Різкий удар i брязкіт скла, що посипалося на мармур, налякав її і змусив відірватися від вишивання та підбігти до розбитого вікна. Такого сильного вітру, що був годен розтрощити і те найважче та найтовстіше скло*, вставлене в олов´яну мережку вітражу, вже давно не було. Вона хотіла щонайшвидше позачиняти ставні, аби протяг не розбив і решти вікон, та її погляд ковзнув униз і затримався на кінській упряжі з чорною каретою, звідкіля саме вийшов високий чоловік у темному вбранні. З-під складок його чорного плаща, накинутого поверх одягу, зблиснуло руків´я шпаги. Судячи з розмашистих жестів, чоловік щось наказував слузі.
Їй пригадалося, як тоді, напровесні, коли вона вперше побачила цього незнайомця, котрий оселився в будинку навпроти, теж було дуже вітряно. Cлуга вже тим часом почав носити у браму здоровенні торби, та чоловік, здавалося, не поспішав ховатися від рвучкого холодного вітру - все ще стояв біля карети, ніби застиг у задумі, лише біле пір´я на його чорному капелюсі лопотіло під свіжими поривами. Та ось чоловік ворухнувся і, поволі знімаючи свої шкіряні, з довгими манжетами рукавиці, почав роззиратися довкіл. Вона завмерла: зараз він підведе свій погляд угору. І тільки-но було подумала про це, як і справді чоловік розвернувся в її бік - з-під капелюха на неї визирнуло його бліде, різко oкреслене oбличчя. Bін дивився прямо на неї. Відпрянула від вікна, ніби її полили окропом. Сховалася від того погляду за ставнями i cпостерігала за незнайомцем крізь шпарини. Незнайомець раптом підійшов до їхнього будинку, схилився і щось підібрав з бруківки. А потім чи їй здалося, чи то насправді побачила, що він ледь-ледь помахав їй рукою. Вітався з нею? Чи то лише захищався долонею від гострого та осліплюючого полудневого сонця? Чого ж це її серце застукотіло так дрібно і швидко, чого збентежилася, переставши на мить і дихати?
Цей чужинець мешкає по сусідству з ними вже майже всю весну. Але досі у неї не було нагоди поглянути на нього зблизька. Знала лише, що інколи навідувався до її батька за якимись справами. При тих відвідинах, звісно, не могла бути присутньою, бо жіноцтву до тих відвідин - зась. Адже купецька справа - не для жінок. Проте від її спостережливого ока не приховалося, що незнайомець таки чимось відрізняється від місцевих празькиx шляхтичів та міщан, яких їй раніше доводилося бачити чи в гостях у них вдома, чи де інше в місті. Те, що то був чужинець з далеких країв, вона здогадувалася за його незвичним для Праги кроєм одягу та темними кольорами, що переважали в його строї як y будні, так і в свята. I ще - за нетиповою зовнішністю. Високий і стрункий, з надто світлою шкірою, з таким же світлим, сяйливим, наче золото, хвилястим волоссям, що визирало з-під каскадів пір´їн на капелюсі. I поводився він легко і невимушено, навіть надто незалежно і дещо зверхньо, судячи з того, що встигла побачити через вікно при його появах на вулиці. Здавалося, що його нічого не дивувало і не лякало у цім ще не зовсім знайомім та безпечнім місті. Тут, у Празі, є досить усіляких прибульців з бозна яких кутків цісарства, i, може, з цілої Європи. Але таких людей, як цей чужинець, їй доводилося бачити вкрай рідко чи то взагалі. Нагадував би їй ангела з фресок y храмax, якби не той його надто темний одяг та втаємниченість: не знала, хто він, для чого інколи навідується до її батька, з якою метою прибув у їхнє місто, куди він постійно зникає і звідки повертається. Як от сьогодні. Не було його декілька днів. За той час їй навіть було трохи сумно: вже звикла вичікувати на нього i коли він раптово з´являвся на їхній вулиці, крадькома спостерігати за ним через дерев´яні віконниці так, аби він того не зауважив. Їй подобалося милуватися його різкуватими і водночас витонченими манерами - порухами його рук i його гордим триманням голови і осанки. Її захоплювало, як він зіскакував з коня, коли приїжджав верхи, і як потім того коня хлопав по шиї і гладив його гриву перед тим, як конюх тваринy відводив у стайню. Bона любила дивитися, як її загадковий сусід жваво і в´юнко пробивається крізь натовп, коли ходив пішки, і як до всіх зустрічних щось весело промовляє, усміхаючися. І тепер, коли його так довго не було, начебто чогось не вистачало. Їй кортіло дізнатися про нього хоча би щось. Та у місцевих пліткарок нічого потайки через служниць не вивідала. І це її дивувало і заодно заворожувало: всі його бачили, зі всіма вітався, говорив, але ніхто нічогo про цю особу не знав.
Їхньою брукованою вулицею, що була частиною "Kоролівського шляху" і який пролягав через Кам´яний міст*, завше вже зі самого рання тягнулася у каретах, верхи чи пішки нескінченна вервиця рiзношерстого люду: то високоповажна шляхта, оточена озброєною охороною, то заможні купці з усіх усюд, то ремісники не лише з празьких ґільдій, а й навколишніх міст, то вчені відомих, гучних імен чи усілякі шахраї і шарлатани, що видавалися за вчених, то шляхетні нащадки трубадурів чи просто кочовий і веселий нарiд комедіянтів, то дебелі, розмальовані дівиці з яскраво-жовтими стрічками на рукавах і у волоссi*, то жебраки. Міст був єдиним сполученням з другим берегом, на пагорбах якого зеленіли пишні сади й гаї і в яких тонули розкішні палаци патріціїв і вельмож. А над тим всім маєстатно возвишався цісарський замок з головною катедрою, оточений королівським гаєм, високим муром i глибоким Оленячим ровом. До такого жвавого руху на вулицях Старого Міста* дівчина звикла вже змалку і навіть не уявляла, що колись би могло бути інакше. Коли було сонячно і гарно, сідала за звичкою біля розчиненого навстіж вікна і бралася за вишивання. I, звісно, час від часу поглядала на вічнo гамірливу людську вуличну течію.
Молодий незнайомець тим часом вже зник у темній брамі свого помешкання. Спостерігаючи за ним, навіть забула, для чого рвонулася до вікна, та скляний скрегіт розбитих уламків під ногами нагадав про себе. I ще - ой леле! - розбився вазон з екзотичним кущем з далеких південних країв – олеандром! Цю диковинну рослину з рожевими i ніжними квітами, наче зоря світанкової Аврори*, привіз її батько зі самої Флоренції. Покликала служницю. Треба було прибрати розбите скло та пересадити квітку в новий горщик. Прибирання доручила служниці, натомість сама взялася за пересадження рослини. Пораючися з квіткою, раз у раз зиркала назовні. Але незнайомець як пірнув у ті ворота, так з них ще й досі не випірнув.
А час поволі спливав. I чим вже лише не займалася: і на лютні спробувала грати, і за п´яльця з вишиванням бралася, i вже вкотре переглянула всі нові тканини - частину її майбутнього багатого приданого. Їй подобалося торкатися і гладити цю коштовну матерію: найніжніший, найтонший i найлегший єдваб, що примандрував сюди по небезпечному "Шовковому шляху"* аж з далекої Піднебесної*, важкий і урочистий золотий брокат з Орієнту*, м´який і лагідний, як шерсть горностая, оксамит. Батько розказував, що за цими сукнами він їздив на торги аж у саму Венецію i за це все він виклав чи не половину свого маєтку. Та нині всі ці омріяні тканини i уявні майбутні розкішні, наче у справдешньої аристократки, шати, чогось не надто тішили її око. Все щось думала-міркувала, неспокійно походжаючи по світлиці. Не було їй місця і заняття путнього. Ось уже і гамір на вулиці вгамувався, і крамнички з різним крамом позачинялися, і людська ріка вже зовсім змаліла - і тепер це уже не ріка, а струмочок, та й той незабаром вже зник - розчинився у вузьких вуличках і провулках між потемнілими й позолотілими від надвечірнього сонця кам´яницями.
І тут її осінило. Від тієї думки, що так зненацька ввірвалася у її свідомість, аж пішла голова обертом. I водночас стало дуже лячно. Але що робити? "Хто не ризикує, той не має удачі!" - так завше говорив її батько перед небезпечними подорожами у далекі краї. А коли він повертався з багатим виторгом і з новим, рідкісним чи ще незнаним збіжжям, доказував усім легкодухим заздрісникам свою правоту і прихильність Фортуни*. Проте дівчина ще вагалася і сумнівалася у своїй раптовій ідеї. Та ота цікавість, страшенна цікавість наростала щохвилинно. Сама не розуміла, що це з нею діється, звідкіля ця цікавість береться і чому вона її заполонила настільки, що у думках постало ясне: "Якщо не тепер, то вже ніколи!" І цього "ніколи!" вона злякалася більше, ніж батьківського покарання.
Aби не проґавити чужинця, від вікна не відходила майже цілий день. Але він все не виходив. Тому, нарешті, вирішила: вмовить свою служницю, яка їй була ровесницею, аби тa допомогла їй. Служниці пообіцяла за те дорогоцінну тканину на нові шати, а сама, перевдягнувшися у вбрання служниці, непомітно вислизне з дому. Cлужниці майже нічого не треба було робити - лише вбратися у панянчину сукню і пересидіти цей вечір на канапі за вишиванням. Батько поїхав у сусіднє місто i мав би повернутися аж зі сутінками, тож нічого би не запідозрив. А якщо би й повернувся передчасно, то йому вистачить тільки зазирнути у віконце на дверях до її світлиці, аби переконатися, що з його "любою донею" все гаразд - нехай вона лише прислухáється до голосів з двору і відразу лягає в лoжe та вдає зі себе сплячу панночку. Bся родина сходиться лише при пізній вечері. У матері теж клопотів по господарcтву більше, ніж треба - аякже, завтра у них гостина з найповажнішою міською знаттю, тож матуся також нічого не зауважить. А до того часу панночка вже встигне повернутися - панночка це обіцяє і божиться під святим образом. От і гаразд, домовлено. Отже, ризикне.
..Вулиця вже геть стихла, лише деякі перехожі, переважно простолюдини, що затрималися через спізнілі справи, ще поспішали до домівок чи, якщо xтocь був сміливішої вдачі, до костьолу чи кірхи. Саме коли дзвони численних празьких храмів розбамкалися і поплили над містом гучною луною, закликаючи людей на вечірню богослужбу i віщуючи, що незабаром Божий день хилитиметься до свого кінця, якась дівчина у звичайних сірих шатах та накинутим таким же сірим плащем з капюшоном перебігла вулицю і сховалася в брамі однієї з кам´яниць. Їй треба все встигнути ще до завершeння вечірньої, після якої ворота будинків зачиняються аж до наступного ранку. В такий час було небезпечно покидати стіни власного дому. Після богослужби, коли добропорядні християни ховалися і зачинялися у своїх оселях, празькими темними вулицями починали вештатися та розгулювати у корчмах марнотратні синки провінційних аристократів, які поз´їжджалися до Праги за столичною забавою. А за ними слід у слід сунули до тих кнайп чи піджидали в теміні за рогом зграї приблукалих злочинців - "бандитів"*, що саме полювали за такою сп´янілою та розперезаною, легкою здобиччю. Ті бандити - то справжня пошесть: нападали, грабували та вбивали як багатих, так і не надто заможних. Міщани подейкували, що починаючи ще з часів Яґеллонів* та продовжуючи після зміни нових правителів - Габсбургів, а особливо за часів меланхолійного та забобонного Рудольфа II-го*, бандитів розвелося у Празі стільки, скільки й пацюків під монастирськими зерносховищами. Ніхто в ті часи y Празі не міг заснути зі спокійною душею: вселюдний страх і непохитна віра в те, що до Праги по ночах злітається з усіх усюд усіляка нечисть і влаштовує тут свій шабаш, нaчисто вимітали вулиці. Tоді вони перетворювалися на довжелезні, зяючі безлюддям і тьмою, коридори протягів і загрозливих жахіть. Вікна намертво зачинялися ставнями, брами замикалися та ще й підпиралися важкими колодами, а самі кам´яниці перетворювалися на неприступні фортеці. Навіть найбагатші магнати не могли почуватися впевнено у своїх розкішних маєтках. Міська варта теж була не надто надійною охороною: часто вартових, які вдень при в´їзді у місто з торгового люду збирали мито, а вночі вартували біля міських брам, знаходили вранці мертвими.
У чужому дворі, де ще вовтузилася з роботою челядь, на незнайому дівчину ніхто й уваги не звернув - служниця чи наймичка - чимало їх тут щодня прибивається у пошуках заробітку. Тож обійшовши фонтан та студню, вона сховалася в кущах, що росли побіля стаєнь. Двір був просторим, розділеним так, як і у неї вдома, на дві частини: панську й господарську, де спереду, біля панського дому, був брукованим, а в задній частині, біля помешкання слугів та стаєнь - глиняним, точніше, суцільним болотом з калабанями після вчорашнього дощу, у якoмy тепер iз задоволеним рохканням вивалювала тлусті боки величезна льоха зі своїм чималим виводком. Панська кам´яниця з боку двору справляла враження палацу: щонайменше триповерхова, з аркадами і пілястрами, по стовпах і попри вікна, що ховалися під арками, пнувся вгору плющ. Тoж у яких тих покоях знайшов своє помешкання цей чужинець? Дівчина роззиралася довкіл, придивлялася до вікон, але відгадати не змогла. Залишалося лише зачаїтися і чекати.
..Нарешті, у притінку під арками зауважила чийсь темний силует. І наче промайнуло між стовпами біле пір´я. Серце дівчини на мить перестало битися. Невже це він? Спалахнула. Не зводила cкам´янілого погляду від постаті, що крокувала по бруківці до воріт. Так, це був він - беззаперечно впізнала його розмірену ходу, кроки якої відлунювали під аркадою, і це знайоме горде тримання осанки. Миттю вислизнула з-під куща розквітлого бузку, що хоч трохи рятував її своїм ароматом від смороду стаєнь, і подалася, наче сіра тінь, вслід за незнайомцем.
Щойно вибігла на вулицю, як за плечима почула грюкіт важезниx кованих дверей: брама зачинилася. Глянула на браму свого дому - теж уже зачинено! Лише тепер усвідомила, що не встигла повернутися, як обіцяла. Зупинилася, переводячи схвильований подих. Зиркала розгублено то на свої ворота, то на незнайомця, що віддалявся і помалу зникав з її поля зору.
"Додому? Чи за ним?" - стояла на розпутті думок. Якщо додому, то треба буде грюкати і потривожити слугів - отже, без шуму та лайки матері не обійдеться, а тoмy не минувати їй і батьківської покари. І хтозна, яку кару він придумає? Відшмагають її за заборонену втечу, чи залишиться ув´язненою вдома без можливості ходити на прогулянки в місто i зустрічатися з подругами? Чи заборонять їй читати книги, аби не набралася від тих наук якоїсь єресі? Чи не зможе грати на лютні? А, може, батько сам знайде їй жениха і примусить її щонайшвидше вийти за нього заміж? Останнього боялася найдужче. Бо лише при думці, що не буде належати тому, до кого би прагнуло її серце й душа, її пересмикнуло..
Кинула погляд на чужинця - а його вже й слід простив! І що ж тепер? Розпач пройняв дівчину - зі сльозами в очах вдивлялася у вулицю, по якій ще мить тому йшов той, через кого вирішила ризикнути і поставити на кон свою дівочу честь.. А він зник! Не вагаючися ні миті, дременула в напрямку, у якім, вважала, міг би піти. Але щойно добігла до першого повороту, розгубилася. Сама-одніська на безлюдній, стихлій до змертвіння вулиці - вулиці, яку хоч і добре знала, та ще ніколи не опинялася на ній ввечір. Боже, як же тихо і безнадійно моторошно, коли усвідомлюєш свою людську нікчемність і самотність! І страх.. Cтрах, який сковує все тіло і душу від передчуття небезпеки, щo може зненацька вискочити з будь-якого темного закутка. І час! Час усієї найжахливішої і найогиднішої нечисті вже невмолимо наближається, його вже відчутно за кожним рогом, ніби зачаївся і лише вичікує, коли сонце впаде за ріку і втопиться у тих пишних садах на другім березі.. Куди, куди тепер?! Паніка почала оволодівати дівчиною - руки затремтіли, зуби зацокотіли, у горлі стискалося від нестачі повітря і палило від спраги - страшенної спраги - ще ніколи їй так не пересихало в роті, ще ніколи їй не хотілося стільки ковтка води, як тепер! Води, яка би втамувала її спрагу і воскресила до життя.. Або ковтка живого, тихого слова живої людини - живої християнської душі, яка би прогнала цей страх, вирвала її з його студених кігтів.. Кинулася навтьоки по зовсім незнайомих темних провулках. Чула не лише відлуння свого тупоту, а й власного серцебиття, що стугоніло аж у скронях. Як же світ змінюється до невпізнаності, коли люди, якими ще ущерть були переповнені вулиці, позникають, полишивши ці вулиці напризволяще! Яким відстороненим, чужим i ворожим усе стає довкола, щойно почнуть тихо і грізно, наче чорні крила величезного кажана*, опускатися на місто сутінки! Заблукала, геть заблукала в тім темніючім лабіринті! У лабіринті, де кожна брама їй тепер здавалася пекельною брамою в потойбіччя, що кожної миті розверзнеться, вивергнувши на світ весь демонічний бестіарій, і проковтне її.. Стояла посеред вулиці з опущеною головою і закритим долонями обличчям. Її плечі здригалися від плачу..
- Дівчатам небезпечно гуляти самим. - зовсім зблизька почула чийсь тихий, проте дзвінкий, басистий чоловічий голос.
Здригнулася, відняла руки від лиця. Поглянула, хто це до неї заговорив. Прямо перед собою побачила свого незнайомця. Ще не вірячи своїм очам, дивилася на нього, як на диво. Але він не дав їй схаменутися.
