Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87038

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Попелюшка в скафандрі

© Olex Tron, 08-03-2015
Я шипіла розгніваною змією. А ви спробуйте лаятись уголос, у той час як у ваше горло напхані різні трубки експериментального скафандра. Так, Цеса, ти зробила велетенську помилку, погодившись на ту пропозицію. В плече вкололо, ця залізяка зробила мені ін’єкцію заспокійливого. Потрібно заспокоїтись. Ну і що, що я зараз повільно підсмажусь. Потрібно заспокоїтись!
Я – прим-сержант четвертої роти, першого батальйону планетарної піхоти Цеса Наін. Молода - двадцять три біологічні роки, струнка, навіть сухорлява, зеленоока, брюнетка, з коротко підстриженим волоссям. Я звісно маю недоліки: волосся сухе та непокірне, завеликий ніс, але спалювати мене за це у верхніх шарах атмосфери – занадто. Я падаю; на невідому планету, в невідомому секторі, невідомої галактики. Як романтично…
А як гарно все починалося, згадався той візит до капітана. Не встигла я переступити поріг і доповісти, як годиться, аж раптом мене приголомшили.
- Сержант, хочеш заробити? Тисяча кредитів, – пролунав голос капітана. Судячи із того, як поповзли вгору брови у лисого цивільного, що сидів поряд із командиром, левову частку грошей капітан залишав собі. Мені - байдуже. Тисяча кредитів, це тисяча кредитів. Можна було б по закінченню контракту, купити не убогий житловий бокс три на два метри, а придбати окрему кімнату. І не в поясі астероїдів, а на поверхні планети. Звісно, про центральні системи ніхто не говорить, але й на периферії є привабливі планети. Звичайно, я погодилась.
Лисого я майже не слухала. Зрозуміла тільки те, що потрібно було протестувати бойовий скафандр нового покоління в активних умовах. Поки він розповідав про переваги нових принципів: застосування біокомпозитних матеріалів та побудови змінноформних систем, я подумки складала перелік зоряних систем де потрібно було поцікавитись цінами на нерухомість. Здоровенний файл, опису скафандра, я потім теж так і недочитала до кінця. Я сержант піхоти, а не яйцеголовий. Мені дайте інструкцію по експлуатації, а не технічний опис. Скафандр підігнали під мене в той же день. Програму керування записали безпосередньо у мозок оператора - мій мозок, на рівень підсвідомості. Процедура неприємна, навіть болюча, але нічого кращого, поки що, не придумали. На периферії зору з’явилися службові пентаграми та панель повідомлень із якими я швидко звиклася. Керування – рефлекторне.
Активні дії не забарилися, ми навіть у сектор бойових дій не встигли потрапити. Каспи, з якими ми ворогуємо вже кілька століть, нашу ескадру піймали на перельоті та розбили вщент. Що може бути більш беззахисним ніж планетарна піхота у відкритому космосі? Правильно - нічого. Нас теліпало на ременях безпеки у десантних ботах, як листя в бурю. Судячи із того, з якою швидкістю наш корабель робив наступний підпросторовий стрибок, ми тікали не дивлячись куди. Каспівський есмінець не відставав. Потім, залп - десантний корабель розвалився, каспи розстріляли боти, що висипалися з уламків корабля, як у тирі, та зникли. Всі загинули. Тільки мій «експериментальний» мене врятував. Вберіг від вибуху бота, щоб потім засмажити при падінні в атмосфері. Не знаю, мені сміятись чи плакати.
Що таке змінноформна система я зрозуміла, як тільки мене зібгало у позу зародка. Скафандр прийняв форму кулі та максимально зменшив об’єм. Можна було б задихнутись, так щільно мене стиснуло, якби не примусова вентиляція легень. Це залізяка, вирішала врятувати мене за будь-яку ціну, можна потішитись, що хоч щось мене цінує.
На панелі промайнули повідомлення: «Екстрене гальмування», «Високе теплове навантаження», «Задіяне фотонне охолодження», «Тимчасове відключення інтерфейсу». Тимчасове? А він оптиміст. Пентаграми та панель зникли, стало темно, я зовсім відвикла від повної темряви.
