У селі з’явився хлопець...
Нюрка його ще не бачила, а вже покохала. Ну ось так буває! Буває, що дівчина, щойно народившись, ладна кожного кохати. Та ви не подумайте нічого осудливого. Хіба ж залюбленість у хлопців – то погане почуття?!. Якісь там недоумки чи такі, які не спроможні на будь-яку любов, не кажучи вже про кохання, наперед гудять таких людей, у першу чергу, представниць слабкої статі, чіпляють негарні ярлики на зразок «повія». Але Нюрка народилася зовсім не повією, а з глибоким і ніжним почуттям до протилежної статі, з інтуїтивним розуміннням усіх чоловічих проблем. У нашої Нюрки з самої глибини дівочої душі пре закоханість у хлопців через інші причини: вона, сама того не відаючи, шукає привід чкурнути з села світ за очі. Найкраще, на її думку, буде, якщо вона приверне до себе увагу якогось парубка – чи то містянина, чи то й сільського, – але який матиме твердий намір жити у місті, а краще – який ще й багатим хоче бути, чи його батьки у золоті купаються. Нюрка хоче драла дати не тому, що вона не любить сільського життя, а через те, що їй на роду написана інша доля – доля співачки. Бо у неї який голос – хоч зразу оперну партію давай у столичному театрі – не зганьбить народ український! Цього року закінчує середню школу, але, з усього видно, не зможе навіть намагатися здавати вступні іспити до консерваторії чи іншого вишу. Як же вона покине матір напризволяще?!. Хто ненці допомагатиме доглядати за таким великим господарством: домашньою птицею, худобою, городом, теплицею, садком...
Більшості цього всього можна було б і позбутися (навіщо його стільки!), якби не вітчим. Мовляв, учіться життю-буттю у мене, не пропадете!.. Та тільки з часом стало зрозуміло, що він так говорив заради красного слівця, щоб тільки возвеличитися, нівроку на всі руки майстер, аж поки його не приютила мати. А коли вона його ще й приписала, то Ван Ванич, як він себе називав, показав увесь свій хист до... байдикування, не забуваючи при цьому приділяти усе більше уваги... Нюрці. Спочатку їй було приємно від того, адже свої компліменти він здобрював обіцянками звозити її до обласного центру і показати знайомому викладачу співів. Але згодом дівчина докумекала, що нікуди він її не відвезе, а якщо й почне везти, то не далі березового гайочка за селом, де він зробив курінь і в якому вони можуть досхочу «награтися».
Він це повторював щодня й по кілька разів, мимохіть намагаючись при цьому ближче ознайомитися з ласими частинами Нюрчиного тіла. Дівчина була м’якою за характером: вся – у батька. Попросила його мати: «Геть звідси!...». Ну то він і пішов «геть». Мабуть на прикметі мала Ван Ванича з його численними обіцянками. Але відтак зрозуміла, що маху дала: батько Нюрки кращий. Та як про те дати йому знати?! Гордість душу розтинає! А тут, як на гріх, ще примітила як Ван Ванич до її доньки хтивість свою проявляє.
– Ах, ти ж грак гнусавий!.. – заверещала жінка, коли той якраз відтягнув комірець Нюрчиної блузки, маючи намір краще розглянути оксамитовобіленькі дівочі перса, – А я то у гадках розтинаюсь: чому це ти мені останнім часом усе триндиш, що я плямкаю чи голосно позіхаю, а чи ложкою стукаю, коли чай розколочую?!. Ти, паразит, шукаєш будь-який привід, щоб тільки від мене подалі. І до кого-о-о!.. От зараз я тебе й «попозіхаю»... й «постукаю», тільки не ложкою по склянці з чаєм, а...
– Зіно!.. Зіно!.. Не треба!.. Граблями не треба!.. Подряпають шкіру, – заблагав Ван Ванич.
– «Не треба»?.. Так хоч у діло пущу! А то стояли собі отут у хліві, чекали роботящих рук...
– Хи-ги... Тобто... «роботящих»... твоїх?..
– Ти п-про що?
– Про твої роботящі руки. Ах ти ж, моя Зінонько! Ах ти ж, моя кралечко!.. Кізонько моя... рогатенька.
– Не підходь, якщо я – «рогатенька»!
– Та ні. Це так, до слова. Ти ж найбільше любиш нашу білявеньку довгошерстну кізочку. А вона ж – найрогатіша. От я і згадав...
– Ах ти ж, лежебоко, він комплімент мені згадав! А не сказав, що я – білявенька.
– Так ти образилась би. Білявки – дурні, а ти – розумна! Можливо, ти ще подумаєш, чому я «довгошерстною» тебе не звеличив?..
– Не підходь! Ти що з Нюркою робив?
– Нічого...
– А чому пальцем блузку відтягував?
– Ой!.. «Відтягував». Зінуленько, а запитуєш, що я робив. Ну то, значить, «пальцем блузку відтягував».
– Ма-мо-о! Та ні-і-ічого-о ві-і-ін не-е ві-і-ідтя-а-агував... – несподівано для всіх проспівала гарним колоратурним сопрано донька.
Вітчим і мати заклякли у німій сцені. Зате не розгубився півень. Йому, певно, стало заздрісно, що хтось іще на цьому дворі може співати. І він, замахавши крилами, злетів на огорожу та й закукурікав що було сили. Відтак пококав-пококав, і більше не почувши спів суперниці, ще двічі прокукурікав, наче стверджуючи свою перевагу як чудового вокаліста.
Хрюкання свині й мекання кози стали своєрідними вигуками схвалення виступу півня.
Нюрка ще затягла була популярну арію, немов на сцені театру, склавши перед собою долоні рук і дивлячись кудись у далину, наче в останній ряд партеру. Відтак не витримала, чмихнула зо сміху, схопила свою улюбену косинку, що упала на потрушену солому, і гайнула геть. Та, хапаючи оту бісову косинку, дівчина не присіла, як зазвичай це роблять дівчата, а нахилилася, блимнувши гарними – ой-й! – сідничками перед самим носом Ван Ванича. На них при Зінаїді він дивитися й не прагнув, але ж зрадив його погляд. Погляд – зирк – і на ті сіднички. Зіна, як професіна тенісистка, перехопила той погляд, мов тенісний м’ячик, почервоніла...
– Ой, Зінонько, ти, коли червонієш, такою гарненькою стаєш, мов черешенька, що налилася соком і ось-ось лусне.
– А ось ми побачимо, хто «лусне»! Ти, кнур лінивий, що зробив, щоб ті черешні та вишні горобці не клювали?! А?!. Нічого! Хоча згадала: Нюрку кликав допомагати. А я, дурепа, подумала: ой, як гарно моя донька співає у тому садочку!..
І з цими словами я-а-ак уперіще по пиці Ван Ванича мокрою білизною.
– Ти все хорохоришся, шукаєш еліксир молодості... Краще вірьовки для сушіння білизни як слід натягнув би та літню пічку відремонтував би. От тоді не треба було б й еліксир молодості шукати. А-а! Мабуть, без Нюрки таке робити не можеш...
Договорила. Опустилась на землю. Заплакала. Не на публіку – собі. І чого воно плакалось – не могла чітко уявити. От прогнала Нюрчиного батька. Ну що значить «прогнала» – сам пішов після кількаразового наполягання самої Зінки. Пішов через те, що жив у неї наче у приймах, тобто не в своїй хаті. Його хати у цьому селі не було. Свою десь у віддалених краях продав, гроші використав на облаштування Зінчиного обійстя, на шкільне навчання Нюрки. А коли вони закінчилися, то законній дружині й поганим став. Дійшло до смішних ситуацій: навіть за інтимними любощами Зінка нерідко цікавилась грошима, які він, на її думку, утаїв. Під час чергового такого запитування вона його остаточно допекла. «Та ти ще запитай, до якої я партії належу...» – буркнув він їй. І відчув як його чоловіча сила до Зінки здулась. Він спересердя обізвав її ще будьтипроклятою та немовповією й обірвав злягання.
Тепер, згадавши цей епізод, Зінка заридала ще більше, скеровуючи свою жалість на батька Нюрки. Зараз не могла втямити, навіщо вона тоді образила його ще й «імпотентом», до речі, назвавши його спочатку «імітентом». А він уже, здогадавшись, підправив її вислів. Сама виявилась дурепою. Якби був таким, то найефектніша молодичка краю не приютила би його, і гасає тепер у такому піднесенні, у якому раніше її ніхто не бачив. Подруга Зінки, яка добре знає ту молодичку, популярно пояснила її хтивість, а отже й чому та молодичка тепер літає, немов на сьомому небі.
Почувши таке, Зінка придумала якусь причину своєї зайнятості, натякнувши, щоби подруга пішла геть. Сама ж вчалапала до хати, плюхнулась на ліжко – не своє, а на те, на якому раніше разом з чоловіком спала, – і невтішно заридала, зминаючи пальцями ковдру, простирадла, подушку... У її уяві предметно виник образ Нюрчиного батька. І Зінка почала його немов обіймати й шалено цілувати (насправді ж подушку), ніжно стогнучи й бормочучи лагідні слова кохання. Відтак стрепенулась: чи Нюрка, часом, не побачила її такою?
Зінка сиділа посеред двору на розтрушеній ненароком соломі, продовжуючи тихо плакати, час од часу розтопиреними пальцями підгрібала до себе жмути тієї соломи і, мов лелека, ладнаючи гніздо, підтикувати під себе, з кожним разом, схлипуючи, затуманеним зором оглядала двір. Частина випраної білизни вже бовталася на слабконатягнутій вірьовці, а деяка лежала ще у тазу вогкою. Нюрка поглядала і на неї й не могла втямити, навіщо вона випрала дещо Ванваничеве. Хіба він саме до неї залицявся?.. Ні-і! Виходить, він до Нюрочки хотів... А вона, Зіна, для нього – то непришийкобиліхвіст! Але ж до приписки як він за нею доглядав, як їй допомагав, які слова знаходив! Зінка тоді подумала: на все життя! Купилась... Ай, купилася-а!..
Ридання Зінчині поступово перейшли у схлипування, п’ятірнями рук вона безладно підгрібала то солому під себе, то мацала мокру білизну, дивуючись її присутності у тазу, в якому щойно викрученими лежали Ванваничеві труси, сорочки, майки та шкарпетки. Відтак почала брати двома пальцями окремо кожну річ і з огидою викидати з тазу подалі – куди полетить.
«Не кохає мене, – думала Зінка. – Нюрку кохає. Отакої! Ах ти ж, паразит, шепель спітнілий...».
Чим тихіше, тим невтішніше Зінка рюмсала, раптом усвідомивши свій невдалий повторний вибір чоловіка: він – лінивий, гнусавий та шепелявий, постійно пітніє, хтивий до Нюрки... Що там ще?.. Та ну його к бісам!..
В уяві Зінки немов мжичка спала і яскраве сонце освітило обрій. І на всьому обширі не проглядалася статура Ван Ванича. «Не пара...», – тільки зараз остаточно втямила Зінаїда свою помилку, коли пропонувала батькові Нюрки забиратися геть. Просто бісики на неї тоді накотилися, якийсь гедзь укусив. Це буває у жінок середнього віку. «Я вже і так, і сяк по-доброму, а тобе все одно щось дратує..., – інколи обережно докоряв їй батько Нюрки. – Вже й по імені не хочеш називати. А іншим людям нащо говориш, що я – батько твоєї доньки, і не більше. І це тоді, коли ми жили по-доброму, коли прагнули завести ще одну дитинку?..»
Жінку охопив якийсь до цього незнаний стан лютого безсилля, схожого на те, коли муха потрапляє у павутиння і починає неймовірно дзижчати, але зовсім не від передчуття смертельного укусу хитрого павука, що зачаївся у схованці, а від самої наявності підступних тенет. Зінаїда якраз відчувала невидиме липке павутиння, до якого вона за своєї ж поспішності та необдуманості влипла – влипла до павутиння слів та деяких, як згодом виявилося, показушних дій Ван Ванича.
І з цими думками я-а-ак зашпурить його мокру майку геть подалі. Майка – шмяк! – заліпила все обличчя юнакові, який щойно привідкрив хвіртку воріт, щоб запитати про Нюрку. На тій майці був малюнок... малюнок дулі, звичайної людської дулі, ефектної, у фас. Отож так вийшло, що з мокрої майки, що заліпила юнакові обличчя, на Зінаїду, як з несподіваного кадру кіно, глянула ефектна дуля. І спрямована вона була не на кого небудь – на Зінку. Жінка аж нахилилася, немов прагнучи уникнути від прицільного наведення на неї фігури з п’яти пальців.
Зінка не втрималася й засміялася, дивуючись разючій зміні свого настрою.
– Ти хто? – запитала.
– Дуля, – відповів юнак.
Зінаїда ще більше зареготала.
– Як ти можеш знати, коли дуля повернута від тебе? Ти що, її бачиш?
Юнак, нічого не розуміючи, відповів:
– Знаю, бо у паспорті написано: Дуля, а точніше, Левко Костьович Дуля.
Зінаїда спершу подумала, що її розігрують, почала було намацувати й посильніше стискувати пальцями чергову вогку в тазику білизнину, щоб запустити її вже цілеспрямовано на непроханого гостя у той час, коли їй ревіти хочеться, коли здогадалася, що Ванванич її не кохає, коли над нею навіть півень сміється. Але юнак випередив її, показавши у відкритому вигляді паспорта.
– Читайте: «Левко Костьович Дуля». А ще я – помічник засновника і керівника відомого хору, шукаю співочі таланти. Чув про вашу Нюру. Хочу її прослухати...
– У ліжку?
– Перепрошую, захворіла?
– «Захворіла»... «Захворіла»... Ой яка ж вона хвора до хлопців, шановний Дулько Костьович!
– Левко.
– А-а... Лев-ко... Дуль-ко... Ко-стьович... Чи як там?.. Усі ви хочете молоденьких... – несподівано для себе проспівала Зінаїда, а потім і, раптом, як закокає по-курячому: – Коо-ко-ко-ко-ко!.. коо-ко-ко-ко-ко!..
– Яки-и-ий во-о-ока-а-ал!!! Який го-о-олос!!! Яка співоча опора!!! Де ви були раніше? Чому про вас не чув?! – несподівано у неймовірній захопленості затараторив Левко. – І оце «коо-ко-ко...» – з самих грудей, з душі...
Зінаїда спантеличилась, не знаючи як реагувати на такі його компліменти: жартує чи серйозно?
– Де я була? Де я була?... Хмм... Де я була?.. – зітхнула жінка. – А ви де були, шановний Левче Дулько?
– Дуля.
– «Дуля»... «Дуля»...
– А ну-мо, проспівайте щойно вами сказане.
– Та... йдіть ви під три чорти, пане Костько! Чи як вас там?..
– Я серйозно. Що хочете проспівайте – хоч пісню чи з пісні, хоч мовлені раніше слова, хоч якісь нові.
– Гарну й голосисту маю доньку Нюру. Хай вона й збагачує оперну культуру. А мені до лампочки ваші компліменти. Ну то як, приймаються мої аргументи?.. – наче знічев’я проспівала Зінаїда.
У Левка Дулі перехопило подих. Його аж у піт, бідного, кинуло. Хоч він був, як для артиста-співака, ще молодим-зеленим, але поважного віку й досвіду керівник хору розгледів у ньому неабиякий талант. А якщо брати до уваги ще й самоорганізованість Левка, бажання самоудосконалюватись, професійно зростати і при тому допомагати іншим, не шкодуючи за часом, то для метра хорової спільноти він був справжньою знахідкою. Тож і перехопило дух у Левка через те, що він за свою практику пошуку чарівних голосів для хору свого керівника уперше почув такий голос. Він уже вирішив, що не піде з двору, поки не переконає цю жінку забути все і пристати до їхнього колективу.
– Яка атака звуку...
– Чьо-чьо?!
– ...Атака звуку. Який чистий носовий вдих! А сріблястість голосу? Малинова!
– Тю! Ну ви ще скажете... «Малинова». Що, його їсти можна?
– Слухати, насолоджуватися й пити... А які у вас активні губи і язик, від того – чітка дикція...
– Та що ви таке говорите? «Активні губи»... Чи не до постелі хочете? Ой, перепрошую.
– Я не жартую. Ви – справжня Квітка Цісик з її колоратурним сопрано. А за діапазоном голосу ви... ви... Імма Суммак!
– Не обзивайте! Я – Зінаїда Замана.
– Правда?
– Кажу ж.
– Як звучить! Як звучить?! По-артистичному: солістка Зінаїда Замана! Або: співає Зінаїда Замана! Виступає Зінаїда Замана!.. А? Феноменально!
Розмову матері з талановитим Левком Дулею чула й Нюрка. Перебуваючи у віддаленому кутку обійстя. Вона спершу не дуже й прислухалася, дарма що зрозуміла: її хочуть бачити. Але спочатку хай стануть наполягати, думала вона, щоб зрозуміти наскільки потрібна. Однак діалог між матерею і гостем відбувався не за її, Нюрчиним, очікуванням. Дівчину це неабияк спантеличило: вона, а не мати, рветься до міста; вона, а не мати, гарний голос має; вона, а не мати, молоденька, вродлива й ефектна; вона, а не мати... Ой. Та що там розмірковувати!..
І Нюрка почала діяти – заспівала, заспівала, немов знічев’я, немов не знаючи про гостя на у дворі, його розмову з матір’ю, завела вокаліз чудової мелодії і, відчувши, що на ній піймала кураж, додала характеру пустотливості, водночас отримуючи від того неабияке естетичне задоволення, тому що голос звучав як ніколи соковиту, дзвінко, співуче; та що там звучав – лився і наче відштовхувався від зовнішніх стін їхньоого будинку, різних споруд, від кожного листка навколішгіх дерев і навіть від грайливих хмаринок у небі.