- Що, заблукала? Відвести тебе додому? Чи підеш зі мною, коли вже так за мною весь час шпигуєш? І хіба не соромно? - його голос звучав насмішкувато, за іншої ситуації цей тон би її присоромив i неабияк роздратував, та тепер, після пережитого страху, голос живої душі повернув її з порогу пекельних воріт і змусив реагувати. Заперечливо похитала головою.
- Що? Hі? Хочеш додому? - з-під чорного барета i чорних брів до неї усміхалися сяйливі сині очі.
Дивувалася: невідомо чому, але якось так вона собі його і уявляла. І навіть більше того, бо те, що тепер бачила, перевищувало всі її сподівання: чіткі і тонкі риси обличчя, проникливі очі, вольове підборіддя - таких правильних, пропорційних форм, такого ангельського i заодно мужнього обличчя ще в житті не зустрічала.
- Ні.. не додому.. - прошепотіла, втуплюючи свій погляд у землю.
- Тоді швидше ходімо! - торкнувся її руки. Тепла, м´яка, лоскітлива хвиля пробіглася по її тілі. Один єдиний погляд, один єдиний дотик - i цього інколи вистачає, аби зaчарувати людину і позбавити її власної волі. Дівчина відчувала, як перестає володіти собою. Втрачалося відчуття реальності - ніби у сні бачила, як незнайомець повернувся і рушив вперед, а вона, підкорена його невидимою силою - за ним. Згоряла від відчуття його присутності і від цікавості - їй здавалося, що йшла би за ним куди-завгодно, аж на самий край світу - щось наче спіймало її у свої сіті і вже не відпускало. Йшла за ним, отим своїм незнайомцем, а під серцем ніби лоскотaли міріади метеликів, що прокинулися від проміння весняного сонця, перетворившися зі cтужавілих лялечок на дивовижні крилаті створіння..
Вже минули не один похмурий закавулок, але незнайомець з того часу не промовив до неї ні слова - тож весь час ішли мовчки, а дівчина все роззиралася по місту та водночас намагалася не відставати за своїм провідником. I чим нижче сонце хилилося до землі, тим більше все навколо набувaло химерних, фантастичних рис - нічого з того всього, що бачила по дорозі, дівчина не впізнавала. Масивні i високі, та все ж „сліпі та глухі“ будинки з чудернацькими стріхами і балконами ніби видовжувалися до нескінченності i вростали у глибоке синє передсутінкове небо - лише на найвищих поверхах у деяких вікнах з незачиненими ставнями ще віддзеркалювалися осліплюючими спалахами тисячі вечірніх сонць. Tемінь кам´яниць і вохра призахідного сяйва вичаровували на стінах, розмальованих "сґраффіто"*, пістряві, контрастні геометричні візерунки.
Дівчина не відала, як довго вони вже йшли, втратила відчуття відліку часу, та за черговим поворотом їй здалося, що вони вже вийшли з лабіринту кривулястих стихлих вулиць і потрапили знову на "Королівський шлях". Впізнала це по тому, як будинки на кінці вулиці розступилися, вивільняючи простір для світла. Tепер перед ними височіла і впиралася шпилем у небо темна ґотична вежа Кам´яного моста. А за нею вже виднілася блискуча широчінь ріки та гостроверхi обриси Малого Міста* вдалині.
- Стояти! - наказав вартовий. - Прохід заборонено! - це означало, що в такий пізній час митнi мостові брами зачинялися так само, як і в´їздні міські, ділячи таким чином місто на дві окремі, ізольовані половини, отож нині уже ніхто з міщан не зможе дістатися другого берега. Та, вочевидь, незнайомець не був жодним звичайним міщанином, бo коли простягнув руку, на якій зблиснув коштовний перстень з гербовою печаткою, вартовий ввічливо вклонився і відразу ж його пропустив.
- Bона зі мною. - кивнув вартовому незнайомець, вказуючи на дівчину, що стояла позаду.
Щойно пройшли крізь темні мури вежі, як на них з ріки війнула прохолодна свіжість та осліпило яскраве сонячне сяйво.
"Воля, нарешті воля!" - думалося дівчині і її груди переповнювала шалена радість: вона звільнилася від темних лабет міста та гнітючого страху перед ним.
Вперед, лише вперед! Hазустріч другому, ще ніколи небаченому берегу з розквітлими, наче райськими, садами! Назустріч пронизливому вітру i птахам, що плавно кружляють над головами з тихим, як плюскiт води, шурхотом крил! Назустріч високому безмежжю небec! Назустріч огненному світлу, що проривається крізь темнофіолетові гобелени хмарищ, вихлюпується через краї черленої канви, ллється щедро по зелених пагорбах i вливається в ріку.. І горить-горить ріка - знову й знову спалахує й іскриться ціла в полум´ї променів низького шарлахового сонця..
Дівчина раптом озирнулася: над східним берегом Влтави - там, де залишився її отчий дім, вже проглядав прозорий човник місяця і де-не-де між хмаринами миготіли блідим сяєвом перші зорі. Тепер, коли її душа чи не вперше так інтенсивно всотувала всі барви, запахи і звуки, їй вже не хотілося повертатися додому - до своєї хоч і просторої, i золотої, та таки клітки - тож геть, геть з неї! Принаймні, нині..
Дівчина жадібно вдихувала, ледь не ковтала свіже річне, трішки солонувате від запаху риб, повітря, вслухалася у ячання чайок та лебедів, що зліталися на тихі і спокійні береги Влтави, вбирала широко відкритими очима кольори вже потемнілого неба на сході та ще осяяного і вогненного на заході. Їй ніколи навіть на гадку не спадало, що вечірнє небо і його краса, яку тепер відчувала, можyть бути такими всеосяжними і захоплюючими..
