Так багато років пройшло з моменту тієї страшної події, а я все ще пам'ятаю це все, немов це сталося учора. Такого глибокого страху та жаху зі мною ніколи не траплялося ні до цього, ні після. Незважаючи на те, що ці спогади щільно закриті у моїй голові легенькою туманною пеленою, я пригадую навіть найменьші предмети, мої найслабкіші думки, роздуми, тривоги. А також я пам'ятаю, що в тому сраному підвалі було чортівськи холодно.
Знаєте, як воно бува, коли молодий (ха, навіть меньше, чим молодий, мені тоді тільки-тільки 12 стукнуло), у тебе завжди є нова думка про все, що тебе оточує, але ці думки завжди міняються. Тебе нічого не турбує, ти помаленько пізнаєш усі дивини навкруг себе. Ось і я був таким-собі справжнім, простим хлопцем, який завжди хотів пізнати чогось нового, був готовий кинутися до нової пригоди. Тільки зараз я усвідомлюю, який же я тоді був дурний.
Розпочну мою розповідь з того, що наше село Мильківки славилося тим - слово "Славилося" може видатись якимось недоречним у даному підтексті, але все ж незнаю, як по-іншому це назвати - що у нас тут була одна з найбільших лікарень для психічно-хворих людей на весь західний регіон сучасної України. Сюди привозили паціентів у самому важкому стані зі всієї країни. Сама споруда лікарні, це був величезний триповерховий будинок, один з тих, що комуністи вистроювали за лічені місяці. Будівля була білого кольору, шпаклівка була злізла де-не-де, бо побудована споруда була ще десь в 20-х роках і після цього її ніхто не реставрував: чи то коштів не хватало, чи то просто нікому діла до неї не було. Вікна в лікарні були з ґратами, а також вони були такі чорні та страшні, що серед дітей мого віку почали ходити всілякі стрішні історії, буцім-то, якщо дивитись довго у ці вікна, то у тебе з вух потече твій власний мозок, і тебе заберуть до тієї лікарні, назавжди. Я, звичайно ж, у ці історії не вірив, але все ж таки у вікна не дивився, боячись, що одного дня з того вікна могли подивитися й на мене, а зустрічатися поглядом з якимось неврівноваженим психом мені зовсім не хотілося.
Будівля також була огороджена височенним, як мені тоді здавалося через мій зріст, забором. За ним було видно невеличку ділянку для прогулянок - інколи паціентів виводили туди погуляти, вони просто ходили по колу, опустивши голови, десь з пів години. Але цього я власними очами не бачив, тому що такі гуляння робилися всього 3-4 рази на тиждень, і саме в той час, коли я був у школі. Про це мені розповів мій друг Сойко. А хто такий Сойко я вам розкажу трішки пізніше.
Ось знаєте, існують такі містечка по всій Україні, які називають воєнними. У тих містечках знаходяться великі штаби та корпуси озброєння України. Приїхавши до одного з таких, ти тільки й бачив, що людей вдітих у воєнну форму, які ходили собі хто зна куди по своїх справах. Ось і в наших Мильківках, якби білий халат був чимось типу спеціальної уніформи, яку знімати не дозволялось, де б ти не дивився, ти бачив би тільки людей у білому. А все через те, що будівля ця була така величезна, а паціентів там було настільки багато, що навіть доярки з ближніх сел йшли працювали туди медсестрами. Підготовки там особливої не потрібно було: інколи укол зробити, інколи таблетку дати, ну а в основному просто наглядати за паціентами, щоб вони либонь чогось не натворили.
Крім медсестер в лікарні тій також робили, звичайно ж, доктори та санітари. Головним доктором у них там був пан Микола Майненко, невисокого зросту, повненький чолов'яга з лисиною на чолі, та з гострим поглядом.
Ну а Сойко у них там був санітаром.
Хлопцю було не більше 16-ти років, а оскільки тоді було літо, він і влаштувався на роботу до лікарні на канікули. Основна робота санітара полягала в тому, щоб заспокоювали гучних паціентів, іноді силоміць, а Сонько - з самого дитинства працюючи з коровами, свинями та конями а також на городі - розвинув собі непогану мускулатуру. В загальному, він був тупий, дебелий здоровань.
Інколи я думаю, чому я підійшов до нього того дня. Можливо, це через те, що я був більш розвинутим на свій вік і мені хотілося познайомитися з кимось старшим. А можливо, я просто тоді побачив його, як він курив ту сигарету. Це була одна з перших "Прим" без фільтру, і саме ця сигарета додала Сойкові безмежної крутості в моїх очах. Він стояв там, в тіні за деревом, листя якого гойдав легенький вітер, та курив, голосно відхаркуючи на траву після кожної затяжки. Мій батько курив ті ж самі сигарети, а оскільки мій батько був мені найближчим, але в той же момент найдалекішим прикладом поведінки - оскільки працювати він їздив на Байкал і бачив я його лише раз в пів року - я відразу ж подумав, що Сойко міг би стати моїм кумиром, та міг навчити мене чомусь новому. В моїх очах Сойко був дорослим.
Зауважте, мені тоді було всього 12 років, я ще не міг по-справжньому відрізнити доброго від поганого, та правильного від неправильного.
Отож бо, я пам'ятаю, що день тоді виявився жарким, я був в короткій синій футболці та в потертих старих шортах. Я гуляв тоді сам, тримаючи у руці невеличку лузку, якою вимахував у повітрі, немов шпагою. Визг, який створювався під час замаху забавляв мене.
Я побачив Сойка, і почав помаленько підходити до дерева, більше не розмахуючи лузкою.
Він стояв там у синіх штанах, клітчатій сорочці, заправленій у ті штани та сандалях докурюючи сигарету.
