-Нема місця, - швейцар намагався закрити перед сивуватим, проте ще дуже моложавим чоловіком з букетом блідо рожевих троянд, двері ресторану.
-У мене замовлено. Столик на двох.
-На двох? Чому ж ви самі? На двох є. Заходьте.
Чоловік чомусь поглянув на небо, вдихнув, наче увібрав у себе всі запахи міста, і увійшов. Його провели до вже накритого на двох столика. Він був у ніші поміж двох височенних вікон, прихованих важкими зимовими шторами. І хоча на календарі була середина літа, ніхто їх не знімав.
-Коли подавати? Пити щось будете?
-Так. Пляшечку «мартіні». По шматочку штрудля. – Чоловік помовчав, пригадуючи .- Еклери, каву і чай.
Через кілька хвилин на столі вже золотився трунок в двох бокалах, пахло кавою. Таємничо сяяли троянди у вазі. Офіціант подав замовлене і на хвильку затримався, не розуміючи, чому чоловік, котрий замовив столик на двох вже підняв свій бокал і цокається з наповненим іншим бокалом…
-Ну що ж, рідна моя. З нашим золотим весіллям! Хай тобі буде там легко і добре. Це твоє улюблене «мартіні». І штрудель, який ти завше пекла, пригощаючи усіх і сяючи від задоволення, коли гостям смакувало. І улюблені з юності твої еклери… І кава.
Чоловік випив.
У ресторані було тихо. І хоча майже всі місця було розпродано, відвідувачі ще не поспішали.
-Знаєш, тепер розумію, що невеселе у тебе було життя. І дитинство таке важке. Вибач мені. Ти ж така молода заміж вийшла. А я що? Городи, робота, діти? Здавалося, що так нам легше буде виживати.
Зрадливо затремтів голос. По старечій щоці скотилася важка сльоза. Ніби зі срібла виточена.
-Ти все просила: давай кудись підемо. Я хлопець з села. Моя мати завше вдома була, розумієш, вдома, коло дітей, худоби, поля. Так, так. Правда. Я ще тобі дорікав, що ти нічого не робиш, в тебе нема худоби, і ти не мусиш вставати в п’ятій ранку, щоби йти до стайні. Як мене нервували твої сльози. Вибач. Не розумів я тебе. Не розумів. І слів ніколи ласкавих не говорив. Ти просила сукню якусь, а я думав, що нема чого тобі вибиратися. Та й до кого? Прийде неділя, ти приготуєш обід і просиш завше: пішли з дітьми до лісу чи до парку. Мовляв і те, й інше недалеко. А я втомлений. Та й лягаю спати. І знову ти плачеш . Так у нас починалися сварки.
Коли ти малювала свої картини, свої дивні картини, я їх не розумів. Просив, щоб ти нарешті опустилася з неба на землю. І знову ти так дивно дивилася на мене.
Я ніколи нічого тобі не купував. Грошей з моєї зарплати не вистачало на життя. Оплата за комунальні, за садочки дітям та й мені на дорогу, на проживання. Додому навідувався два-три рази на тиждень. Мені було спокійніше там, в селі, де й мав роботу, поле.
Твоя робота мені не подобалася. І хоча саме твоя зарплата помагала нам виживати, я цього не розумів. Одяг для мене, дітей, завше купувала ти. Якось так непомітно, я не знав і не бачив коли. Ти працювала в центрі міста, у магазини також заходила ти. Вже коли почалися черги, то мені у вихідні іноді доводилося ставати в ті черги за маслом, ковбасою. Ти черг не любила. І потім десь домовлялася і вже приносила те масло, ковбасу, яйця, щоб не стояти в чергах.
Ти не любила мого поля. Ні, ні, не заперечуй. Це ти відбила мені охоту до поля. Бо все кричала: нащо мені твої ари? Мені кілька грядочок досить, щоб навесні і влітку мати зелень коло хати. А я хотів бути господарем. Мені подобалося, коли ви всі були на полі. Коли рано вранці село лише прокидалося, а в нас вже було накопано кілька мішків картоплі. Ви втомлені, невиспані, ледь викочувалися з автобуса, я вас підганяв. То правда. Мені хотілося, щоб у мене, як в справжнього господаря, все було найкраще. Щоб усі захоплювалися, що ми так рано вже стільки зробили.
Ти не хотіла мене розуміти. Плакала, що я все роблю лише на показ. Не розуміла, що так і живуть у селах. Що там господаря цінують по зробленому, а не по словах.
Кажеш, що не відбила від поля? Що я знову собі взяв шматок? Та що там за поле? На кілька відер картоплі. Я там відпочиваю. Так, як ти відпочивала серед своїх квітів. Я ж тебе як просив: лишися тих квітів. Ти слухала? Коло них вдесятеро більше роботи, як коло картоплі. А ти їх все висаджувала, сварила мене, коли яку знищив квітку. Як ти їх пам’ятала?
О… згадала. Та ж той твій горицвіт був геть подібний до рум’янку. Я вирвав його. А ти вийшла на грядку і одразу: де мій горицвіт? Це така квітка, така квітка. Ну так… Я так казав: маєш он стільки інших. Що тобі з тої? Ну викинув. І ті виткі троянди повикидав. Дряпучки твої по всьому подвір’ї. У мене вже алергія на квіти була. Де не станеш, де не глянеш – квіти. Ти навіть картоплю любила лише за те, що подобалися її квіти. Ти серед грядок айстри садила і гвоздику.
То правда, що жодного разу я не повіз вас кудись на море. Там ми з дітьми були лише раз, коли тобі дали на роботі путівки.. Не хотів їхати. Не розумів нащо. Мої батьки не їздили на моря і жили. Так, сподобалося мені. Чому не брав путівок я? Та вважав, що побули раз та й досить. Он ліс недалеко. Йди собі та й відпочивай. Не могла сама з дітьми? А я спати хотів. Розумієш. У неділю я хотів спати. Цілий тиждень на роботі, вечорами - поле. Ну добре. Не буду.
Так. Не купував тобі подарунків. Парфумів не купував, бо не розумівся на них. Та й не любив їх ніколи. Прикрас? Та звідки в мене гроші були на ті прикраси, коли не було їх на одяг, взуття? То правда, що не умів я заробляти гроші. А ти їх уміла витрачати. Книг накупуєш, насіння, кущиків. Кажеш, що не було що витрачати. Та може й лише на себе. Може лише й на себе я й заробляв. Мені здавалося, що ти маєш дати собі раду сама. Як? Звідки я знав. Мене то не цікавило. Ти ставала неврівноваженою, нервовою, сварливою. Мені то не подобалося.
Ну, не плач. Я тепер розумію. По іншому ми жили б. По іншому. На старість до людини розум приходить. Та не понищив я твоїх квітів. Бережу. Хіба ненавмисно десь. Лілії твої , вони ж пізно вилізають. То десь сапкою зачепиш, вона вже і не цвіте. А багато які вилізають, а я думаю, що то бур’ян. Я ж не енциклопедія. Не приніс твоїх лілей, бо вони вже відцвіли. Ось троянди приніс. Твої улюблені.
-П’ємо каву? Я не люблю каву. Ти її любила. Для тебе щоранку тепер запарюю каву. Трішки так. В горнятку. Все думаю, що ти вип’єш. А ти не приходиш. Ну добре. Нині все-таки наше свято. П’ятдесят років разом. Думаєш легко витерпіти один одного п’ятдесят років? Думаєш, що ти була золотом? Ну ні, ні..Пий каву. То весілля золоте. Не буду.
-Ти кажеш, що не гніваєшся? Що я зробив тобі найдорожчий подарунок? Який? Своє життя? Я? Ти кажеш, що я найкращий у світі батько і дідусь? І чоловік? Не можу повірити. Це не так.
Дякую. Я справді жив для вас. Як умів. Як мої батьки жили. Любив і тебе, і дітей. Ніколи про це не говорив. Просто любив. Дякую тобі.
Вже сходилися відвідувачі. Все менше вільних місць залишалося. Та чоловік нічого не бачив. Він щось шептав і шептав. Підносив бокал, цілував троянди. І нарешті витягнув коробочку з перстінчиком. Золотим.
Коли приїхала «швидка», він так і лежав головою на столі. На столику. На двох. У руках – міцно затиснена коробочка.
І ніхто не знав. Що це перший його дарунок дружині . Перший його похід в ресторан. І перше їхнє золоте весілля. Що відтепер вони вже разом.
Десь плакали цвіркуни і пахли троянди..
