Хай яким би було відношення пізнання предмета до самого предмета , хай яким би способом та засобами воно (пізнання) досягалося, але безпосередній контакт предмета та свідомості - початок процесу пізнання, відбувається через споглядання і подальше мислення як засіб досягнення знання теж спрямоване наспоглядання. Проте пізнання розпочинається тоді, коли сам предмет нам уже даний (потрапив в поле зору) і коли той предмет якимсь певним чином впливає на свідомість - душевність (Кант уникає слова свідомість Besinnung, вживаючи натомість “ das Gemut… affiziere” – душу… збуджує. В українській мові поняття свідомості, порівняно з поняттям притомності, на мій погляд, має більш загальне значення - своєрідного поля, в якому перебуває розум,пам'ять, чуття… і також душа, як простір, перш за все переважно морально-етичних установок, а вже потім і естетичних, тож, на мою думку, Кантове “душу збуджує” слід читати – подразнює загальну свідомість) . Сама ж здатність отримувати уявлення через безпосередню дію предметів на нас називається чуттєвістю. Отже, за посередництвом чуттєвості предмети нам даються (сприймаються нами), і тільки вона (чуттєвість) постачає нам певні об’єкти для споглядання, але мисляться ті предмети вже розсудком, і, як певний результат мислення, виникають поняття. Таким чином всяке мислення, зрештою, чи то прямо (direkte) , чи побічно (indirekte) - через певні ознаки має відношення до споглядання, тобто до чуттєвості, бо тільки в такий спосіб предмет нам дається, тобто сприймається нами. Результатом дії предмета на свідомість, що ми її зазнаємо безпосередньо від предмета (affiziert werden) , є відчуття , а спогляданняпредмета через відчуття є вже емпіричним (досвідним) моментом пізнавального процесу. Отже, невизначений, поки що, предмет емпіричного споглядання зветься явищем (“явище — філософська категорія, що відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо в формах живого споглядання”. (Вікіпедія)) .
Те в явищі, що узгоджується та мислиться разом з чуттєвим, я називаю матерією явища, а той образ, що його, певним чином, заложено у свідомість для врахування різноманітності всього явища, називаю формою явища. Оскільки те, що є формою явища як єдине, в чому чуттєві нюанси певного явища можуть впорядковуватись, безпосередньо не може бути теж чуттєвим… і хоча матерія всякого явища дана нам тільки як набуте апостеріорі (як результат певного досвіду свідомості), сама ж форма явища (куди потім вкладається набуте досвідом) має перебувати цілком готовою в душі (свідомості) апріорі (попередньо), як певна заготовка, і тому може розглядатись окремо від усякого відчуття.
Я називаю чистими (у трансцендентальному розумінні – такі, що виводять розум за межі людської свідомості) всі уявлення, у яких відсутнє чуттєве. А чиста форма чуттєвих споглядань взагалі знаходиться апріорі-попередньо у свідомості-душі, де спостерігається в певних відношеннях усе розмаїття явищ. Сама ця чиста форма чуттєвості також буде називатися чистим спогляданням. Якщо ж я відокремлюю від уявлення тіла те, що мислить про нього розум, як-то: субстанцію, силу, подільність та інше, а також те, що належить у ньому до чуттєвого: непроникність, твердість, колір і т.д., то в мене лишається від цього емпіричного споглядання ще щось, а саме протяглість (простір предмета, бо кожний предмет займає місце у просторі загальному, тобто має певні розміри) і фігура (конфігурація) . Вони (протяглість і фігура) належать до чисто споглядального, що апріорі-попередньо має місце у свідомості-душі навіть і без повного чуття предмета та його дальшого сприйняття (без всього уявлення, що його дає про предмет чуттєве сприйняття, та того, що про предмет вже далі мислить розум), отже, протяглість (простір) та фігура (конфігурація) - гола (без деталізації) форма чуттєвості.
Науку про всі апріорні-передуючі принципи чуттєвості я називаю трансцендентальною естетикою*. Бо повинна бути така наука, що становитиме першу частину трансцендентального елементарного вчення, на протилежність науці, що буде містити в собі принципи чистого мислення і називатиметься трансцендентальною логікою.
Отож у трансцендентальній естетиці ми насамперед сконцентруємо (в перекладах: ізолюємо…) чуттєвість, відокремивши все те, що за допомогою своїх понять мислить при тому розсудок, так, щоб залишилося лиш емпіричне (досвідне) споглядання. Потім ми ще відділимо від нього (емпіричного споглядання) все, що належить до чуттєвого, такого, яке має розвиток в емпіричному (досвідному) , аби залишилось тільки чисте споглядання та чиста форма явищ - того, що чуттєвість, позбавлена емпіричного нашарування, може додавати в свідомість апріорно-передуючи. Це дослідження виявить, що існують дві чисті форми чуттєвого споглядання як принципи апріорного знання, а саме: простір і час, розглядом яких ми тепер і займемося.
Незгодний із заключним твердженням цього параграфу: “…існують дві чисті форми чуттєвого споглядання як принципи апріорного знання, а саме: простір і час…” (І. Кант) - Анонім стверджує, що існує лиш одна “чиста форма чуттєвого споглядання”: простір сприйнятий в його порухах (русі), що зумовлює виокремлення свідомістю вже конкретних предметів на тлі загального простору як “матерію явищ” , а також викликає гостру потребу усвідомлення розумом необхідної наявності поняття часу як системи координат свідомості для спроможності пам’яті фіксувати рух та зміни об’єкта… Поняття часу (“час — одне з основних понять фізики і філософії, одна з координат простору-часу, вздовж якого протягнуті світові лінії фізичних (матеріальних) тіл”)(Вікіпедія), якщо (час) і є поняттям апріорним-передуючим, то все ж воно (поняття часу) виведене розумом пізніше, уже в результаті синтезу - споглядання “порухів” (руху), тобто змін параметрів простору, а не безпосередньо через чуття, бо якщо простір сприймається (споглядається) чуттєво зором, дотиком… то немає такого органу чуття, котрий сприймає час… Тлумачачи поняття “матерія явищ” , резонно зазначити, що це поняття має в собі одночасно та нерозривно й поняття руху (різноманітність “…властивостей, процесів та звязків…”) , що я визначив би як одне поняття – ідея-матерія - субстанція, в якій рух закладено апріорі-передуючи як ідею.
