Карпатське село Джугастра вляглося на схилі гори Беруки, мов притомлений подорожній. Отак поклало папаху з дубового пралісу під голову, простяглося на весь свій зріст, вмочивши ноги ледь не в саму Левкицю, що мирно хлюпотіла в межигір’ї, та й дрімало, виставивши стомлені від зимових димів комини в підперте смереками сусідньої гори Даруги небо.
- Тпру! - спинив коней файний вуйко Флор, що всю дорогу бавив своїми оповідками, неподалік школи. - Отут злазьте, беріть свої вузли та йдіть з миром, освітяни, хай вас директор прилаштовує на постій.
Вадим вправно зіскочив з воза, галантно підставив руку Ларисі.
- З прибуттям! - привітав.
Забрали речі, пішли до школи, що похмурою непривітною будівлею тулилася до якогось сінокосу.
Всередині школа була ще похмурішою, ніж знадвору. Збудована на кшталт звичайної карпатської хати, підсліпуватими невеличкими віконцями вона цідила сонячне світло, мов жадібна перекупка дрібнооптовому покупцеві олію. Та «олія» жалюгідними струмочками розтікалася по напівтемному коридору, і здавалося, що ось-ось пересохне, зануривши школу в безпросвітню темряву.
Вадим потягнув на себе скрипучі двері одної з кімнат.
- Добрий день! - пролунало багатоголосе дитяче з-за дверей.
Вслід за дитячим багатоголоссям у коридор випурхнув і кругленький вусатий чоловічок.
- До нас? - зміряв поглядом Ларису й Вадима.
- До вас, - відповіла Лариса.
- Добре, - потер вуса чоловічок. - Будемо, значить, учителювати. Андрій Гнатович Бевзь - директор.
Провів у тісну, немов комірчина для прибиральниці, вчительську, посадив на саморобні міцні табуретки, все порозпитував, усе позаписував.
- Комсомольці? - перепитав.
- Комуністи, - гордо відповіла Лариса.
- Як? Такі молоді, й комуністи? - забігав очицями Андрій Гнатович. - Похвально.
- Чималий тут у вас партосередок? - поцікавився Вадим.
- Ні, мало в нас комуністів, мало, - похапцем відповідав директор. - З вами три душі якраз і буде. Комсомольців трохи є, а в комуністах один голова сільради.
- А ви? - аж здивувалася Лариса.
- А я, цей... - зам’явся Андрій Гнатович. - Не удостоївся, знаєте, честі.
- Боїтеся, певно? - без зайвих сентиментів перепитала Лариса.
- Кого? - сіпнулися брови Андрія Гнатовича.
- Лісовиків, - сміливо дивилися сині дівочі очі на директора.
Не відповів директор. Заметушився, втік у ту метушню від пронизливих очей, відгородився від них, заховався.
- Квартируватимете у старої Марічки, - розпоряджався. - Одинока бабуся, вона вам і готуватиме, і постіль випере, як треба... І живе за якихось метрів триста звідси, зовсім поряд... Петрусь! - гукнув якогось хлопчака. - Проведи ось нових учителів до Марічки Журихи.
Вийшли на вулицю.
- Сюди, - вказав хлопчак пальчиком направо.
І раптом переполошився, застиг.
- Оце на, - пробубонів, - Семена з Ваньком зловили.
Дійсно, вздовж вулиці в супроводі офіцера і чотирьох солдатів брели зовсім молодий юнак у розцяцькованій жилетці і похмурий бородатий мужчина в пом’ятому піджакові.
- А вони хто? - поцікавилася Лариса.
- Лісовики, - поважно відповів хлопчина.
- Бандити, - уточнив Вадим.
- Це як для кого, - загадково, ніби дорослий, мовив хлопчак.
Лариса здивовано і зневажливо глянула на співчуваючого бандитам хлопчину, перевела погляд на полонених.
Юнак, згорблений, з потупленими очима, нагадував швидше злодюжку-невдаху, застуканого на гарячому, аніж грізного лісового бандита, прибавляючи тим самим Ларисі оптимізму - бо коли цвіт бандерівців складають отакі, як цей, хлопчики, значить, не довго тій горе-армії ряст топтати по лісах.