На вулиці крім нас нікого не було, отже, побачивши мене, він вигукнув:
- Ей, малишня, чого це ти тут ходиш!?
- Ем.. Я... Я нічого, просто гуляю, - обізвався я писклявим дитячим голосом.
- То вали звідси, поки прочухана не дав, - кинув він мені.
Але я так і залишився стояти, мружачись від сонця, загіпнотизований сигаретним димом, який сірими клубками розтворювався у повітрі.
Побачивши, як я прилип очами до сигарети, він промовив:
- Що, хочеш попробувати?
- Ееее... - у мене закалатало серце, справжня сигарета, так, як усі дорослі. Не в змозі вимовити слова, я жваво закивав головою.
- А ну йди-но сюди.
Я вагався, був трішки наляканий, але жага переступити заборонену межу, немов пухлина, засіла у голові.
Я підійшов, Сойко простягнув до мене руку з тліючим недопалком. Я потягнувся, щоб взяти його, але він моментально іншою рукою схватив мене за мою долоню, та викрутив мені ї так, що від болю в мене зашуміло у вухах..
- Ааааа!..
- Ти що, малявка, думаєш я тобі тут буду давати курити, а? - запитав він із викликом, сміючись та все ще сильно тримаючи скрученою мою руку.
- Відпусти! - викрикнув я. - Боляче.
Він відпустив, та дав мені легкого копняка під зад, все ще регочучи.
- Ну добре, ось держи, - він знову простягнув мені руку ж сигаретою.
Я завагався, але все ж таки підійшов та з легкою боязню простягнув руку знову, готовий у любий момент швидко забрати її, та заховати за спиною.
На цей раз він все ж таки дав мені цигарку:
- Підставляєш до губ, та сильно вдуваєш у себе повітря, зрозумів? - роз'яснив він.
- Зрозумів.
Недопалок був таким малим, що я ледь тримав його двома пальцями. Але мені на це тоді було начхати, у мене в руці в перший раз була сигарета, а оскільки я був малим і дурним, я підніс її до губ та сильно вдув повітря в себе.
Ох, що ж це було за відчуття, немов мене по голові вдарили мішком піску а до рота залили стакан смоли. У горло ввійшов гіркий дим. Я не витримав і почав кашляти, і кашляти, і кашляти.
Незважаючи на це все, мені сподобалося. Навіть після того сильного головокружіння, яке взяло мене після кашлю, куріння все ще було для мене вершиною крутості.
Сойко тим часом дуже голосно гиготав. Згодом і я почав гиготати. Недопалок майже весь вигорів, обпікаючи мої маленькі пальці, а отже я його викинув, подумавши, що на перший раз досить.
- Ну ти й красава, малий, - сказав через сміх Сойко.
Термін красава був мені ще на той час невідомим, але оскільки він вимовив його з легким натяком на повагу в голосі, я прийняв це, як комплімент.
Коли Сойко нарешті закінчив сміятися він голосно відхаркнув і далеко сплюнув. Я теж хотів навчитися так круто плювати, отож я теж відхаркнув і сплюнув. Він нестачі досвіду а також через вітер, який дув мені в лице, моє плювотиння полетіло недалеко - прямо на мої шорти. Сойко почав гиготати ще більше і помаленьку направився до дороги. Я, витираючи футболкою слюну з шортів, поспішив за ним.
- А куди ти йдеш? - з усмішкою на лиці запитав я.
- На роботу, - крізь сміх відповів мені Сойко.
-О-о-о.. - термін "Робота" на той час був для мене чимось на рівні з терміном "Куріння". Це було одним з найкрутіших дорослих занять, яке я знав. Я тоді ж зразу подумав, що не помилився у людині. Я мусив дружити з Сойком, він був самим крутим хлопцем, якого я коли-небудь до того знав. - А де ти працюєш?
- В психушці, санітаром, - він накінець перестав сміятися.
- О-о-о... І як там?
- Ну як, як? Робота, як робота. Заспокоюю психів, коли потрібно, - відповів задумчиво він.
- Ого!.. - я представив собі, як він без страху з ними справляється. Для мене ж "психи" були чимось дуже страшним. - А розкажи мені про ту лікарню. Як там взагалі?..
Ми йшли довго, Сойко не спішив, але мені було тяжко не відставати від нього. Я був захеканий, але я йшов, тому що хотів знати більше. Та і поряд із гігантським Сойком я відчував себе крутим.
Хлопець мені розказував про всіляких хворих людей, про їх поведінку, про те, що вони говорять. Говорив він про них якось відсторонено, з відразою. Потім він почав розказувати всілякі круті історії з лікарні, які з ним відбулися. На той час мені вони здавалися справжніми крутими історіями крутого хлопця, а зараз, роздумуючи над цим я з старечою зморшкуватою посмішкою пригадую, які ж безглузді несинітниці він мені тоді наплів.
Я провів його до лікарні і він пішов всередину, кинувши мені коротке "пока".
Я стояв перед воротами, водячи по ними лузкою, думаючи про ті вигадані історії. Потім я направився гуляти далі.
На слідуючий день я Сойка не бачив, але оскільки день видався хмарним я гуляв не довго, і насамкінець пішов додому.
Зараз мої думки переплітаються у голові, немов змії, я не можу точно згадати, коли ми побачились з Сойком знову, та скільки ми з ним разів бачились перед тим, як усе сталося. Я взагалі не пам'ятаю майже нічого з того літа, окрім як того пекельного вечору.