* Тепер самі лише німці послуговуються словом естетика на позначення того, що інші називають критикою смаку. В основі тут лежить хибна надія, що її мав чудовий аналітик Бавмтартен (німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баум- гартен (1714–1762) , – підпорядкувати критичну оцінку Прекрасного принципам розуму і піднести її правила до рангу науки. Однак такі намагання даремні, адже згадані правила або критерії відповідно до своїх найшляхетніших джерел є суто емпіричними і, отже, ніколи не можуть правити за окреслені апріорні закони, на які мусило б рівнятися наше судження стосовно смаку; навпаки, це останнє(судження про смак) становить властивий пробний камінь правильності перших (спроб подати естетику як науку про прекрасне) . Тому варто було б або далі, залишивши цю назву та зберігши її лише для того вчення(про загальне чуттєве споглядання прекрасного), що є дійсною наукою (внаслідок чого ми наблизилися б до мови й духу старожитніх, що в них дуже славився поділ знання на αισθητά και νοητά (значно і психічно), або ж поділитися цією назвою зі спекулятивною філософією й уживати термін естетика як наука про чуттєве споглядання предмета, почасти в трансцендентальному сенсі, почасти в психологічному значенні.
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ЕСТЕТИКИ
Глава перша
ПРО ПРОСТІР
§ 2. Метафізичний виклад поняття простір
(про відображення фізичного простору в свідомості)
Через чуття (естетичний аспект процесу) ми отримуємо картинку зовнішнього світу та предметів, що містяться поза нами і при тому треба мати на увазі, що все це споглядається в нашій уяві разом – у просторі. Там (в просторі) визначеними або визначуваними (ідентифікаційними – фіксуючими у свідомості) для предметів є їхня форма (Gestalt) , величина (розмір) та відношення один до одного (рух) - так звані параметри простору. Подібної картини внутрішнього стану свідомості (в перекладах та оригіналі душевності – Gemut) , чуттєвість, з допомогою якої душа бачить саму себе або свій внутрішній стан, не дає споглядання самої душі як об’єкта, та все ж є одна визначена форма, в якій можливе споглядання її (душі) відбувається таким чином, що все приналежне внутрішньому стану бачиться в часових відношеннях. Час назовні, так само як простір усередині нас, споглядатися не може, але може усвідомлюватися. Що ж таке простір і час? Чи є вони дійсними сутностями? Чи це – лише визначення або відношення речей, але такі, що належали б речам самим по собі, якби навіть речі й не споглядалися, а чи такі, що тільки прикріплені до форми споглядання й відтак до суб'єктивного характеру (Beschaffenheit) нашої душевності (свідомості), без якого ці предикати (сказане про предмет) не могли б приписуватися жодній речі? Щоб з'ясувати це, викладемо спочатку поняття простору. Під викладом (expositio) я розумію чітку (хоча й не докладну) презентацію того, що належить до поняття, а метафізичним виклад буде тоді, коли міститиме ще й те, що демонструє це поняття як дане апріорі (попередньо).
1. Простір не є емпіричним поняттям, виведеним з досвіду пізнання свідомістю зовнішнього світу. Адже для того, щоб певні об’єкти, сприйняті чуттями, були віднесені до чогось поза мною (тобто до чогось присутнього в іншому місці , ніж там, де я знаходжуся), і щоб я міг уявляти їх як такі, що перебувають одне поза одного, але і одне поруч одного, себто не лише як різні, але й як такі, що розташовані в різних місцях – для існування такого узагальненого умоглядного зображення якесь уявлення простору має вже лежати в основі усієї картини, як уже наперед задане. Таким чином, уявлення простору не може бути запозичене з відношень зовнішнього явищачерез досвід – навпаки, сам досвід сприйняття зовнішнього світу стає можливим щойно завдяки згаданому уявленню, тобто завдяки спогляданню первинного стану речей, в якому простір уже читається як необхідна наявність … мов вічне, “ненамацальне” тло.
2. Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх споглядань свідомістю–душею зовнішнього світу. Неможливо собі уявити відсутності там (зовні) простору, хоча легко можна припустити відсутність в ньому (просторі) певних предметів. Отож простір розглядається як попередня умова можливостіявищ, а не як залежне від них (явищ) визначення (поняття); він (простір) є апріорним уявленням, котре (уявлення) через необхідну наявність лежить в основі усіх зовнішніх явищ.
3). Простір є не дискурсивним (дискурсивний - здобутий шляхом логічних міркувань) поняттям, або, як іще кажуть узагальнено, - поняттям про співвідношення речей взагалі, а чисто споглядальним моментом сприйняття зовнішнього світу. Адже спочатку можна уявити собі тільки один-єдиний простір, а коли говорять про багато просторів, то під цим розуміють лише частини (фрагменти) того ж таки єдиного простору. Ці частини, крім того, не можуть передувати єдиному всеохоплюючому просторові, як його складники (що з них можна було б його утворити), тому ті “простори” можуть мислитися лише в ньому - просторі загальному. За своєю сутністю простір є єдиним; і розмаїття в ньому, а отже й загальне поняття про простори взагалі, ґрунтується виключно на обмеженнях (границях) простору окремих предметів та простору певного середовища… Звідси випливає: у тому, що стосується простору, апріорне-передуюче споглядання лежить в основі всіх понять про нього (про простір). Так само всі геометричні засади, наприклад, та те, що в трикутнику дві сторони в сумі більші за третю, завжди виводяться із споглядання, та ще й передуючи-апріорно з аподиктичною (такою що доводить) достеменністю, а не із загальних понять лінії та трикутника.
4. Простір уявляється як нескінченна, наперед дана величина, його (простір) в даному разі (в метафізичному викладі) слід мати як уявлення, що мислиться в нескінченній кількості різних понять, як таке, що є їхнім узагальненням, підпорядковуючи їх (поняття) тим-таким аргументом, що він (загальний простір) начебто містить (мислить) всі поняття у собі як інші простори (предмети). Хоча поняття, по суті, неможливо мислити таким, що містить у собі безкінечне число інших понять, та все ж таки простір мислиться саме так,бо всі частини простору в нескінченності існують разом. Отже, первісне уявлення простору є апріорним спогляданням, а не поняттям.
На мій погляд, метафізичність розуміння простору полягає в тому, що… свідомість споглядаючи простір у зовнішньому його прояві, як так звану фізику просторів конкретних предметів-понять, та відчуваючи його ( простору зовнішню безмежність, що може бути достеменно усвідомлено (увірувано)лише у понятті Бог, як певну ознаку а, далі, після чуттєвих проявів, свідомість уже мислить, що і кожен виокремлений за формою, розмірами і т. д. у тому загальному просторі предмет-поняття має власний внутрішній безконечний простір як продовження того загального… і що той об’єднуючий простір проникає також і в глибину свідомості, аж за границю дотику чуття з простором фізичним, але все ж таки у фізичну речовину, котра виробляє свідомість та проникає навіть далі в безконечну далину ідеї-матерії, уже в саму ідею внутрішньої, але спільної просторової безконечності… і зайшовши в логічний тупик, - знову ж приходить до поняття Бога.
§ 3. Трансцендентальний виклад поняття простору
(трактування поняття простору як таке, що виходить за межі умоглядного)
Під трансцендентальним викладом я розумію трактування поняття простору як передуючого принципу (фундаментального знання), з котрого (трактування) можна зрозуміти (пояснити) можливість (наявність) інших апріорних синтетичних знань. Ця мета вимагає, щоб такі (наступні) знання справді випливали з даного поняття (простору) і щоб ці (наступні) знання були можливі лише за передумови пояснення цього поняття (простору) саме в даний спосіб (як трансцендентальний виклад).
Геометрія є тою наукою, що визначає властивості (параметри) простору синтетично і разом з тим апріорі (як істинні). Яким же повинно бути уявлення простору, щоб було можливим таке (об’єктивне) знання про нього? Первісно воно має бути споглядальним, бо з голого (необґрунтованого) поняття не видобути жодного положення, що виходило б поза це поняття, а це ( споглядання та синтез) якраз і відбувається в геометрії (Вступ, V). Ця чуттєво-споглядальна форма повинна міститися в нас уже попередньо, себто перед усяким сприйняттям предмета, щоб споглядання було чистим, не емпіричним. Адже всі геометричні положення, наприклад "простір має тільки три виміри" (із звичайної точки зору людини: верх-низ, право-ліво, вперед-назад, а насправді один – протяглість-відстань - безконечність…) є аподиктичними (такими, що доводять), тобто пов'язаними з усвідомленням їхньої необхідності ( необхідної наявності); але такі положення не можуть бути емпіричними (судженнями досвіду) і не можуть бути із них (досвідних) виведені (Вступ, II).
Але як же свідомості - душі (dem Gemute) може бути властивим споглядання зовнішнього простору, котре передує появі в свідомості самих о’бєктів, і як в ньому (просторі) поняття об’єкта (предмета) може бути визначене як передуюче (апріорне)? Вочевидь тому, що воно ( чуттєве споглядання) відбувається в суб'єкті (свідомості), як його формальна властивість, - піддаватися впливу (affiziert zu werden) об'єктів і завдяки цьому набувати безпосереднього уявлення про них шляхом їх споглядання - отже, лише як форма чуття (естетичний аспект процесу) взагалі.
Таким чином, це-таке пояснення (тлумачення) з'ясовує можливість геометрії як апріорного синтетичного знання. Будь-яке інше пояснення, котре, хоч би воно зовні й дещо скидалося на наше, можна відрізнити за відсутністю в ньому чуттєвого споглядання з наступним усвідомленням необхідної наявності певного поняття.
Висновки з викладених понять
Простір не є носієм властивостей конкретних речей самих по собі, або у співвідношеннях речей між собою, тобто - простір не є визначенням, що притаманне самим предметам та зникає у свідомості після абстрагування (відділення) простору від усіх суб'єктивних умов споглядання (“…простір усередині нас споглядатисяне може…” (§ 2, перший абзац), адже як абсолютні, так і відносні означення не можуть споглядатися передуючи (апріорі), до явлення в свідомості речей, яким вони належать.
Простір є тільки формою всіх зовнішніх явищ, представлених у свідомості через чуття, тобто суб'єктивною умовою чуттєвості, умовою, що лише за неї для нас уможливлюється споглядання зовнішнього світу. Сприйнятливість (чуттєвість) суб’єкта (естетичний аспект процесу) до впливу на неї з боку предметів необхідним чином передує всім спогляданням цих об'єктів, тож зрозуміло, що вона (чуттєвість), як форма всіх явищ, повинна бути наперед дана у свідомості - душі (im Gemute) , тобто перед усіма дійсними сприйняттями… і тоді стає зрозуміло, яким чином вона (сприйнятливість), як чисте сприйняття, що в ньому мають бути визначені (явлені) всі предмети, може перед усяким досвідом містити принципи їхніх відношень (оскільки чуттєвість наперед дана свідомості) .
Тому лише з погляду людини (суб’єктивно) ми можемо говорити про простір, про протяглі (розмірні) сутності і т.ін. Якщо ж ми відійдемо від суб'єктивної умови, за якої здійснюється споглядання зовнішнього – здатності піддаватися впливу предметів, – то уявлення простору ми просто не матимемо. Цей предикат (сказане) стосується до речей лише тією мірою, якою вони нам з'являються, тобто як предмети чуттєвих трансформацій. Стала форма цієї сприйнятливості, що її ми називаємо чуттєвістю, є необхідною умовою всіх відношень (параметрів), у яких предмети бачаться зовнішніми для нас; а коли абстрагуватися від цих предметів, то дана форма є чистим спогляданням, що має назву простору. Суб’єктивні умови чуттєвості ми можемо вважати за умову можливості не самих речей, а лише їхніх явищ, тож можна сказати, що простір охоплює всі речі, котрі можуть являтися нам як зовнішні, але не всі речі самі по собі, незалежно від того, чиспоглядаються вони, чи ні і від того, який суб'єкт їх споглядає (слід допускати існування в тому просторі речей, котрі наша чуттєвість не сприймає) . Адже ми не можемо судити про споглядання інших мислячих істот: чи перебуваємо ми в порівнянні з ними в рівних умовах, чи мають вони ті самі обмеження, котрі є для нас загальнозначущими. Якщо ми долучаємо таке обмеження цього судження до поняття суб'єкта, тоді судження стає значущим беззаперечно. Твердження "усі речі перебувають у просторі" має силу із врахуванням обмеження, що ці речі беруться до уваги як предмети нашого чуттєвого споглядання. Якщо я приєднаю дану умову до поняття і скажу: "Усі речі як зовнішні явища перебувають у просторі поруч одна одної" (але моє твердження стосується лиш тих предметів, котрі я даної миті відчуваю) , то це правило стане загальнозначущим і не матиме обмежень. Таким чином, наші виклади навчають сприймати реальність, тобто об'єктивну значущість простору стосовно всього того, що може зустрітися нам як зовнішній предмет (об’єкт); водночас ідеальність простору стосовно речей, якщо вони розглядаються розумом самі по собі, тобто без огляду на характер нашої чуттєвості. Отже, ми стверджуємо емпіричну реальність простору (у відношенні досвіду до всього можливого зовнішнього), та разом з тим і його трансцендентальну ідеальність, а це значить, що простір є ніщо, як тільки ми відкидаємо умову можливості всякого досвіду і… приймаємо його, простір, за щось таке, що лежить в основі речей (об’єктів) самих по собі.
Але для суб’єкта, окрім простору, немає іншого співвідносного зовнішнього уявлення (наприклад - колір, звук, тепло…), котре могло б апріорі називатися об'єктивним. Бо справді - із жодного з них окремо не можна вивести апріорні синтетичні твердження, такі, як із споглядання їх в просторі (§ 3). Тому їм зовсім не притаманна пізнавальна ідеальність, хоча вони й цілком узгоджуються з уявленням простору, але належачи тільки до суб'єктивних характеристик певного виду чуттєвості, наприклад, зору, слуху, дотику, котрі пізнаються через відчуття кольорів, тонів і тепла… та будучи лише відчуттями, а не спогляданнями, вони самі по собі не дозволяють пізнати, тим більш апріорно, конкретний об'єкт.
Ця заувага має на меті лише застерегти, щоб комусь не спало на думку пояснювати стверджувану тут ідеальність простору щодо пізнання об’єкта на далеко не достатніх прикладах, бо, скажімо, кольори, смак і т. ін. справедливо розглядаються не як характеристики речей, а тільки як певні відмінності чуттєвих аспектів суб'єкта, котрі можуть навіть бути дещо іншими в різних людей. Адже в цьому випадку той об’єкт, що саме первісно є явищем, наприклад, троянда, в емпіричному розумінні вважається річчю самою по собі, хоча у відношенні кольору кожному оку вона може являтися по-різному. Натомість трансцендентальне поняття явищу просторі є критичним нагадуванням, що взагалі щось споглядуване в просторі не є річчю (Sache) самою по собі, ані простір не є формою речей (der Dinge) , властивою їм самим по собі, а предмети самі по собі нам зовсім не відомі, і те, що ми називаємо зовнішніми предметами, є лише уявленнями нашої чуттєвості, формою яких є простір, а справжній їхній корелят (співвідносність між будовою та функціями), тобто річ сама по собі при цьому зовсім не пізнається й не може бути пізнана в такий спосіб, тому це (попереду сказане) в досвіді ніколи й не застосовують.
Висновок напрошується такий: простір апріорно (безпосередньо) відчувають… немовлята, але вони не пишуть філософські трактати про апріорність та простір, а лише сплять, їдять та какають… (іронічно), але, якщо ти дорослий, ситий та самовпевнений, то тут постає абсурдне запитання: споглядання відносності понять-прОсторів у простОрі-спогляданні – це сутність… це сумнів?
30. 11. 2014
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ЕСТЕТИКИ
Глава друга
ПРО ЧАС
§ 4. Метафізичний виклад поняття часу
(про співвідносність поняття часу та свідомості)
Час не є емпіричне поняття, що виділене з якогось досвіду. Адже співіснування або послідовність(параметри простору) були б відсутніми у нашій свідомості, якби в основі лежало не апріорне (не істинне) уявлення часу. Тільки за цієї передумови можна собі уявити щось (середовище, предмети, порух), як одне (разом), або як різне (одне поруч іншого, одне за одним). Час є необхідним уявленням, що лежить в основі всіхспоглядань, і досвіду як такого. А стосовно явищ - хоча явища можуть і випасти з часу (не споглядатися як предмет-явище) - сам час неможливо усунути (неможливо помацати, але годі позбутись) . Отже, час даний нам наперед (апріорі) і в ньому можлива вся дійсність явищ (матерія явищ) , і що вони (явища) можуть пропасти(змінити невпізнанно власну форму) , але сам час, як загальна умова їхньої можливості, залишиться непорушним.
Анонім: час - поняття… час апріорне поняття… час апріорне поняття, але виведене емпірично… виведено суб’єктом очевидно вперше тоді, коли з’явилось у свідомості розуміння того, що в просторі (матерії явищ)після ночі настає день (під час емпіричного споглядання простору з’являється фантом часу у вигляді ідеї явищ) - невідворотно ( як необхідна наявність)… ота невідворотність (фатальність) і має на увазі передуючість (апріорність) поняття часу для свідомості, у свідомості, поза нею - свідомістю… але, все ж, як категорія (ознака) логічно утверджена в свідомості, очевидно, як наслідок певного досвідного ряду (багатьох ночей та днів), уже як необхідне апріорне поняття.
На цій апріорній необхідності ґрунтується також можливість аподиктичних (таких, що доводять) засад (основних понять) про взаємозв’язки часу, або аксіом (незаперечних істин) про час взагалі. Час має лише один вимір: різні часи існують не разом, а один за одним, так само як різні простори, один поруч одного, але разом в одному, загальному просторі - так і час усвідомлюється як єдине та узагальнююче різні часи поняття. Ці основні поняття (простір та час) не можна видобути з досвіду, бо він (досвід) не дав би ні строгої загальності, ні аподиктичної (переконливої) певності. Але ми кажемо впевнено: "Так вчить звичайне сприйняття", а не кажемо: "так повинно би бути". Ці засади (простір та час) мають силу правил, згідно яких взагалі є можливим досвід, і навчають нас перед досвідом (і у момент досвіду) , а не через нього.
Час є не дискурсивне (“простір є не дискурсивним…”) (§ 2) або, як його ще називають, загальне поняття, а є чистою формою чуттєвого споглядання…
Те твердження, що час є поняттям здобутим не шляхом логічних міркувань (не дискурсивно), а лише чуттєвим спогляданням видається мені, Аноніму, твердженням сумнівним, або неякісним перекладом. Так,- через споглядання, але шляхом логічним… очевидно через споглядання процесу (вірніше в процесі) роздроблення свідомістю поняття загального простору на окремі предмети-середовища й окреслення їх (предметів) параметрів, - тим більше, що і сам Кант стверджує: “час назовні, так само як простір усередині нас, споглядатися не може” (§ 2), отже, якщо “спробуєте-но відкидати потрохи - а це відкидання є процесом емпіричним - від вашого розуміння тіла…” (Вступ –ІІ), ” то… лишається від цього емпіричного споглядання ще щось” (§1). Кажучи абсурдніше: якщо ти закопав предмет у землю (відкинув його) і вже його “немає”, то залишається невідворотно запитання – де ти був півгодини?
Різні часи суть - лише частини того самого часу, так само як і різні простори у просторі загальному, бо уявлення, котре дається (твориться) одним-єдиним предметом (об’єктом), є спогляданням, тому, що для створення (розвитку) логічного ряду замало буде одного-єдиного (не роздробленого) об’єкта-предмета-поняття. Отже з споглядання єдиного (недробимого) часу неможливо зробити висновок про існування різних часів, окремих один від одного та від загального. Це-таке положення (про єдність часу) є синтетичним (через споглядання роздробленого поняття-предмета-об’єкта у загальному просторі) і не може виникнути з самих лише загальних понять. Отже, воно, відчуття єдиного часу, безпосередньо міститься в спогляданні та уявленні часу ( на мою думку, в спогляданні уявленого часу).
Нескінченність (безмежність) часу значить те, що всяка виокремлена величина часу (…до нашої ери, середні віки, відродження…) можлива тільки через обмеження (окреслення певних, умовних границь) загального часу. Тому первісне уявлення часу повинно бути дане тільки як безмежне. Але якщо його частина (окремий час) і певна його величина можуть уявлятися тоді, коли вони уже визначені (роздроблені) через обмеження (окреслення границі), то цілісне уявлення дається не через якесь конкретне поняття, (бо одиноке поняття містить лише часткові уявлення), а має в своїй основі безпосереднє споглядання … отже час, очевидно, заложено в свідомість по за чуттєво як певна “гола форма” (§1) уже логіки, (очевидно аж у фізичну речовину – матерію котра творить свідомість… а відтак, заложено як ідею і в загальну матерію) .
§ 5. Трансцендентальний виклад поняття часу
(про час поза свідомістю)
З цього приводу, заради стислості, я посилаюся на перший пункт З - го параграфа , де я пояснив, що то, власне, таке – трансцендентальне: “під трансцендентальним (таким, що виводить за межі…) викладом я розумію пояснення певного поняття як принципу, з якого можна зрозуміти можливість інших апріорних синтетичних знань.” Тут я додам, що поняття зміни і разом з ним поняття руху (руху як зміни місця знаходження предмета) можливі тільки через уявлення часу, і тільки в ньому, - часі. Отже, це уявлення є апріорним, бо жодне інше поняття не могло б пояснити можливості такої зміни (руху предмета), тобто поєднання в одному об'єкті контрадикторно (суперечливо) протилежних предикатів (сказаного), наприклад, - буття та небуття тієї самої речі в тому самому місці. Лише перебуваючи в часі обидва контрадикторно (суперечливо) протилежних означення (буття та небуття) можуть траплятися в одній речі – одне за одним(спочатку предмет був в певному місці простору, а через мить його там уже немає) . Отож таке поняття часу пояснює можливість усіх тих апріорних синтетичних знань, які подає загальне вчення про рух.
§ 6. Висновки з цих понять
(метафізичного та трансцендентального понять часу)
Час існує не сам по собі, а залежно від суб'єктивних умов споглядання речей, бо існуючи сам по собі він (час) був би дійсним навіть і без наявного предмета (за відсутності простору) . Але час також і не прикріплений до речей як об’єктивне визначення, бо будучи визначенням або порядком, притаманним самим речам, він був би властивий предметам тільки в їх присутності - не як їхня передумова (тобто… коли в загальному просторі котрогось конкретного предмета ще немає, а час уже існує…). І ще – час споглядаючись апріорно(попередньо) пізнається через синтетичні судження, а це (споглядання – пізнання) можливе за умови, згідно якої час є суб'єктивною умовою (споглядати властиво тільки суб’єкту) , яка вможливлює всі наші споглядання і ця форма споглядання внутрішнього стану свідомості очевидно подана (заложена в свідомості) раніш появи там предметів-явищ, отже - апріорі.
Час є - форма внутрішнього чуття, тобто форма самоспоглядання. Час не визначає зовнішніх явищ і він не належить до форми (Gestalt) , не належить і до положення предмета і т.д.; він визначає співвідношення (стосунки) уявлень у нашому внутрішньому стані. Саме тому, що споглядання внутрішнього стану не дає жодної форми (Gestalt) , ми намагаємося покрити (доповнити) цю нестачу форми уявними аналогіями зображень взятих з простору (з різних просторів) і уявляємо часову послідовність нескінченно протягнутою лінією (вектором), де розмаїття просторових композицій творить ряд (виставлено в ряд), котрий має лише один вимір (хронометраж), а із характеристик природи цієї лінії судимо про всі властивості часу, маючи за основу таке уявлення: частини лінії (єдиного часу) існують усі нараз, тоді як частини часу (розмаїття різних часів) – завжди один за одним. Звідси випливає те твердження, згідно якого час є спогляданням, а також те, що всі уявлення внутрішнього стану можуть бути виражені (задіяні) через споглядання зовнішнього світу.
Час, для свідомості, є апріорною і водночас формальною (пасивно присутньою) умовою всіх явищ узагалі. А простір, як чиста форма споглядання зовнішнього світу і як апріорна умова, охоплює лише зовнішні явища. Але – оскільки всі уявлення мають за предмет зовнішні речі, а ті речі, як означення свідомості-душі (предмети явища), належать до внутрішнього стану, а цей внутрішній стан належить до формальної умови споглядання внутрішнього стану, тобто належить до часу, – то час є апріорною умовою всіх явищ загалом: безпосередньою умовою внутрішніх явищ ( явищ-ідей нашої душі), а відтак, опосередковано (через чуття), – також і явищ зовнішніх. Якщо я можу сказати: всі зовнішні явища існують апріорі (дійсно) у просторі і вони дійсно (апріорі) окреслені відповідно до відношень простору, то, виходячи з принципу внутрішнього чуття я можу сказати у всеохопному розумінні, що всі явища взагалі, тобто як предмети чуттів, існують у часі, тобто певним чином перебувають у відношеннях (взаємозв’язках) часу.
“Те в явищі, що узгоджується та мислиться разом з чуттєвим, я називаю матерією явища, а той образ, що його, певним чином, заложено у свідомість для врахування різноманітності всього явища, називаю формою явища ” § 1, я, Анонім, назвав би те, що заложено в свідомість - ідеєю явища, це стосується зокрема поняття часу.
Якщо ми абстрагуємося (відірвемось) від нашого способу споглядати самих себе внутрішньо і також охоплювати уявою всі зовнішні споглядання, а візьмемо предмети як існуючі самі по собі, тоді час є ніщо. Об'єктивну значущість (емпіричну, тобто досвідну реальність) він (час) має лише стосовно явищ , тобто чуттєвих відображень речей в свідомості, але він перестає бути об'єктивним, якщо говорити про речі взагалі (як про існуючі по за свідомістю) , спробувавши відірватися від чуттєвості, - властивого нам способу уявлення. Отже, здавалось би, час є виключно суб'єктивною умовою нашого, людського споглядання, яке є чуттєвим, тобто таким, що піддається впливу з боку предметів і сам по собі (час), поза суб'єктом (людиною), є ніщо. Проте з погляду всіх явищ (усвідомлених речей) , а відтак і всіх речей, що можуть трапитися нам у досвіді, він (час) необхідним чином є об'єктивним (необхідно наявним) . Ми не кажемо: всі речі перебувають у часі абстрагованому (відірваному) від будь-якого типу споглядання речей, а лише за умови, за якої час належить до уявлення предметів (при спогляданні). Якщо ж ця умова долучена до поняття речі як така, без якої (умови споглядання у часі) предмет перестає усвідомлюватися,тоді це означає, що всі речі як явища (предмети чуттєвого споглядання) перебувають у часі, отже - дана засада має належну об'єктивну (досвідну) правильність і апріорну загальність.
