Три дні й три ночі після вбивства голови сільради у Джугастрі перебували міліція і військові. На четвертий день, прихопивши з собою директора школи, попередньо знявши його з посади, вибралися геть.
- Ну, товариш Костенко, - підбадьорював Ларису полковник міліції, - ви тут, як єдиний комуніст на все село, не журіться, а беріться за роботу. Побудете якийсь день і за директора школи, і за голову сільради, доки ми підходящих людей знайдемо, або ж і вас офіційно затвердимо на котрусь із посад. Тримайтеся.
Щоб Лариса втрималася, дали їй у поміч двох молоденьких міліціонерів.
- Чергуватимете при сільраді, - наказали їм. – Там же й ночувати будете. Дивіться, щоб у селі був порядок. Головами за це відповідаєте.
Налякані суворим наказом міліціонери взяли під козирок, отаборилися в одній з кімнат сільради і приступили до виконання своїх обов’язків.
А Ларисин день, що білка в колесі. Будучи на всю школу одною-єдиною вчителькою і директором разом, ледь не до вечора навчала дітей, потім бігала по селу, шукаючи когось на зиму, аби топив груби, далі, як голова сільради, прийняла якихось дві жіночки, дала міліціонерам вказівку бути пильними й аж пізнього вечора добралася до хати Марічки Журихи.
Нашвидкуруч повечеряла і завалилася спати. Подумки перебігла важкий і незвичний день, з радістю відмітила, що з обов'язками справляється, сама перед собою похизувалася своєю роллю в селі, пораділа за Вадима, котрого відвезли до лікарні в Димбор, райцентр - житиме, мовляв, тож треба краще лікувати, зітхнула, бо чомусь образився на неї Юрко, ось уже третій день на очі не з’являється, та й... заснула в очікуванні нових звершень наступного дня.
Приснилося безкрає поле, як поле звершень для комуніста, приснилося, що біжить по ньому назустріч сонцю, немов до світлого майбутнього, вчувся грім переривчастий, немов з автомата хто бив по комуністах, їх світлому майбутньому, намагаючись закидати свинцем поле звершень. Не звернула уваги на грім - думала, минеться - помчала далі. Але грім не втихав, він розростався, розростався. Не витерпіла того грюкоту, відкрила очі.
Хтось щосили лупцював у шибку.
«Бандерівці!» - блискавкою майнуло в голові.
Схопилася з ліжка, притулилася до стіни, поверх фіранки обережно виглянула надвір.
- Ларисо, - вчула приглушений Юрків голос.
- Чого тобі, Юрку? - аж відлягло від серця.
- Відкрий двері.
- Ото, - здивувалася, - де це бачено, аби парубок до дівки серед ночі в хату просився.
- Відкрий, не до жартів мені, - благав.
Обережно, щоб не розбудити старої Журихи в сусідній кімнаті, пройшла в сіни, відімкнула двері.
Вихором увірвався Юрко до хати, до кімнати.
- Де твої речі? – запитав.
- А що таке?
- Речі! - аж верескнув.
Надибав Ларисину валізу, вкидав у неї зі скрині все жіноче.
- Тут Маріччиного нема? - лиш поцікавився.
- Ні, - відповіла, - але що це значить?
- Вдягайся, - проскреготів.
Хотіла заперечити, дізнатися толком, що це за порядки прийшов Юрко встановляти.
Але він не бажав слухати. Притьмом втиснув до валізи чобітки, вхопив до рук светра, спідницю, пальто, щосили штовхнув Ларису до виходу.
- Юрку! - запручалася.
- Цить! - очима несамовитими позбавив дівчину голосу, вхопив за нічну сорочку, поволік напівроздягнену, босу, простоволосу, разом з нехитрим скарбом у валізі, на осінній холод.
- Лісовики по тебе йдуть, - скоромовкою пояснив, як переходили сіни, - тікаймо. І бігом, бігом.
Вибігли надвір. Метнулася Лариса в бік школи.
- Туди не можна, - засичав, - до лісу мчім понад Левкицею.
- Там міліціонери, порятунок, - заперечила, шарпнувшись до школи.
- Нема їх там, на тім світі вони, - тягнув кохану понад річкою, верболозами, ген подалі від Маріччиної хати.
Наразі біля тієї хати щось зблиснуло раз, удруге, потім голос заволав несамовито:
- Втекла, курва!
Застугоніло селом, загупало чобітьми по дорозі.
- Вдягайся, та тихо, - шепотів тим часом Юрко.
Куталася-ховалася від холоду в пальто та чобітки, а на дорозі дивувалися:
- Хто її попередив?
Інший же голос гукав:
- Демків є? Хлопці, де Демків?
І вилаявся потім той голос міцно, і думку висловив;
- Проміняв, хлопці, нас Демків на московську курву. Отак, браття.
- Я ж казав йому, що догуляється до удавки, - ще хтось мовив.
- Де їх тепер шукати? В який бік вони могли побігти? - цікавився дехто.
