Пальці її рук – в’юнкий отруйний плющ - мають аромат дорогого тютюну. Цілую їх. Вони кладуть мені до рота гіркий чорний шоколад, трохи грішний. Смоляниста кава вистигне по закінченню акомпанементу піаніно. Перший день, точніше - перший вечір - снігу. Ковдра, якою нас запне від наших темних душ. Печеристе відчуття неправильного. Солодкий присмак перемоги від зламу своїх застережних паролей. Набір слів, лото з картинками, уривки літер, огризки стилю, кавалочки, сніжинки, шарада. Структура хаосу. Конспект із пустки. Магнітні стрічки із записом студійної тиші.
Курю у вікно. Прохолода стугонить об температурні шви вен на скронях. Згорблені постаті далеких перехожих у світлі нічних ліхтарів – зникають, виринають. Але темряви нема. Замість неї туман, повітря насичене вологою, що проривається у сніг. Зупиняється на віях час, сипле до рота новим знанням – я новий...
Вона годувала мене шоколадом і носила чудернацькі капелюшки. Трохи старша за мене, я їй не потрібен. Був. Вона любила мої жести. А я читав їй реп. Вигинав тілом значно старанніше, коли її місце за столиком перед сценою було зайняте саме її фігурно окресленими сідницями. А якщо її не було, вона лишала замість себе капелюшок, або чорну вуаль. Щоб я був прив’язаний навіть тоді, коли її нема. Смітила грошима, платила мені гонорари більші, ніж заклади, де відбувались мої виступи. Торкала моїх уст заперечливим вказівним пальцем «Ну-ну», щоб я мовчав. Бо прив’язаний. Був. Я хмелів її ароматом, вона – шампанським у світлі софітів від сцен. Прозорий витончений, як вона сама, келишок з рухливими атомами веселощів всередині рідини блискав в її руках, з червоним відбитком помади від її спокусливих грішних уст. Дама мого серця. Зникала так само швидко, як і з’являлась. А я захмелілий її ароматом лишався один на один з гонораром від неї і гіркою вистиглою кавою. Я пив її, як вовк п’є кров зі своєї жертви, вона натомість лишала довгі червоні стрічки на моїй спині – тільки так ми навчились відчувати. Я відпускав її стільки разів, скільки вона приходила. І відпустив би ще. З першим снігом прийшла ясність: більше вона не прийде. Млоїстий дим клубу пересів на електричку вуличного туману. Ніч тихо шепоче до мене – йди… Йди до мене. Шарада… Я хапаюся за цей туман, змішую його зі своїми спогадами, я алхімік свого смутку. Я готовий намотувати волокнистий сум її очей як павутину на смайл свого я. Я тебе не посмію забути, але ти більше зі мною не станешся. Я мовчу. Я завжди мовчу. Крім своїх текстів я більше нічого не розказую про себе. Вона зовсім по-дівочому сміялася з моїх кепок, надівала мені на їх лоба як хотіла, кепкувала. Насміхалася. Я піддався її чарам знущання. Моя жриця снів.
Сіяла в мені зерно свого сумніву, щедро ділилася зневірою, інфекцією відчуження від життя – нащо я був треба. Хлопчик з клубу, що читає реп. Раб її мертвих очей. Веселий рот, сумні очі – дика суміш мого забуття. Виймала душу, ковзаючи збудженими вологими долонями туалетним дзеркалом, холодним кахлем, навмання шукаючи опори від штурму мене. Я - вихор, захлобучений у повітрі одним порухом її тонкого дамського пальчика...
Перший сніг, червоний залізний трамвай, дешевий тютюн між двома пальцями. Вже дешевий. Розкішна дама лишає після себе небачене обідранство. Не тільки фізичне… Лох. Насміялася. Зазимно мені без тебе. Знічений. Зіниці твої. Де? Широкі, просять, проганяють. Відсахуються. Захоплюються. Хлопак чи вихор? Видихнутий тобою струмінь диму від надлегкої невизначеності життя. А нащо? Мовчи… Буде золотою. Ця зимова тиша, що надвигається інфразвуком твого серця. Йтиму на його сигнал повз та поперек сотень червоних трамваїв. Мережаний снігом. Павутиною твоїх доторків. Я твоя солодка вата на прутику сподівань. Ти злизала мене з лиця землі. Я не завоював тебе. Ти пішла від мене, лишивши на мені спогад м’якості твого волосся. Шукатиму твою шкіру містами вулиць. Самотній вовк. Мокрим носом вткнуся у твій теплий живіт, коли знайду. Учепитися у твої філігранні литки у чорному капроні. Панчохи? Жінка з червоною помадою на вустах, отже – панчохи. Манять мене крізь туман першої зими без тебе. Дякую. Я когось любив.
