Вона його боялася. Перша істота на землі, якої вона боялася. Не битися ж їй з цим хлопчиком, якому всього п’ять років. Не прив’язувати його до ... Та й до чого його можна було прив’язати у цій квартирі? До крісла? Так він iз кріслом буде пересуватися. Ще більше шкоди наробить. До стола? Уявила, як за хвильку все, що зараз на столі, було б на підлозі. Тоді до чого? До шафи не прив’яжеш, бо як? Батареї сховано у стінах. Тьху! Що це за дурниці лізуть їй в голову?
Але ж з ним навіть до туалету не може відірватися на хвилинку. О Господи, навіщо вона лише погодилася посидіти з ним той день?
-Ганно Степанівно, дуже прошу, посидьте з Максимком. У нього вчора була температура. У садочок не веду, бо боюся ускладнень. Мама не змогла приїхати, повінь зірвала міст і автобуси не ходять. А я мушу бути на роботі, бо приїжджає комісія. Не повірять нізащо, що дитина захворіла саме нині. Лише один раз. Лише нині. Дуже треба.
І таке благання було в очах Софійки, її молодесенької сусідки, що Ганна Степанівна погодилася. Ще й сама себе переконувала, що нічого з нею не станеться. Подумаєш, день посидить з дитиною. Своїх же Бог не дав. Та й чоловіка не мала. Коли була молода, подобався їй один, тому усім, хто залицявся, давала відкоша. Мати просила: «Дивися, які гарні хлопці просять руки…»
Їй же подобався один. Однісінький. А він на неї уваги не звертав. Крутив дівчатам голови, щодня іншу провадив додому. До неї так і не підійшов.
-Та непутящий він, не вартує тебе, таки посивієш у дівках, - аж плакала мати.
-То й посивію, - відповідала сумно. - Ви ж так і посивіли. Скільки залицялися до вас, один мені навіть дуже подобався, малював зі мною картини, такі смачні тістечка приносив… А ви що? Казали, що однолюбка.
-Та я ж про тебе думала, - тремтіли у матері губи. - Не хотіла, щоб хтось знущався над тобою.
Матері не стало якось раптово. Ввечері піднялася температура, дільнична терапевт порадила багато пити і бути в теплі. Через два дні матері стало дуже погано. Вона задихалася, ловила побілілими губами повітря. Поки приїхали лікарі, Ганна зрозуміла, що залишилася на цьому світі самісінька.
Ну ні, ще була подруга. Але до неї ходила дуже рідко. Бо та дуже любила при ній вичитувати своєму чоловікові.
-Ти розумієш, - скаржилася, - знову витратив пенсію. На що ти думаєш? Ага, виписав якісь покривала. Скажи, навіщо нам ті покривала? Донька має все, для неї то непотріб. У нас покривал ось скільки. Питаю його, а він так гонорово: «Вони мене назвали Андрій Леонович. Вони до мене звернулися так, як давно ніхто до мене не звертався. Як я міг їм відмовити?» Якась фіфа спіймала старого дурня на тому, що дуже він любить оте величання, і користає з нього. Вже стільки грошей викинув на різні фінтіфлюшки. Андрій Леонович цей, - вимовила презирливо. - Андрій Леонович, розумієш Мефісто. Лише тому, що хтось там його так назвав, він викидає такі гроші.
-Так бери ти телефон, - порадила байдуже.
-Так він же сидить там , у своїй майстерні. Телефон коло нього. І там він такий непідступний. Два чоботи відремонтує за день, а пихи… Має там телевізор. Ввімкне собі і стукає молотком. Раз подивився якусь передачу про те, як готувати французьке м’ясо. І що ти думаєш? Прийшло оте цабе додому і не говорить зі мною. Я і так, і так.. Не розумію, в чому завинила. Нарешті видає: «Ти мені за все життя так і не приготувала м’яса по-французьки». Розумієш, м’яса по-французьки. А те, що я щодня готую м’ясо , то котлети, то гуляш, то запікаю, то смажу, то відварюю, його вже не влаштовує. Три дні не говорив зі мною через те м’ясо. Ніби ми в Франції…
Ось такими були їхні розмови і Ганна мало-помалу перестала навідувати подругу. Та ж хоч має з ким сваритися, на кого спихати всі свої помилки. А вона що? Був кіт. Знайда. Але знайшлися господарі, дякували їй , що дала притулок приблуді. І забрали. Тепер сама. Мефіста…
Прізвисько прив’язалося до неї ще в школі. Вона завше захищала слабших, протестувала, коли комусь ставили незаслужену оцінку.
-Та ти ж дух абсолютного заперечення, - розізлилася раз класна керівничка. – Ти справжня…-З усього видно, що хотіла сказати Мефістофель, але ж не в’язалося це зі словом справжня і вона, ледь запнувшись, видала: - справжня Мефіста.
До всього у Ганни було дуже неслухняне, чорне, як вороняче крило, волосся. І оте Мефіста прилипло до неї назавше. Вона й звикла до нього. Не найгірше прізвисько. Он дівчат як обзивають. Плачуть по кутках, а все тим хлопцям вибачають.