- На райцентр вони подалися, куди ж іще. Гайда за ними, - дав команду, певно, старший.
Постугоніли чоботи мостом через Левкицю, подалися в бік Івано- Яризівки, за якою через кілометрів двадцять терплячий подорожній міг надибати і райцентр.
- Йди за мною, хутчіше, бо вони повернуться, - повів Юрко Ларису за собою, вивів за село, перевів через поле, завів у ліс, у глухомань, у якусь яму в оточенні кремезних дубів з дерев’яним ліжком у своєму череві та з напіврозваленою покрівлею над тим ліжком.
- Що це? - оглядалася довкола Лариса.
- Криївка.
- Бандерівська?! - аж скрикнула.
- Цить, - затулив долонею їй рота. - На райцентр ми підемо не раніше наступної ночі, а день нам треба десь пересидіти. Тож нічого верещати, бо ліси нині непевні, гляди, хтось вештається поблизу, ще вчує. Говорити маємо майже пошепки.
- То це ж криївка, - мовила з жахом. - Бандерівці являться...
- Не являться, - відрубав. - Криївка виявлена, понівечена, нічого їм тут робити. Вже повір мені, до мічених чекістами хат ми не вертаємось.
- Хто це ми? - аж здригнулася.
Згадала раптом, що й на дорозі бандити цікавилися, де це Демків з гурту подівся.
Побіліла від здогадки своєї, затрусилася вся.
- То ти бандерівець? - перепитала, ніби приречений до страти про день і час своєї смерті.
Хотіла вчути «ні», хотіла обняти Юрка, як ще зовсім недавно, хотіла побачити його серед комуністів, серед соратників, ну, серед заблудлих овечок у крайньому випадку, яких треба рятувати від вовчих зграй, вести до світлого життя, але ж не серед вовчої зграї, в мисливці на яку записалася вона, Лариса Костенко.
Хотіла вчути... Але вчула зовсім інше.
- Так, я зв’язаний з лісовиками. Так, я борюся за вільну Україну. І не каюсь об тім.
- То діставай удавку. Задля цього й привів мене, певно, у своє колишнє лігво, - мовила в’їдливо, виклично, як і повинен був мовити комуніст.
А він обхопив її голову, в косах руки втопив, струсонув щосили.
- Ти що, дійсно думаєш, що я тебе вбивати сюди привів? - перепитав.
Змовчала.
- Відповідай, - вимагав.
Глянула в його блискучі в темряві білки очей.
- Відповідай, - наполягав він. - Ти дійсно віриш, що я тебе хочу вбити?
- Ні, - похитала заперечно головою.
- То нащо ж кажеш так?
- Бо ти бандерівець, - скрикнула притишено, - а я комуніст! Що між нами може стояти, окрім смерті? Що?
- А любов?
- Любов між вовком і мисливцем? - схлипнула, сльозами вмилася. - То не любов, то дідько його знає й що.
- Так назви, що між нами, - скреготів зубами. - Що? Війна? Похіть? Дружба? Байдужість? Чари? Що між нами, га?
- Любов, - видихнула, - любов, Юрку. Але вона повинна вмерти в ту ж секунду, як я дізналася, хто ти насправді.
- І що, вмерла?
- Повинна, - наполягала. - Повинна вмерти.
А він узяв її за руку, притулив до вуст, поцілував у кожен пальчик, у кожну рисочку на долоні.
- Повинна вмерти, - повторяла вона. - Але не вмирає, - не витримала цілунків, припала до його кучерів, до брів, до вуст найдорожчих, найкращих, наймиліших, у які, як мисливець, стріляти повинна, свинцем повинна їх годувати, а не своїми вустами. Свинцем.
Відсахнулася.
- Нащо ж ти обманював мене, Юрку? - перепитала. - Я б не закохувалась у тебе.
- Я боявся цього, боявся нелюбові твоєї, тому й не зізнався, не сказав правди.
- Але ж ти зробив ще гірше. Ти ж убив моє життя. Я ж вірним ленінцем, комуністом мріяла бути, себе без цього не мислила, і ось, душу запродала ворогові, ланцюгом кохання мрії свої в каземати опустила, прикувала їх там, сплюндрувала.
- А я не сплюндрував? - зітхнув. - Я теж клявся Україні служити, з ворогами її боротися, і ось... рятую найзапеклішого ворога від справедливої кари за зраду.
- І кого ж це я зрадила? - обурилась. - Якої це я кари заслуговую за ту зраду?
- Смерті, - мовив спокійно. - Ти ж Україну зрадила, українкою будучи. А це є гріхом більшим, ніж живцем продавати в рабство матір.
- То це я продаю матір? Я продаю Україну? Кому?
- Совітам, Московії, більшовикам.
- Ой-ля-ля, то це ти все, про що мріяло людство, що дала нам Жовтнева революція, звеш торгами матір’ю на ринку рабів?
- Та що там ваша революція дала? – кинув зневажливо. – Яку ще в біса вселюдську мрію? Про що та мрія, вами вимислена, ви хоч самі про те знаєте?
- Мрія про світле майбутнє, - відповіла впевнено.
- Та про світле майбутнє кожна людина мріє, - мовив, - тільки кожна його по-своєму бачить. Ти думаєш, як я лісовик, то що, про темне якесь майбутнє мрію? Та ні ж, люба моя Ларисо, теж про світле. Тільки твоє світле і моє світле різними кольорами чомусь малюються. Хоча малися б одним, адже ми так кохаємо одне одного.
- Як же може майбутнє наше однаковим кольором множитись, коли я у твоєму розумінні продаю Україну? – запитала-зітхнула. – А я її не продаю, Юрку, не продаю, повір, просто моя Україна іншою має постати над світом, аніж твоя. Іншою, кращою, для людей прийнятнішою.
- Україн багато бути не може, - заперечив. – Одна вона, розумієш. Я за неї, вільну, й стою. Вільну, українську, не російського васала, не більшовицького прихвосня, не московську повію. За самодостатню, котра сама собі пан, сама собі князь. А ти за яку? Де самодостатність у твоєї так званої України, коли вона вся під московською печаттю – до найдальшого закутка, до найменшої дрібниці. Скажи після цього, що не продаєш України, коли й пальцем ворухнути не можеш, думкою здригнутися не маєш права, якщо це все проти московської лінії хоч на мізинчик убік. Скажи, чиїм може бути ось це твоє пальто, якщо без мого відома ти навіть ґудзика на ньому перешити не маєш права? Невже твоє воно? Та ні ж бо, ні! Отак і Україна. Воля – вона скрізь одна, а неволя – теж воля, тільки продана. Хтось купляє за гроші, чи за наш страх, чи за нашу покірливість, чи ще за щось собі волю над нами, а ми, продавши тую волю, стаємо невільниками покупця. Іншого у світі не буває, що б ти не продавав - чи пальто, чи ґудзика від нього, чи всю свою Батьківщину. Різниця тільки в тім, що з ґудзиком ти себе не продаєш, а як і продаєш, то малесеньку якусь часточку у вигляді пам’яті чи з минулого згадки; а з Батьківщиною продаєш себе всього, бо не вона є твоєю часткою, як той нікчемний ґудзик, а ти весь у ній. Ох, Ларисо, Ларисо, якби ж ти могла сеє зрозуміти, який би я був щасливий, які б ми були щасливі.
- Хто б казав про торги, - скипіла. - А ви не продаєте Україну? Ви з фашистами що, волю їй давали?
- Фашисти - явище тимчасове, - пробував роз’яснити. - Клин, щоб вибити більшовицький клин. А потім вибили б уже й німецького. Самі.
- А духу вистачило б? – не повірила. - А в Освенцімі з Майданеком теж клин вибивали? - навіть у темноті горіли Ларисині очі. – І в Бабиному яру серед Києва теж? І на шибеницях по селах наших теж? Винищення українського народу німецьким чоботом ти вважаєш вибиванням клина?
- Так, вважаю, - палав Юрко. - Бо ваша влада засипала всі сибірські та й не тільки сибірські дороги й болота нашими кістками. Німець хоч чужих бив, його зрозуміти можна, а ваша дорога вам влада, вона кого гноїла й добивала? Ну, хай уже ми, західняки-бандерівці, чужі й ворожі, але ж ваша влада у тридцять третьому, коли ми тут, у Західній Україні, їли запашні паляниці, вас, рідних, мільйонами примушувала не помирати навіть, подихати з голоду – хіба це можна назвати дорогою до щастя, про яку мріяло людство.
- Твої слова не що інше, як брехня. Понавішували тут вам, ослам, антирадянської пропаганди на вуха.
- То ти хочеш сказати, Ларисо, що не було у тридцять третьому році голоду у вас, у Східній Україні?
- Не було.
- Тобі ж було тоді років з десять, ти ж сільська дитина, у тебе ж сестра й два брати, сама казала, померли в тридцять третьому році – невже не пам’ятаєш того, що пережила?
- Нічого я не пам’ятаю. Все було навіть дуже добре.
- І ніхто не вмирав?
- Ні.
- І не було голоду?
- Ні.
- То ти ж сама пухла з голоду, либонь, ходила! – скрикнув. – Зізнайся хоч тут, у розваленій бандерівській криївці, де тебе ніхто, окрім дубів, не чує. Сама собі зізнайся, не мені, мовчки сама собі, - благав.
- Не можу, - мовила.
- Маячня якась, їй-богу, - розвів руками. - Вам, комуністам, лікуватися всім треба. Від ідіотизму. Самому від себе ховати істину, яку спізнав на власній шкурі – це патологія, Ларисо, це неповноцінність, розумова власного виготовлення відсталість.
