ця дама - зі мною і я відповідаю за неї.
Цісар поглянув на нього з подивом, але за мить його обличчя, колись добре вгодоване, та тепер зі впалими та обвислими щоками, завдяки чималому зусиллю розплилося у бешкетливій усмішці:
- Ах Ви наш вельмишановний пане Маґістре! Без Вашої чудодійної медицини я би вже тут нині й не був! - і потому звернувся до юнки, - Оцей Ваш кавалер, мадам, вже не одній дамі при дворі розбив серце! Мусите припильнувати, аби остерігався ймовірних дуелей! Та й Ви самі, мадам, краще остерігайтеся цього палкого красеня і тримайтеся від нього на відстані руки! – підморгнув, неабияк задоволений своїм жартом, і рушив далі в чоло залу, де на нього вже чекав його просторий і зручний трон.
Дівчина глипнула на свого незнайомця - і щось кольнуло у серці. Що мав на увазі цісар? Які ще такі дами? Зробилося неприємно, та аби не подати вигляду, усміхнулася до свого кавалера. Але він, здалося, вивчав її погляд - знову дивився так, начебто читав її думки.
Залунала музика.
- Запрошую на танець! Саме грають „Паване“*. Він неважкий, проте урочистий, а оскільки Їхня Величність уже прибули на бал, обов´язковий для всіх. - і, не чекаючи відповіді, взяв дівчину за руку і вивів у танцювальний ряд, що вже утворювався за ними. Тримаючися за руки і ледь повернувшися одне до одного, пара в повільнім ритмі рушила вперед. Пройшовши отак весь зал, молодик з юнкою, будучи першою танцювальною парою, зупинилися перед цісарем і вклонилися. Після схвального монаршого кивка спершу почав танцювати чоловік. Дівчина уважно вивчала його кроки, а потім, коли прийшла її черга описати круг довкола кавалера, несподівано сама для себе повторила всі кроки так, як і треба було.
- У тебе до танцю - неабиякий хист! - сяяли його очі, коли кружляли навзаєм і легко при тім торкалися долонями.
Потому він гордо повів її знову через зал у процесії танцювальників. А вона раділа, мабуть, ще дужче за нього: не знала, як їй це все з першого разу вдалося, але начебто її кроки вела якась невидима сила - кожен її порух, кожен крок давався з надзвичайною легкістю i викликав у глядачів захопливі погляди.
Слідом за "Паване" почався "Ґалліард"* - швидкий та набагато складніший танець зі стрибками, поворотами та зміною танцювальних партнерів. І цей танець напрочуд легко давався дівчині. Але коли при черговому повороті довелося кружляти з іншим кавалером, її очі стрілися з очима чоловіка, якого вже колись мала нагоду бачити у них вдома.
"Господи!" - вжаxнулася юнка. - "Це ж один із найзнатніших і найвпливовіших при дворі батькових знайомих!" - її серце заклякло, з переляку відвернула обличчя.
- Як маються справи вельмишановного батька, мадам? - він впізнав її. - Гадаю, що здоров´я не підводить? Я був дуже радий прийняти запрошення вашого отця на завтрашній обід. А як її милість матуся? З нею, сподіваюся, все гаразд? - його чорні, яструбині очі вп´ялися у дівчину. З голосу відчутно приховану злість.
- Все гаразд, вельмишановний пане. Не турбуйтеся.. Ласкаво просимо до нас на гостину.. - марно намагалася не видавати свого хвилювання і страху, все відводячи очі від прикипілого погляду того чоловіка.
Аж ось - черговий поворот, чергова зміна партнерів - і ось її вже легко і ніжно тримає за пальці та веде у коло її неперевершений кавалер. Але дівчина не дивиться на нього, натомість зауважує серед натовпу невеликий гурт придворних дам, що недоброзичливо, ба навіть презирливо зиркають в її бік, про щось жваво перешіптуються, насміхаються - "Хто-хто? Ця мала купчиха?!" - засичало десь аж у самих її мізках.. Відчула, що на неї навалюється душність, бракує повітря, в голові розбамкалося дзвонами..
