Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44509
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (14)

© Юрій Кирик, 29-03-2015

14.


Хай як і скільки не захваляють дедуктивний метод, коли немає прямих зачіпок, чи бодай маленького гачечка, за який можна потягнути, інтуїція - єдине на що може покластись приватний детектив,що не має широких повноважень слідчого, чи  прокурорських повноважень. Вивчивши життєписи усіх працівників Фонду, свою увагу Спихальський вирішив зосередити на особі  пана доктора. Можливо тому, що на тому чолов'язі навіть тіні підозри не було. Він, як і всі інші члени Фонду відносився до львівської "сметанки". Та коли бути  до решти  правдивим - усі члени Фонду  вважали себе точкою, в якій сконцентровані духовні потуги цього міста. Були переконані, що храм їх набагато вищий Високого замку, й що саме в родині Чипельських, на підмурівках якої  зведена  будова  їхнього неприступного бастіону,  зосереджені всі світоборчі й світотворчі амбіції цього міста. Мало значення й щоденне зомбування працівників, що до їх значимості в когорті місцевої інтелігенції. Аполлінарій до всіх цих постулатів відносився принаймні з укритим скепсисом. У неприємні  для  Фонду хвилини, він, що видавалось Спихальському дивним, першим мав би ушитись із корабля, бо навіть офіційно працівником Фонду, як, скажімо Різун, не був, а в нього й потуг таких не помічалось. Якнайуважніше придивлявся й прислухався до всього, що там відбувалося, як інші уважав за честь високо тримати знамено й інші клейноди Фонду.

Уже котрий день Місько турбує свого знайомого в СБ, послугами якого часами користувався, де  (звичайно за солідну суму), попросив "послухати" телефони Аполлінарія Венедиктовича. До нині - нічого вартого уваги,  хоча кожний день прослуховування влітав йому в чималу копійчину, із того добродія він злазити не збирався. Дуже, ну дуже вже солідні пацієнти виявилися у скромного ескулапа.  І ось сьогодні врешті - удача! Доктор попросив свого опонента приготувати готівку, сказавши, що "Glybera" успішно перетнула кордон, і що пацієнт може отримати її уже завтра. Зустріч на подив була призначена не в лікарській приймальні доктора, а у Святоюрському сквері.
Звісно Місько кинувся в Інтернет шукати що воно за придибенція, ота "Glybera", та на превеликий жаль, жодного медичного препарату з такою назвою не виявив. Телефонував до знайомих фармацевтів - той же результат. І лише фацет, на якого мав найменше надії - директор діагностичного центру, сказав , що препарат з такою назвою лише розробляється голландською біотехнологічною компанією UniQure.  Ліки призначені для терапії рідкісного генетичного захворювання, дефіциту ліпопротеінліпази, який регулює рівень ліпідів у крові: через мутантний ген, ця речовина не виробляється організмом, і жири ризикують закупорити кровоносні судини людини.  Це, для Міська, звісно була абракадабра, та подальша інформація була та, що треба: перший на Заході препарат генної терапії буде продаватися в Німеччині, а вартість повного курсу лікування складе 1,1 мільйона євро. Препарат генної терапії стане найдорожчими ліками в світі (!). Скільки ж він може коштувати нині, коли його ще немає на ринку?.. - подумки вираховував Спихальський. Нехай би ця сума навіть подвоїлась - для фармацевтичного бізнесу це не робить погоди. Та в приватних руках це карколомні доходи... Навіть при всьому тому, що як свідчить статистика, у всій Європі кількість потенційних пацієнтів не перевищує 150-200 чоловік. Але коли продавати його з рук  в руки... До речі, ціна це не надто й спекулятивна - не зважаючи що ціна з певністю перевищить мільйон, лікування ним  все ж обійдеться дешевше, ніж кілька сеансів ферментозамісної терапії, які до того ж не обіцяють стовідсоткового результату... В Європі абсолютна новинка:  раніше генна терапія раку пропонувалася тільки в Китаї. За його долею представники фармацевтичної промисловості стежать з пильною цікавістю. І все ж знайшлись спритні люди, які зуміли запустити її в продажу на етапі розробок...