- І ви нас кулями та удавками лікувати зібралися? - гірко усміхнулася Лариса. – Щоб не рознесли своєї зарази по вашім краї. Аякже, навчилися у фашистів. Ті розумово відсталих знищували, і ви хочете. Тільки хто вам сказав, що цей край ваш, що тут хочуть бачити й чути тільки те, що хочете бачити й чути ви? Хто дав вам право встановлювати критерії поділу на розумних і нерозумних, на правих і неправих, на годних для цих країв і не годних? Ось і я в нерозумні попала, в ідіоти, в негодні, бо комуністка - аякже, носій не вашої ідеї, не ваших принципів, не на ваш кшталт танцюю і голову повертаю не в той бік. А хто вам сказав, що ваш бік дійсно є той? Як ви це визначили, яким чином світ розділили на придатний і непридатний, чим керувалися при поділі, окрім власних уявлень, котрі ще із зародка могли склюнутися хибними, бо з хворої, не здорової голови злетіли?
- А ви в сімнадцятому, в революції своїй, як ділили? - скипів Юрко. - Багатий – отже, ворог; бідний - молодець, святий, бо пригноблений був. Багатих - на рею, бідних - у міністри. Через рік, дивись, той швидкоспечений міністр кирпу дере не гірше, ніж колишні міністри-пани. Або ще й краще.
- У нас, між іншим, критерії поділу чіткі, не рівня вашим розпливчастим і непевним, з уявлень висмоктаним, - відповіла. – Багатий – він є багатий, його за десять верст видно, він сам по собі вже винен, бо цідив з людей крівцю, множив свої достатки з людської праці і чийогось визиску. Світ повинен бути рівномірним, для всіх теплим, тож, аби цього досягти, хочеш не хочеш, а того, хто тягне ковдру на себе, треба або ставити врівень з усіма, або втинати йому трохи зросту, щоби вистачало ковдри, як усім вистачає, або просто прибирати з ліжка, як ніяк вгомонитися не може й одно цупить ковдру до себе і цупить. Аби світ був рівномірним і теплим для всіх, влада має належати народу, - твердо мовила Лариса.
- Весь народ у Кремль не влізе, - засміявся Юрко. - Одиниці там будуть однак. Ті самі пани, тільки під червоними прапорами.
- Та як ти смієш? - обурилася Лариса. - То народні представники, їм народ довірив, вони від народу й за народ. Вони такі, як ми.
- Тільки ікру їдять, а не черствий хліб, - заперечив Юрко. - І діти їхні з лісовиками не воюють. І не воюватимуть ніколи. Бо є дурніші - діти колгоспників. Такі, як ти, Ларисо. Є простонароддя і є пани. Таке життя, що хтось повинен правити, а хтось підкорятися. І цього ніяка революція змінити не в змозі, рівності немає.
- Є, - не погодилась.
- То покажи її мені, - наполіг.
Задумалася на мить.
- Ось я, дочка колгоспників, інститут закінчила, вчителюю. Хіба за царя я вийшла б у люди? Чи при вашій бандерівщині, наймитуючи у якогось ґазди, вийшла б? Багато з вашої Джугастри дівчат в інститутах навчається?
Тепер замовк Юрко.
- Попівна, - пробелькотів, - до війни вчилася.
- Попівна! - зареготіла. - А інші що, неуки всі? Чи ідіоти, як ті, за твоїми уявленнями, комуністи? Чи може, просто-простісінько, влада у вас не народна була, про просту людину не дбала, га?
- Ну, по-перше, влада ще не була нашою, українською…
- А якби й була, - перебила, - що з того зиску тобі, простому сільському хлопцю? Множилася б та влада панами, тягли б вони з тебе жили, загрібали б твою землю, пили б твою кров. Пузатіли б маєтками, коштовностями, розкішшю. І зупину б їм не було, навіть якби маєтки не вміщалися на землі, коштовностями вимощувалися навіть відхожі місця, а розкіш сочилася й крізь найменшу щілину їхнього життя – однак вони тягли б з тебе, сільського хлопа, соки, довіку б тягли, не ділилися б з тобою навіть крихтою, бо їх ніколи наситити не можна; вони – вовкулаки, по природі своїй кровопивці; пити кров не по потребі, забаганки ради – суть їхнього існування. Ні, Юрку, для тебе, як простолюдина, найкраща влада – не українська чи інша яка по національних чи релігійних ознаках, а та, що може дбати про тебе, просту трудящу людину – влада трудового народу. Тільки вона здатна принести тобі світле майбутнє – без визиску й вічного висмоктування твоїх соків задля чийогось збагачення, примножування чийогось, не твого, а за рахунок твого, щастя.