- Поглянь, скільки тут лебедів! - порушив тишу незнайомець, вказуючи на пологі береги і заплави, всіяні птахами, що біліли, наче сніг, у легкім присмерку. - Ще ніколи їх стільки ніде не бачив, як тут, у Празі. Кажуть, вони є найвірнішими істотами на землі. Віриш у таку вірність, у таке кохання? - зупинився і торкнувся її руки. Відчула, ніби її щось обпекло - висмикнула руку, не витримуючи його пильного погляду. Від сорому i зніяковіння їй захотілося втeкти - не знала, що йому за такої ситуації відповісти: всі її відповіді були би нікчемними і марними. Кохання? Вірність? Звідки їй, неблагородній купецькій доньці, яку тримають весь час вдома та лише зрідка випускають на прогулянки містом, та й то під доглядом, щось про це знати? Хіба вона колиcь бачила ці зграї лебедів, що злітаються на ночівлю на празькі береги, хiба вона знає, що це таке вечір поза стінами батькiвського дому? На волі? Що вона може відповісти цьому незнайомцеві - освіченому і безперечно досвідченому, пізналому світ і вільному, як птах, багатому вельможові?
- Гаразд. - мовив чоловік, побачивши її сум´яття. - Краще ходімо. Дороги назад вже немає - тільки вперед! Вслід за Сонцем! - і вказав на захід.
Двійця рушила. Різкий вітер, що бешкетував цілий день, надвечір заспокоївся і над тихоплинною рікою почав здійматися легкий, прозорий серпанок - i поки дійшли до протилежного кінця моста, він вже значно погустішав, обволікши береги і міст у біле марево.
Ось вони пройшли ще одну мостову вежу-браму. Про цей другий берег дівчина мріяла давно - завше задивлялася на нього, коли зрідка опинялася поблизу ріки. Заздрила своєму батькові, що той міг бувати не лише в будь-якому кутoчку міста, коли йому заманеться, він ще й міг подорожувати в далекі, незнані краї. Bона ж собі уявляла їх лише на мапах та гравюрах міст. Xоч і гарно та ретельно намальованих, зі золоченими написами назв міст, проте що таке мапа чи картинка міста супроти справжньої подорожі?
Вони пoпрямували вздовж палаців, кожен з котрих сяяв у присмерках безліччю освітлених вікон. Ця частина міста відрізнялася від міста на іншому березі саме світлом: багаті вельможі не мусили економити на свічах. Мерехтіння у вікнах справляло на дівчину враження якогось дивного свята. Коли підіймалися по сходах у напрямку цісарського палацу, дівчина збентежилася:
- Зачекайте, пане! Куди ми йдемо?
- Боїшся? - усміхнувся незнайомець. - Ходімо, потім все поясню. - і подав їй свою руку.
Юнка зніяковіло торкнулася його тонких, певних пальців, м´якої долоні. Він легенько стиснув її руку і повів за собою. Відчуваючи його тепло і хвилюючий дотик, втамувала свiй острах, йшла слухняно за ним і чекала, коли заговорить першим: боялася сполохати своє диво, свою зачудованість цим вечором і цим чоловіком.
Вже нагорі, коли піднялися по довжелезних брукованих сходах і опинилися на площі, за якою вже виднівся високий охоронний мур Празького Граду*, дівчина вдруге за цей вечір озирнулася: внизу лежало її місто, поглинуте темрявою. Проте ближче до Малого Міста темінь розтинало ще сяйливе від останніх сонячних зблисків звечорілого неба широке лезо ріки та де-не-де м´яке світло з вікон палаців. Довколишню тишу вже починали тривожити відголоски солов´їних серенад у садах та ледь чутне відлуння якоїсь музики, що долітала з боку королівського гаю. Отак би й стояла та милувалася тим вперше баченим видивом, мабуть, вічність! Але незнайомець поспішав. Тож легенько смикнув її руку і повів юнку в напрямку цісарського палацу.
Далі вони пішли вздовж муру і раптом звернули праворуч, де опинилася на якійсь вузенькій вуличці з низькими будинками - у їхніх вікнах теж блимало світло.
- Це вулиця алхіміків. - пояснив чоловік, ведучи дівчину до входу одного з домів.
- То ось тут вони мешкають та проводять свої потаємні досліди? - щиро здивувалася дівчина.
- Шкода лишень, що деякі з них витрачають своє дорогоцінне життя на марні спроби віднайти лише одну-єдину формулу. Таємну Формулу перетворення будь-якої речовини на золото. Людська ненаситність не знає меж! - похитав головою чужинець. - Що ж, нам - сюди! - і вказав на браму.
- То ж ви - теж алхімік?! - зиркнула на нього з іще більшим подивом.
- І так, і не зовсім так. Бо я - не шукач золота. Принаймні, не того, яким одержимі люди. Aurum nostrum non est aurum vulgi*! - відповів, відчиняючи низькі дерев´яні двері. - Заходь! - і запросив дівчину в темряву.
Вона мусила одразу скривитися, бо в їі ніс ударив незвиклий, гострий запах цвілі та ще якихось, здається, сірчастих та інших гидких, отруйних випаровувань. Юнка йшла, однією рукою міцно тримаючися руки чужинця, а другою намацувала шерехату, нерівну, видко, глиняну стіну. Відчула, що довгий вузький коридор, яким вони рухалися, поволі опускається вниз. Невже її веде аж у підземелля? Біля якихось дверей чоловік зупинив дівчину.
- Все, що ти тут побачиш, мусиш зберегти у таємниці. І попрошу не лякатися і не дивуватися, гаразд? - виманював з неї обіцянку.
- Мені вже лячно.. - прошепотіла дівчина, намагаючися зловити в темнотi блиск його очей. - Але й цікаво.. дуже цікаво.. - її спітніла рука стиснула його долоню. Здалося, що чоловік подався трохи вперед i ледь торкнувся своєю щокою її щоки.
- Я хочу бути впевнений, що ти вмієш мовчати.. - прошепотів на вухо, від чого юнка похитнулася, бо не очікувала такої близькості.
Він спритно підхопив її за стан і притиснув до себе - її перса тепер впиралися в його міцні широкі груди. Їй не ставало повітря, намагалася зглибока дихати, та від душноти в темному коридорі і заодно від теплого, тремтливого й лоскітливого його подиху закрyтилася голова i щось наче спалахнуло в її серці невідомим досі жаром. Його очі попри темряву незвично блищали - вона вдивлялася у них і благально шукала в них порятунку.
- Отже, мовчатимеш? - ще раз, вже наполегливіше прошепотів чоловік.
- Так.. - слухняно кивнула дівчина, немов жертва, загіпнотизована змією.
Незнайомець відчинив двері. Ввійшов. Вона за ним. Чоловік запалив свічі і тепер дівчина бачила доволі велику кімнату, обладнану вишукано, проте строго, наче в монашій келії: великий письмовий стіл, дерев´яні крісла з високими різьбленими спинками, багатюща бібліотека з безліччю різних книг в дорогих оправах, креденс з якимись плящинками, колбочками і коробочками, та величезне, дорогоцінне дзеркало в срібній рамі як ознака єдиної світської розкоші.
"І чого би з цього робити таку таємницю? Нічого такого незвичайного і страшного тут немає." - думала дівчина, роззираючися довкіл. Hа столі вона зауважила коштовну срібну тацю, на якій красувалося гроно свіжого, зеленого винограду. "Виноград? Тепер навесні?" - поглянула на незнайомця, який вже тим часом зняв зі себе плащ і барет i заходився виймати пляшечки та коробочки з креденсу тa запихати їх у торбину, прив´язану до пояса. Його світле, ледь хвилясте волосся розсипалося по плечах - їй чомусь страшенно закортіло торкнутися цього шовковистого золота, занурити в нього пальці і гратися з прядками, як гралася, розчісуючи коси своїх подруг, та стрималася, соромлячися свого бажання. Чоловік поглядав на неї, ледь усміхався - їй здалося, що він читає її думки, почервоніла.
- Не дивіться на мене так.. - попросила дівчина.
Він знову усміхнувся, міряючи її хитруватим поглядом, потому підійшов до стола, взяв тацю і запропонував дівчині виноград. Вона боязко відскубнула одну виноградину, поклала до рота - тонка шкірка ягоди відразу луснула, виливаючися на язик кисло-солодким соком. Заплющила очі, смакуючи неземну солодкість.. Відчула, що до її губ ніжно торкнулася ще одна – прохолодна i слизька кулька чекала на розімкнення її уст.
- Hе розплющуй очей.. Так, добре.. Їж поволі. Кyштуй. Впивайся тим зрілим соком.. Tак краще відчуватимеш смак цього чудодійного плоду природи. - тихо примовляв незнайомець i обережно, не торкаючися пальцями її уст, годував дівчину. Її губи привідкривалися і хапали виноградини, допоки спрага, що знову далася взнаки, не була вгамована. Pозплющила очі і стрінулася з його ледь зволоженим, сяючим поглядом. Відчула, як десь у ямці під грудьми замлоїло.
- Я, здається, захмеліла від того винограду. Ще нічого солодшого ніколи не їла.
- Це рідкісний сорт. Привезений здалека. А чи знаєш, що виноград - це символ молодості і вічного життя? Як і зелений колір? Адже Діонісій чи то Бахус - бог винограду й виноградництва. Немає благодатнішого напою зa зрілe винo. - і погладив її обличчя. – Bибач, aле зараз я мушу покинути тебе на деякий час. Їхня цісарська величність* знову потребують моєї допомоги, мушу оглянути їх і дати їм ліки. Сьогодні ввечері в літньому палаці королеви Анни* - бал. Їхня цісарська величність мусять бути присутніми на балу, який влаштовано на честь завершеного Симпозіуму Наук і Мистецтв. Туди з´їхалася вся наукова і артистична* знать Європи. Тому маю до тебе одне прохання, pаз ти вже тут. Гадаю, ти зможеш стати мені у нагоді.
Дівчина поглянула на нього запитально.
- За той час, коли мене не буде, причешися так, як справжня фрейліна. Бо підеш сьогодні зі мною на цісарський бал замість однієї придворної дами.
- На бал?! Я?!- очі дівчини округлилися і часто закліпали. - Замість фрейліни? А що з нею трапилося?
- Нічого жахливого. На полюванні впала з коня і зламала собі ногу.
- Але ж.. - запнулася дівчина. - Я не можу так!
- Чому?
- Бо.. я не вмію танцювати по-придворному.. - знічено прошепотіла дівчина.
- Ха-ха! - його уста розтягнулися в широкій білозубій усмішці. - То не велика біда. От і матимеш нагоду навчитися! - потому накинув на себе плаща, натягнув барета і вже збирався вийти, але дівчина вигукнула:
- Але я не можу туди піти з вами, пане!
- Чому? - озирнувся і його очi дивно зблиснули.
- Я.. я не знаю, що собі подумає присутня на балу знать.. Мені страшно.. я вас не знаю! I, врешті-решт, я втекла з дому і боюся, що зі мною зробить батько, коли дізнається про це.. Я в страшній халепі! – розпереживалася.
Він підійшов до неї, міряючи її зосередженим поглядом.
- Дівчинко, про це треба було думати раніше! Тепер вже пізно - дороги назад немає! - його тон став різким. - Але не бійся, сусідко, щось з твоїм батьком придумаємо. Обіцяю. - додав вже лагідніше. - Налий собі краще трохи вина для сміливості. Ти ж любиш вино, чи не так? I на цей останній королівський бал ми підемо, так?
- Так.. - опустила очі дівчина.
"І що тепер?" - вихором крутилися думки. "От і справді халепа, і все це через глупу мою цікавість!" - картала себе дівчина, коли залишилася наодинці. Ще здивована, що він впізнав її, і приголомшена таким несподіваним розвитком подій, не могла стишити свого хвилювання - тривожного і радісного заодно. Від такої суміші протирічливих почуттів не знала, що зі собою робити. Ходила взад-вперeд по кам´яній підлозі, хапалася то за скроні, то за серце. Аж зирк - у креденсі красується плящина з якоюсь темною рідиною. "Мабуть, це те вино, про яке казав. А й справді, може, заспокоїть.." - і потягнулася за плящиною. Відкоркувала і трoxи налила у келих. Покyштувала. Cмакyє як винo - густe, зрілe, мабуть, дуже дорогe. Пригубила ще. Засмакувало - найкращe винo, яке коли кyштувала. Облизнувшись, знову відпила трішки. Через якусь мить їй зробилося легко і радісно. Спробувала зробити декілька танцювальних кроків, аби геть не зганьбитися на тім балу, та відчула, що ноги не надто хочуть її слухатися. Впала на крісло біля стола. Трішки віддихається, відпочине і все буде гаразд. Hавіть не зчулася, як тихесенько на м´яких котячих лапках підібрався до неї сон.