Зараз, сидячи на кріслі перед каміном з келихом міцного Бренді в одній руці та с сигаретою в другій, я поринаю у ті нескінченні спогади, я згадую, як все відбулося. Також, я думаю про те, якби все могло закінчитися для Сойка та для мене, якби у того дурня не виникло би тієї дурнуватої ідеї. Те, що я почув тієї ночі, змушує виринути у моїй голові сумніви, щодо ментального здоров'я Сойка, якщо все те було правдою звичайно. Та й сам я за своїми спостереженнями бачив, що щось з хлопцем негаразд. Того літа він згасав на моїх очах, чим більше він проводив часу у тій лікарні, тим гірше все для нього ставало: він дивно поводився, вигукував усілякі дурниці, мало розмовляв з людьми(принаймні, коли я гуляв з ним я ніколи небачив, щоб він узагалі до когось слово промовляв), а також я пам'ятаю, як у нього увесь час сіпалося праве око.
Втім, марно зараз думати над тим, що могло б статися, а що ні. Сойка після того випадку я більше ніколи не бачив, та й сумніваюсь, що він вижив, це було нереально. Воно вбило його на моїх очах. А я все життя провів у пошуках відповіді на одне запитання: Чому вижив я?
Пригадую той теплий, трішки хмарний день, літо вже закінчувалося, був кінець серпня. Я пам'ятаю дивні кільцята білого застарілого тополиного пуху, які літали над садом, та ніби у вальсі приземлялися на траву. За декілька днів повинно було розпочатися навчання, я все ще з докіром згадую, як не хотів йти в школу. Я був дитиною, і мені подобалося вставати раненько, та бігти в сад, чи до лісу. Відчуваючи на ногах холодний дотик роси вишукувати ягоди між зарослів, вилазити на височенні дерева і дивитися з них на село. А в школі мені не подобалося.
О півдні я сидів на лавочці, недалеко мого дому, дивлячись на маленьких мурашок, які по ній повзали. У моїй руці була моя незмінна зброя - зелена лузка. Я тицяв нею по тих мурахах, поки мені не стало нудно, отож я залишив це завдання і почав прислухуватися до природи. Десь у далечині співала ластівка, між травою шуміли вужі, а з сусіднього дому було чути, як по радіо грає якась невідома мені пісня на англійській мові. Роки після того я почув її ще раз, це була пісня Елвіса Преслі - Love me Tender, одна з найпопулярніших пісень американського співака. Я довго насолоджувався мелодією, вдихаючи запах польових квітів. Після пісні по радіо зазвучав грубий голос якогось чоловіка, який оповіщав про смерть Федоровського Миколи Михайловича. Хто це був такий, та чим він займався мені не було інтересно, отже я відволікся і почав далі нудьгувати дивлячись на мурах.
Зненацька, я побачив у далині чиюсь велику постать, яка йшла по дорозі й кульгала на праву ногу. Постать була високоро зросту та міцної тілобудови. Тіж самі штани, та таж сама клітчата сорочка. Вагань не було, це був Сойко.
Я погнався йому на зустріч розмахуючи лузкою на всі боки та перепригуючи через ями на дорозі. Коли він наблизився, вираз його лиця здався мені дивним, а також він виглядав змученим, в загальному немов якийсь тяжко хворий чоловік.
- Привіт, Сойко! - вигукнув я йому на зустріч.
- Привіт, малий, - відповів він мені своїм низьким голосом якось без особливого ентузіазму.
Мені було інтересно, що з ним могло статися і чому він кульгав, але я не хотів йому ставити більше запитань ніж потрібно, отож промовчав. До того ж коли він підійшов, я замітив, які у нього були червоні очі, праве, як завжди, сіпалося.
- Куди йдеш? - запитав я. Насправді я знав, куди він іде, але мені просто не приходило до голови ніякого іншого запитання, ось я і запитав.
- На роботу, як завжди, - відповів він мені тим же самим пониженим голосом.
- Хмм... - я задумався, щоб ще його запитати. - А можна я піду тоді з тобою?
- Угу.
Ми йшли разом, думаю, виглядали ми збоку якось дивно: височенний бугай, який, немов Франкенштейн, пересувається повільно, кульгаючи з тупим вираженням задумчивості на його тупуватому лиці, а збоку нього малий пацан, який зростом достає велетню ледь до грудей, розмахує зеленою лузкою, немов шпагою підстрибуючи час від часу.
Так ми і йшли десь з хвилин двадцять, поки я зовсім не знудьгувався.
- А ти розповісиш мені якусь історію з лікарні? - жвавим голосом запитав я його.
- Ем... - він задумався, а вираз його обличчя трішки змінився у кращу сторону а шкіра лиця стала трошки більш розовою. Зненацька, його очі заближчали, немов два великих діаманти, а лице ще більше налилося червоними кольорами. Він зупинився, пильно подивився на мене своїми карими очима, та задав запитання, яке того теплого серпневого дня назавжди поміняло моє життя:
- А хочеш побачити справжнього психа?
Пізніше, коли я став дорослим, я довго думав над тим, чи та ідея прийшла йому до голови тоді, коли я задав йому те запитання про історії, чи можливо він вже давно хотів скоїти щось з того типу. В першому випадку вина частково випадала на мене, тому що я не вмію тримати язик за зубами, чи можливо я просто був маленьким, допитливим хлопчиськом, але все ж, чим більше я про це думаю, тим ясніше розумію, що в кінці кінців він би це зробив, а з моєю допомогою чи без, це вже не мало значення.
Від його запитання мені стало якось моторошно, але у той же момент це дарувало якесь дивне збудження чи можливо, відчуття захвату. Незнаю. Це мені запропонував Сойко, а отже для мене, 12-ти річного хлопчиська це мало значення. Дуже важливе значення.
Але все ж таки слово "Псих" відлуннювалось у моїй голові якось недобре. Я їх ніколи раніше не бачив, навіть стоячи біля лікарні, але я знав, що вони небезпечні. Не буду приховувати, що тоді я боявся багато чого, а особливо я боявся цих хворих людей. Сойко розказував мені всілякі дивні історії, він казав, що ззовні паціенти псих-лікарні виглядають, як нормальні люди, а всередині вони монстри, канібали, убивці. Обгрунтовував він це тим, що недарма їх же тримають під ґратами, а також недарма туди наймають сильних санітарів. Сойко знав, як підкорити мій примітивний дитячий мозок, а отже я був в захваті від його хоробрості. Я не міг уявити, як він їх не боявся.
Через Сойкові розповіді, іноді по ночам мені снилися жахи, в яких були присутні лікарня і ці монстри-психи. Вони гналися за мною по темним коридорам, а я все ніяк не міг відірватися. Після тих снів я більше заснути не міг, а отже проводив решту ночі дивлячись на зорі та на місяць, стараючись перелити думки у інше русло.
Після подій того вечора, психи почали мені снитися частіше, але вони були вже зовсім інші, страшніші. Мені почалося снитися те, що я бачив на власні очі. І я вас запевняю: у порівнянні з тим, що я тоді побачив, мої дитячі жахи були просто мізерними.
Від запитання Сойка у моєму шлунку все почало перевертатися. Я соромився показати мій страх йому, для мене його пропозиція була чимось вищого рівня, переходом на слідуючий етап, новий рівень гри. Він довіряв мені, можливо навіть вважав своїм другом, хто зна, вгазалі незрозуміло, що робилося тоді у його голові. Одне, що я знав, так це те, що я мав прийняти його пропозицію, тим самим продемонструвавши йому мою хоробрість та відданість:
- Ага! - вигукнув я. - Як же це було б круто!
Сойкові очі набули ще більшого блиску. Він задумався, його зіниці бугали то туди, то сюди, немов у божевільного фізика перед новим відкриттям. Він так стояв хвилини зо три та думав.
- Давай так, - почав він. - Ти знаєш, де знаходиться дім Каштана?
Звичайно, що я знав, де знаходиться той дім, це був невеличкий одноповерховий будинок, залишений напризволяще під час війни. Дім був зруйнований, і ми часто з хлопцями гралися там у війнушки. Також у тому домі знаходився невеличкий підвал, який був у нормальному стані. Загалом, цей будинок знаходився недалеко від моєї домівки, отже я знав де це.
- Звичайно, - жваво відповів я.
- Отже так, - роз'яснював Сойко. - Сьогодні увечері я закінчую по п'ятій, а отже у п'ятій двадцять я буду тебе чекати у підвалі цієї домівки. І дивись мені без запізнень.
На той час ми вже підійшли до лікарні, Сойко ще раз нагадав мені, що потрібно робити і ми попрощалися - він пішов у напрямку входу до лікарні, а я, далі розмахуючи лузкою, зібрався бігти додому.
Раптом, я почув голос Сойка за спиною:
- Ей, малий, стій, - він підбіг назад до мене. - В тебе є вдома свята вода?
- Еее... - задумався я, його запитання застало мене зненацька, воно було дуже дивним, і я навіть малого уявлення не мав, для чого йому могла знадобитися свята вода. - А для чого вона тобі?
- Побачиш, - я замітив маленькі іскорки в його очах, а зрячки його здавалися якимись неприродньо великими. - Так є чи нема?
- Ну... має бути.
- Тоді візьми з собою сьогодні ввечері, - останні слова він промовив швидко, потім обернувся і пошкутильгав до входу.
Я ще довго стояв, дивлячись йому у слід, і перебирав усі можливі варіанти, для чого йому могла знадобитися свята вода. Зрештою, нічого у цьому поганого не було, це всього-навсього проста посвячена у церкві вода. Але щось тоді у його очах здалося мені дуже дивним, ті грайливі іскорки не давали мені спокою. Але ж я був ще тоді дитиною, отож відкинув всі дурні думки, підняв лузку і побіг у сторону мого дому.
Під вечір трішки похолодало, але не настільки, щоб удягати кофту. Схопивши ще гарячий кусок хліба, який тільки-но зпекла моя матір я побіг на вулицю. Свята вода у нас була, і я добре знав де. Отож я знайшов у погребі чисту скляну банку і відлив туди трішки води, потім я закрив її пластиковою кришкою.
Лузку я розламав ще по дорозі з лікарні, махаючи нею, немов навіжений, у спробі відбитися від величезного джміля, який зненацька залетів мені у лоба, і потім ще кружляв над моєю головою. Лузка зламалась, джміля я не достав, отже повертався я трішки в поганому настрої. Але як тільки стукнуло п'яту годину, я вже був наелектризований, немов магніт, майбутньою подією.
Я йшов підстрибуючи, і один раз у мене ледь не випала банка з руки, а тому я схопився за нею обома долонями і почав йти помалу. Це ж був Сойко, що дав мені завдання принести йому свяченої води, а підвести його я не міг, ну, і повертатися додому за новою порцією води часу не було, до того ж, якби моя матір дізналася б про зникнення двох банок мені б добре перепало. Отож йшов я спокійно.
Моя тінь ставала все довшою, листя дерев тягнулися за останніми променями сонця, немов зголоднілий бідняк, який тягнеться за шматком старого хліба.
У побитих шибках Каштанового дому відбивалися промені сонця. Сам дім виглядав химерно: провалений дах, розбиті вікна, вирвані з підвісів двері. Загалом, я навіть не знав чому цей дім називають Каштановим. Подейкували, що тут колись жила сім'я Каштанових, де було троє синів, чоловік та його жінка, але війна забрала усіх мужчин, а згодом і матір померла від горя. Потому дім залишився напризволяще. І занепав.