Я уявила яскраво сяючу, падаючу зорю на небосхилі. Загадати бажання? На ефектність власного похорону гріх скаржитись. Напевно, гарно це виглядає зі сторони. Шкода, що милуватись нікому. Цікаво, я засмажусь чи все таки розіб’юся? Скафандр розіб’ється чи залишиться цілим? Я уявила як куля пружно відіб’ється від поверхні та застрибає, як м’ячик, зі мною всередині, давлячи всіх при цьому. Так можна всіх каспів винищити - зброя масового знищення. Я приснула зі сміху, вийшло щось схоже на сичання та на скиглення одночасно. Починається істерика. Що там казали армійські психологи про мій високий емоційний бар’єр?
Раптом щось сіпнуло скафандр, згодом ще раз. Потім почало теліпати так, наче хтось граючись перекидав кульку із руки на руку. Шкода, що інтерфейс вимкнуто. Цікаво, що там відбувається? Віддам останню хвилину життя за зовнішню картинку. Все, помру від цікавості не долетівши до поверхні. Сильно шарпнуло наостанок, і все зупинилось. Я що - жива? Залізяка, ану вмикай зовнішній огляд, а то я за себе не відповідаю!
Інтерфейс ввімкнувся через деякий час, мало не звівши мене з розуму цією затримкою. Назовні була якась біла димка. Нічого не видно. Я совалась би з нетерпіння, але як і раніше не могла навіть поворухнутись. Потім димка почала рідіти, я зрозуміла, що це пара від розпеченого скафандра, що лежить у якомусь водоймі. Неподалік ворушилось щось величезне. Придивилась уважніше, вирішила, що таки з’їхала з котушок, або заспокійливе, те, що увів мені скафандр, було не зовсім заспокійливим.

На березі плигав якийсь здоровенний червоний крокодил у червоному плащі. Він по черзі піднімав лапи та дмухав на їх, при цьому незграбно перевалювався і махав плащем. Величезний хвіст відбивав дріб позаду нього, розвалюючи каміння у пил. Раптом він зупинив свій танок. Зробив два кроки, забрівши при цьому у воду, рвучко всівся на берег та опустив лапи у воду й завмер. Пара, майже, зовсім зникла, і я отримала можливість краще роздивитись цього крокодила.
На березі сидів дракон. Ніякий не крокодил, а справжній дракон, міфічна, як я вважала раніше, істота. Це була величезна, покрита червоною лускою та кістяними наростами гора м’язів: дві пари лап, довга шия, ще довший хвіст. Те, що я прийняла за плащ, виявилися широкими крилами – темно червоними, наче загускла кров, перетинкові, як у кажана. Голова дракона: паща з іклами, що виглядали із під верхньої губи, яскраво червоні очі та коротенькі роги за ними. Незважаючи на кумедну позу в якій сидів дракон: лапи опущені у воду, за спиною розгорнуті крила, хвіст - закляклий у вигляді окличного знака та замріяний вираз зміїної морди, це був красивий, величний звір, хижак, володар неба та землі. Я милувалася ним, як милуються смертоносною зброєю.
Раптом скафандр, хруснув по ньому побігли тріщини, змінноформна система знову проявила себе. Скафандр змінювався. Мене розпрямило, я знову отримала здатність ворушитися та, нарешті, позбулася трубок в горлі. З шипінням і тихим потріскуванням куля перетворювалася на бойові обладунки піхотинця. В наушниках зашипіло, тріснуло, і я повернулася до світу зовнішніх звуків. Я стояла по коліна у воді, перед драконом, навіть у сидячому положенні він був більший від мене, десь так, у три рази. Його щелепа розкрилась показався зміїний, роздвоєний язик. У навушниках пролунав сильний голос. На периферії зору з’явилася піктограма ксено - лінгвістичної програми, і я почула:
- Хто ти, що вилупився із вогняного, небесного яйця?