Але Нюрка не була б Нюркою, якби вона вирішила, що такого її співу-вокалізу гостю буде достатньо. Він, хоч й інтелигент, але ж молоденький і, певно, ще не одружений. Тож, дочекавшись паузи у розмові Левка та матері, дівчина ввійшла до двору, співаючи і на ходу підбираючи розкидану мокру білизну Ванванича. Ну це був привід для неї понахилятися, щоб гість якнайкраще розгледів та оцінив її привабливі форми. На переконання Нюрки, так у неї збільшаться шанси чкуртнути до великого міста. А з ким? Яка різниця! Хоча, Левко!... Та вона була би не проти з Левком...
Хтивість доньки мати розкусила відразу.
– Не лапай білизну слюнявого!.. – сердито гукнула вона.
І – до Левка:
– Ой, вибачайте вже!.. Я ще не культурна. От стану Квіткою Сумчак і окультурюсь.
– Квіткою Цісик.
– А-а... А ще ви добре сказали: «Співає Зінаїда Замана»! Хоча, можливо, краще: співає... Нюра Замана?!. А?
– О! Нюра! Тобто Ганна! Тобто Гандзя! – захоплено вигукнув Левко, водночас оцінюючи її привабливість. – «Нівроку!»
– Що?.. Що?.. – запитала Зінаїда.
– Ви гарно, просто чудово, співаєте!
– А-а... Я вже не співаю, вона – співає.
– Хай співає. А я маю на увазі вас, шановна Зінаїдо Замано!
Її донька як підняла була чергову мокру білизнину, так і заклякла. Якийсь холодок пробігся її тілом, аж здригнулася, а потім – вже думки: «Не мене має на увазі... Що це значить?..» і спів Нючин обірвався. Не вона його припинила. Він сам не захотів співатися. Он як буває! Тому що цей хвалько цибатий зкорчив з себе вершителя доль і облюбував спів її матері, а її, молодесенької, ефектної, чарівної, здібної та ще й голосистої, здається, хоче проігнорувати.
Хоч як прикро було для Нюрки, а так воно і вийшло. Левко Дуля приїхав до цього села спеціально прослухати Нюрчин спів. Але, почувши спів її матері, рішуче спинив свій вибір на її кандидатурі. За кілька днів захоплено вигукував уже керівник хору, коли прослухав Зінаїду.
– Та я ж некультурна, – відчебучила вже йому Зінка.
– Я так би не сказав! Ви навіть дуже культурна, пані Зінаїдо Замано! – хитрувато відповів керівник.
Відтак окреслив їй план занять. Мовляв, про вас з півроку ніхто не знатиме й не чутиме. А потім ви – солістка нашого знаменитого хору! А згодом – і сольні концерти, тому що ви – феномен, якого я ще не зустрічав. Так що, будьте здорові з культурою!
За рік до Зінки прийшла вже й слава – правдива й велика. А з нею й гроші посипалися. Та на душі у Нюрки було не затишно. І хоч кожен день оточували її колеги-співаки-співачки, костюмери, гримери, різні помічники та співробітники колективу, Зінка все далі відчувала себе одинокою. Чи залицялися чоловіки? Авжеж! А один слухач після концерту приніс їй оберемок квітів із запискою, що він дарує їй легковий автомобіль! Автомобіль зінка прийняла, а заміж за прихильника не захотіла. Сказала йому, що авто віддасть, бо не виправдала його сподівань, Але він залишився порядною людиною – назад свій дарунок не взяв.
Зінаїда все частіше ловила себе на думці, що Нюрчин батько був саме тим чоловіком, який і був потрібен їй. Тільки ж нащо вона його раніше допікала? Нащо?
Після чергового плачу у подушку, так, щоб ніхто не бачив, Зінаїда, вибравши паузу між гастролями, на подарованій машині гайнула шукати колишнього. Вона відчувала, що не лише стала дещо матеріально багатшою, а й що ще краще, культурнішою.
Знайшла його на конюшні. Той неабияк здивувався мирному тону дружини, чи то, пак, колишньої дружини, хоча офіційно й нерозведені...
Зінаїда, а точніше солістка знаменитого хору і улюблениця слухачів Зінаїда Замана не соромилась безпосередньо у конюшні знаходитися стільки, скільки вистачить її часу для вибачень перед Нюрчиним батьком. Ні, тепер – перед її чоловіком. Насамперед, цей чоловік – її коханий чоловік, а лише потім – батько Нюри!
А що було далі?...
Далі були гонки! Гонки вершника на коні з легковою машиною, якою кермувала закохана у свого чоловіка жінка. Кінь цокав копитами, шумів ритмічно мотор машини, і над усим цим лунав тривалий сміх щасливого подружжя. Сміх підхоплювали грайливі птиці та підносили його у небесну блакить.
