Майстром Крумпля Байда став не одразу. Для нас він завше був Байдою. Старий, худий аж чорний, високий і неподібний на нікого іншого. Він один такий був на білому світі. Сиві довгі вуса, коли їв чи курив, закладав за вуха. Дітьми ми всі були закохані в нього. Був нашою казкою, а його садок - раєм. Жив у старенькій халупі. Нині таких навіть у музеї нема. А в нього була. Нагадувала хатинку з медяників. Приземиста, маленькі вікна ледь заокруглені, рами вигадливо вирізьблені. У ті вікна можна було заходити, як у двері. Настільки низько були вони над землею. Самі двері також були заокруглені вгорі, важкі, залізні рейки підкреслювали ще їхню вагу. Дах з гонту і приземистий комин доповнювали дивовижну картину казкового будиночка гномів. Старі хати, які були на той час довкола, були нецікавими. Негарними. З обдертими стінами і облупленою фарбою на вікнах. А його хата-ліплянка була дивовижно веселою. Вона притягувала магнітом. Ми з нетерпінням очікували, коли прозвучить старий гонг, тоді важко зітхнуть двері , за якими зяятиме стоока темнота , що таїла в собі стільки для нас нового, незвіданого. А тоді ,так само важко зітхаючи, напівзігнений появиться старий Байда.
Крекчучи випрямиться, навіщось попробує чи на місці залишилися двері після того, як пропустили його , гляне на небо і привітається чи з нами, дітлахами, чи з усім білим світом. Наші личка , як дзеркальця, передаватимуть емоції Байди. Напевно то була дивна картина: поміж кольорових дзвіночків крученого паничу над низесеньким старим тином кілька пар цікавих дитячих очей. Байда вже до того звик. Вітається, а тоді королівським жестом:
« Гостинно запрошуємо до куща червоних порічок. Він саме сьогодні був поцілований вранішнім сонечком і скупаний у сльозі самого Бога». Нас не треба було двічі запрошувати. Ми, як ті горобчики, налітали на кущ, зривали довгі кетяги червоних смачних ягід і заздрісно поглядали на інші кущі, а там були і білі порічки, і червоні, і чорна смородина, і солодкий аґрус, дві височенні черешні, ягоди яких були не просто смачні. Це були справжні королівські ласощі. І сад цей був таким дивним, таким неземним, гарним у всі пори року.
Байда - то було його прізвище. Він нам часто співав думу про козака Байду, і ми понад усе хотіли побачити його спину, на якій, ми були впевнені у тому, будуть страшні шрами від гаків, на яких утримували Дмитра Вишневецького, тобто Байду. Розповідав про кохання Байди до Гальшки,чорної княгині Острозької, найгарнішої жінки на білому світі, через яку він ніколи не одружився, бо так її любив. Про таємничий замок на двадцятиметровому пагорбі, з якого видно весь білий світ і навіть наше маленьке містечко – як на долоні, про чисту річечку Вілію під горою Судебною, в якій живуть русалки - вілії. І про що він лише нам не розповідав , а ми свято у те все вірили. Бо дитинство – то час, в якому все можливе.
Після того, як кущ порічок сиротливо погойдував лише зеленим листячком і нагадував розібрану ялинку після різдвяних світ, Байда запрошував нас до хатинки і наливав у горнятка пахучого узвару. На стіл завше викладав велику миску з картоплею у лушпині. В дитинстві ми чомусь були завше голодні і та картопля була нам найбільшими лагоминками… Може тому, що в тій хатинці все було таким, ніби прекрасна Гальшка все зачарувала. Ось появилася би, торкнулася б своєю чарівною паличкою – і світ би засяяв. А так – клітки з птахами в напівтемній кухоньці, в такій же кімнатці. Я не знаю нині, як ті пташки могли так дзвінко виспівувати в напівтемряві. Стелі низькі, віконечка малесенькі, світла достатньо хіба що коло самого вікна. Коло вікна у кімнаті - маленький антикварний столик, на ньому грубезна книга з пожовклими від часу сторінками і такі ж старезні окуляри.
У кухні - велика піч з припічком, на якому завше спав здоровенний кіт. Стіл, за який ми всідалися чинно і тихо, як і належить поважним гостям. І старий креденс з розписними тарелями, тацями з дивними візерунками. У закапелках темних щось вовтузилося, дихало, сопіло і лякало.
Кіт, як і все у тій халупці, був чарівний. З ним пов’язано стільки дивних історій, що жінки, коли переходив кому дорогу, хрестилися, а ми притискалися до парканів і заплющували очі, щоб він щез .
Сам Байда свого кота побоювався. Навіть намагався його позбутися. Та не тут то було. Насамперед - кіт був страшенний ненажера і тримав на дієті свого господаря. Він сидів завше на припічку і зігнати його звідти було неможливо. Ставив Байда на вогонь варити м’ясо. Кіт лапою зсував покришку, з найкрутішого окропу, (як йому лише це вдавалося, ніхто не знає), витягував кусень м’яса і - припічок на якийсь час пустував. Господар мусив обходитися без м’яса.
Не витримав одного разу Байда. Убивати не хотів, все таки майже двадцять років ділили халупу на двох, тому взяв кота в кропив’яний мішок, зав’язав міцно і заніс в ліс. Де нога людська не ступає. В самісінькі хащі. Повертається, такий радий, що спекався того ненажери, аж плечі розправилися… А кіт лежить на порозі, вичікує його.