До тієї домівки я дійшов без пригод, а отже зразу ж направився через ґанок до вирваних, якимись вандалами, дверей. Усередині дім виглядав не краще, ніж ззовні: перекинутий побитий стіл, пилюка та земля повсюди на підлозі перемішана з битим склом, поламані стільці, розмальовані крейдою стіни. Загалом, звичайний хаос.
Я підсвистуючи направився до підвалу. Сходи донизу на півдорозі були залиті темрявою. Я знав, що там знизу є двері, які ведуть до невеличкого погребу, а хвилиною пізніше, коли очі трішки звикли до темноти я побачив стрічку легенького, мерехтящого світла, яке виходило з-під дверей.
Я почав спускатися. Знизу до моїх вух долітало ледь чутне бормотіння та якісь дивні звуки. Я зупинився і прислухався. Мені почувся голос Сойка, а також якесь тихе скиглення, чи то гарчання. Було схоже, ніби у тому підвалі хтось тихо лупцював собаку.
Я продовжив спуск. Дійшовши до дверей, я легенько їх відкрив. У погребі не було багато світла, але його хватало, щоб розгледіти дві фігури, яві знаходилися у центрі кімнати. Першою, був кремезний хлопець, я зразу ж догадався, що це був Сойко. Велетень схилився над худим, невисоким хлопчиною, який сидів на невеличкому кріслі, з бильцями. Сойко саме прив'язував руки хлопчини до бильця.
Від побаченого мені стало зле. По дорозі до цього дому, я думав, яким же буде той псих з вигляду, мені приходили до голови образи всіляких монстрів, про яких я читав у книжках. Я думав, що це буде страшний монстр, з великими пазюрами та гострими іклами, який злісно на мене буде дивитися, бажаючи убити. Натомість я побачив простого хлопчину, вдітого у чорні спортивні штани та білу футболку. Але все ж таки щось дивне у нього було. Його очі стрімко бігали по стіні від одного кута до іншого, здавалося, що він хоче, але не може сфокусувати свій погляд на одній точці, а також у нього було дивне довге волосся, яке, незважаючи на те, що хлопець здавався молодим, було сивим. Ну, і до того ж, те волосся було місцями вирване.
Хлопчина не рухався, він спокійно сидів та обдивлявся протилежну стіну, поки його прив'язували до крісла. Сойко розповідав мені, що психи не можуть всидіти на одному місці, вони немов дикі, і щоб їх заспокоювати потрібні були седативні препарати. Цей хлопчина не здавався мені диким чи неспокійним і сидів він рівно, не зважаючи на Сойка. Я подумав, що можливо він уже під дією заспокійливого.
Коли я відкрив двері трішки більше вони голосно скрипнули, привертаючи увагу Сойка. Сивий хлопчина же так і продовжував сидіти на кріслі бігаючи поглядом по стіні.
- Ось і ти, накінець, - обвівши мене поглядом сказав Сойко. Настрій у нього був піднятий, а учах легенькі іскри, які я бачив у нього перед входом у лікарню перетворилися на справжнє полум'я. Він був спітнілий і у нього зновуж таки сіпалося око. На перший погляд було важко сказати, хто з двох був психічно-хворим, і це мене лякало. Лякало через те, що Сойко прив'язаним не був. - Приніс воду?
- Еее... - від побаченого я забув про банку зі святою водою у руці. Але все ж, його запитання було недоречним, тому що перш ніж задати його, погляд Сойка ковзнув уздовж моєї руки та уп'явся у стікляну банку з прозорою рідиною усередині. - Ось, тримай, - я простягнув йому руку з водою.
- Молодець, - сказав він, зав'язуючи останній вузол на руці полоненого. Потім від підійшов до мене та забрав банку. - Ну що, готовий?
Це запитання породило у моїй голові цілу купу моїх власних запитань. Готовий до чого?
Зараз я згадую той момент з легким дотиком відрази. Я був малим, сопливим хлопчаком, який заліз туди, куди не слід було лізти. Але все ж я думаю, що той момент багато чого змінив у моєму житті. Проблеми почалися після того, як я відповів Сойку "Так". Звісно, я міг все кинути та побігти геть, на це не потрібно було багато сил, і не думаю, щоб Сойко держав би мене силоміць, але ж моє дитяче настирство не залишало нічого іншого, як продовжити почате. Втім, я більше переживав за те, що міг подумати про мене Сойко. Хлопець став для мене чимось типу учителя, і жаль, що я зрозумів, що Сойко насправді виявився поганою людиною тоді, коли вже було надто пізно. І тільки через мій малий життєвий досвід я зробив тоді один легкий кивок головою в знак підтвердження.
Все, що сталося далі я пам'ятаю, немов це сталося зі мною годину назад, незважаючи на весь той страх, мій шоковий стан та довгу реабілітацію, яку я тоді пережив. Зараз мені вже понад 70 років. Від того літа, 56-го року проминули більш ніж півстоліття, але я ніколи і нікому не відкрив подій того серпневого вечора. Спершу, ці спогади були болісними для мене, вони породжували у моїй голові жахливі відчуття, та ж пізніше я зрозумів, що маю дійти до суті цього випадку самостійно. Я довго та завзято вчився, багато подорожував, намагався зрозуміти через філософію, науку та релігію. Але все почуте тоді знищувало любу мою теорему, все, що я до того знав виявилося чимось несправжнім, а кожна моя догадка провокувала якусь ядку неєдність з реальністю. І ось, з недавнього часу в моєму мозку почали випливати сумніви, що до того, чи статося це все насправді. Я дуже багато часу провів у роздумах і зрозумів, що маю цим поділитися, в надії, що хтось з тих, хто це прочитає допоможе мені з моєю загадкою.
Сойко вручив мені якийсь старий, потертий записник і наказав відкрити сторінку 12. На попередніх сторінках було видно всілякі каракулі, до яких я не приділив особливої уваги і, відкривши задану сторінку, я почав вдивлятися у текст. Дрібними каракулями там було щось неакуратно написано, при кволому світлі декількох свічок у підвалі взагалі майже нічого видно не було. Спочатку мені здалося, що це кирилиця і лиш підійшовши ближче до свічки та нахиливши блокнот, я зрозумів, що текст був написаний англійськими буквами.
Пробігаючи очима по написаному("Exorcizamus te", "Omnis incursio infernalis", "Secta diabolica"), в моїй голові зароджувалося все більше сумнівів. Я не знав, що це був за текст, для чого він і чому взагалі Сойко дав мені цей блокнот. Але я відчував, що щось було негаразд. Від холоду в підвалі я майже тремтів. Гусяча шкіра заповнила кожну ділянку моєї легко-засмаглої шкіри.
- Що це? - задумчиво запитав я у Сойка.
Хлопець стояв наді мною, над чимось роздумуючи, і дивлячись на його оскаженілі очі, я навіть не хотів значи, про до йшлося в його думках. Все, що я хотів, це повернутися додому, закутатися в тепле одіяло та рушити в крепкі обійми темної ночі, повної сновидінь, хоч я і знав, що то будуть суцільні жахи.
- Це Екзорцизм, точніше, текст екзорцизму, - він це промовив так, ніби був упевнений, що я знаю це поняття. Але я його не знав. - У лікарні де я працюю є дуже багато різноманітніх книжок з психології, і я ось недавно прочитав одну дуже інтересну історичну стяттю про цей ритуал, який здійснювали над психічно-хворими людьми починаючи від дохристиянських років аж по сьогодні. Колись люди думали, що психічні захворювання, це знак одержимості, знак диявола, а тому робили над ними ритуали вигнання зла, читаючи ось цей текст, що у тебе в руці, - він кивнув головою на записник у моїх руках. - а також поливаючи їх час від часу святою водою.
Я дивився на нього, не в змозі зрозуміти, і він пишався цим. Він був гордий від того, що знав щось таке, що знали не дуже багато інших людей у той час. Запитай я у моєї матері про цей ритуал, не думаю, що вона змогла б щось мені про нього відповісти.
Мені вдалося трішки заспокоїтися, я подумав, що зараз він почитає трохи того тексту, обіллє хворого холодною водою і на цьому закінчимо. Але все мало закінчитись по-іншому, і на я, ні Сойко не могли цього знати.
Сивий парубок все так, як і раніше бігав очима по стіні, сидячи рівно ні стільці та не звертаючи на нас уваги. Я тоді подумав, що напевне він взагалі не знав, де знаходиться та що його оточує. Звичайно ж, не сумніваюся, що в цей підвал він попав уперше, але як на мене, він взагалі ніколи не розумів, що його оточує, навіть коли знаходився у власній палаті.
Раптом, з хлопчиною щось сталося. Він згорбився, вигнув щелепу уперед та почав опускати голову, в змозі доторкнутися щелепою до грудей. В нього не виходило, і він видав жахливий секундний крик, від якого у мене похололо у животі.
- Тихіше, тихіше! - крикнув Сойко. - Зараз прочухана дам тобі.
Хлопчина, здавалося, мови людської не зрозумів, зате він зрозумів тональність голосу велетня, а отже зразу припинив і сів рівно.
- Ось подивись на нього, - почав Сойко. - Вони там обколюють їх всялякими препаратами, годують таблетками, терапії всілякі проводять. І що з того? Нічогісінько.
- Моя матір завжди говорила, - продовжив він, не давши мені змоги що-небудь сказати. - Це нечиста сила таке з ними робить, вбиває їх зсередини. Такі ось парубки відповідають за гріхи своїх батьків перед Богом, - останнє він сказав якось урочисто, немов це була якась промова. Він був все ще спітнілий, незважаючи на дикий холод у підвалі, волосся його було скуйовджене, очі палали вогнем, а праве сильно сіпалося.
Раптом полонений знову обізвався, він щось мамрив собі під носа та стогнав, благально дивлячись мені у вічі. Очі його були немов скляні, та якісь затуманені. Я не помітив в них нічого нечистого, але все ж промовчав. Було тяжко дивитися на нього ось так, і я відвів очі в іншу сторону.
Помітивши це Сойко забрав у мене записник. І все почалося.
- Exorcizamus te, - його грубий голос залив маленьку кімнату і, не маючи виходу, відбивався від стін легким ехо. - Omnis immundus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis aversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica in nomine et virtute Domini Nostri Jesu Chri... - він не встиг дочитати, сталося дещо дуже дивне.
Перед тим, як продовжити розповідь, я маю розповісти те, що робилося зі мною а також з сивим хлопцем під час того, як Сойко читав той текст.
Після того, як Сойко промовив перші слова, повітря стало якимось більш сухішим, дихати стало тяжко, з кожнім моїм вдихом мене переслідувало відчуття, немов мої легені були зроблені зі свинцю, і це мене ніяк не радувало. Атмосфера у кімнаті змінилася, появилось відчуття тривоги, нещастя, немов весь сиротонін з мозку висосало. Мені тоді здалося, що це все мої переживання, які діють на мій мозок немов плацебо. Я дивився на Сойка, і він виглядав нормально(ну, не нормально, взагалі він виглядав жахливо, але це вже було перед тим, як він почав читати, правільніше сказати буде так: його поведінка здавалась стабільною, і ніяких змін я не зауважив).
А ось коли я глянув на хворого, у мене вселився жах. Він виглядав по-неприродньому страшно: його щелепа випирала вперед ще більше, ніж тоді, коли він намагався дістати нею до грудей, лице віддавало гримасою болі, та було все в поті та зморшках, волосся стирчало у всі боки, але не це змусило оскаженіло битися моє серце. Його очі пильно дивилися на Сойка. І ті очі були повністю чорні.
- Що за... - громило нахилився, щоб підійняти записник. Не відводячи очей від тексту він подвівся, та секундою пізніше він глянув на психа. - Блять!
Сивий не зводив з нього своїх мертвяно-чорних очей. Сойко позадкував. Зразу позаду нього знаходився невеличкий стілець, на якому стояла одна свічка а також банка зі свяченою водою. Він зацепив той стілець, свічка полетіла додолу, банка з водою похитавшись залишилася на місці. Він взяв її до рук.
Я хотів крикнути "Ні, облиш це, забираймося звідси", але я закляк. Все, що мені вдалося, так це помаленьку задкувати до дверей, не створюючи зайвого шуму.
Псих вп'явся кінчиками пальців у бильця крісла, а очима в Сойка. Він більше не сидів рівно, був згорблений. Вони стояли дивлячись один на одного десь з пів секунди, і ці пів секунди здались мені вічністю. Вираз лиця гіганта залишав бажати кращого. Він був насмерть переляканий, та побілів. Око більше не сіпалося.
Раптом, Сойко знову повернувся до свого записника, панічно шукаючи, тремтячими руками, потрібну сторінку.
- Vade, satana, inventor et magister omnis fallaciae! - викрикнув він, і одразу ж після цього вилляв вмістиме банки на істоту.
Нелюдський крик, який пролунав після цього змусив мене вернутися до реальності, та вернув мені владу над моїм тілом. Я позадкував скоріше, але перечепився за щось і гепнувся додолу. Вже на четвереньках я позадкував до кута кімнати, що був біля дверей.
Сойко випустив банку, вона впала і розбилася об підлогу.
Крик так же різко закінчився, як і почався, істота сиділа згорблена, з опущеною головою. Пальці так сильно впиралися в бильця, що здавалося вона їх зараз відламає.
Раптом почувся сміх. Воно сміялося. Спочатку сміх був тихий, а потім він переріс в жахливий регіт, який проходив у кожну клітину мозку, руйнуючи її та змушував підніматися волосся на голові.
Сойко знову кинувся до записника, шукаючи потрібну сторінку.
Істота підняла голову та викрикнула неживим голосом: - Досить! - свічки на частину секунди потухли, світло пропало, але зненацька вони знову загорілися. Підвал затремтів, але відразу ж перестало. На стелі утворилися маленькі тріщинки. Записник спалахнув синім полум'ям у руках Сойка. Той з переляку кинув його на землю, ніби це був якийсь смертельно-ядовитий павук.
Мої очі пекли, я сидів не кліпаючи, тому що боявся, що коли я кліпну, то помру. Все ж таки мені довелося це зробити, і коли я знову відкрив очі, істоти на кріслі вже не було. Воно стояло на ногах, перед кріслом. На зап'ястях, немов браслети, були міцно зав'язані мотузки. Я й по сьогодні неможу зрозуміти, як він зміг відірватися від стілця. Але це було найменше з того, що турбувало мене в той момент.
Я щільно закрив очі, надіючись, що на цей раз воно зникне. Коли ж я їх відкрив, істота стояла впритул до Сойка. Відстань між ними була не більше, як 10 сантиметрів.
- Привіт, дурню, - промовило воно до велетня. - Як ся маєш?
Жахливий сміх. Я затулив вуха долонями.
Я бачив, що у Сойка рухалися губи, я нічого не чув, але зміг прочитати по губах. Він повторював блягально собі під ніс "Господи. О, Господи".
- Бога не існує! - вигукнуло воно, немов диявольським голосом з старих фільмів жахів. Після цього істота вигнулася до заду, здавалося, що ще трішки і її хребет зламається. Потім воно вернулось у нормальний, згорбений стан. Голова сіпалася то вправо, то вліво.
- Існуємо ми, з нашим інстинктом базованим на добрі, або на злі, - голос трішки пом'якшав. - Люди - це тварини, і наші інстинкти знаходяться у нашому мозку, от тільки те, що еволюція з часом майже повністю зупинила розвиток предомінуючого зла у людській голові, - його лице перекосило, щелепа знову випнулась вперед, засіпалась щока. Воно схилило голову на бік. - Але, як бачиш, інколи бувають особливі випадки.
Знову пронизливий сміх. Пауза.
- Знаєш, як помер твій батько? - воно нахилило голову вперед, Сойко позадкував.
Хлопець ніколи не розповідав мені про своїх рідних, але я чув від сусідів, що його батька забрала війна. - Твій батько був бридкою істотою, - продовжувало воно. - В той день вони проходили повз село під Берліном, і він не втримав свого хріна у штанях, кинувся у сараї на одну дівчину. Але він помилився, бо був сам. Вона засунула йому здоровезного ножа у горло, а потім, не знаючи куди діти тіло викинула його у помийну яму під туалетом. Він тоді був ще живий, а отже захлинувся лайном. І він там і досі гниє.
Знову той жахливий сміх.
Я не знаю, як описати поведінку того психа, тієї жахливої істоти. Здавалося, що він грався з Сойком, здавалося, що його це забавляло. Тембр його голосу різко мінявся від нелюдського грубого, до голосу якогось дурнуватого маніяка.
В повітрі запахло сечею. Сойко не витримав.