Але легковажні, сповнені оптимізму думки миттю розвіяв, немов попіл за вітром, важкий, нестерпний погляд другого бандерівця. Міцна постава, заросле колючою щетиною зле, незрозуміле обличчя, кам’яні очі, тверді навіть у багні полону кроки - все видавало в цьому чолов’язі обвітреного лісовими вітрами бандита, запеклого лісовика, що примушує тремтіти цілі села, стріляє, вбиває і ріже, не задумуючись, воює і буде воювати зі щастям цього краю до скону. Якось умить збагнула Лариса всю серйозність становища в цих краях, усю небезпеку, що рікою пливе з кам’яних очей лісовиків і, стікаючи кров’ю по їхніх волохатих руках, переливається в міць удавок, що злими зміями впиваються в горлянки сповнених віри в щасливе майбутнє радянської Західної України молодих комсомольських душ, зціджуючи силу їхніх рожевих мрій і надій на довге й щасливе життя в тісні й чорні могили, заховані від цього світу товстим-товстим шаром бездарно втраченої по сільських цвинтарях землі.
Вмить збагнула все Лариса і ненавистю до ворогів радянської влади спалахнула, і бажанням боротися хоч і до останнього подиху свого з нечистю лісовою пройнялася, і вірою в перемогу охоплена була, бо коли навіть найжорстокіші і найзліші кам’яні очі лісових бороданів снують по вулицях в оточенні багнетів радянських солдатів, то перемога буде за такими, як вона, Лариса Костенко, комуністами, комсомольцями, провісниками, першими ластівками нового життя в цих краях.
Раптом розчахнулися шкільні двері, випустивши надвір, немов пташку з клітки, молоду чорнокосу дівчину, яка, по-пташиному розкинувши руки, скрикнула якимось нелюдським зойком: "Семене! Семеночку!», і помчала на вулицю до озброєної процесії.
За дівчиною вибіг переляканий, змокрілий директор.
- Галино Василівно! - гукнув знесилено. - Галино Василівно! Галю!
Та й застиг, не догукавшись, біля шкільних дверей.
А Галя щосили відкинула вбік поставлену впоперек її руху солдатську гвинтівку й обвила, як той хміль могутнього дуба, бороданя.
- Семеночку! - кричала, цілуючи неголені щоки, кам’яні очі, похмуре чоло.
До Галі кинулися солдати, вхопили за руки, тягли від бандита геть.
А вона пручалася, рвалася до лісовика, як до рідної неньки, як до найдорожчого скарбу свого на світі. І затремтіли неголені щоки, і пустили кам’яні очі сльозу, і взялося зморшками похмуре чоло - і з-під машкари лісовика-бандита виглянула звичайна людина.
І розгубилися всі. Застигли, облишивши Галину у спокої, солдати, чомусь затремтів хлопчак Петрусь, скляною статуєю стояв Вадим, розгублено кліпала мокріючими віями Лариса. Один лишень офіцер не втратив самовладання, розпізнав у лже-людині перш за все ворога. Тож схопив здурілу вчительку Галину за коси, потягнув щосили від бороданя .
І вмерла людина в лісовикові. Вона заховалася за кам'яні очі, з яких натомість знову виглянув похмурий нелюд. Він важким кулаком ковзнув по офіцерському чолі, вихопив у солдата-роззяви гвинтівку, вхопив за руку і потягнув убік Галю, направивши натомість на солдатів і офіцера дуло гвинтівки.
- Зброю на землю! - скрипучим голосом скомандував бородань.
І солдати злякано склали зброю.
"Хлопці, солдатики, - ледь не кричала перелякана Лариса, - не здавайтеся, боріться. Один постраждає, інших устрелити бандит не встигне. Не дайте ворогові вийти з борні переможцем, не дайте."
Але розгублені солдатики разом з офіцером уже склали зброю, а Ларисин язик прилип до піднебіння так, що слова в неї засихали ще в горлі, стікаючи назовні не звуками, а сльозами синіх очей.
Лісовик тим часом, тримаючи на прицілі бійців, задкував до шкільної хвіртки і мав, певно, намір зникнути в її пащі, щоб пірнути згодом за ріг школи і розтанути десь у буйнолисті садків та багаточисельних копицях сінокосів.