-Ти знаєш, Іване, - розповідав він моєму дідусеві, вони були дуже близькими друзями, - я не знав, що й думати. Мішок подвійний-не прогризти одразу, хащі такі, довкола болото, ніхто не ризикнув ба там носа запхати. Як та біда вилізла? Як швидше від мене добрався?
-Е-е-е.. Біду здибати легко, та трудно її збути, - дивувався і дідусь.-Тепер ні продати, ні проміняти..
-Правду мовиш. Кого біда учепиться, того тримається і руками, і ногами. І грім її не розіб’є…
Але на тому все не закінчилося. Коли ми вже влягалися спати, постукав хтось у вікно:
-Іване, Іване, а візьми -но свого ліхтаря і ходи до мене.
Бабуся невдоволено завовтузилася на ліжку:
-Та де ж тобі йти і чого? Глупа ніч…
Зозулька на старезному годиннику два рази закувала, коли повернувся дідусь. Ми не могли заснути, було ж цікаво, що там таке. Та дідусь сказав, що розповідатиме вранці .
Ранок був таким гарним та сонячним, ніби на білому коні з самісінького неба примчав. Заступи його дверима, він тобі у вікна проб’ється. Вигравала вода у відрах, сонячні зайчики витанцьовували по стінах, пахло млинцями…
Дідусь щось різьбив на веранді. Скільки я його пам’ятаю, він ніколи не спав. Був учасником Першої світової війни, де отримав важке поранення. У Відні його прооперували і вставили платинову пластину на велику рану в черепі. Дідусь постарів, схуд , пластина змістилася і тиснула йому на мозок, викликаючи сильні болі. Тому дідусь змайстрував собі крісло дуже складної конструкції. Спинка крісла у ділянці голови допомагала йому просиджувати ночі, утримувала голову. У ці години він або читав, або щось різьбив. Іноді малював. А ще після тієї операції у дідуся були дивні видіння і він міг прочитати будь чию долю.
-Снідайте , діти, - мовив дідусь привітно.
Після сніданку ми почули, що кіт вирішив помститися Байді за мішок, насильницький екзил і голодний день. З лісу він приніс дві гадюки і вклав їх під перину. Коли Байда, готовий до сну, вже готувався лягти під ту перину, гадюка, яку він притиснув , зашипіла. Саме це і врятувало Байду. Скільки разів він не намагався позбутися кота, віддавав його в далекі села, залишав на Двірці у велелюдному Львові, кіт неодмінно повертався . Завше це обіцяло господареві якісь клопоти.
-Е,е.. Та ж той кіт вважає себе господарем, а ти в нього в приймах, - говорив дідусь Байді і той приречено хитав головою. Коли після похорону прибирали могилу Байди, спалювали вінки, знайшли і скелетик кота. Він таки похоронив свого господаря.
Майстром Крумпля Байда став випадково. Жінка, з якою він колись проживав, поважна пані Нєдзєльська, мала в Польщі сина. Та ще на високих посадах. Той син забрав матір до себе. Лише раз повернулася та пані в Україну, треба було якусь довідку, навідала Байду і привезла йому дарунки: щось з одягу і якісь, як казала моя бабуся, марципани. Серед тих марципанів були мюслі. Що знав Байда про цей продукт? Анічогісінько. Лише те, що треба набрати в миску три ложки, залити гарячим молоком або кип’ятком і можна їсти. Там було дуже багато родзинок, сушених фруктів заморських, горішків різних і розплющена вівсяна крупа. На тому пакеті, як на біду, все було написано французькою і Байда не міг второпати що й до чого. Зате величезними буквами було виведено: «Мастер Крумблє». Це Байда прочитав.
Коли пані Нєдзєльська поїхала, сусідки намагалися вивідати, що ж такого привезла жінка старому. І тут, як кажуть: нащо нам музики, коли в нас довгі язики! Байда мовчав, мовчав, а тоді видав :
-Привезла мені такого марципана: майстра Крумплю..
-Майстер Крумпля зробив того марципана? - перепитувала найближча і найцікавіша сусідка пані Ліда Садова.
-Не знаю, хто його зробив, але я тепер їм щорання того майстра Крумплю.
Закортіло жінкам того Крумплю і собі спробувати або хоч побачити. Прийшли, роздивилися, помацали , навіть на зуб спробували. І сплюнули.
-Та ж то звичайна крупа з родзинками. Крупа, а не Крумпля. Ех ти, не Байда, а ціла Крумпля.
З того часу старий Байда став майстром Крумплею. І всі якось забули, що в нього таке гарне прізвище: Байда.
Часто він сам собі бубонів під ніс: « Язиче, язиче, лихо тебе миче! Во мні сидиш, а добра мені не зичиш»…
Давно вже нема старого Байди. Випало мені колись відвідати цей сад, ще раз глянути на ту халупу, яка тепер сиділа, як перерослий і зітлілий гриб на землі під старезними черешнями. Сад видався мені таким маленьким. І кручені паничі такими занедбаними. Хоч уже почався вітродзвін: сіяло, віяло, дуло, крутило й сікло, паничі якимсь дивом ще трималися на кущиках. Перемерзлі, заглядали в очі, ніби відчували свою вину, що не тоді квітували, як треба. Коли стихав вітер, ставало пронизливо від тиші. Яку тут вже давно ніхто не порушував. Було таке відчуття , що хтось забрав у мене той сад, старого Байду - Крумплю і чарівну хатинку з медяників… Ніби вони десь є, просто я заблудилася.
