(Продовження)
-А далі що?
-Дівчата, давайте спати, - озвався хтось з кута. - Ніч. Рано на процедури.
-Справді, дівоньки, - продовжимо завтра. Бо всі хочуть спати, а ми бубонимо…
Але хіба можна спати в палаті, де десять чоловік? Одна хропить, інша плаче, не розбереш, чи уві сні, чи наяву. Ще хтось молиться, хтось щось бурмотить, хтось кахикає. Христина до того звикнути ніяк не могла. В напівпрочинені двері слабе світло протікає. Чути як хтось йде в туалет, як хтось кашляє в інших палатах.
Раптом якийсь шум. Комусь стало погано. Шукають медсестру. Вночі медична сестричка і санітарка – то найнадійніші помічники. Вони будуть рятувати хворого. Ніхто не хоче, щоб помер хто на його зміні. Христина пригадала, як і її рятували цілу ніч після радикального лікування опроміненням і хімією. Сестричка молоденька така, а на хвилинку не відійшла. І тиск міряла, і щось колола, і до лікарів телефонувала, радилася. Якби не та дитина, хтозна, чи розповідала б про те бабусине прохання. Значить, не всі погані. І починає картати себе, що враження від кількох лікарів переносить на всіх медиків. Але знову накочують спогади, як відправили її на рентген і як кричав там лікар-рентгенолог. І чому без пов’язки, і чому запізно прийшла, і чому в такої лікарки лікується, яку давно треба вигнати на пенсію, і ще тисячі ось таких образ, і все криками. Тоді ще подумала: «Ось такі в концтаборах працювали», а вголос лише сумирно мовила:
-Та чому ж Ви так кричите? Я вам заплатила. А лікаря тут хворі не обирають. До кого скерували, до того й пішла.
І пішла. Тепер себе картала. Чому платила? Лише тому, що санітарка попередила, що тут треба дати за плівку сорок, а лікареві тридцять гривень. І їй за те, що супроводжувала. Чому не зупинила того нахабу? Чому не висловила йому все, що про нього думала, в обличчя?
Та й чи тільки він? А оте невміння організувати роботу на процедурах, через що жінки простоюють в чергах по п’ять-шість годин у холодних бункерах, стіни яких вже багато літ не рятують від опромінення? А байдужість лікарів, коли ніхто нічого тобі не хоче сказати, порадити. Ставляться, як до планктону, що є сукупністю дрібних організмів, які не можуть активно протистояти силі води і є їжею для тварин цієї водойми.
Відкинула від себе усі думки про лікарів та лікарню. Коли це баба Валя завовтузилася, почала стукати. Шукала цукерку. Жінка, вчорашня вчителька історії, має цукровий діабет. Всі знову прокинулися. Хтось невдоволено засопів, хтось забурчав.
Нарешті знову затихло. Багато жінок тут уже прооперовані, інші лише готуються до операції. Нерви у всіх – як тятива.. Багато хто тут – як каганець без лою. У всьому зневірені. А баба Валя тримається. Хоч справи кепські, а як скаже та прикаже, то й молоде так не утне.
Операції. Пригадала, скільки вже разів доводилося лягати на операційний стіл. Казали, що це не страшно – вирізати апендикс. Виявилося, що після цієї операції людина живе і навіть поправляється. Апендикс всотує психічні елементи їжі. Дехто може жити і без цього. Але у багатьох країнах вже задумуються над тим, як уникати подібних операцій. А селезінка? Орган, пов’язаний з тонким тілом. Його також треба дуже оберігати, а не вирізати. Колись читала про знаменитого хірурга Китаю, який перед операцією виводив тонке тіло і потім пояснював нове застосування прооперованого органу. А у нас? Та й на Заході. Чи взагалі хтось задумується над тим? Відповідна сума. Та й усе. Хоча є серед наших лікарів таланти, яких пошукати ще на білому світі.
Старенькі зітхають: «Ой, ще трохи – та й відмучилися». Дивні люди. Чомусь думають, що на небі лише райські сади і всі там на арфах грають. Напевно все не так. Відходять турботи земні, наступають космічні. Значно складніші. Ніде ж не написано, що важко лише на землі.
