Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44633
Рецензій: 87340

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза нарис

Капітани траншей

© Артур Сіренко, 28-03-2015
               «Але життя насправді гра, мій хлопчику,
                  і треба грати за правилами.»
                                          (Джером Девід Селіджер)

Табір переповнений. Це величезне юрмище втомлених людей. Втомлених, але знову готових іти в бій. Після епопеї з «Піонами» - пере ганянням цих залізних динозаврів з пункту А в пункт Б відчуваю себе таким же розбитим як старий бетеер. Ще постійно виникає відчуття, що я цап-відбувайло. Зрештою, всі ми принесені в офіру війні і божевільним ідеям людей з сусідньої країни, що втратила глузд (схоже, що остаточно). Солдат з мого взводу (тепер уже колишнього) відправляли на передову. Це завжди щемно – прощатися з людьми з якими служив і воював, яким вірив, за яких готовий був віддати життя (взаємно) – вони їдуть, а мені наказали бути тут. Кожному тисну руку, звичні вже фрази, що (мовляв) зустрінемось після війни.

Мені дали новий взвод – не так давно мобілізовані, ще не були в боях. Знайомлюсь: як завжди справжній Вавилон – крім того, що є люди з усіх областей України, двоє земляків з Донецького краю, ще є один китаєць - громадянин України, мобілізований. Війну сприймає як факт буття, як даність, з якимось філософським спокоєм, каже, що знищить всіх ворогів нашої країни. Для нього тепер Україна «наша країна», він тут живе і любить цю землю. Звати його І Чень Си. Я, звісно, не спитав як його ім’я пишеться ієрогліфами – посоромився. Але судячи по звучанню його імено можна перекласти як «один весняний монастир». Подумалось ненароком: якби вони заселили нашу землю, вони б її любили і не пустили сюди ніяких іноземних загарбників... Як мені бракує ось такого філософського спокою цього китайця. Нехай і не спокою Будди чи його чорного ченця, а хоча б спокою Сковороди: «Кожна людина складається з двох протилежних протиборних  початків або натур: з гірного і підлого, тобто з вічності і тліну...» Отак би мені і дивитися на світ і на людей. Але не виходить: занадто вже на війні добро і зло протиставлені, занадто віддалені – або, або... Коли комбат вперше подивився на список взводу і солдата І Чунь Си, він промовив: «Тут і не розбереш, де тут ім’я, де по батькові. Як же тебе називати? Буду називати тебе Сансанич!» Рядовий І чи то солдат Чунь був не проти... Ще один солдат – монгол на ймення Унасан Целерхег. Потрапив в армію по тій же оказії – громадянин України, сурма заграла, а він і не проти повоювати. Ще більший дивак. Улюблене заняття – дивитися на вогонь. Якщо йому не дати якесь завдання, буде на вогонь дивитися годинами. Йому би в монастир, а не в армію. Споглядати Порожнечу і чекати просвітлення. Дивився я на цих дітей Сходу і згадував рядки Кіма Соволя:

                        «Сприймай життя таким, як воно є!
                          Тож треба жити, треба просто жити.
                          Сприймай життя таким , як воно є.
                          Хай вітер плаче за опалим квітом.»

Цілий день вантажили снаряди, а потім чистили гармати. Втомився я дико: командиру взводу не пасує дати наказ і споглядати як солдати працюють, треба з усіма і почати першому. Від перевтоми довго не міг заснути. Потім серед ночі прокинувся і не міг зрозуміти – де я? Якийсь склад з металевими стінами і дахом, посеред складу купа дров, навколо сплять люди – більше трьохсот чоловік, біля дров залізна пічка в якій горить вогонь... Де це я??? Потім подумав: «А може мене в армію забрали? Ні, не може цього бути – викладача університету в мої роки і раптом в армію. І якби забрали в армію – я спав би в казармі, а не в якомусь складському приміщенні. А може війна почалася? Абсурд. Як може початись війна в Європі в сучасному цивілізованому світі? Та хто може напасти на нашу мирну країну? Не може цього бути.» Потім я зрозумів – мені це все сниться. Ось зараз я засну, прокинусь вранці, і все стане на свої місця. Я солодко заснув і справді – зранку все стало на свої місця: на мені погони капітана, треба командувати взводом, здалеку доносяться звуки канонади... Як все просто...

