Якщо б я не був українцем…
В житті кожного чоловіка є своя велика і світла любов. Якщо пощастить – навіть не одна. А якщо добряче пощастить, жодна з них не вилізе боком. Але так не буває. В Україні є щонайменше одна, велика і світла любов, яка приречена залишитися без відповіді – любов до батьківщини. І чим більше ти її любиш, миришся з усіма її недоліками, будуєш спільні плани на майбутнє, тим більше вона на тебе плює. А коли ти в благородному пориві готовий віддати за неї життя, вона просто втоптує те серце в саме багно. Ну, але що ж тут поробиш? Батьківщину не вибирають. Однак, інколи, після кількох пляшок пива з друзями, так хочеться забути свою нещасну любов і жити за сотні кілометрів, в іншій державі, там, де життя протікає розмірено, нудно і повільно. І тоді мені стає цікаво, а щоб я тоді відчував до України. І що узагалі може до неї відчувати іноземець. Що б я думав про Україну і українців, якщо б сам не був українцем?
Якщо б я не був українцем, я б усе одно їм щиро співчував. Надто багато їм довелося пережити в останні століття. Не історія, а суцільний кривавий трилер. В ньому з нами посперечатися можуть хіба що євреї. Але, насправді ми і самі добряче «постаралися», щоб усе було саме так. Наша нездатність скористатися плодами своїх перемог, не уміння обирати собі лідерів, наше не бажання торгуватись і обдурювати у світі, яким правлять дрібні торговці, ці риси служили нам погану службу.
Якщо б я не був українцем, я б може і повірив в реформи, прогрес, європейське майбутнє і в усе те, чим нас кожен день «годують» з телевізора. Іноземців може і одурить вигляд нових українських урядовців. Вони усі такі молоді, знають англійську і на рідній мові «за словом в кишеню не лізуть», що звичайно, на фоні попередників, справляє приємне враження. Ну як цим хлопцям можна не вірити? Вони ж самі краще за тебе знають усі корупційні схеми і гнилість бюрократичної машини. І не бояться говорити про те, про що ти тільки здогадувався. Але, на жаль, розмовами у них усе і закінчується.
Якщо б я не був українцем, я б усе одно з підозрою ставився до Росії. Росія – суцільне п'янство, бруд, розбиті дороги і влада, яка п'ятсот останніх років не задумуючись влаштовує кожному поколінню свого народу «криваву м'ясорубку» за примарні інтереси світового панування. І вони ще хочуть претендувати на те, щоб побудувати свою цивілізацію. Добре, що Астольф де Кюстін мертвий от уже більше, ніж сто п'ятдесят років, а то б він точно помер від істеричного сміху.
Якщо б я не був українцем, я б ним усе одно став з принципу. Пощастило тим, хто народився десь в ситій і організованій Європі, там, де державі не байдуже до своїх громадян. Верховенство права, стабільна, високооплачувана робота, окремий будинок із білою огорожею у передмісті - мрія не одного українця. Але, я знаю себе, а тому більш ніж упевнений, що б від такого життя помер з нудьги. П'яні розмови про політику і душу, байдуже ставлення до свого здоров’я і солодка мука від недосконалості навколишньої дійсності мені набагато ближчі.
Інколи сиджу біля монітора комп'ютера і думаю: «Ну його до біса, ту нещасну любов до батьківщини. Треба вчити іноземні мови і згадуйте як звали»… Врешті решт, нещасна любов нічим хорошим не закінчується. Знаю з свого досвіду. А потім заспокоююся і згадую, що я однолюб. Нехай моя батьківщина не ідеальна, нехай з нею важко уживатися і узагалі вона воліє мене не помічати, але я буду любити її всупереч усьому, бо на цьому стою і не можу інакше.
