(Дещо про віртуальну подорож до Чернігова і до міста, назва якого ще в розробці. Подорож відбулася завдяки появі двох картин полтавського художника і музиканта – МАКСИМА ЮХНО).
На полотнах подеколи митці відображають те, чого бракує в житті, або, що було недосяжним, зрештою, нереалізовані мрії здійснюються у творах мистецтва. Зображене на картинах подає сигнали, з допомогою них, митець вводить нас у світ своїх ідей, прагнень, поривань, мрій. Словом художника є кожен доторк пензля до площини картини, зі слів – мазків вимальовується живописний твір.
У роботах цього не рядового художника Полтавщини вчувається музика, а в тій музиці багато недомовленості… Згодом, звіддаля починають долинати ритмічні звуки, так подібні до мелодії «Болеро» Моріса Равеля. Знову настала тиша… Японський автор 14 століття Йошіда Но Канейоші писав: «Тільки той, хто має поверхове розуміння, хоче упорядкувати речі у завершені ряди. Бажано мати незавершеність…».
Перед нами картина –«Чернігів»… Одне з найдревніших міст Русі – України. Столичний град землі Сіверської, а сіверяни – одне з племен, яке являється складовою часткою українського народу. Сіверяни заселяли землі, де течуть річки – Десна, Сейм. Сула, Псел. До нащадків цього племені належать чернігівці, полтавці, сумчани., мешканці окремих районів – Київщини, Харківщини, Білгородщини, Брянської і Курської областей. Перша згадка у літописах відноситься до 884 року. Ще у 17 столітті на окремих мапах можна зустріти назву – «Сіверія». О, то були норовливі,войовничі предки. Вони тривалий час змагалися з полянами за головну роль у державі. Були перемоги, були і поразки. Це протистояння мало характер міжплемінного, то було і змагання між князями київськими і чернігівськими, проте в межах однієї великої держави – РУСЬ.
На передньому плані картини – сопілкар. Про що він сповідається, сіверський музика? Лунали дивовижні звуки мелодій видобутих з сопілок, - яворових, калинових, вербових… Хтозна, яку саме тримає в руках воїн –музика… Ліна Костенко освідчувалася цьому прекрасному краю лісів і річок, такими словами:
«Люблю чернігівську дорогу –
Весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
Високі в сонці ясени…».
Будемо вважати сопілку ясеновою… Колись дуже давно, якщо парубок грав на яворовій сопілці, то подавав знак: «Я повернувся із війська кріпким і здоровим». Мелодія сопілки передавала відомість і про народження дитини. Тоді сходилися сусіди, а сопілкар закликав добру долю для новонародженого. На гуртову роботу, - криницю копати, або ставок, закладати підмурівок нової оселі, теж збирала і закликала людей з кутка сопілка.
Про що ще хоче оповістити нас сопілкар? Про те, що сучасний світ топиться в убогості духа гендлярів і рабів? Було забуто слово – вояк, казали – солдат, боялися слова – воїн…Боягузливі псевдо – вожді бояться навіть тепер. В епоху княжої Русі, Козацької республіки. Гетьманату, - воїн, то був захисник рідних теренів від будь – яких наїзників. Сміливці і відчайдухи не перевелись і донині, ось із ватажками найвищого рівня фатально не щастить… Шолом на голові сопілкаря породжує думку – з нього потрібно напитись води, з рік на ворожій території…
Повідав сопілкар і новину, що ледве не останнього лірника бачили у селі Тупичів Городнянського району, він сидячи на лавці біля хати співав жалібних пісень. Розповіла нам мелодія і про Олександра Корнієвського – бандуриста і майстра по виготовленню музичних інструментів, - бандур, арф, лір, скрипок. Помер музикант і майстер у 1988 році, не дожив одного року до ста. Він був і художник, бо оздоблював, прикрашав свої вироби – різьбленням, малюванням, інкрустацією. Розповів сопілкар і про майстрів плетених виробів із Григорівки( закарпатці їх звуть – кошикарями), і про гончарні села Сіверщини – Верба і Осьмаки. Нагадав про вишивальниць знаменитих кролевецьких рушників, мотиви орнаментації котрих ,ширилися усією північною і східною Україною.
Грай друже сопілкар( етруською мовою – сопіл), повинні пливти звуки видобуті з народних інструментів. Чаруюча мелодика нагадала і про маєток – садибу Тарновських у Качанівці. Вони у 19 столітті спрямовували значні видатки на підтримку поетів, композиторів. Маєток зберігся, зараз там історично – культурний заповідник. А колись, які персони відвідували Качанівку, гостюючи у Тарновських – Т. Шевченко, Д. Яворницький, М. Гоголь,П. Куліш, І. Рєпін, граф Капніст. Коштом цього преславного роду поховали національного Пророка. Зникли - величезна книгозбірня , близько 5 тисяч картин і 2 тисяч скульптур. Дещо збереглося у музеях.
Віддалений план картини, а там – кінь на постаменті. Кінь у нашому фольклорі, то священна тварина. Козак казав так: «Шабля і люлька – вся родина, сивий коник – то мій брат». Обов’язком козака було, перед смертю передати коня у вірні руки. Україна – батьківщина коня, відтак значна увага йому відводиться у народній творчості. Він зв’язковий між світами, бачить майбутнє і знає минуле. У казках трапляються, кінь – опікун і кінь з потойбіччя. Цей другий, жар їсть, полум’я п’є , як біжить – земля гуде, листя з дерев опадає. Масть коня, то його сутність. Це підтверджує фрагмент з казки про Василину Прекрасну, коли вона зустрічається з неземними вершниками. Як промчав повз неї білий вершник на білому коні – світанок настав, червоний на червоному – схід сонця побачила, вечоріло – промчав чорний, нічка наступила. У народних піснях кінь набуває і роль виконувача вироку долі. У казках коні і вовки здатні літати, долаючи будь – які відстані.
Друга картина – «Місто», нове місто на острові, воно входить в іншу епоху історії людства. Острів – новотвір, нова земля, де панує гармонія людини і довкілля, горішнього і долішнього. Там іде процес побудови синергетичного світу. Відродження духовності залежить від благої волі Бога і прагнень людини. Тут не буде місця для жадібності, заздрості, бажання заволодіти чужим… Будуть буйним квітом розвиватися усі мистецтва, буде оспівано – величне, гарне, піднесене. Панівною буде філософія добра. У цьому місті шануватимуть взірці інших культур, та любитимуть свою. Єднанню буде сприяти одна мова спілкування, МОВА ЦІЄЇ ЗЕМЛІ. Багато храмів, усі Христові, бо не Ісус сотворив патріархати. Праця завзята буде обов’язком, проте приємним. Бо золотий вік, це не суцільний комфорт для нероб і трутнів. В соціальній сфері усталиться кастовість, за законом наповнення глечиків. У місті буде багато музики і співу, інакше град мертвий.
Ніч. Місто втомлене спить, та наближається світанок:
«А я з лука Колоксая
Вдарю сонячним, вдарю променем.
По сарматському звичаю
Ніч, втікаючи, згасає,
Взята пломенем…»,- Борис Чіп.
Нове місто породить обов’язково VITA NOVA…
Андрій Будкевич.
P. S.
При написанні статті використана окрема інформація, взята з книжки Лідії Орел про українське Полісся.
Літературний портал «Проба пера».