Наступного дня біля табору зловили сепаратистку. Наркоманка. На вигляд років двадцять п’ять. Але явно молодша – наркоманки швидко старіють і виглядають старшими за свої роки. У стані наркотичного сп’яніння стріляла в наших солдат з пістолета. Певно, дали дозу і сказали – йди стріляй. Не влучила ні разу – по причині того ж наркотичного сп’яніння. Солдати забрали в неї пістолет і прикували наручниками до металевих воріт табору. Вона сиділа біля воріт, перебуваючи і далі в своєму світі галюцинацій і періодично говорила якийсь беззмістовний набір слів. Зібралась невелика юрба бійців. Підійшов один старий сивий солдат з довгими сивими вусами, спрацьованими руками і обличчям, що зоране зморшками і сказав: «Таких треба на місці розстрілювати!» Солдати мовчки погодились. І тут мене охопив жах – стало моторошно, як ніколи. Зараз солдати вчинять самосуд, а я тут єдиний офіцер – і це буде на моїй совісті, бо зупинити постріл я просто не встигну. Або ще гірше. Зараз хтось з солдат скаже: «Командире! Ти нас вів у бій, інколи просто на смерть, наказував бути нещадними до ворогів, ми виконували твої накази ціною свого життя. Розстріляй цю гидоту!» І доведеться. Юрба живе своїми законами. І мені їх завтра вести в бій, і треба щоб вони виконали будь-який мій наказ. А якщо я цього не зроблю, це буде не гарантовано. Тим паче, якщо я спробую їх зупинити. Ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію: розстрілювати беззбройних полонених, ще й дівчину. І як з цим далі жити? На моє щастя приїхала машина з контррозвідниками і сепаратистку забрали.

Наступного дня о п’ятій голині ранку підняли і відправили на вогневу. Чомусь наказали здійснити марш-кидок на п'ятнадцять кілометрів пішки – гармати, мовляв вже прямують туди, снаряди теж туди повезли, чи то вони будуть як тільки ми дійдемо, вперед. Напевно всі «шишарики» були зайняті. Сумніваюсь, що вони пошкодували пального. На вогневій було довгий час тихо, співали жайворонки, солдати нудьгували в траншеях і бліндажах, гармати мовчали, замасковані в ямах.

Я вже думав, що нам судилось так і простирчати тут кілька днів в якості живих мішеней, коли вдалині почулася канонада. А потім голос СОБа: сепаратисти відкрили вогонь по наших позиціях, треба у відповідь знищити їхню мінометну батарею і групу піхоти в укриттях. І почалось! Наші «Гвоздики» запрацювали. «Перший. Приціл 368, кутомір 18-07, осколково-фугасним вогонь! ... Другий. Приціл вище 10, кутомір лівше 12, три снаряди, швидким, осколково-фугасні, підривник фугасний, вогонь!»  Відстріляли майже все що нам привезли, коли раптом я в бінокль побачив, що в кілометрі від нас виповзає з «зеленки» москальський танк. І повертає гармату в нашу сторону. Де він взявся? У мене все в середині похололо: «Це кінець! Зараз нас тупо розстріляють!» Нашим стареньким і втомленим «саушкам» годі було тягатись з сучасним танком. Крім того у нас були тільки осколково-фугасні снаряди. Мені треба було, звісно, крикнути екіпажам: «Танк лівіше орієнтиру один двадцять тисячних!» Але я не встиг – встиг тільки подумати: «Життя довершено. Крапку зараз поставлять.» І краєм ока помітив, що перша САУ опускає гармату в положення вогню прямою наводкою і одночасно повертає башту в сторону танка. Навідник «першого» помітив танк раніше мене. Постріл! Перший же снаряд влучив прямо в башту танка раніше ніж він встиг вистрелити. Хоча снаряд був осколково-фугасним, але танк буквально підкинуло в повітря. Захист з броні, звісно, весь зірвало. Оптика судячи по всьому теж вся накрилась. Танк затих і не подавав ознак життя. Я не уявляю, що переживає екіпаж, коли в башту влучає снаряд з «Гвоздики» ще й повний і прямою наводкою. Танк так і лишився стояти біля «зеленки» не подаючи ознак життя. Розвідники казали, що з нього так ніхто і не вилазив. Ні в кого, звісно, не було бажання піти і подивитися в якому він стані і що з екіпажем.

Про цей епізод солдати забули і майже ніколи не згадували. Тільки комбата інколи заносило на філософію (неочікувано): «А я завжди казав, що САУ може завалити сучасний танк!» Хоча всі розуміли, що нам просто пощастило. А того ж вечора нас забрали з вогневої – в табір добиралися верхи на броні – на «саушках». Трясло і підкидало так, що подумав, що краще було б піти пішки. А ввечері в таборі я знову читав Достоєвського, а солдат-монгол споглядав вогонь у буржуйці.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 29-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89529204368591 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …