Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43899
Рецензій: 85513

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Любов та ідея ч.1

© Михайло Нечитайло, 15-03-2015
Хотілося перехреститися. Так, як учила бабуся в дитинстві. В темному закутку на печі вона складала онуці пальці в пучечок, прикладала той пучечок до лоба і вишіптувала:
- Отче наш, іже єсі на нєбесі... Повторяй, доню, за мною, повторяй.
Може, й не зовсім молитву хотілося прочитати, а оте простеньке бабусине, коли вона, висадивши на плечі важкеньку корзину з молочним, тричі осіняла себе хрестом на порозі і примовляла:
- Господи Боже, поможи і повстрічай.
І тільки аж тоді переступала поріг і рушала грузькою дорогою в сусіднє село на базар.
І Лариса перехрестилася б. Отак по-бабусиному, по-дитячому перехрестилася б, якби не делікатність ситуації.
А делікатність полягала в тому, що її, Ларису Костенко, випускницю педагогічного вузу, сьогодні малися приймати в партію.
Ось сидить вона зі своїм однокурсником Вадимом Гнєдашем серед високого і довгого коридору, ловить дрижаки і злякано поглядає на масивні двері, за якими через декілька хвилин має вирішитись її доля.
Рідний педінститут не сьогодні-завтра попрощається з Ларисою і Вадимом, помахає на прощанню рукою, а далі дорога їхня стелиться в далеку, охоплену війною з бандерівцями Західну Україну.
Коли перед закінченням навчання в їхню групу прийшов якийсь військовий і заходився вести розмову про необхідність просвіти серед заляканого бандерівцями населення Західної України і вимогу партії про направлення з їхньої групи туди двох найбільш морально стійких і хоробрих просвітян, серед студентів стояла могильна тиша. Кожен же мріяв себе серед тихих левад Богуславщини та Полтавщини в гурті допитливих і спокійних учнів сільських чи міських шкіл, але аж ніяк не серед посічених автоматними чергами прикарпатських ночей.
- Ну, є бажаючі? - допитувався тим часом військовий.
Тиші не порушив ніхто.
- Я питаю, серед вас є справжні комсомольці, чи немає? - починав нервувати військовий.
І тоді з-за столу піднялася комсорг групи Лариса Костенко.
- Є, - мовила твердо, - я поїду.
Вона вже відчувала крики та причитання рідної матері, бачила похмуру непривітність незнайомих прикарпатський країв, знала, що буде неймовірно важко, але не здригнулася, не злякалася, не відступила – тим паче, знала напевно, як не знайдеться добровольців вести просвіту серед притлумленого бандерівцями західноукраїнського люду, однак когось призначать на ту місію навіть попри його волю, а призначать в першу чергу, теж знала напевно, не кого іншого, як найактивніших комсомольців групи. А хто ж іще активнішим може бути, як не комсорг групи? Чи й не ліпше в такому випадку йти за покликом партії з доброї волі, аніж з примусу.
- Записуйте мене, - повторила військовому.
Хоча - не посада комсорга групи зобов’язала піднятися на тому зібранні, не якесь затьмарення чи небажання спокійного вчительського життя у звичайнісінькій школі, а єдино віра у світле прийдешнє наше,  що, зализавши повоєнні рани, скинувши з себе потвору бандерівщини, розправить колись плечі і засяє чистим і щасливим життям. Розуміла - воно засяє й без її, Лариси Костенко, поїздки в далекі незнайомі краї; але хтось же повинен принести те майбутнє сонце на своїх плечах, хтось же повинен  здійняти його над горизонтом. І якщо кожен буде зберігати могильну тишу, надіятиметься, що той хтось з’явиться невідь-звідки і сам собою, а не зрине з твоєї душі, не ввіллється у твоє тіло і не заходиться наближати прийдешнє щастя твоїми руками, то те щастя буде йти дуже й дуже довго. А хотілося щастя швидшого, хотілося не просто повторяти за всіма: "Вєрной дорогой ідьотє, товаріщі," а відчувати ту дорогу, міряти її своїми ногами, наближаючись і наближаючись до незрівнянного казкового міста, ім’я якому -  комунізм.
Вірилось у прийдешнє. Всією душею вірилось. Тому й здійнялася над столом, тому й вибрала нелегку дорогу, взяла на свої плечі, як у рідному селі щотижня бере бабуся корзину з молочним, важку і відповідальну ношу.
- Молодець, товариш Костенко, - похвалив тим часом військовий. - А ще хто бажає?
За Ларисою піднявся Вадим Гнєдаш. Отой Вадим Гнєдаш, котрий ще вчора розписував принади свого вчителювання під рідним Богуславом, раптом різко змінив плани, стер у душі Богуслав і поселив там натомість Карпати.
- Що тебе спонукало до цього? - запитала якось Вадима, йдучи поряд нього на одну із численних співбесід.
- А тебе? - відповів запитанням на запитання.
- Треба не тільки вірити у кращі часи, чекати їх, як манни небесної, треба їх ткати своїми руками, - сказала серйозно, задумливо.
- То чому ж питаєш? – глянув ув очі Вадим. - Чому себе вважаєш кращою ткалею за мене? Чому себе тільки бачиш в окопах, як свідомого бійця, а мене - як виловленого в тилу і доставленого у штрафний батальйон дезертира? Всі, хто в майбутнє проростає вірою, відсиджуватися в тилах не будуть.
З повагою глянула на хлопця, пошанувала його глибоку думку, душею пригорнулася, як до однодумця, соратника свого. Більше не задавала подібних запитань, а просто обіперлась, як на надійного попутника, та так і йшла поряд через численні співбесіди.
Тож, коли Ларисі й Вадимові порадили подати заяви на вступ до Комуністичної партії, тільки глянула на Вадима, мов запитала: «А чи варті?"
І побачила в його погляді: "Варті."
Та й написала слідом за ним заяву.
Й ось масивні дубові двері лякають своєю серйозністю, аж перехреститися хочеться.
- Страшно мені чомусь, - ділиться Лариса з Вадимом, - це ж у партію. Ще не приймуть, гляди, не доросли, скажуть.
- Приймуть, - підбадьорює Вадим, - не ми ж із заявами просилися, нам запропонували. Не на гульки ж їдемо, на війну, можна сказати.  А на війні, як на війні, прошу вважати мене комуністом.
І хотів, немов батько дочку, обняти за плечі дівчину, заспокоїти хотів, та раптом відсмикнув руку, засоромився, почервонів.
- Приймуть, - буркнув, ховаючи за багрянцем щік свій недоречний жест і сором.
- А я оце так хвилююся, боюся, що аж перехрестилася б, - не вгавала Лариса.
- Тут нікого немає, можеш і перехреститися, - порадив Вадим. - Але що ж це буде за вступ у партію, як ти його з церковних забобонів почнеш? - присоромив.
А тут і двері прочинилися.
- Лариса Костенко, Вадим Гнєдаш, - просокотіла, зазиваючи, нафарбована дамочка.
Стіл, накритий червоною скатертиною, бюст Леніна в кутку поряд з червоно-золотистим прапором, портрети Маркса, Енгельса, Сталіна на стіні, поважні члени парткому за столом - душа повнилася гордістю і тремтіла від передчуття чогось високого водночас.
- Товариш Костенко, - строго і серйозно запитав один із членів парткому, - а що спонукало вас до вступу в Комуністичну партію?
Виструнчилася Лариса, ніби солдат у строю при звертанні до нього офіцера.
- Віра у світле комуністичне майбутнє, у всесильне вчення Леніна-Сталіна, бажання прислужитися партії в її нелегкій боротьбі за наше щасливе життя, причетність до долі радянського народу, прагнення змінити його на краще хоч і ціною власного життя, - випалила гаряче, завчено, натхненно.
- Ну, життя вже треба берегти, війна скінчилася, - озвався інший член парткому, - відбудовувати господарство треба.
- Ні, не скінчилася війна, - звідки й узялося в Лариси, - різні покидьки, всілякі буржуазні націоналісти стали на шлях боротьби з радянською владою, хочуть повернути історію назад, у темне болото панського і капіталістичного минулого, в епоху гноблення і визискування трудящих, у царство багатих і бідних, ситих і знедолених. Але ми не дозволимо! - махнула рукою, мов шаблею буржуазній гідрі голову відтяла. - Ми покладемо край бандерівській потолочі, не дамо занапастити частину нашої землі націоналістичним гноєм! Ми очистимо Західну Україну від корости, що в’їлася в її тіло! Прикладом щасливого життя нашого народу, наверненням західних українців до нашого способу життя, пропагандою, палким словом, автоматним пострілом у відповідь на колючі кулі з бандерівських засідок. Ми повинні зробити все, що від нас залежне, аби наша країна, Радянський Союз, більше ніколи, ніколи не знала пострілів - ні фашистських, ні бандерівських, ніяких! Я знаю, що мені доведеться йти в тій борні нелегкою стежкою, з якої волею випадку можна зірватися і в провалля смерті. Тож, якщо вже й доведеться згинути в тій борні, то я хочу загинути комуністкою, щоби на моїй могилі завжди горіла рубінова зірка, як символ невмирущості більшовицьких ідей.
Засапалася, засоромилася красномовства свого. Потупила очі, мов утопила їх у глибокій тиші, що запала в аудиторії.
І раптом тишу розірвали оплески. Їх, гучні, довгі й бурхливі, зродили члени парткому.
А вдосталь поплескавши в долоні, похвалили:
- Молодець! З вас, товаришу Костенко, вийде справжній комуніст.
І об’явили про вступ Лариси Костенко до лав Всесоюзної Комуністичної Партії більшовиків.
Слідом до партії вступив і Вадим Гнєдаш. Він, щоправда, не виголошував палких промов, а чітко й акуратно відповів на поставлені запитання, але ж не в промовах врешті суть, а у вірі. Вірі у справедливість обраного шляху, по якому є бажання йти до самого кінця,  вірі у світлу днину, до якої веде твій шлях і яку ти маєш не тільки побачити, а й наблизити, чим пошвидше дійшовши до горизонту ночі, протоптавши тим самим дорогу до ранку всім, хто йде за тобою.
Весняний вечір - він завжди казковий. А ще коли ти йдеш у нього, мов новонароджений – він казковий подвійно.
- Ой, Вадиме, невже ми вже є комуністами? - сяяла очима, радістю переповненими, Лариса.
- А певно, що є, - спокійно відповідав Вадим.
- Не віриться, - хитала головою.
- А я не дивуюся, - говорив Вадим. - Ти знаєш, я чомусь завжди був переконаний, що рано чи пізно це трапиться. А очікуване щастя, воно завсіди поступається ступенем радості щастю нежданому.
- Дивний ти, Вадиме, - сміялася, заглядала в очі хлопцеві, - що ж може бути радіснішим за вступ у такі молоді літа до лав комуністів?
- Ну, я знаю... - знизав плечима. - Коли кохана, довго і безнадійно кохана тобою людина відповість взаємністю, наприклад, - пробубонів .
- Така єрунда, Вадиме, - сміялася, аж луна понад містом линула. - Кохання приходить, зникає, знову з’являється, а партія одна. Одна, розумієш? - схопила хлопця за вуха, труснула жартівливо його головою. – Ех, ти, ренегат, партію ладен на бабу проміняти, сьогоднішній спів душі на якесь чоломкання під каштанами - немає на тебе, як на того Андрія Бульбенка, старого й суворого Тараса.
Наразі обхопила зніяковілого, блукаючого поглядом десь на бруківці, хлопця руками за шию.
- Ну, не журися, - все намагалася спіймати Вадимів погляд, - давай я тебе поцілую, щоб кохання не заступало тобі партію.
Поцілувала в щоку, зловила нарешті Вадимів погляд, обсипала його жаринами сміху.
- Ну, комуністе Гнєдаш, відчули радість від сьогоднішньої події?
- Нє-а, не до кінця, - якийсь дивний, хитрий, підступний вогонь зблиснув у парубочих очах.
- Ах, не до кінця, - здивувалася, - ще не звільнився від дрібнобуржуазної мелодраматичності? Добре, отримуй сповна, - і припала до Вадимових уст. - Все, вдовольнився? - відірвалася через долю секунди від тих уст. - Люби ж партію.
- Ларисо... - обхопив дівчину за плечі. - Ларисо, - притиснув до себе.
- Годі, - здвигнула невдоволено плечима, відсторонилася. - Люби партію і не плутай поцілунки комуніста з поцілунками полюбовними, котрими й не пахне.
Пішла до гуртожитку.
- Ларисо! - почула навздогін.
- Йди спати, ренегате, - вибухнула втраченою секунду тому радістю. - Спати, бо з завтрашнього дня нас чекають великі справи. Ве-е-ели-и-икі-і...
З отим дзвенячим у вухах "ве-е-ели-и-икі-і-і" й увірвалася до кімнати, вихором обцілувала своїх подруг, впала на ліжко.
- Дівчата, я комуністка! - мовила врочисто, радісно, з усмішкою на все лице, мовила так, як це тільки й може мовити у хвилини збудження Лариса Костенко.
Згадався Вадим. З отим своїм  розтаванням, немов у снігової баби на сонці, після невинного поцілунку. Уявила себе з Вадимом під весняними каштанами зі  справжнім, як сама казала, закоханим чоломканням.
- Бр-р-р, - стріпнула головою.
- Це ж чого ти? - здивувалася Люська, подруга.
- Так, згадалися недоречності, - сміялася.
- Ти, Лорко, сьогодні, як навіжена, - дивувалася Люська.
- Щаслива, - уточняла Лариса. - В партію ж вступила, Люсю!
- З Вадимом? - поцікавилася подруга.
- Так.
- То он звідки щастя?... - багатозначно мовила Люся.
- Якби я раділа від того, то не казала б "Бр-р-р*, - схопилася Лариса з ліжка, кинулася переодягатися.
Глянула біля шафи на себе в дзеркало. Красуня! Русі коси, синюваті, але не до блакиті, очі, "картоплистий", як казав батько, носик... А вуста... Хіба ж рівня такі Вадимовим шнуркоподібним? Таким би вустам чорнобрового красеня. І тоді член ВКП/б/ Лариса Костенко була б щаслива і закохана. А так поки що тільки щаслива. Бо красень - то додаток до щастя. А бути комуністкою з таких юних літ, влитися в могутній потік відроджуваної з попелу війни держави, стати носієм, провідником ленінських ідей - ось де справжнє щастя.
А красень знайдеться. Був би комуністом юним, як Вадим Гнєдаш, перед яким усе майбутнє, як на долоні, всі дороги, як рушники на щастя-долю - не завадило б. Навіть треба комуніста, щоб як серця разом, то й душі.
Але Вадим - не чорнобровий красень. Хай має тепер претензії до батьків, що не чорнобровим у світ пустили, бо не відчути більше його шнуркоподібним губам оцих розкішних Ларисиних уст.
Скільки б не кричав він услід: Ларисо!
Сказано ж - не рівня.

                                                               (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 17-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 16-03-2015

Читала й думала, а чи

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 16-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 15-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 15-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 15-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50261807441711 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …