Ірина часто бачить цих двох. Молоді циганочки, вони завжди сидять на тротуарі, підмостивши під себе розірвані картонні коробки. З’являються, як правило, у людних місцях, зазирають в очі, жалісним голосом просять подати. Їхні голоси ще довго ганяються за перехожими, ніби хочуть вчепитися ще і в поли, а не тільки в людські вуха, щоб не відпустити від себе просто так. Ірині завжди в голові крутиться одна і та ж фраза:
- Дівчатка, а давайте-но, я вас навчу плести шкарпетки й рукавички, - продасте й заробите гроші.
Та вона мовчить. А десь в глибині душі відчуває невиразну прикрість. І вже зовсім не розуміє, чому та прикрість упереміжку з ніяковістю. От чому? Бо не подала, а вони сподівалися?
Учора побачила молоду жінку. Худенька, непримітна. Скорбно стиснуті вуста і… Очі! Виразні, великі, бездонні. Вони розпачливо кричать! Волають! У руках аркуш паперу. На ньому фото дівчинки і кілька скупих рядків. Ірина відразу ж пригадує поради психологів про те, як убезпечити себе від усіх тих маніпуляцій, на які ведуться наївні та легковірні. Вона проходить, не зупиняючись, та відразу ж повертається і подає жінці гроші. З острахом ковзає очима по написаному. У тих словах - діагноз. Страшний… Дівчинка на фото, з хворобливим, хоча й кругленьким личком і такими ж великими карими, проте ніби старечими, очима. У них уже недитяча втома.
- Дякую, - ледь чутно промовляє мати і вони зустрічаються поглядами. У жінки починає дрібно-дрібно тремтіти підборіддя і бліде обличчя стає зовсім негарним. Ірина легенько торкається її руки, стоїть, відчайдушно шукаючи в голові якісь належні слова, затим швидко відходить.
Мимо неї проходять люди і з подивом дивляться, як вона плаче.