- Давай не будемо про визискування, - мовив роздратовано. – Он наробили ви колгоспів, гниють у них люди - без оплати, без права на паспорт, на вільний вибір своєї долі, за ніщо гниють. Це що – щастя? Це світлого майбутнього привид чи хоч натяк на нього? Та ні ж, ні. А в нас можна було ґаздою стати, своїми руками дітям шлях до, як ти говориш, світлого майбутнього вимостити. Ось як у нас було, доки Совіти не заявилися. Ми самі собі світле майбутнє готували - кожен для себе, кожен бачив його, йшов до нього, а виходило, що, йдучи до того світлого майбутнього поодинці, і все суспільство рухали до нього, А ви з’явилися з батогами, зайняли народ та й женете, як отару. Куди? Де ж те світле майбутнє, хіба наступить воно для всіх разом, не наступивши для кожної людини окремо?
- Наступить, - мовила мрійливо, - це як поодинці йти, то для ґазди воно через століття наступить, для пана - через рік; а для сіромахи - то й через сорок три покоління до нього не долізе. Кострубате у вас майбутнє, одним будується за рахунок інших. А ми для всіх разом його будуємо. Разом впряглися, рвемо жили, будуємо, будуємо - і одного прекрасного дня воно засяє не для ґазди чи пана, а для всіх разом, бо всі рівні, всі однакові. Це коли кожен буде працювати по можливості, а отримувати по потребі.
- Химера, - заперечив Юрко. – Кожен подумає і діяти буде по думці своїй - а на біса його працювати, як і так можна отримати все, що належить, а поверх належить, як не працюй, не дадуть.
- Люди свідомі будуть - от і працюватимуть, - відповіла. – Світ ступить крок уперед, не таким стане, як нині, сірим, жадібним, матеріальним лиш, технічно розвинутим стане, не важкою фізичною працею громадитиметься на горизонті, а інтелектуальною, творчою заполонить небокрай. До такої праці примусу не треба, вона – поклик людський, людське друге я, без неї існування людської особистості неможливим буде, як неможливе воно без їжі, води, повітря й любові.
- При нових світах, якщо такі наступлять, - мовив хлопець, - напевно, зовсім не важливим стане той факт, яка надворі влада – трудового народу чи іншого якого; бо світ стане зовсім іншим – не нинішнім кострубатим та непевним.
- Ні, - не погодилась. – Які б світи не настали, але зі світлим майбутнім буде лиш той, де люди осяяні рівністю, бо тільки там можливі справедливість та істинне братерство. Адже яке може бути братерство, який може бути новий світ, коли люди розділені на бідних, що з думкою про хліб насущний починають і завершують кожен свій день, і багатих, що надбали повні засіки всякої всячини, але ніяк насититися не можуть, одно пхають і пхають до тих засіків все і вся, намагаючись запхнути врешті-решт увесь світ. Такий світ ніколи не зазнає повного миру, ніколи не стане на шлях повносилого розквіту, бо вічно буде терзатися переділами власності й боротьбою за шмат хліба.
- Все залежить від світу, від людства і закладених у ньому Богом якостей, від людини врешті-решт усе залежить, не від влади, - не здавався Юрко.
- Людину хтось повинен вести у світле майбутнє, - стояла на своєму й Лариса, - якась ідея, уявлення про світ, до якого йдемо, орієнтир, система. Аби не заблукала кожна людина поодинці і все людство разом. Комунізм – це ж навіть не ідеологія, це мрія всього людства про світле майбутнє, де всезагальне щастя плекатиметься всезагальними рівністю, справедливістю і братерством. Наша ж Комуністична партія лишень узяла ту мрію на озброєння і, як на мене, знайшла шлях, яким людство колись зможе сягнути мети. Чом би й не піти за нашою партією? Ну, Юрку, дорогий, рідний мій Юрку, чого, чого зачепився ти за якусь куцу, провінційну ідею національної самодостатності, коли поряд стелиться шлях до вселюдської мети. Не перекопаєш же той шлях ніякою національною ідеєю, не перегородиш жодною стіною у вигляді вільної України чи іншої вільної якої держави, бо це все – штрихи на сторінці людської історії, з якої складається книга вселюдської мети, яку воно, що б там не було, а має колись дочитати до логічного кінця. Ну, Юрку, гайда у наше майбутнє разом з нашою Комуністичною партією, нумо, не пручайся, я ж так тебе кохаю, що й майбутнього без тебе не мислю, яким би світлим воно не було.
- А без партії твоєї у майбутнє нам що, не пробратися? – запитав, схиливши голову.
- Ніяк, Юрку, ніяк, - пригорнулася, - куди ж ми без партії, куди ж самим у таку далеку путь.
- Ех, дурна наша балачка, - важко зітхнув Юрко. - Важко переконати овечку, котра біжить за отарою, в тім, що вона туди ж і так же само може бігти й сама, ще й добіжить, можливо, швидше, бо не буде штовхатися з подібними до себе, не буде виписувати віражі, які виписує за волею не завжди розумом великим наділеного барана-ватажка.
- Виходить, ти любив овечку? - образилась. - Аякже, вовки завжди овечок люблять до сніданку. Тільки яким би той вовк самостійним себе не вважав, а однак прагне зграї і за її законами живе. Гризеться з сусідами, мріє добратися до посади вожака, будує своє світле майбутнє і не збудує ніколи, бо чи вожак, чи інший вовк не дадуть зробити цього попереду себе, а в підсумку будуть гризтися один з одним, аби першим світлого майбутнього вхопити, та так і не вхоплять ніколи, бо ніхто сусіда попереду не пустить, а як ніхто не пустить, то ніхто й не досягне, пущеним не будучи. Отак. Хай ти смієшся над отарою, але вона, гуртом в одному напрямку прямуючи, свого досягне-таки. Гуртом. А зграя кружлятиме лісом, кружлятиме, і ніколи не додумається, що дорога до світлого майбутнього - це не коло, а лінія, яку повинен хтось визначити і вести всіх за собою, не даючи розбігатися по довколишніх луках поближче до хижих зубів чи чиєїсь кулі. Але кому я це все розказую, самостійним вовкам цього не зрозуміти...
- Ти не коли мене самостійністю, - обурився Юрко. - Так, я за самостійну Україну - і пишаюся цим. Бо я бачу свою Вітчизну не під поляками чи чехами, не під Совітами, а виключно під українським прапором, з українським духом, бачу Україну українською. Бо я відчуваю себе українцем. Я люблю оці гори, смереки, ліси, де виріс і живу, як самого себе. А ти ким себе відчуваєш? Комуністом? Але ж ти перш за все українка. Чи про це й не згадуєш?
- Я знаю, що я українка. Але не переймаюся цим, як деякі буржуазно-націоналістично налаштовані елементи. Я теж люблю гори, ліси, сосни, бо в моєму селі смерек немає. Але я й знаю, що смереки щастя не дадуть, його треба самому взяти до рук. От через те я й комуністка понад усе, понад українство своє навіть.
- А невже немає щастя в Україні поза комунізмом? - перепитав.
- Якщо ти вважаєш за щастя блукання з автоматом по лісах, аби колотити людей по ночах - то це не те щастя, яке для всіх. Це щастя для схиблених та кровожерливих, а народ від цього щасливим не стане.
- А від комуністів стане?! Слова не скажи, бо Сибір, про Україну подумаєш - ворог; Богу помолишся - відсталий; ґаздою станеш - куркуль; у колгосп не вступиш - здихай; за волю станеш – розстріл. Оце ти вважаєш щастям? Окацаплюєте Україну, москалям продаєтеся, червоною заразою, як кров’ю, землю мою залили - і я вас любити повинен?! За відібрану в мене матір, за відібрану волю, за сплюндровану молодість, за оцю розв’язану вами війну, де гине мій народ, я не те що любити чи ненавидіти вас буду - я вас душити буду до останнього комуніста, доки той останній не заб’ється в судомах, доки я не підійду до портрета замученої вами матері і не скажу: «Мамо, я помстився»; доки я не стану перед Україною на коліна і не мовлю: "Ненько, ти вільна, я, син твій, зробив для цього все, що міг". А як не скажу, бо загину, то хай моєю кров’ю вишиють рушник і піднесуть неньці-Україні з написаними словами, які я мав промовити сам та не зміг: «Ненько, ти – вільна». Та ти не зрозумієш мене, Ларисо, щоб зрозуміти це, треба любити Україну. Не в комунізмі, не в колгоспах чи московській радянщині, а просто Україну.
- Просто України немає, - заперечила Лариса, - є Україна в кожного своя. У пана - одна; у ґазди - інша; в шахтаря ще інша. Кожен любить свою Україну, як він її розуміє. Я люблю комуністичну Україну, бо там бачу її світанок, ти любиш націоналістичну Україну, бо щось тобі в ній привиділося. Кожен любить свою Україну і за неї стоїть горою. І буде стояти. І я тебе запевняю, що все зроблю, аби ваша націоналістична нечисть зогнила по своїх криївках живцем, щоби не псувала життя, не стояла на шляху, в кінці якого могутня Радянська Україна в союзі братніх народів Радянського Союзу є Україною не для пана чи сіроми, а для всіх однаково тепла і лагідна ненька.
- Брешеш, Ларисо, над вами смерть, - вишкірився. - Може, зараз ви візьмете гору, бо більше вас, але Україна проснеться, я вірю, і скине остогидле ярмо.
- Ні, - похитала головою, - ярмо ви чіпляєте, не ми. Ви хочете з однієї України зробити дві - багату й бідну, ми ж хочемо зробити Україну єдино світлу для всіх.
- Але ж не вільну.
- Це як ту волю розуміти. Воля, як я говорила, у вовка-одинака одна - на самотині вити досхочу; а в людини інша - до сім’ї братньої тулитися, слово добре чути, опору мати, надію на когось. Твоя воля для України - вовча; моя - людська.
- Ні, - схопився. - Воля - це коли ти, як птах у небі; куди захотів - туди летиш. А коли твоя воля жаб’яча - скрекотіти та плигати, доки вуж ситий і дивиться на це поблажливо - то така воля до першого зміїного обіду, за неї ручатися не можна. Так от, моя воля для України - воля птаха; твоя - воля жаби.
- Я за свою волю стоятиму до скону, - мовила Лариса.
- І я за свою не поступлюся, - відповів.
Замовкли. Довго, довго мовчали.
- А навіщо ти мене сюди привів? - раптом запитала Лариса.
- Рятував.
- Від кого?
- Від лісовиків.
- Так вони ж за твою волю стоять, чом же ти мене рятуєш? Щоби боролася потім проти них, проти тебе знову ж таки?
- Не знаю, - мовив. - Люблю я тебе.
- Ворога свого?
- Виходить, так.
- А як же твоя ідея, відданість їй?
- А ніяк. А ти що, розлюбила мене після мого зізнання?
Задумалася та й похитала заперечно головою.
- Але ж я теж ворог твій, ти ж обіцяла боротися зі мною до скону, доки й не зогнию по криївках.
- Та не з тобою! - скрикнула. - 3 бандерівщиною.
- Але ж я її представник. В принципі я вже ні там, ні там. Назад після твого порятунку ходу не маю - закатують, як зрадника; вперед не піду - засудять, як націоналіста. Залишився я, Ларисо, у твоїй лобові і тільки в ній - поза нею я мрець чи злочинець. Отак. Серце переважило все. Навіть брат, мій менший брат 3енон казав, що власноруч мене повісить, як московку порятую. А я й на брата наплював із-за любові. Я й ідею, і братів по зброї, й Україну по великому рахунку - все проміняв на любов. Видно, вона - першооснова світу, що все інше, як щось другосортне, кладеш їй під ноги
- Юрку, - обхопила Лариса шию коханого, - то пішли зі мною, хто знає, що ти з бандерівців? Я ж мовчатиму, це не великий гріх перед ідеєю буде, як я заради кохання одного із заблудлих порятую.
- Я не заблудлий, Ларисо, - зітхнув. - То дарма, що мене свої до страти засудять, я й на шибеницю зійду зі словами любові до України, з бажанням очистити її від усякої-всякої корости, в тому числі й комуністичної. Рятуючи мене, ти рятуєш лютого ворога своєї ідеї, вбивцю своїх мрій і дум.
- Але ж тебе твої ж за зрадника мають із-за моєї любові. Яка ж користь з твого трупа тій ідеї, якщо навіть брат, невинне дитя, палає ненавистю до тебе?
- Мій брат - таке ж невинне дитя, як і я, - заперечив. - Осадчукова смерть - вона не сама прийшла.
- Невже Зенон? - вжахнулася Лариса.
- То вже значення не має, - наразі схаменувся, розсердився на себе за власний довгий язик. - Не Зенон то, ні. Забудь про недорікуваті мої слова. Я можу бути зрадником із-за любові, але не ідеї, а миті служіння ідеї. Якоїсь лише миті.
- Яка перекреслює все життя, - добавила Лариса. - Юрку, тобі немає іншого ходу, як зі мною.
- Куди? - мовив скептично.
- В комунізм.
- Ларисо, ти або кохаєш тільки мої брови і зовсім не бачиш душі, або як і кохаєш душу, то маєш сліпі очі. Я не продаю України, як не продаю й тебе. Ви в мене дві любові. Одна справа стоїть, друга - зліва. Я вас за руки тримаю, а пригорнутися повністю до когось ні сили, ні змоги не маю. Певно, доля моя така - мати в серці дві любові, які ні пересилити одна одну, ні злитися воєдино не можуть. Я ж кажу, що жити мені лишилося до наступної ночі в цій криївці, де дві ворожі одна одній любові цвісти можуть одночасно. А потім чи вмерти мені судилося, чи існувати далі - то не так і важливо, бо жити, як отут, у криївці нині, я там не зможу. Ніколи. І не намагайся мене переконати в чомусь, бо твого життя, вірніше, твого щастя теж лише на одну добу лишилося. Не більше. Краще давай помовчимо. Візьмемося за руки і просидимо ту добу, відчуваючи тепло кохання, мовчки. Бо ідеї наші різні, такими вони й будуть, їм кінця немає, а кохання одне - тремтливе, коротке і єдине. Жаль тільки, що беззахисне, ідеями затоптане, життям сплюндроване. Але яке є. Така вже істота людина, що другосортним сміттям завжди закидає першоджерело. І ми тут нічого не змінимо, бо тільки, закидаючи, щоб потім шукати, а знайшовши, знову закидати сміттям першоджерело, і живемо. Неспокій - основа життя нашого. Знаємо, що любов - першооснова всього, а однією нею жити не можемо. Все плодимо щось довкола тієї любові, все якісь шати на неї чіпляємо, все якимось пустодзвонством її обкладаємо, аби лишень здобути неспокій, ненависть, ще невідь-що, аби потім серед усього того непотребу прагнути, шукати любові. Безглуздя якесь, звісно, але це є зміст людського життя, поза яким воно перетворюється у спокій схимника, ангела. Живучи в такому спокої, ми стали б ангелами і відлетіли б на небо. Але ми - люди, і зобов’язані жити на землі, тому й потрібні нам неспокій, ідеї, гроші, багато ще дечого, щоби ми не заниділися, а жили. Все - мул; одна любов - ріка. Але без мулу то буде мертва, нецікава ріка, в якій ні риба не шелесне, ні очерет не зашелестить, бо як тільки шелесне очерет, то колись відшелестить, впаде на дно, зродить мул. Ось чому, Ларисо, ми вклоняємося нашій любові, забуваючи на мить про свої ідеї, пірнаємо в ріку, залишаючи на березі одяг життєвих орієнтирів. Прагнемо першооснови, навіть по коліна влізши в мул.