Гукав тільки:
- Іване, йди-но сюди, став там, як укопаний.
Другий лісовик, що пережив період різкої зміни декорацій на сцені в повному заціпенінні, почав ворушитися, як раптом Вадим, що стояв біля самої хвіртки, підставив ногу задкуючому бороданеві, і бородань, зачепившись за ту ногу, беркицьнувся на землю, тільки дуло гвинтівки задерлось до неба, чи то просячи милості в Бога, чи цілячись у нього. І в ту ж мить, ледь бородань отямився після падіння й відірвав від землі голову та заходився знову направляти гвинтівку на вояків, пролунав постріл з офіцерського пістолета, явившись кривавим знаком на бороданевому лобі.
Знову заціпенів Іван, похапали зброю солдати, директор, що весь цей час щосили підпирав собою двері, аби не висипали на шкільне подвір’я цікаві до всього учні, випустив нарешті своїх бранців, а Галя побіліла, як крейда, і звалилася поруч зі своїм бороданем.
- Молодець, товаришу, - тиснув руку Вадимові офіцер.
- Молодець! – поздоровляла Вадима й Лариса, дивуючись його вправності, захоплюючись його геройством, проймаючись глибокою пошаною до справжнього комуніста.
Потягли кудись Семенів труп, вилили на Галю відро води, намагаючись привести вчительку до тями і маючи, певно, намір поставити її в процесії на місце загиблого Семена.
Галина піднялася, невидющим поглядом оглянулася довкола, надибала раптом перед собою Вадима, затремтіла, вдарила його кулачками в груди.
- Ти... - не сказала, вирвала з душі, - ти...
І не доказала, лиш такими очима на Вадима глянула, в яких Всесвіт у тузі плавиться й гине, не те що людська душа.
- Але ж то ворог, - пробелькотів Вадим до жіночих очей, намагаючись прикрити душу від полум’я, намагаючись утриматись на землі, не звалитися до пекла.
Та не чула його Галина, стала поряд з Іваном, понесла свої очі-пекло невідь-куди, у безвість.
- Петрусю! - шукав тим часом Андрій Гнатович хлопчака-поводиря Лариси й Вадима.
Не знайшов.
- Дмитрику! - гукнув іншого учня. - Проведи наших учителів до Марічки Журихи.
- Якраз вчасно ви нагодилися, - бідкався перед Ларисою й Вадимом, - а то сам лишився. Тих лісовики порізали, тих НКВС арештував, остання ось сама собі горе знайшла. Біда.
Дмитрик мовчки і покірно повів за собою вздовж вулиці Ларису й Вадима.
А в Лариси не йшла з голови вчителька Галина Василівна. Вчителька, яка злигалася з бандерівцем?! З ворогом радянської влади?! Сором, який сором! І як після цього можна називатися вчителькою, дітей учити як?
Та й директор школи якийсь боягуз, а не директор. Сіпається, смикається - і вашим, і нашим. Гнати таких треба втришиї від виховної роботи, хіба здатен виховати такий стійкого захисника комуністичних ідей у цьому суворому карпатському краї? А виховувати тут є кого, працювати є над ким. Он Петрик, перший поводир - для нього бандерівці не бандити, а "це як для кого". Туманом дитяча голівка оповита, густим туманом. І замість сонця, здатного розігнати туман і народити тій дитині світлий день, і послані в цю розтерзану бандитами глушину Лариса й Вадим.
А Вадим молодець. Просто молодець - і все.
Хата Марічки Журихи, на яку вказав Дмитрик, була чималою хатиною. Вона поважно виглядала з-поміж зеленолистих яблунь, позирала блискучими вікнами на Левкицю, що протікала неподалік.
Ступили на подвір’я, познайомилися зі швидкою і сухорлявою бабусею, яка за весь вік так чомусь і не заслужила в селі поважного імені Марія, а як була, мабуть, замолоду Марічкою, так і лишилася.
- Молодята будете, разом селити? - перепитала бабуся.
Вадим загадково усміхнувся, а Лариса зашарілася, замахала руками.
- Ой, що ви, ні, ні!
- Ну, не хочете разом, то й не треба, - бубоніла бабуся. - А я знаю, що однак колись зійдетеся. Таким молодим, таким гарним під однією покрівлею жити й не обвінчатися - так не буває.
