Цікаво, коли дивно. Цікаво спостерігати чуже горе. Воно здається таким дивним після усього, що відчув. Таке дивне, далеке, чуже, непотрібне. А комусь же і воно болить. Комусь теж хочеться, щоб його зрозуміли і допомогли. А ти просто минаєш повз прозорі очі і йдеш далі. Йдеш і відчуваєш, як з кожним новим кроком твоє серце неначе стискають холодними руками. І чого воно, дурне? Обертаєшся. Старе обличчя, понівечене зморшками біди, тремтячі руки тримають пластиковий стаканчик, у якому на дня блищить декілька монеток. Дивно... Тебе неначе щось гіпнотизує. Підходиш до людини. Стомлені, вогкі, прозорі очі. В них майже порожньо. Тільки десь у глибині стиха б’ється старе перелякане життям серце. Кладеш 25 копійок. Повертаєшся до неї спиною, робиш крок і вертаєшся. Квапливо вивертаєш з кишені усе, що є. Скільки там? Гривня, дві... Ось, бабуню, тримайте. Жовті й сріблясті копійки дзенькають на дні стаканчика. Повертаєшся і йдеш. І чого воно, дурне, так калатає?
Метро. Як я люблю наше метро. Цей чудовий витвір інженерного мистецтва. Кожна станція – нова історія. Навіть такі схожі, вони всі такі різні. Дивуюсь. Заходжу до вагону і дивуюсь. Тимчасове житло на декілька хвилин. Скільки воно пропускає через себе людей, скільки різних душ, життів, доль. І всі вони різні, неповторні, ніяк непов’язані. А інколи заходять інші, ті, що завжди разом. Хоча ні, не завжди. Пройде кілька місяців і до цього храму буденності зайде хтось один. Не буде з ним уже отого другого „на все життя”, не буде і щастя в очах, не буде і дитячої посмішки на обличчі... Нічого не буде. Та тільки то чекає на них потім, не зараз. Зараз вони разом, удвох і їм не потрібен цілий світ. Вони просто його не помічають. Яке їм діло до того, що хтось косо дивиться на ніжність в транспорті, чи вперто вдивляється в кожну деталь їхнього спілкування. Так, їм немає діла до того, що хтось лізе не в свою справу. Щастя засліплює, як сонце, коли виходиш з підземного переходу. Шкода, що ти сліпнеш тільки на деякий час, а потім прозріваєш і бачиш все, чого краще ніколи не бачити.
Сідаєш. Вільне місце, і ти одразу ж падаєш на порожнечу коричневого диванчику. Стрибаєш в нього як у гамак. Сусіди невдоволено поправляють одяг, а ти радісно посміхаєшся своєму відображенню у вікні навпроти. Згадалося дитинство. Як їздили з матір’ю на танці аж на „Дружби народів”. Зима, снігу по коліно, холодно як на півночі, завірюха виє, гуде десь поміж дротів, а ми йдемо по слизькому тротуару ген кудись за темний обрій, у сиву зимову далечінь. Тоді мені здавалося, що ми йшли кілька годин. Ноги потопали у високому снігу і так хотілося додому. А ми все йшли. Як то було давно...
Зараз осінь. Останній день жовтня, а на дворі холодно. Так незвично, тільки позавчора було ще досить тепло, а сьогодні вже так холодно. Хоча вчора було ще гірше. Аж загадати страшно...