- Та ти філософ, - скрикнула Лариса. - Ти що, десь навчався?
- Ні, я ж говорив, попівна в нас тільки навчалася, а я книги в неї брав.
- Не вірю.
- Як хочеш. Дай краще мені свою руку і будемо мовчати. Довго-довго, всю добу до наступної ночі, коли все вгомониться і я відведу тебе в Димбор.
Віддала коханому руку, душу, віддала серце, залишила собі тільки ідею, якій зрадити не могла. Сиділа поруч коханого ворога, тулилася до нього спиною, мов ховала у грудях від нього ідею, боялася, аби він не побачив її, не взяв до своїх ворожих лап, не споганив, не забруднив, не здмухнув з ідеї тої надій і мрій.
А він гладив Ларисину руку, ніби шовк дорогоцінний, а він ту руку підніс до вуст, мов перл, поцілував у кожен пальчик, у кожну лінію на долонях, ніби ті лінії вплітав у своє серце, а химерні візерунки на кінчиках пальців хотів запам’ятати назавжди, як художник своє найкраще, найдорожче, але продане по необхідності полотно.
І вона не пручалася. Вона віддала руку на його волю, як бранець віддає своє життя на волю наглядача, що пообіцяв таємними ходами вивести його з казематів. Вона йшла за його вустами, відчувала кожною клітиною долонь гарячий подих, хотіла той подих ловити не долонями, не пальцями, ні, хотіла ловити вустами.
І не втрималася. Вільною рукою обхопила таку ворожу її ідеям шию коханого, повернулася до нього душею, де завмерли в очікуванні загарбання, плюндрування її ідеї, притулилася тими ідеями до його прикритих благенькою свитиною ідей, зродивши цілу війну непримиренних таборів, а вустами припала до гарячого подиху, до його вуст, до запаху цигаркового диму, що таївся, як злочинець, за стінами вуст, і спила той запах, до дна спила.
Але коханий ворог на цьому не вгомонився. Він поніс свої вуста до гнізда її ідей, втопив їх у ньому, але не сплюндрував, не споганив ідеї, бо на їх захист стали тугі дівочі перса, як стає хвилеріз на захист піщаного берега від дужої сили непогамовних океанських хвиль. І вона, зрозумівши, що ідеї під надійним захистом, зірвала з себе непотрібну нині кофтину, підставила свій захист під дужий вітер його поцілунків і заспівала голосом-стогоном пісню солодкого щастя.
У той спів влилася його скрипка. Могутніми звуками вона стелила її тіло по землі, м’яла в обіймах, ніби все-таки хотіла видавити, вичавити ідеї, натомість поселивши в осиротілій душі свої. Але її руки плели павутину-сіть на спині коханого, і в тій павутині плутались його ідеї, не мали ні змоги, ні сили виборсатися з його тіла, розповсюдитись довкола.
У тій борні зітліли рештки одягу. І тоді його ідеї виплекали злочинця-розвідника, заслали в тил її ідеям, щоби він, той злочинець-розвідник, обладнавши там своє дупло, снайперськими пострілами розвіяв останні рештки надій на існування її світу. Та її душа розгадала хитрий намір, непереборну стіну поставивши на шляху злочинця. Але головоріз є головоріз, він хижим звіром кидався на стіну, він роздер, пошматував її на дрібні шматочки, у крові потопивши довколишні поселення, він досяг найглибших тилів і після тривалої товкотнечі там заходився розсівати свій злочинний світ. Але диво дивне, він з тим світом не приніс своїх ідей, не знищив її ідей, він лише розлив довкола солод - такий солод, якого не давали їй жодні ідеї, жодні перемоги.
І вона мліла, вона обнімала свого коханого ворога, вона горнула його до себе, як найцінніший, найдорожчий скарб. І тільки коли злочинець, провівши засів, якось відразу постарів, зів’яв, мокрим старим дідуганом побрів з тилів кудись у світ свого одвічного полону, вона задумалась на мить: «Боже, яка ж я комуністка, коли з бандерівцем…» Та й утопила ту мить у цілунках.