Ось уже і наступний день злетів. Весняні дні довші. Недарма ж кажуть, що журавлі прилетіли і полудень принесли. Тобто дні довші, то й полуднувати вже треба. Вже зібралися всі після останніх процедур, прошаркала , не відриваючи ніг від землі, пані Марія. Старенька, але так мужньо переносить всі процедури і каже, що болю майже не відчуває. Хоча живіт чорний від опромінення. Змазує кремом і каже, що минеться. І не таке минало. Ну дай Боже. Таня, як завжди, щось їсть. У неї апетит вовчий. А вага тримається в нормі. Є ж такі щасливі люди. Галина відвернулася до стіни: вчора повернулася з похорону. Хтось убив чоловіка. Знайшли в ставку в центрі села. Залишилося вдома троє дітей. Хоч дорослі усі , але все одно треба доглянути. Приготувати їсти, випрати. Зараз з ними старенька мати. Біль Галини словами не вилікувати.
Нарешті всі вляглися, помолилися. Хтось так і засинає з вервичкою на руці та обкладений образками, книжечками. Кажуть: біль вгамовує.
-Христино, ти ж обіцяла..
-Пам’ятаю, тільки тихенько. Бо хтось спати хоче, комусь не до того…
- То про що просила тебе бабуся?
-Просила вона мене щоб грудочку землі з могили Леся принесла я на могилу її сестри.
Не знала бабуся, що це неможливо майже виконати. Але тоді я бездумно пообіцяла, що займуся цим. Обіцянки ж треба виконувати. І почалися мої пошуки.
У ті часи про Леся Курбаса і розпитувати було неможливо. Довідувалася то тут, то там про нього. Знала лише, що 9 квітня 1934 року судовою трійкою при колегії ДПУ його засудили до тюремного ув’язнення на п’ять років, а 3 листопада 1937 року розстріляли у Карелії в урочищі Сандармох. Чи правдиві то були відомості, чи ні. Ніхто не знав. Та й ні з ким було порадитися. Бо навіть надмірна цікавість могла нашкодити.
Тому почала розшукувати Валентину Чистякову.
І , знаєте, знайшла. У Харкові. Але ж нечесно було розпитувати про її життя, пояснювати, що я цікавлюся нею, як видатною актрисою, якою вона, без сумніву, була. Щось не позволяло мені збрехати. І я написала все, як є. І про бабусину сестру, і про її любов до Леся, і про прохання.
Довго чекала на відповідь. Хоча розуміла, як страшно старенькій жінці, яка пережила таке горе, комусь відповідати на подібні листи. Переживала й сама, діти маленькі, а я ось яке листування затіяла. Чоловікові навіть не розповідала, бо він одразу би поставив крапку в цій історії. Та й з друзями не радилася. Невідомо хто і як відреагує.
І ось прийшов цей лист…
« Вибачте, що довелося довго чекати на відповідь. Валентина Миколаївна прихворіла, відвідувала могилку матері Леся, а був холодний вітер. Але вона дуже зраділа вашому листу і охоче розповість, що знає..
Далі йшла розповідь про те, як звільнили Леся з його театру, звинувативши в українському буржуазному націоналізмі. Як відбувалися ці страшні збори, на яких жінки плакали, а більшість чоловіків промовчали. Лише чотири з них: — Йосип Гірняк, Борис Балабан,Іван Мар’яненко і Роман Черкашин не погодилися з думкою виступаючих. Лесь тоді, сходячи зі сцени , сказав: «Моя сторінка закінчена. Я покидаю сцену».
Як поїхав він у Москву, думаючи, що віддаль врятує його від арешту. Як привозили йому теплий одяг та харчі з України Микола Бажан, Роман Черкашин. Як готувалася вона з матір’ю Леся, відомою артисткою, їхати в Москву, щоб відсвяткувати Новий 1934 рік. Та 25 грудня Леся арештували.
Валентина чекала його все життя. Навіть тоді, коли 1957 року отримала листа, що не було складу злочину у справі її чоловіка.
-Уявляєте, дівчата, скільки невинних людей тоді ось так просто арештували, катували, били і знищували?
-А далі, що далі, Христино, не тягни.
-Далі…Ну Валентина ж сама знала, що її чоловік ні в чому не винен. Що ніякий він не ворог народу. Жаліла лише, що цього листа не вдалося прочитати його матері Ванді Адольфівні. Вона померла .
У травні 1961 року їй прийшла похоронка, що Олександр Курбас помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Але це виявилося неправдою. Як доказують свідки тих трагічних подій, Лесь пройшов через найважчі випробування, через карельські табори і скрізь організовував театр. У жовтні 1936 року його перевели у Соловецький табір особливого призначення. І через рік, 3 листопада 1937 року, розстріляли.
Валентина Миколаївна передавала, що тепер, після того, як визнано, що її чоловік не ворог народу, вона нічого не боїться і вимагає, щоб принесли вибачення їй. І посмертно чоловікові. Щоб усьому світові розповіли, як у ті листопадові дні в урочищі Сандармох було знищено еліту, справжню еліту світу. Леся, який знав десять мов і працювати з яким було все одно, що закінчити театральний інститут. Було знищено наукову еліту багатьох країв, областей, республік тодішнього союзу.
Там загинули відомий письменник Кузебай Герд, він в Удмуртії був засновником літератури. Я, дівчата, вже точно не пригадую всіх прізвищ. Та й ви їх не знаєте. Тому назву лише відомих, з України: історик Матвій Яворський, професор філології, поет Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький, його сини Остап і Богдан ,Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Григорій Эпік, Марко Вороний... Ще там чимало було прізвищ. І українських, і ... Був там грузинський князь Яссе Андронніков, черкеський письменник князь Холідей Абуков. Розстріляли там чимало священиків, представників Ватикану. Уявляєте: їх освічених людей, якими гордився цілий світ, розстрілював капітан Матвєєв, який мав усього два класи освіти і який хизувався, що за 5 днів власноручно розстріляв 1111 людей.
Ще в тому листі було, що Валентина Миколаївна не дивується. Бо Лесь був дуже гарним, вихованим, справжнім європейцем. Що в нього закохувалися усі дівчата в театрі. Але він був дуже вірним чоловіком. Тим більше, що дівчина була закохана в Леся ще до того, як вони зустрілися і побралися.
Лист був довгий і теплий. І я навіть не одразу помітила, що в конверті була жменька землі. Як сказала пані Валентина, це їй привезли з соловецької землі. Вона трішки насипала на могилу матері, а решту зоставила собі…Як помре, щоб висипали і на її могилку.
Бабуся пережила пані Валентину і ще встигла передати своїм родичам і цього листа, і ту жменьку землі.
А я після цього вже все прочитала про Леся Курбаса і про Соловки. І як було важко читати, що ми втратили сіль землі, найкращих. Українці навіть там намагалися жити по-людськи. Прозаїк Олекса Слісаренко вирощував на Соловках унікальні квіти, брати з Києва , не пригадую прізвищ, різьбили меблі, іконостаси.
Лесь Курбас поставив виставу, в якій зіграв роль старого блазня, міма й музиканта, якому не дають грати на фортепіано. Зв’язали руки, грає ногами, головою, спиною… Мовляв, мистецтва не вбити. Цю виставу одразу заборонили.
Ось так намагалися нас знищити. Та й не відмовилися від цього.
Запала тиша. Кожен пригадував історію свого роду.
І лише росіянка з Курська, яку привіз звідти наш хлопець, кинула щось на кшталт: та кому ви потрібні. Україна – це і є Росія. І краще було б, якби ми, українці, забули про свою придуману історію, а змирилися з політикою Путіна. До речі, і вона закінчила всього п’ять класів. І хоча ще моложава, дуже мало знає про світ, який її оточує.
Чи треба казати, що на крик, який здійнявся на її слова, збіглися всі: і хворі з інших палат, і сестрички, і санітарки. Поклала край всьому санітарка зі шваброю в руках.
-Христинко, а назавтра ти щось розповіси? Так цікаво. Ось наприклад малювали вони іконостас, вирізьблювали, а Бог і святі їх чомусь не врятували. Чому?
-Не знаю. Сама над тим думала. Іконостас – межа між світами: видимим і невидимим. До речі, дівчата, автор книги про іконостас Павло Флоренський також був на Соловках. І пише він, що іконостас нічого не приховує від нас, а вказує на таємниці вівтаря, відкриває нам вхід в інший світ.
-Він залишився живий?
Лежить там, де і Лесь Курбас.
І знову тиша. Падали зорі за вікном, викреслюючи дивні траєкторії.
-Дівчата, я десь читала, що в ці дні не можна дивитися на падаючі зірки. Бо це до важкої хвороби чи навіть до смерті, - зупинила захоплені вигуки Валентина.
А зорі падали. Як тоді. Тільки тоді це були живі найкращі зорі народів колишньої тюрми. І падали вони після того, як кожного зі зв’язаними руками ставили на коліна і Матвєєв вистрілював йому в потилицю. До речі, той Матвєєв потім ще не одне життя скалічив, адже чимало літ ще керував в НКВД….
А зорі падали. Здавалося, вийди на подвір’я, підстав руки….