- Хтозна, - веселився Вадим і ніжним поглядом пестив Ларису.
"Хоч і герой, а дурень," - сердилася Лариса на Вадимові погляди, на бабусине бурчання, тож чим пошвидше шаснула до своєї кімнатки й заходилася її облаштовувати.
А тут бабуся й до вечері погукала. І доки Лариса з Вадимом жували нехитру страву, не вгавала, все знайомила своїх пожильців з селом, його людьми, справами, війною.
- А багато бандерівців по довколишніх лісах? - перепитала Лариса.
- Та до біса ще, - зітхнула бабуся. - На мій вік вистачить, а на ваш - то вже, напевно, ні.
- Звірствують дуже? Людям допікають? - поцікавився Вадим.
- Ой, діточки, - витерла стара Марічка непрохану сльозу, - що вам сказати? Важкі в наших краях часи, брат на брата йде, сусід на сусіда. Важко й сказати, чи допікають оті нечестивці людям - хто з ними зв’язаний, ті за ними, хто за Совіти, ті проти них, а хто так собі - ні туди, ні сюди - то шматком сала чи баранини відбудуть коли-не-коли непроханих гостей та й сидять тихо, вичікують, чия ж візьме.
Помовчали. - .
- Я б особисто, - знову заговорила Журиха, - перестріляла їх усіх до ноги.
- Щоб радянська влада у вас зміцніла, так? - аж схопилася Лариса.
Журиха глянула на дівчину, як стара досвідчена олениця на своє дурненьке пустотливе оленятко.
- Яка влада, доню?! - зітхнула. - Я при австріяках жила, при чехах, при поляках, при німцях - і з усіма владами ладила. Зладжу і з Совітами. Діда мого лісовики вбили, Митра. За ніщо вбили. За те й ненавиджу їх ненавистю лютою.
- Він що, комуністом був? - співчуваюче перепитала Лариса.
- Ні, лісовиком, одним з них, - відповіла бабуся ошелешеним молодим людям. - Позаторік же хтось криївку Совітам видав, а лісовики з розпачу та злості і списали зраду на мого діда, бо днем раніше, бачиш, у Джугастру навідувався, до мене, себто.
- І що ж вони йому зробили? - з острахом перепитав Вадим.
- Відрізали голову, - витерла стара краєчком хустини очі, - поклали в мішок і в сільраду підкинули разом із запискою, що всіх зрадників жде така доля. Відтоді й бажаю я, діти, всім лісовикам смерті. Лютої, причому. Такої, яку вони Митрові моєму заподіяли.
Та й задумалась стара, задумалась.
- Нічого, бабусю Марічко, не плачте, - почала втішати Журиху Лариса, - ми скрутимо в’язи бандерівцям. Не були б комуністи комуністами, щоб по наших лісах всіляка антирадянська потолоч лазила.
- Ох, діти, - похитала стара головою, - на війні й лісовики, і комуністи, і ми з вами - всі звірі. Людині, щоб людиною вона була, перш за все мир і спокій потрібні. Мир і спокій.
- То ми ж, комуністи, його й несемо, - знову взялася за пропаганду Лариса.
Журиха встала, обтрусила крихти зі спідниці.
- Якби комуністи несли тільки мир та спокій, то не було б по лісах лісовиків, - мовила. - Всі, хто з силою до когось іде, війну несе. Мир не носять із силою.
- А як же у ваше село мир принести, коли бандити по лісах сидять? - аж обурилася Лариса. - Який же може бути мир, поки не закопають останнього їхнього трупа?!
- А ви дайте їхнім думам мир, спокій та надію на здійснення - вони й повилазять з криївок та візьмуться за працю, - почовгала стара до свого кутка.
- То ви ж їх і самі ненавидите, самі смерті їхньої бажаєте, який же тут може бути мир, які мрії і їхнє здійснення?! - кричала Лариса.
- Значить, дітки, і я вже комуніст, - усміхнулася стара та й почала моститися спати. - Спокійної ночі, - побажала наостанку.
«Ні, бабусю Журихо, ніякий ви не комуніст, - крутилася Лариса в ліжку, ніяк не могла заспокоїтись. - Комуніст не може піклуватися про бандерівські мрії. У комуністів одна мрія на всіх - світле майбутнє. Задля здійснення її вони готові йти у вогонь і воду, вони готові затоптати всі інші мрії, що недолугими кущиками порозросталися на дорозі до світлого майбутнього і стримують поступ, збивають зі кроку. Ні в кого не повинно бути вищих і більших мрій, окрім однієї, найсвятішої - побудови світлого майбуття, де всі люди рівні, щасливі, а життя прекрасне. Так повинен вважати комуніст, в руслі цього повинен діяти. А коли посеред цього русла хтось насипав гребельку з інших мрій, як то міщанських а чи будь-яких інших, невже зупинитись повинен комуніст, невже повинен витягувати човна на берег, обходити суходолом гребельку й аж потім пливти далі? Це ж наскільки шлях до світлого майбутнього довшим буде? Це ж скільки тих гребельок нагородять на шляху до майбуття, це ж вік їх обходити будеш і не обійдеш ніколи. Ні, комуніст, взиривши гребельки, повинен швидкість у човні прибавляти, трощити гребельки кілем, кормою, бортами, і плисти, плисти. І вже аж там, у світлому майбутньому, оглянутися назад, на розчищене русло, яке несе й несе у здобуте майбуття всіх, навіть тих нещасних будівників гребельок, що творили казна-що, гатили русло, по якому треба тільки нестися вперед. Тож, тільки здобувши світле майбутнє, може мріяти комуніст про все інше. Серед широкого океану всезагального щастя кожен може мріяти про що завгодно, адже океан такий великий, кожному вистачить місця пливти до своєї мрії, бо куди б у тому океані хто не плив, він завжди буде щасливий. Навіть Вадим, який безнадійно, по всьому видно, закохався в Ларису, але ніколи не отримає зі своїми шнуркоподібними губами почуття у відповідь. Адже у світлому майбутньому щастя не визначатиметься коханням, щастя визначатиметься..., визначатиметься... Ну, одним словом, щастя визначатиметься світлим майбутнім, і все. Цікаво, а коли раптом у світле майбутнє занесе і якогось бандерівця, котрий не просто будував греблі на шляху до комунізму, а ставив на них доти з кулеметами і поливав вогнем човни будівників майбуття, але не був знищений кулями у відповідь, а скотився у хвилі ріки та й поплив за течією, все ж не відмовившись від думки зачепитися колись за прибережний очерет і побудувати знову втрачену в боях греблю. Що робитиме той бандерівець в океані свободи і волі? Невже в подібних океанах знайдеться місце мріям, які грудьми ставали на шляху до океанів? Невже може бути таким світле майбутнє? Невже з чим боролися на шляху до нього, там леліяти будемо? Це ж ми і в океанах майбуття гребельки городити почнемо, поділимо океани спершу на моря, потім на ставки, потім на калюжі, натворимо суходолів, а потім знову будемо шукати на них ріки, якими можна спуститися до ще не поділених океанів, які також будемо звати світлим майбутнім? Ні, це якесь безглуздя. В океани не повинні спливати всілякі бандерівці, в океани повинні пливти тільки однодумці в човнах, а інакомислячі повинні відстоюватися у своєрідних шлюзах і або ж, відмовившись від планів будівництва гребельок-мрій, все-таки торкатися майбуття, або ж просто знищуватись, як шкідливі стоки, і заховуватись у своєрідних відстійниках, де доля одна - зігнити й осісти на дно у вигляді нічого не вартого мулу.
Ні, бабусю Журихо, бандерівські мрії не мають права на здійснення, бо не наших вони океанів.
А про що вони, бандерівські мрії? Про що?..»
Солодкий сон опустився на повіки, втопив усі мрії у своїх, як вважав, океанах.
Теж, напевно, не відав про океани світлого майбуття, або ж мав за них свої хоч і чималі, але все ж ставки, відгороджені від річки, що веде до майбутнього, дамбами і греблями.
О, Господи, навіть сон стає на дорозі вселюдській мрії. Навіть сон.
Але мрії бути. На те вона і мрія, щоб долати сни й пороги, дамби і греблі, кулеметні черги й бандерівські удавки, долати все задля одного - здійснитися лиш.