Пошук клієнта Аполлінарія Венедиктовича  не потягнув за собою більших затрат  - в Обласному відділі охорони здоров'я з цим рідкісним захворюванням виявилось три особи. І тільки одна з них могла бути його потенційним покупцем. Перед Міськом постало питання: чи має завідомити органи про незаконну оборудку. Чи все ж самотужки розкрутити цю справу? В останньому випадку, він ризикував своїм реноме, та, зрештою, офіційно цієї справи йому ніхто не доручав. То ж і ризик був мінімальний...  Вирішив не поспішати. Зрештою, уже міг здавати реляцію зі справи своїм зверхниками, от тільки коли вони знову появляться?...

***

Як звикло по ранках Остап  заїздив за Анетою, яка не мала свого авто. Знаючи, що шефуньо хронічно запізнюється, полюбляла собі спацерувати в тіні старих Лип славетної Гіпсової. Та на диво Мартинишин нині під'їхав вчасно, ще й надто різко пригальмував машину, що могло свідчити лише про його крайнє хвилювання.

- Ането, чи знаєш ти, що загинув доктор Кнор? - випалив, як тільки за жінкою зачинилися двері. Чипельська, звісно, ж усе зрозуміла з півслова, та мовлене мусило укластися в голові - яку небезпеку особисто їй  може нести ця інформація? Чи якимсь чином це можуть пов'язати з Фондом? Ні, ніби жодної прямої загрози немає... І лише після роздумів знервовано запитала.

- Як то загинув? у нас що, війна, що гинуть люди?  

- Я сам тільки-но довідався з телевізійних новин. Передали, що знайшов свою смерть бідачина у Стрийському парку. В час вранішньої пробіжки хтось професійно дістав його ножем. Виглядає, що того хлопа кропнули з премидитацією* . Бо ж не злакомилися на його кросівки чи німецькі ґаці....

- Виглядає, що на Фонд ляже іще одне вбивство... - кинула пробного камінчика  Анета.

- З якої рації? Хто знав, що він мав якусь дотичність до Фонду? - вибухнув, як корок із теплого шампана Мартинишин.

- Дуже прикро, що хтось дістав фацета в нашому місті, хоча я так і не зрозуміла, з якою місією він до нас заявився? - бо й справді не знала - єдину розмову, та й то за межами офісу  фацет мав лише з Остапом.

- Як мені виглядало поклали на нього раче якісь ревізійні функції. Допитувався мене чи я поінформований про надіслані ними ліки, які так і не отримали адресати. Але що я про це знаю?  Усе в руках нашого докторунця.

- Принаймні, та бомба не швидко вибухне, - констатувала Анета, ти б мене десь отут не висадив?

- Маєш якусь справу в університеті? - запитав здивовано Остап.

- На декілька лиш хвилин, - кинула сухо.

- Тебе зачекати? - ґречно запропонував Мартинишин.

- Не треба, їдь, - в тих університетських коридорах ніколи не знаєш хто й на скільки тебе затримає...

Анета швиденько вийшла, але шлях її проліг зовсім не в університетські лабіринти. Вона згадала, що саме зараз відбувається зустріч Аполлінарія Венедиктовича зі слідчим. Остання інформація, що тільки-но її почула, скерувала її думку в зовсім інше русло.  

***

По тому, як доктор розвалився перед слідчим на стільці, закинувши ногу на ногу, по самовпевнених і категоричних його жестах, Петро Павлович мав би зрозуміти,  що доктор не почував за собою анінайменшої вини.

- Говоріть скоріше, що від мене треба, - відразу рушив у наступ на Ганущака Аполлінарій Венедиктович, - мене там важкі хворі чекають, - мовив так, ніби вони його чекали вже тут, в коридорі районного відділку міліції. Хитрий лис, звичайно знав, що від нього треба,  але інстинктом слизняка відчув, що не завадить на всякий випадок прикинутись невинним  ягнятком.

Насторожено кидаючи погляди  на всюдибіч Аполлінарій Венедиктович не забував чарівно посміхатися. Тоненькі вуса смикались мов п'явки коли він проголошував чергову фразу.
Що він там пасталакав крізь зачинене вікно Анета чути звісно не могла. Та це, що надовго той слизняк там не затримається, було ясно. Он і  авто його поряд. Пройду трохи вперед й маємо стовідсотковий шанс "ненароком" зустрітись, - змоделювала ситуацію жінка.

- Моя справа двічі на тиждень "Родинна порадня". Поза тим  у мене з Фондом жодних справ. Я й зарплати там не отримую - виспівував Аполлінарій...

- Гаразд, йдіть! - вирішив Ганущак, коли щось почуєте, чи помітите, обов'язково сповістіть. Це ваш громадський обов'язок, - нагадав в дорогу слідчий.

- Як же, як же, обов'язково, не перший рік на світі живемо, - вигукував уже з порога Аполлінарій Венедиктович, поспішаючи якнайшвидше покинути це не вельми затишне місце.

Машина завелась з півоберту й серце доктора заспівало в такт двигуну. На загал був він дуже життєрадісною людиною.

***

- Кудись дуже поспішаєш, Ането? - жінка відскочила убік, гейби налякана несподіваною реплікою доктора.  Рвучко повернулась. Голос звучав із авто, що з опущеною боковою шибою поволеньки рухалось обабіч.

- Так, мені треба на хвилинку забігти додому і відразу ж в офіс, - випалила Анета, ніби все ще не в змозі спам'ятатись від несподіванки.

- Можу підвести, - ненав'язливо запропонував  доктор.

- Гаразд, буду вдячна - погодилась жінка усідаючись в його новеньку "Опель вектру".

- Скажи, Ането, гадаю, ти встигла забрати ліки, що їх передали нам німецькі партнери? - якби між іншим запитав доктор.

- Забрала, - кинула коротко Анета - це єдина царина, де над Анетою тримали верх. Де вона хоч-не хоч мусила звітуватись. Хоча з якого доброго дива так і не могла збагнути. Вже три роки існував їхній Фонд, коли їх попросили іще й забезпечити послуги "медичного представника". Оскільки ніхто не знав що воно за придибенція така, а іще, що в словосполученні було слово "медичний", запропонували цю ділянку Аполлінарію Венедиктовичу. Це парадокс нашої країни. За кордоном теж існує така професія. Та лікарі ніколи не ставали "представниками". Адже дохід лікаря значно вищий ніж у представників компаній. Та, як мовлять наші скептики: "професія припадає не так до душі, як до кишені". У нас же, як звикло, усе через анус робиться. Тоді не надала тому більшого значення. Фонд отримував усіляку всячину, що й не перелічити. Хто ж його знав, що ліки стануть головною статтею доходу Фонду? У Аполлінарія був авторитет. Довгий час працював керівником "облздороввідділу" чи не найкраще орієнтувався що потрібно сьогодні на ринку. Та й сам ринок був повністю в його руках. Знову ж, Анету не так цікавили гроші, як те, що така важлива царина та не під її оком...

- Чому ж вони іще не в мене? - посміхнувся докторунцьо.

- Бо  коли би мала тобі їх передати? Тут не знати хто й коли тебе перейме... До того ж не була впевнена, що посилка саме для тебе -  коробка така маленька. Та й нічого там  не занотовано. Видно, ліки там зовсім інші. Не такі як завжди...

- Ти відкривала пакунок? - занепокоївся Аполінарій, - хіба ж ліки коли-небудь окрім мене комусь адресувались?

- Але ж кажу тобі - не було на пачці жодного прізвища. Я й засумнівалась... Це точно не були ліки компанії "Хєль", які ми до того отримували!

- Сподіваюсь, ти не пошкодила контейнер? - доктору несила було погамувати хвилювання.

- Там щось радіоактивне що влаштовуєш мені таку спитку?

-  З чого б це? - хмикнув Апполінарій байдуже. Хоча уваги Анети,не минуло хвилювання доктора. Чого вона дійсно не зревідувала пересилку? Можливо, там щось цілком інше, ніж завжди?..

- Не гоже, не гоже, шановна пані, цих ліків клієнт давно чекає, а ми собі так легковажимо, - допікав доктор.

- Треба йому пояснити, що у нас були фоксмажорні обставини, - різко відповіла жінка.

- Гаразд. Де вони у тебе? - уже поблажливо запитав доктор.

- Дома, звісно, - кинула Анета.

- То може зараз їх і віддаси? - наполягав Апполінарій.

- Без проблем. Без проблем, докторе. Ви тільки не зупиняйтесь біля будинку, бо маю підозру, що за будинком стежать. Почекайте десь тут. І вона швиденько випурхнула з авто.

Хоча голова жінки була забити іншими речами, наполегливість доктора не могла її не насторожити. Чому  вона бодай крайчиком ока не глянула що там за фанаберію тим разом передали Фонду? Зайшовши в домівку й відкривши консоль витягла ліки, як завжди щільно обкручені широким скетчем. Швиденько розпакувала пакет. Звісно ж ні назва "Glybera", ані фірма виробник - niQure, жодного світла на справу не пролили, та Анета начеркала ті написи у своєму записнику, ретельно запакувавши посилку.

***

Був безвітряний, лагідний і замислений день, один із тих днів кінця весни, в яких рік, вичерпавши усі кольори й відтінки цієї пори, немов би переходить на літній реєстр календаря. Де усе ніби те ж, але барви втрачають свою, ще нічим не розбавлену насиченість, стають лагіднішими, як би невидимий митець підмішав до кожної трохи білил. Анета на своє здивування, усе ще відчувала усі тонкощі перемін у природі, дивно, після усього, що востаннє трапилось з нею, гадала, що, бодай внутрішньо, якось мала би змінитись. У підсвідомості мислилось, що це має бути "втрата", втрата частини її єства. Студенткою мешкала біля обласного суду, із завмиранням серця споглядала на злочинців, яких провадили з "воронка"- спецмашини, до приміщення суду, і завжди у неї стискалось серце від недоброго почуття, відчувала злу енергетику цих людей, тваринний страх перед ними, перед тим переступом, що його вчинили, перед їхнім смертним гріхом. Видавалось їй, що й мислять вони інакше, "по-злочинному", й що у них не почуття нуртують, а дикі, непогамовні, звірячі  інстинкти. Вона викреслювала їх із свідомості, узагалі з категорії людей. Такою була її юнача категоричність, так виглядав її чорно-білий світ. А нині... Це було болісне самопізнання. Згадала, десь читане: "Сорок років – важлива літургійна дата життя, біблійна дата, дата полуденного біса, дата другої молодості, вирішальна дата для людини..." Далі мислить про себе, як про сорокалітню, а їй же - п'ятдесятка на карку! Так не хочеться це визнавати, навіть собі... Адже власне тепер перед нею відкрились найкращі можливості для життя: покійний чоловік подарував їй ім'я, яке відкрило їй двері до представників усіх суспільних верств, вона працює в одній з найповажніших організацій, та й сама - особа впливова й відома. Здавалось би, програма молодості - знайти своє місце у житті, самій чогось осягнути – виконана. Давно б уже треба розпращатись із планами молодості, адже мета змістилась, й тепер, вона знову далеко внизу, там, звідки починалося сходження. Їй би треба дозрівати й прямувати до смерті, як до своєї мети. Б-р-р-р –аж морозно стало від тої думки.

-------------------
"З премидитацією - з умислом.

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сімон Олеся, 06-04-2015

Сучасні ескулапи

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 02-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 30-03-2015

Не всі можуть виконати "Програму молодості"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 30-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7245378494263 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …