Оксанці дуже подобались бабусині коралі. Здавалось їй, що немає на цілім світі гарнішої прикраси, ніж те червоне намисто. Коралі і справді були дуже красиві! Їх великі круглі бусинки переливались до сонця різними відтінками червоного.
І якось заманулось Оксанці приміряти ці коралі. Захотіла дівчинка дізнатися: чи личитимуть вони до її смуглого личка та чорного волосся. Витягнула Оксанка намисто зі бабусиної скарбнички і почепила собі на шию. І взялася дівчинка розглядати своє відображення у люстерку.
«Але ж гарна!» - думала вона.
І тут почувся скрип дверей. Оксанка боязко озирнулася. Тільки б ніхто не побачив, що вона брала бабусині коралі без дозволу. Швидко потягла за намисто, аби зняти. І тут сталось таке! Через необережний рух Оксанки нитка на коралях тріснула і намистинки посипались додолу. Червоні кульки застрибали по підлозі, наче молодиці у танці. А одна з них навіть вискочила через прочинене віконце.
Оксанка розгубилась: що ж їй тепер робити? А за той час намистинка-утікачка покотилася по подвір’ю.
«Але ж чудовий цей світ!» - подумалось бусинці.
Червона кулька крутила очима по боках і усе, що вона бачила їй дуже подобалось. Неймовірно гарним задавалось геть усе: і трава зелена, і кольорові квіточки на ній, і курчатка, що ходили поруч, і небо, і сонце. Усе було таке доладне, наче намальоване якимось вмілим художником.
Однак, бусинка вирішила не зупинятися на подвір’ї. Кортіло їй дізнатися: що є за його межами. І покотилась намистинка в сад.
Там вона побачила багато дерев. Вони були вкриті листочками та заквітчані білим цвітом.
«І тут теж дуже гарно!» - подумала яскрава намистинка.
І раптом бусинка побачила диво. Так - так, справжнє диво! На одному з дерев висіли червоні кульки. Точнісінько такі, як вона сама.
На радощах бусинка підкотилася до деревця ближче і почала гукати:
- Агов, сестриці мої, я знайшла вас!
Червоні кульки на дереві заворушилися і опустили очі донизу.
- Та які ж ми сестри?! – пихато відповіли мешканки дерева.
- А чим же ми не сестри? - здивувалась бусинка. – Погляньте - я дуже на вас схожа. Я така ж кругла і така ж червона, як і ви.
Ягідки невдоволено загуділи. А потім мовили хором:
- І звідкіля ж ти взялася?
- Я – бусинка, частинка бабиного намиста, що розсипалось.
- А, то ти частинка намиста? – знову в один голос заговорили ягоди.
- Так. А ви хто?
- Ми – черешні, ранні ягоди.
- То хіба бусинки та черешні не можуть бути сестри?
Черешні почали про щось тихенько перешіптуватись між собою. А потім вголос відповіли:
- Ні, ми не можемо бути сестрами. Ми - діти Сонця, Вітру, Дощу. Ми черпаємо силу з землі. Ти ж дитина фабрики. Ти створена з штучної пластмаси. Одного дня нас прийдуть і зірвуть люди, аби з’їсти. Тебе ж люди не можуть їсти. Через це ніхто тебе не підбере з землі, ти нікому не будеш потрібна.
Почула таку мову бусинка і засумувала. Бризнули сльози з її очей. І поки бусинка плакала, одна з черешень, бліда на колір та кривобока, закричала:
- Та й не такі ми вже й схожі! Червоні ми поки що, а згодом сонечко припече наші щічки і станемо ми темно вишневі, майже чорні.
- Егеж, егеж, - й собі озвалися інші черешні.
Бусинка заплакала ще сильніше. Дуже прикро їй стало, що вона нікому не потрібна. А червоні ягідки, наче нічого й не трапилось, розмовляли між собою.
Та раптом черешні замовкли. Почулись кроки. Все ближче і ближче. До старої вишні підійшла Оксана. Спершу звела очі вгору. Тоді покрутила головою на всі сторони. А вже потім подивилась вниз і побачила бусинку. Дівчинка аж у долоні сплеснула на радощах.
- Аж ось ти де, біженка моя! – щасливо вигукнула дівчинка і вхопила червону намистинку до рук. – Як же ти потрібна мені, не могла я без тебе бабусині коралі відновити.
Бусинка почувалась неймовірно, від того, що вона комусь потрібна. Із задоволенням вона повернутися до своїх справжніх сестер – намистинок.
Для Оксанки ж був хороший урок. Вона населила знайдені бусинки на нитку і зробила нові коралі. Повернула їх у скарбничку. Бабуся не помітила підміни. А Оксанка більше не брала нічого без дозволу. Зрозуміла: чужого брати не можна.