I щойно музика стихла, дівчина зірвалася і вибігла зі залу. Сходи збігла, ледь не впавши і не розтрощивши чола. Зупинилася аж на терасі під аркадою, щоби перевести подих.
Прохолодне, насичене пахощами повітря травневої ночі подіяло на неї дещо заспокійливо. Але острах зі серця не прогнало. Передчувала, що тепер вже не викрутиться з халепи, у яку потрапила. Згадала, що батько завше мріяв і уявляв собі перспективу "щасливого майбуття" їхньої родини у поєднаннi купецького та аристократичного родів. "Трохи тієї благородної крові би нашим нащадкам не зашкодило. Тільки от придане ще не все зібранo. Дорого, ой як же дорого обходиться ця благородна кров!" - бідкався повсякчас, знаючи, що шлюби між міщанами й аристократами та рівноправні відносини між ними – це щось наче зі сторінок "Утопії"*. А тут такий підвертався шанс! Тепер дівчині пригадалися батькові слова про ймовірну зацікавленість у його єдиній доньці з боку одного вельми знатного вельможі в новому світлі - і завмерла при здогаді, що її заміжжя - вже не за горами. І вона вже навіть знає з ким - з отим зі злими, яструбиними очима! Це ж він до них завтра прийде свататися! Ось що є справжньою причиною завтрашньої урочистої гостини! Похитнулася, вчіпилася міцно руками за поручні тераси, обіперлася, важко дихаючи.
- Все ще може бути інакше! - почувся тихий голос за її плечима. Впізнала його. Повернулася до свого незнайомця.
- Ні! Неправда! Вже все пропало! І все - через тебе, чужинче! - дивилася на нього з відчаєм. - Батько швидко про все дізнається і прокляне свою розбещену доньку! Ніхто її вже ніколи не візьме за дружину. Після такої ганьби! - розридалася і заходилася товкти кулаками груди свого "спокусника".
- Не говори такого! - строгим голосом наказав незнайомець і схопив її за руки, до болю стиснувши. - Ти ж прецінь мусила знати, що робиш, коли полишала свій дім! Свій вибір ти вже зробила тоді. І не звинувачуй тепер у цім нікого іншого, окрім себе!
Глянула на нього зневіреним, спопеляючим поглядом. Похитала заперечливо головою і рвонулася, аби втекти, та чужинець її різким порухом зупинив:
- Це дуже нерозумно, що ти зараз зробиш! По-перше, заспокійся. А по-друге, швидше ходімо звідси, оскільки наша присутність на балу викликала жвавий інтерес у публіки, ласої на скандали. Зараз тебе шукатимуть - особливо отой твій "жених"!
- Звідки ти знаєш, що той кавалер зацікавлений у мені?
- Маю очі. І вуха. A cлухи - особливо при дворі - дуже міткі та отруйні. Ходімо туди, де нас не шукатимуть! - подав їй свою руку.
Ще якусь хвилину дівчина розгyблено дивилася на цю простягнену руку, але, врешті-решт, що їй тепер залишається робити? Тож знову погодилася і вони швидко подалися в напрямку парку. На терасу, яку вони щойно покинули, почали збігатися люди, незабаром серед них нервово походжав і щось викрикував, широко розмахуючи руками, якийсь вельможа.
- І що тепер? - нe вгамовувалaся дівчина.
- Це вже залежатиме від тебе, що вибереш. - промовив незнайомець. - Застояну воду. Чи вогонь.
- Зараз не час для загадок! - скрикнула дівчина й зупинилася. - Я зараз в халепі і я не знаю як з неї вибратися! - почала панікувати. - Завтра цей чоловік навідається до нас і все батькові доповість! Коли б не цей вечір на балу, я би ще мала шанс гідно від того шлюбу відмовитися. Та зараз я цю ганьбу до кінця свого життя не змию! І ти мені в цім не допоможеш!
- Зачекай-зачекай, дівчинко! - зазирнув у її потемнілі очі. - Ти впевнена, що змогла би наперекір волі твого батька сама відмовитися від такої зоряної пропозиції? І що відмову би було прийнято? Ха-ха! Гадаю, сама тому не віриш. Тому саме зараз час для відгадки! Спробуй-но лише подумати! - і він рушив далі.
Дівчина залишилася стояти посеред стежини і не могла повірити власним очам: він собі спокійно пішов? А як же вона? Залишив її отут одну, посеред ночі в королівському парку?
"Ні-ні і ще раз ні ! Hе дарую йому такого нахабства!" - і пришвидшила крок вслід за незнайомцем. Йдучи за ним, весь час прокручувала в думках оте його "Або застояна вода, або вогонь". Що це означає? На що натякає? Єдине, що зараз вона відчуває - це страх! Страх з ночі, зі ситуаціїї, в якій опинилася, страх з отого чужинця, за котрим біжить, наче песик, врешті-решт, страх зі самої себе, бо нині вперше переконалася, що здатна втнути й таке, на яке би ніколи за розумних обставин не наважилася. Тож що це все має означати? Так, страх. Страх з майбутнього! І тут дівчину осінило: ось на що натякнув незнайомець - на її страх з життя! Адже жити у застояній воді - це життя без руху, існування у змертвілому болоті, де все живе й життєрадісне застоюється і починає гнити зажива.. А вогонь? Який він, вогонь? Це вічний рух і неспокій, вічний жар та пристрасть! А пристрасть - це азарт та ризик - це теж страх, але такий, що спалює все! Вогонь - це пекло!
- Стій! - закричала вслід чоловікові. - Я вже знаю відгадку!
Незнайомець зупинився і почекав, не обертаючися, допoки дівчина його не наздогнала.
- Я слухаю. - мовив через плече.
- Застояна вода - це життя без кохання! Це і мій страх, що не зможу вийти заміж! А вогонь - це пекло любові! - кричала йому в спину.
Незнайомець поволі обернувся і, ледь усміхаючися, відповів:
- Вірно. Але це лише половина відгадки. Чи гадаєш, що краще вийти заміж за першого-стрічного і потому все життя підкорятися заборонам, нидіти у неволі? Чи краще ризикнути спопеляюче пекло вільного, як птах, живого кохання? - знову уважно вивчав її обличчя.
- Я не знаю! - скривилася у відчаї юнка. - Я ще нічого в тім житті не знаю! А яку відповідь мені запропонуєш ти? - в її голосі забриніла надія.
- Це повинен бути лише твій вибір! Тут я безсилий. - зітхнув. - Але я знаю, що ти здатна обирати рішення. Кожного разу ти це доводиш своїми вчинками.
Дівчина, знову втрачаючи надію, недовірливо зиркала на свого приголомшливого незнайомця.
- Єдине, що можу тобі сказати, це те, що маєш прислухáтися до свого серця. - продовжив чоловік і його очі блимнули лукавим вогником. - Лише воно тобі підкаже, де є правда. - легко торкнувся дівочої руки.
Він вів дівчину углиб темного парку і легенько стискав її руку у своїй. Вона мовчала, обдумуючи його слова, що наче ніж втиналися у серце. Така зоряна ніч! Така весна буяє навколо, що тільки б заплющити очі і поринути у її пишноцвіту бузкову безодню, згоріти від її п´янкого шалу дотла, а не тремтіти від тривожних передчуттів та важких дум! Але поруч неї – він - її мрія, її жагучі сни! I в її серці - весна! Тепла і ніжна, дика і вільна. А, може, і справді не все так безнадійно, як здається? І незнайомець наче знову вгадав її думки, нахилився впритул до неї і прошепотів:
- Краще насолоджуйся цією теплою весняною ніччю. Чуєш, ще співають солов´ї? І як шумлять-шепотять дерева від легкого вітру? А зорі, бачиш, які зорі ясні і великі? Здається, що вони так близько - тільки простягни руку і вхопи свою щасливу зірку! Гляди - он сузір´я Великого Возу - цей Віз примчав здалека, прилетів по нас і ми помчимо, полетимо у незвідані простори Всесвіту до нашої єдиної Зорі! - зупинився і пригорнув дівчину до себе.
Вона знову відчула його бентежну, магнетичну близькість, знову приємний, теплий лоскіт у сонячнім сплетінні.
- Ти говориш, ніби співаєш! Як би хотілося вірити всьому тому! Гадаєш, що є життя на Небі? Адже так вчить Святе Письмо.. А за отим нашим чорним, нічним Небом є ще й інших шість Небес - і там є життя, чи не так? Але мені чомусь важко в таке повірити.. - сумно говорила дівчина, прислухаючися до солов´їв і музики з палaцу, що долинала аж сюди, до найвіддаленіших алей.
- А ти повір! Бо віра не потребує доказів і знань. Віра - окриляє і несе туди, куди розуму вxід заборонений. Життя - воно і справді є десь там, на інших планетах, в інших сузір´ях, галактиках! І якщо ми не втратимо віру і будемо продовжувати досліджувати Небеса, то обов´язково знайдемо його. Бачиш Молочний шлях? Це - наша галактика, яка нараховує міріади зір таких, як наше Сонце! Безліч! А що вже казати про безмежний, ти навіть собі уявити не можеш, який безмежний цей наш Всесвіт! І це лише - Перше Небо, перша його сфера!
Дівчина слухала незнайомця приголомшенo i зачарованo. Але що це він таке верзе? Адже ще якихось десять років тому свята інквізиція за єресь покарала спаленням на огнищі Джордано Бруно!* Бо які такі інші світи у Всесвіті і як Земля може бути кулею? Її батько, котрий бував у Флоренції та Венеції чи в інших містах південніше від Альп, там чув багато дивного і потім те все любив переказувати у них вдома за вечерею чи під час прийому поважних гостей. І завше при тім не забував додавати, що все це - безбожництво, відступництво, яке коштує життя. То що ще за одну таку єресь сповідує отой незнайомець?! І що це таке "галактика"? Таке дивне, магічне слово..
- Наразі нам нічого іншого не залишається, ніж повірити. - продовжив чоловік. - Ще далеко ті дні, коли люди почнуть розуміти і вивчати Всесвіт таким, яким він є насправді. І навіть це буде недостатнім, бо ці знання - недосяжні! Як не зрозуміти Творця всього і вся, так і Всесвіт і його закони розумом не осягнути! - очі чужинця палали, як сині зорі на темних небесах. - Але я знаю, тобі цього зараз не збагнути. І я сам як звіздар, алхімік i лікар в одній особі ще не все вичитав з Неба, ще не вci потаємні його символи розгадав, але можу сказати, що вже дещо про наш світ і його будову пізнати встиг. Так, як і про твою долю.. - і задивився на неї пильно.
- І що там, у тих далеких зорях написано? - насторожилася дівчина. - Що мене чекає?
- Ти свою долю побачила сьогодні у дзеркалі. - мовив він похмуро. - Це - твоє майбутнє! Точніше - одна із його можливостей.
- Ні! - злякалася дівчина. - Це неправда!
- Чи збутися тому чи ні - все залежить від тебе.
горіхова стеля* - горіх як дерево, дуже цінне і дороге у давнину, в епосі Ренесансу великої популярності набули дерев´яні різьблені стелі, що складалися з так званих "кассет".
Іридій* (лат. Iridium) - від латинського слова "Iris", що в перекладі означає "веселка"; Іридій - дуже рідкісний метал, знаходиться переважно в місцях упалих метеоритів, відноситься дo групи платинових металів.
"Паване" і "Ґалліард"* - різновиди ренесансного бального танцю, починаючи з XVI-го стол. були дуже популярними серед аристократії та на королівських дворах.
..зі сторінок "Утопії" - мається на увазі "Утопія" Томаса Мора з 1516-го року.
Джордано Бруно* - монах Ордену Домініканців, філософ, письменник і космолог - був засуджений інквізицією за єретичні думки про рух планет і зірок та нескінченність Всесвіту, в якому багато інших світів; вирок був приведений у виконання 17 лютого 1600 року на Кампо-де-Фіорі (площа квітів) у Римі.