Нині вже волосся сиве аж біле. Скручує його в дульку, як більшість жінок її віку. До кого ж їй вибиратися? До ось цього Максимка, який відкинув усі казки, які вона намагалася йому прочитати, виявляється, він усі знав, перевірив вміст шухляд у письмовому столі і діловито взявся за її сумочку.
-Не можна чіпати чужу сумку, - намагалася стримати малюка.
-Чужу? – глянув на неї здивовано. – Ти що вкрала цю сумку?
-Та чому я б мала її вкрасти? Моя сумка..
-Так чому кажеш, що чужа? – Максимко не розумів.
-Тоді, якщо тобі так цікаво, давай переглянемо разом, - висипала на стіл вміст сумки. – Ось це – документи: пенсійне посвідчення, не можу його загубити, чеки з магазину, квитанції, заплатила вчора за комунальні послуги, треба їх підклеїти.
-А це?- Максимко взяв у руки камінець.
Гарний такий камінець. Вона його вже роки носить у сумці. Сиділа з подругою раз у парку і тут на сусідню лаву всівся з дівчиною її омріяний «принц». Бавився тим камінцем. Через якийсь час вони пішли, а камінець залишився на лавці. З того часу це її сувенір, оберіг.
-Це, хлопчику, талісман. У тому камінчику чиясь душа.
-Як душа? – хлопча тулило камінець до очей, намагаючись знайти бодай шпаринку, щоб розгледіти цю душу.
-У кожному камені захована чиясь душа, - мовила скрушно. – Чиясь не заспокоєна душа. Розумієш, дитинко, Бог дає людині життя…
-А вихователька казала, що батьки дають дітям життя, - заперечив малий.
-Так, Бог дає батькам малесеньку зернинку життя. Батьки ж уже з цієї зернинки викохують собі дитинку.
-Хлопчика чи дівчинку?
-Хлопчика чи дівчинку. Та в тієї дитинки життя може не скластися. Вона може хворіти чи бути нещасливою. І такий смуток поселяється в душі у цієї людини, що вона не може з ним дати раду.
-А що таке смуток?
-Сум. Ось ти сумуєш, що мама побігла на роботу? Згадуєш татка, який поїхав на заробітки? Ось так і ця людина. Сумує, сумує. Збирає по крихті всі образи, проблеми, помилки. Всіх і все звинувачує у своїх бідах. А життя минає. Нарешті людина бачить, що вже повернути не можна нічого, а вона так нічого і не зробила доброго. Ні собі, ні людям, ні народу своєму, ні землі, на якій виросла. Життя повертається до тієї людини чорним боком і вона вже не помічає, ані синього неба, ані квітів, не чує співу пташок. Пропадає магія. Магія вічності. Вже нема сенсу в самому існуванні. Так ця людина думає. Тоді вона зважується на величезний гріх: самогубство.
-Що таке самогубство? – зацікавила Максимка розмова.
-Людина засипає і вже не хоче прокидатися. Душа її поселилася в камінь. І багато буде народжуватися дітей, вони виростатимуть, старітимуть, помиратимуть, а ця душа так і буде мучитися в камені. І не зможе вийти звідти.
А гори, скелі, великі камені – там також живуть душі? Чи вони тільки в маленьких каменях? Ті камені повинні називатися так, як люди, які в них живуть?
-Напевно, що так. І скелі – то чиїсь душі, і гори, і маленькі камінці..
-А як називається твій камінець? Він такий гарний. Хто в ньому живе?
-Мій камінець називається Мефіста, - сама не зрозуміла чому так сказала. - І там живе маленька і вперта дівчинка Мефіста.
-Ти придумала їй в’язницю? Твоя сумка – то тюрма для Мефісти? Вона , може, плаче там. Такий гарний камінець.
Саме в цю мить постукала Софійка, подякувала сусідці і забрала Максимка додому. Ганна забула про ту розмову. Та в неділю, коли поверталася з церкви, зустріла цілу ватагу хлопчаків. Більші , менші, вони оточили жінку.
-Скажіть їм, що це правда, що в кожному камені живе чиясь душа, як душа Мефісти, - ледь не плакав Максимко. – Вони мені не вірять. Я прошу їх, щоб ми розбивали камені і випускали душі на волю, а вони сміються.
-Чому в тебе кров на підборідді? – запитала Ганна, виймаючи хустинку і намагаючись витерти дитину. - Душі туди вклав сам Бог і ми, люди, не можемо їх звільнити.
-То він кидав камінцем у ось цей великий, камінь відбився і просто йому в обличчя. Добре, що не в око, - пояснив найстарший хлопчик.
-То душі просто образилися, - витирав очі Максимко.
Вдома Ганна вийняла свій камінець.
-Ой Мефісто, чому ж ти душу свою сама вклала сюди? Ти ще живеш. Ще щось можеш змінити.
Заглядало сонце у вікно, вигравало дивними барвами на камінчику. Ніби пробуджувало Мефісту до життя.