Таким чином це твердження вчить про емпіричну (досвідну) реальність часу, тобто його об'єктивну значущість стосовно всіх предметів, котрі коли-будь можуть даватися нашим чуттям. А якщо наше споглядання повсякчас є чуттєвим, то в досвіді нам ніколи не може бути дано жодного предмета вільного від умови часу. Натомість ми заперечуємо будь-яке право на абсолютну реальність по за часом, бо ж інакше він (час), без огляду на форму нашого чуттєвого споглядання, був би просто пов'язаний з речами як умова або властивість. А такі властивості, що належать речам самим по собі, ніколи не можуть даватися нам через чуття (але досвідно (логічно) доступні) . У цьому і полягає трансцендентальна ідеальність часу, відповідно до якої він, коли абстрагуватися від суб'єктивних умов чуттєвого споглядання, є цілковите ніщо і не може бути зарахований до предметів самих по собі, чи то як субстанція (sub- sistierend) (наявність) , чи то як властивість (inharierend) . Однак ідеальність часу(очевидну ефемерність) не можна прирівнювати до обману (субрепції) відчуттів, бо в такому випадку ми припускаємо наявність об’єктивності будь якого явища котрому притаманні фальшиві предикати(чистої фантазії чи придуманого предмета) , тут же (стосовно часу) вона (обман-субрепція) цілком відпадає (бо час – виключно суб’єктивна реальність) , хіба що вона (реальність) є суто емпіричною (досвідною), а сам предмет уже розглядається як явище в суб’єктивному часовому полі свідомості… – з цього приводу можна звернутися до зауваги, наведеної в першій секції (очевидно мається на увазі: Вступ I. Стосовно різниці чистого й емпіричного (через досвід) пізнання).
§ 7. Пояснення
Критикуючи теорію, котра визначає час як емпіричну (обмежену досвідом в свідомості) реальність, тобто таку (теорію), що заперечує абсолютну й трансцендентальну (ту, що виводить за межі свідомості) сутність часу, розумні люди висловлюють одне заперечення – настільки одностайно, що, я гадаю, таке заперечення природно має виникати і в кожного читача звиклого мислити. Воно звучить так: зміни (порухи простору, чи у просторі) є дійсними навіть тоді, коли б ми стали заперечувати всі зовнішні явища разом із їхніми змінами, бо - дійсність усіх змін (руху) переконливо доказується наявністю (реальністю) перемін наших власних уявлень (змін та порухів свідомості – змін та порухів предметів відображених в свідомості). А якщо зміни (порухи) є і у свідомості і у просторі, а вони (зміни – порухи) можливі тільки в часі, - то й час є чимось дійсним. Я цілком згідний з таким аргументом. Звісно ж час є чимось дійсним, а саме – дійсною формою спогляданнявнутрішнього стану свідомості. Він (час) відображає суб'єктивну реальність досвіду, тобто я насправді (реально) маю уявлення про час і про мої означення (місце та роль) в ньому. Таким чином час є дійсним не як об'єкт, а як спосіб розглядати мене самого як об'єкт. Але якби я сам, чи якась інша істота могли б споглядати мене без умов чуттєвості , то ті самі означення, що ми їх зараз розглядаємо як зміни (рух), дали б знання, у якому уявлення часу, а з ним і уявлення зміни (руху) були б зовсім відсутні, а отже – зник би також і простір як явище… а отже , зникло б мабуть, найперше, а можливо, тільки лиш - само знання як властиве свідомості, а отже й сама свідомість… Але все ж: емпірична (досвідна) реальність часу залишається умовою всякого нашого досвіду. Не можна визнати за ним (часом), відповідно до наведеного вище, абсолютної реальності. Час є форма споглядання нашого внутрішнього стану*. Якщо забрати від нього (часу) особливу умову – нашу чуттєвість, тоді зникне й саме поняття часу, оскільки воно безпосередньо поєднане не з самими предметами, а тільки з суб'єктом, котрий їх споглядає…
Причина, з якої ці висновки (щодо суб’єктивності понять) робляться так одностайно, і навіть тими, хто неспроможний на жодне чітке заперечення супроти вчення про ідеальність простору як простору явища, полягає ось у чому: вони переконані в тому, що неможливо довести аподиктично (беззаперечно) абсолютну реальність простору, бо на заваді стоїть той ідеалізм, згідно якого дійсність зовнішніх предметів не піддається абсолютному доведенню, натомість дійсність предметів наших внутрішніх чуттів (себе самого і свого стану) безпосередньо очевидна через свідомість. Зовнішні предмети можуть бути лише видимістю, а предмети внутрішнього чуття, на їхній погляд, незаперечно є чимось дійсним. Однак вони не взяли до уваги того, що ті предмети, котрі існують самі по собі, і ті, що дані через чуття є – одні і ті ж предмети і однаковою мірою належать лише до явищ (як існуючі у свідомості). Явище ж завжди має дві сторони, одну - об'єкт розглядається сам по собі, тобто незалежно від того способу в який він споглядається і через це характер цього розгляду повсякчас буде проблематичним, та другу - береться до уваги сама форма споглядання цього предмета, котру (форму) слід шукати не в предметі самому по собі, а в суб'єкті, в якому предмет являється… і, насправді, в наслідок поєднання цих двох сторін (предмета, як існуючого самого по собі – самої форми споглядання предмета) відбувається з'явлення цього предмета в свідомості дійсно і необхідно (як необхідна наявність).
Таким чином простір і час суть - два джерела (чинники) пізнання з яких можна черпати (виводити) апріорно (реально) різні синтетичні знання; переконливий приклад тут дає чиста математика стосовно знань про простір та його відношення (взаємостосунки). Тож простір і час суть - чисті форми чуттєвого споглядання, і тим самим вони вможливлюють апріорні синтетичні положення (основоположні твердження). Але ці джерела апріорного пізнання, власне через те, що вони є лише умовами чуттєвості, тобто – у межах, відповідно до яких простір та час мають відношення до предметів як до явищ (відображень у свідомості), насправді не показують речей самих по собі. Тільки в царині (полі) явищ вони (простір та час) мають значущість, а якщо вийти звідти, то, начебто, не знаходять далі жодного об'єктивного (емпіричного, тобто досвідного) вжитку… Але зрештою, така (суперечлива) сутність простору й часу не зачіпає достеменності (реальності) емпіричного пізнання: ми однаково впевнені в ньому (нам байдуже) - належать ці форми речам самим по собі, чи тільки притаманні нашій чуттєвості, тобто способу споглядання цих речей. Натомість ті, хто обстоює (бажає пізнати) абсолютну реальність простору й часу – чи визнають вони їх (простір та час) за субстанційні (такі, що зачіпають суть), чи лише за атрибутивні (означальні, такі, що визначають властивості), мусять розходитися з принципами самого досвіду (цілісності картини зовнішнього світу та практичної перевірки достовірності знання про той світ, тобто - необхідної наявності апріорного начала в конкретному знанні) . Якщо вони обирають перше – субстанційність, тобто наявність простору та часу як суть дійсності (на це пристають зазвичай у таборі математичного природознавства), то змушені визнавати існування двох (окремих) вічних і нескінченних, сущих для самих себе химер (Undinge) , простору й часу, котрі існують лише для того, щоб охоплювати(обраховувати) собою все дійсне. Якщо ж вони пристають на друге – атрибутивність, тобто означення простором та часом властивостей дійсності (у цьому таборі перебувають деякі природознавці-метафізики), а простір і час для них є абстрагованими (відокремленими) від досвіду, хоча й з нечітко поданими (неочевидними) в цьому відокремленні (абстрагуванні) стосунками поміж предметів-явищ (поряд разом у просторі, або - одне за іншим в часі)... Тут вони (природознавці-метафізики) мусять заперечувати чинність або принаймні аподиктичну (таку, що доводить) точність апріорних математичних правил щодо дійсних речей (наприклад у просторі), як правил взятих з досвіду, а, на їх переконання, достовірного знання неможливо досягнути апостеріорі (досвідним шляхом)… тому, згідно їхньої думки, поняття простору та часу є лише витворами уяви, що їхнє джерело насправді не апріорне слід шукати виключно в досвіді… Отже, на їхню думку, з абстрагованих (розрізнених) співвідношень досвіду уява створила щось таке, що, правда, містить також і їхнє (простору та часу) загальне начало, але це (загальне) реалізується з обмеженнями накладеними самою природою (так, начебто в природі завжди залишається ще щось суттєвіше, та на жаль, недосяжне для свідомості) . Перші виграють у тому, що таким обмеженням вони звільняють собі середовище явищ для математичних тверджень (обрахувань), але натомість, якраз через ці самі умови, вони гублять логіку при спробі вийти за межі самої математики, бо математична модель світу, через її прикладний до природознавства характер, є обмеженою (не всеосяжною) . Другі ж, хоч і виграють в останньому пункті (пробуючи вийти за межі свідомості), уникаючи математичного обмеження пізнавальної спроможності, але, саме через це, їм бракує доказовості, тобто можливості обрахування створених ними гіпотетичних (основаних на припущені) схем світобудови. Будь які уявлення про простір і час не стають їм на заваді, коли вони беруться судити про предмети не як про явища, а під питанням стоїть лише те, як вони (простір та час) відносяться до розсудку (в чому і як вони підпорядковані свідомості, а в чому і як вільні від чуття?)… Вони (природознавці-метафізики) мають особливий погляд на емпіричне (досвідне), та за браком справжнього й об’єктивно значущогоапріорного споглядання не можуть вказати на підстави уможливлення реальних апріорних математичних знань, а також не можуть привести емпіричні (досвідні) положення до необхідного узгодження з тими (математичними) твердженнями… У нашій теорії (критиці чистого розуму) вказуються справжні характеристики цих двох первісних форм чуттєвості (простору та часу), та усунено непорозуміння одних і других природознавців.
Те, що трансцендентальна естетика може містити в собі (тлумачити) лише ці два елементи – простір і час, зрозуміло з того, що всі інші приналежні до чуттєвості поняття, навіть поняття руху, котре поєднує обидва (простір та час) - емпіричні… Окрім простору та часу всі решта поняття мають за передумову щось зовсім емпіричне. Справді, - поняття руху передбачає сприйняття чогось змінного (динамічного). Але в просторі, розглядуванім самому по собі (без часу), немає нічого рухомого і тому рухоме має бути чимось таким, що виявляється в просторі лише через досвід (як логічний ряд чуттєвих зображень простору (предмета) в свідомості, сприйнятий в часовому порядку) , тобто емпірично (досвідно) виведеним. Також трансцендентальна естетика не може зараховувати поняття зміни до своїх апріорних даних, бо зміна як поняття сама по собі відсутня в просторі – насправді змінюється щось (предмет простору) у часі, тож – поняття зміни похідне від простору та часу. Отже, для цього поняття (руху) потрібне сприйняття якогось існування і послідовності його визначень (обрахування параметрів простору-часу), тобто досвід.
З цього Анонім робить висновок – якщо час є ідеєю, котра пояснює простір як матерію явищ в русі, але при цьому час стоїть в одному апріорному (передуючому) ряду поряд (разом) з простором… отже слід мати час за ідею явищ і вживати для визначення загального поняття матерії термін ідея-матерія (ідея ставиться поперед матерії бо, зрештою – поняття матерії в свідомості є ідеєю). Це звучить абсурдно: ніщо-усе (час ніщо – простір усе), але оптимістично – таким є Бог!
* Я можу, щоправда, сказати: мої уявлення наступають одне за одним; але це означає лише те, що ми усвідомлюємо їх собі в певній часовій послідовності (будь яке усвідомлення є можливим виключно в часі) , тобто відповідно до форми внутрішнього чуття. Тому час не є чимось самим по собі, а також не є означенням, що об'єктивно притаманне речам.
30. 12. 2014.