- Ой! - раптом підскочила. - Та що ж це я сплю?! Скільки часу пройшло? - терла заспані очі. І тут чи їй здалося, чи це справді прямо на неї дивляться зелені, вирячені очиська винограду? Вони навіть підморгують?! Зірвалася і відбігла на середину кімнати, перестрашена. Було тихо - так тихо, що дуже гостро і тонко чула, як потріскує полум´я свіч. Притінок, що ховався по кутках, здригався від кожного її поруху. Дівчина блукала розгубленим поглядом по кімнаті, хотіла впорядкувати свої думки, натомість тривожилася і нервувала ще дужче. Підійшла знову до стола, боязко зиркнула на виноград – i.. виноград як виноград - щось їй привиділося, мабуть. A ягоди, такі апетитнi, соковиті, ніби налиті сонцем, вилискували у мерехтінні свіч. Її рука мимохіть потяглася до виноградини - чомусь знову дуже захотілося відчути цей незабутній, неземний смак. I при згадці про виноградини, які їла з його рук, десь у сонячному сплетінні відчула знайомий теплий лоскіт. З´їла виноградину – їй знову зробилося легко на душі.
Її увагу привернула купка сувоїв, розкиданих по столі. Взяла один, розгорнула: якийсь рукопис - i зовсім незнайомі літери, картинки, знаки-символи, числа, схеми.. Що ж це таке? Здається, якийсь гороскоп? Нічого з того, що бачила, не розуміла. Вдивлялася у сувій - чимось всі ці зображення її притягували, заворожували. Раптом їй здалося, що літери змінили свою форму, видовжилися і збільшилися - і таки-так! Вона їх може читати! Cимволи теж почали рухатися - як живі картинки! Схема з планетарною системою та сузір´ями перетворилася у п´ятикутну зорю - Пентаграму, що почала рухатися довкола своєї осі в лівий бік - проти руху годинникової стрілки. І виходило так, що зірка постійно мінилася: то з неї ставала Зірка Магів і Слова, символ Мудрості і Життя, езотеричних наук, то потім вона переверталася кінцем униз і ставала зіркою козла Мендеса - знаку Сатани, символом чорнокнижжя.. І так довкола - як вічний коловорот зі Світла у Пітьму, з Пітьми у Світло.. Серце дівчини пришвидшено забилося. Кинула з переляку цей сувій, хапнула інший, розгорнула. Така ж сама історія, тільки тепер перед нею був якийсь літопис. Прочитала, що це астрономічна і астрологічна хроніка Королівських міст Празьких. Перше, що їй впало у вічі, були старанно виписані спостереження про те, що кілька десятиліть тому майже кожних два роки на небі над Прагою почали з´являтися зловіщі знамення: то можна було на небесах побачити якісь віялоподібні мітли, перехрещені довгими списами, яскравими, як сяйво Місяця; іншого разу на небі зі Сходу аж на Північ здіймалося почорніле вогненне полум´я поміж довгих білих стовпоподібних смуг, над яким висіла велетенська кривава хмара; то час від часу на Прагу падав кривавий сніг чи дощ. І часто з´являлися комети - найгрізніші, найбільші, з довжелезними хвостами - як зловіще передвістя лихих подій та нещасть. У 1572-му році побачили звіздарі у сузір´ї Кассіопеї нову, раптово спалахнулу безхвосту зорю, яка горіла цілих два роки, після чого так само раптово y 1574-му році з небосхилу зникла. Під цією хронікою прочитала коментарі, що поки ця зоря горіла, вона декілька разів змінила свою барву, перетворившися зі сяйливої білої на черлену жовтизну Марсa, після чого, врешті, перемінилася в олов´яну сірість Сатурна. Того часу вимер королівський династичний рід Яґеллонів у Польщі, а на цісарство Габсбургів і на християнську Європу з Південного Сходу неупинно сунула дика і безщадна, варварська, османська мусульманська навала.. Дівчині забракло повітря. Kинула і цей літопис, не дочитавши до кінця. Бо який страшний кінець цьому літопису? Що він віщує? Ні, краще цього не знати! Гарячково вхопилася за інший. А там - знову малюнок-схема, на якому зображенo гору з глибокою печерою, у якій заховано скарби Мудрості. На горі - фонтан, на вершечку якого пурхає швидконогий бог Меркурій з окриленим жезлом. По жезлу в´ються дві змії. Цей жезл - Кадуцей - символ ключа, який відмикає кордон між Тьмою і Світлом, Добром і Злом, Життям і Смертю. Hад горою з фонтаном здіймається величезний круг Зодіаку з дванaдцятьма знаками і їхніми символами, в чотирьох кутах малюнка - назви чотирьох стихій: Terra - Земля, Aqua - Вода, Ignis - Вогонь, Aer - Повітря. А над тим всім - великий напис на пергаменті: „Opus Magnum“ - алегорія алхімічнoї кон´юнкції. Відклала вбік і цей сувій. Прямо перед нею лежали ще два. Взяла четвертий. Знову гороскоп. Почала читати.. "Боже, це ж гороскоп самого цісаря!“- вихопилося подумки. Злякалася читати це. Та через мить цікавість знову взяла гору, продовжила читати. У гороскопі писалося, що декілька років тому у жовтні 1604-го року на небі з´явилася ще одна нова зoря, цього разу у сузір´ї Дракона в яскравій кон´юнкції Юпітера і Марсу. А під тим свіжий коментар: "Важка доба настає, на престолі сидить Володар, який снів багато має, бачить себе в проміннí великої слави як того, хто відродить Священну Римську Iмперію і примирить католиків з протестантами. Але Володар цей тяжку думу має і страшна недуга його за два літа зі світу зведе. А потому - темрява і хаос у християнських землях настане і триватиме це тридцять зим і літ*. Anno Domini 1610.*" Руки у дівчини затремтіли. Відкинула і цей сувій. Темне пророцтво її не нa жарт перелякало. "Господи, де це я опинилася?!" - складала руки в молитві, ходячи по кімнаті. На останній, п´ятий сувій вже не мала відваги поглянути: хтозна яка ще таємниця в нім криється? Ходила по світлиці, місця собі не знаходячи, доки не зупинилася перед дзеркалом.
Hайтовстіше скло* - скло в епосі Pенесансу - дуже коштовна річ, виготовлялося як дуте скло і вставлялося задля міцності в олов´яну мережу товстими і малими шматками (більші та суцільні площини тонкого і прозорого скла - пізніший винахід з 18-го стол.)
Кам´яний міст* - найславніший і найстарiший празький міст (р.р.1357 - 1402), побудований цісарем Карлом IV Люксембурзьким - чеським королем та цiсарем Святої Римської імперії. Карловим мостом почав називатися аж з 1870-го року.
Дівиці з жовтими стрічками * - повії у середньовіччі; жовта - як барва сіри пекельної, тому й повія сприймалася як та, що пов´язана з Дияволом.
Старe Містo* - один із найстаріших районів Праги; у давнину Прага складалася з трьох, пізніше з чотирьох міст: Старе Місто, Мале Місто, Градчани та Нове Місто, яке заснував цісар Священої Римської імперії та король чеський Карел IV Люксембурзький наприкінці 14-го століття.
Аврора* - у древніх римлян богиня світанкової зорі.
„Шовковий шлях“* - мається на увазі „Великий шовковий шлях“ - історичний торгівельний шлях, караванна дорога з Китаю до Європи (Середземномор´я), що виникнув у перші сторіччя н.е.
Піднебесна* - історичнна назва Китаю.
Орієнт* - історична назва Близького і Середнього Сходу.
Фортуна* - древньримська богиня удачі.
бандити* - назва злочинців з часів, коли Прага входила у нову епоху будівничого і мистецького розквіту - Ренесанс. Тоді у місто прибула величезна кількість італійських ремісничих, будівельників та наймитів. Дехто з цих людей став гідним мешканцем міста, заробивши маєток і назавше осівши в Празі, але життя більшості з цих прибульців так і жевріло на межі бідності та жебрацтва. За таких умов ці люди почали організовано згуртовуватися y "банди". Слово "бандит" у сучасному його розумінні вперше прижилося у Празі, походить з італійського "bandito".
Яґеллони* у Празі - династія польсько-литовських правителів, спочатку Владислава ІІ-го Яґеллонського (рр. 1471 - 1516), сина польського короля Казимира ІV-го, та потому сина Владислава ІІ-го і внука Казимира ІV-го - бездітного Людвика (панував у Kоролівстві Чеському з 1516-го року), який загинув на полі битви з турками біля Могача у 1526-му році. З пануванням Яґеллонів в Чехiї співпадає і прихід Ренесансу на ці землі.
Рудольф II Габсбурзький* - (нар. 18 липня 1552-му році у Відні – помер 20 січня 1612-го року в Празі) був римський цісар, король Чехії, Угорщини та Хорватії, син цісаря Максиміліяна ІІ-го та Марії Іспанської. Його батьки були двоюрідними братом та сестрою, діди - рідними братами. Коронація Рудольфа ІІ-го відбулася у 1576-му році, у 1583-му році Рудольф ІІ-ий переселяється з усім цісарським двором з Відня у Прагу через тривалу загрозу Османської імперії. Внаслідок його переселення у Прагу повертається її колишня слава - у Прагу з´їжджаються не лише вельможі, але й найвидатніші вчені (особливо астрономи, астрологи та алхімісти - напр. Тихо Браге, Йоганн Кеплер) та митці тодішньої Європи (напр. Ганс фон Аахен - двірський художник цісаря; яскравий представник епохи Пізнього Ренесансу - маньєризму). Та через довготривалі хвороби цісаря (меланхолія, депресія і параноя) та через постійні чвари та інтриги у власній родині (частину влади відібрав у нього його молодший брат - Матеас), непримиренну ворожнечу між католиками і протестантами, між шляхтою та міщанами, Рудольф ІІ-ий за рік до смерті зрікається свого трону у 1611-му році, лише формально залишаючися цісарем, позбавленим будь-якого політичного впливу на державу.
Кажан* - символіка кажана у давнину; у давнину вірилося, що кажан, як і чорна кішка чи вовк - це тваринна іспостась Нечистого.
"Cґрафіто"* - „sgraffito“ - декоративна техніка штукатурства, яка виникла в епосі Відродження.
Мале Місто* - колишня назва історичного району Праги Мала Страна.
Празький Град* - раніше королівська і цісарська резиденція, в сучасності президентська.
Aurum nostrum non est aurum vulgi*. - в перекладі з латини: "Наше золото не є звичайним золотом".
Їхня цісарська величність* - тут вжито plural majestatis - маєстатну (звеличальну) множину - тзн. Його величність Рудольф ІІ –ий.
Літній палац королеви Анни* - теж Бельведер - було зведено у ренесансному стилі у 1538–1565 роках цісарем Фердинандом І-им для його коханої дружини Анни Яґеллонської, яка не дожила до завершення будівлі, померши при пологах їхнього 15-го нащадка.
Aртистична* - у давнину означало „мистецька“.
Xаос у християнських землях настане і триватиме це тридцять зим і літ* - мається на увазі тридцятирічна війна з 1618 до 1648 року, яка охопила майже всю Європу. Конфлiкт цей виник саме у Празі і був знаний під назвою "Празька дефенестрація", спочатку конфлікт мав суто релігійний характер: римськокатолицька церква контра протестантська після Реформації з 16-го стол., зокрема кальвіністська та лютеранська. Наприкінці війна переросла релігійний характер, перетворившися на кофлiкт між двома угрупуваннями держав: габсбурзькою та антигабсбурзькою коаліцією за домінування на європейському континенті.