- Це... Це неправда! М-мій батько з-з-загинув у б-битві, - він був не в змозі говорити нормально і я його розумів. - Це все неправда! Згинь, нечистий дух, - на останніх словах з його очей потекли сльози.
Істота знову розсміялася. Сойко ще позадкував і вперся спиною об стіну. Світла у підвалі було зовсім мало, і це додавало жахливості всій тій сцені, але в той же час це здавалося якимось дурним, але дуже реалістичним, сном. Я сильно укусив себе за губу. Потекла кров. Але я не пробудився.
- Неправда... - тихо промовила істота. - А можливо, поговоримо про те, чим ти займаєшся уночі в лікарні? - на її лиці вийшла крива посмішка. - Як ти обколюєш заспокійливим паціентів а потім ґвалтуєш їх?
Від цих слів у мене пересохло у роті, але секундою пізніше я вже про це не думав, я хотів забратися звідти.
- Молись своєму богові, - почало воно знову тим жорстоким нелюдським голосом. - Зараз ти до нього відправишся.
Все сталося швидко, я побачив тільки змішаний подив зі страхом у Сойкових очах. Потім істота накинулася на нього та вп'ялася зубами у його шию. Я хотів закрити очі, але не зміг. Сойко затремтів, немов у припадку з психом, прикованим зубами, неначе вампір, до його шиї. Моментом пізніше, швидким рухом воно відірвало Сойкове адамове яблоко та виплюнуло його на земою. Велетень все ще дригався, тремтів усім тілом, помаленьку спускаючись по стіні додолу. Сеча знову потекла по його штанях, формуючи невеличку калюжу. Я чув, як він намагався дихати, пробував з останніх сил. Звук, який виходив з дірки на його шиї переслідує мене і зараз. Хрип, булькотіння, смерть.
Потім істота повернула голову до мене.
Найкращий спосіб оцінити тишину - це мовчання, але скільки ж грації було у тому русі. Незнаю, чи воно так робило лиш для того, щоб мене налякати, чи то можливо була смерть у власній персоні. Така велична і така страшна.
Того серпневого вечора, у тому холодному, смердячому підвалі, я вперше в житті зрозумів, що помру. Мій зір зненацька застелила якась туманна пелена. Я не міг сконцентруватися, я тремтів, я хотів додому. Шматок Сойкової шиї валявся недалеко від моїх ніг, а сам Сойко майже мертвий валявся у протилежному кутку, сіпаючи ногою. Але я цього всього не бачив. Пам'ятаю, я думками перенісся в мій сад, в ліс, на дерева. Я сидів на тій лавочці слухаючи пташиний спів, а після нього пісню Елвіса, мріючи про світле майбутнє. Але в один момент я все це втратив, я був так далеко від того всього, що здавалося я ніколи нічого подібного не мав.
Я змирився. Не можу сказати, що був готовий до смерті, але я це просто зрозумів. Незнаю як. Просто зрозумів.
Я щільно закрив очі. Моментом пізніше почулися легенькі кроки. Воно підходило до мене. Раптом я відчув його дихання на моєму лиці.
- А тобі, хлопче, привіт від твого батька... - і тихий сміх.
Я відключився.
Я прокинувся через два дні у шпиталі, який знаходився у сусідньому місті. Я довго не розумів де знаходжуся і як я взагалі туди попав. Я знав тільки те, що сталося щось дуже погане. І про це нікому і ніколи не можна було розповідати.
Біля мого ліжка сиділа моя матір, вона була дуже заплакана, та вперше у моєму житті вона здалася мені старою. Чорні мішки під очима та зморшки зробили з неї геть іншу людину. Тоді вона дуже зраділа моєму пробудженню, але все ж таки продовжувала плакати. І я не питав чому. Тому що мотив мені був уже відомий.
Мого батька привезли додому тиждень потому, у величезній дубовій труні. Вони сказали, що він умер упавши з високої драбини, вдарившись головою об камінь. Але я тому не вірив, тому що знав, що це сталося не випадково.
Я довго плакав. Плакав через батька та через Сойка, незважаючи на те, яким він був. Такої жахливої смерті не заслуговував ніхто.
Моя матір мені розказала, що коли я не прийшов додому у восьмій годині вона почала хвилюватися, та побігла шукати мене по сусідам. Хтось з них сказав, що бачили мене по дорозі до Каштанового дому, і коли вона тоді туди прибігла, то знайшла мене без пам'яті у підвалі.
Дивно, за Сойка мені ніхто нічого не казав. Думаю, що та істота забрала його кудись із собою.
Пошуки велетня почалися тиждень потому. Його матір знайшли у їх домі, вона була жахливо вбита. Її нутрощі були розкидані по всій підлозі на кухні, а саме тіло лежало гниючи на столі. Так же само було вбито й багато інших людей у селах в радіусі 50-ти кілометрів від Миклівки. У злочинах був обвинувачений Сойко. Але тільки я знав правду.
Почалося массове розшукування вбивці, але його ніхто так ніколи й не знайшов. Люди боялися виходити з домівок, боялися говорити одне з одним. Аж поки раптово новини про вбивства закінчились. Можливо, їх просто вирішили більше не розголошувати, у змозі припинити паніку, а можливо той монстр десь помер(щодо чого я сумніваюся), або просто втік кудись подалі. Але я впевнений, що та різанина так ніколи і не закінчилася. І всеж згодом все забулося, і люди повернулись до нормального життя.
Це перше, що виходить з-під мого пера стосовно того вечора, я відчуваю, що повинен розповісти, і можливо ти, мій читачу, зможеш знайти відповідь на те, на що я так і не зміг знайти впродовж усього мого життя.