- Це хто вилупився? З якого яйця? Крокодил, що розмовляє! - о глибокий космос невже сьогоднішніх пригод для мене замало.
- Який крокодил? Я четвертий син володаря країни семи морів та тисячі островів, герцог Грихтан могутній. Я спіймав вогняне яйце, що падало з небес. Мало лап собі не спік, між іншим. Тепер із цього яйця вилупився металевий воїн. Якщо у тебе є мужність та шляхетність, ти повинен принести мені клятву вірності та стати мені вірним побратимом. Я ж, як лицар чистої вогняної крові, стану твоїм покровителем, - дракон, при цьому монолозі, гордо вигнув шию та вказав на мене кінчиком свого хвоста.
- Не спіши, дай прийти до тями. Куди це я потрапила? Що за маячня? – здається я зовсім втратила можливість щось розуміти.
- Потрапила? – дракон звівся на ноги та зашипів, із його пащі вирвалась цівка диму. – Ти що, самка? – я могла заприсягтись, що в його голосі відчувався переляк. Хоча я чула всього лише переклад, і емоційне забарвлення слів могло не відповідати оригіналу.
- Не самка, а жінка. Чи ти може не лицар, а якийсь неотесаний невіглас? – зараз приб’ю цю звірюку. Мої нерви були й так вже на межі, а тут ще образи червоної жаби із крилами!
Дракон чомусь миттєво заспокоївся. Вийшов на берег, і тепер стояв, склавши передні лапи на грудях, у якійсь дуже людській позі – позі приреченого.
- Коли я народився, мої батьки влаштували неймовірне свято. Три дні і три ночі тривав банкет. Гості з усіх далечінь ушановували народження четвертого сина - принца, майбутнього герцога та правителя зеленого архіпелагу. Тисячі подарунків і тисячі привітань було проголошено, сотні прокльонів, заховано разом із заздрощами далеко у глибинах гнилих душ. Але одне прокляття - пророцтво було сказане у голос. Стара морська змія промовила, і голос її було почуто. «Нащадок великих правителів, нащадок вогняної крові, не буде мати спокою та вдачі, не буде миру та процвітання на підвладних островах, доки не зустріне принцесу неіснуючого королівства, доньку металевої змії, котра народить йому спадкоємця». А ти, металева пані, може й є принцесою та донькою металевої змії? Може народиш мені нащадка? – дракон запитливо подивився на мене. Від такої пропозиції мене аж заціпило. Це що, потрібно було врятуватися із спаленої ескадри, вижити при падінні з орбіти, щоб стати дружиною крилатої ящірки, розмірами із десантний бот? Ні, я таки інколи мріяла вийти заміж, народити діточок, але не космос знає де, і не від цього…. Я стояла, хапаючи повітря, мов риба на березі, дивилася на це чудо. В плече вкололо, але було уже запізно.
- Ах ти ж морда! – бластер опинився у мене у руці, наче сам по собі, розряд високотемпературної плазми розтікся по лусці на голові ящера, і поглинувся маленькими ріжками, не причинивши ніякої шкоди дракону. Але мене було уже не зупинити, та лайка, що злітала з моїх губ, здатна була засоромити й старого космічного вовка із торгового флоту. Тільки величезні розміри дракона зупинили мене, від того, щоб не кинутися на нього з кулаками. Відчувши моє бажання, скафандр відростив великі кігті на руках та шипи на ліктях і плечах. Нарешті я втомилася та замовкла, важко дихаючи. Все було дарма, слова, як і заряд бластера, нічого не змінили. Дракон ніде не зник, нікуди не пішов і не провалився, все так же стояв, і хай мене пробачать всі фізіогномики, як він не всміхався.
- Ну подивись на мене та на себе. Хіба можливо говорити про нащадка. Ми настільки різні, і я не донька металевої змії, і ніяка я не принцеса, - благала я. Зірвала шолома, скафандр чомусь дозволив це зробити, тряхнула коротким волоссям. – Я прим-сержант четвертої роти, першого батальйону планетарної піхоти Цеса Наін, - промовила я.
-ПРИМ…, - дракон облизнув зуби роздвоєним язиком. – ЦЕСА , - продовжив він смакуючи. – Принцеса Наін? Доля невблаганна, маленька металева принцеса. Хто ми, проти примх долі? Ніхто. Твій язичок гостріший ніж спис, у ветерана ста походів на горгуль. Ти ільки вилупилась і вже плюєшся вогнем. Твої кігті довші за пазури печерного кота. Добра матір - для мого нащадка. А на рахунок того, що ми різні, - дракон огорнувся полум’ям, мить, і замість ящера на березі палахкотіло величезне вогнище. Я боязно відступила на крок назад. Вогнище опало, і серед випаленого кола землі стояв …
- Форма немає значення, - продовжив уже, високий, стрункий, широкоплечий чоловік, справжній красень. Чорне волосся обрамляло правильне обличчя, прямий ніс, тонкі губи – не чоловік, а мрія. Лише вбрання червоного кольору: камзол, плащ та червоний блиск очей не давало забути, що, ще мить тому, тут стояв дракон. Для моєї вразливої психіки цього вже виявилося занадто. Свідомість, налякано, втекла у безпам’ятство.

Пробудження виявилось мокрим, на лобі лежала вогкий платок, по скроні лоскотно бігла краплина води. Добре, що він не приводить до тями, так як я: вріжеш по пиці надто вразливому новачку, і той до тями прийде, і самій ліпше стане. Хоча, міг і поцілувати… телепень. Я лежала на березі, під головою у мене було підкладено зібганого плаща. Цікаво а плащ, сам по собі, на крила не перетвориться? Він стояв поряд, роздивлявся мого шолома.
- Я запрошую відвідати мій палац, принцесо, - промовив він помітивши, що я прийшла до тями. І, що мені скажете робити? Я дала згоду. На відвідання палацу - звісно. Заминка вийшла коли я поцікавилася як ми потрапимо до палацу. Він ніяк не міг второпати, чому я відмовляюся летіти у його лапах. Хтось його переконав, що дракони повинні носити принцес саме у лапах, яка нісенітниця. Не могла ж я зізнатися, що боюсь його пазурів? Сперечалися недовго. Все-таки вийшло по моєму, я видряпалась на дракона, і всілася на шию міцно вхопившись за нарости на його гребні. І чого було впиратися?
Маленький острівець швидко зник за горизонтом. Ми мчали над безкрайнім морем. Внизу по поверхні хвиль, наздоганяючи нас, летіла наша тінь. Над головою де-не-де висіли білі хмаринки. Шкода, що я була у скафандрі, і не відчувала зустрічного вітру. Знову піймала себе на думці, що як чарівно це виглядає зі сторони. Над морем у голубому небі, серед чистих біленьких хмаринок, на червоному могутньому драконі, в срібних обладунках, мчить відважний воїн. Відважний воїн - це я про себе. Може мені картини писати? Я пойорзала, а що – зручно. Може це моє місце, мій світ, як там казав Грихтан - «проти примх долі - ти ніхто». Мені починав подобатись цей світ.

Приземлилися ми на скалистому мисі великого острова. Я сплигнула із дракона, і завмерла. Неподалік стояла, вірніше висіла у повітрі карета. Коліс у неї не будо, зате все інше було на місці: запряжена четвірка рудих грифонів, візниця у червоній ліврі та й сама карета, того ж таки, червоного кольору, у них що, інших барв немає. Розкішна карета зі золотими візерунками та прикрасами, висіла у повітрі у метрі над землею - антигравітаційна напевно. Візниця, людина, хвала космосу, приклав руки до грудей, і схилився у шанобливому поклоні. За спиною почулося ревіння полум’я.
- Подивись краще сюди, - мене легенько потягнули за руку розвертаючи. Грихтан всміхався дивлячись на мене, а за його спиною, вдалині, стояв палац. Ні, не так – здіймався ПАЛАЦ. Що ті шикарні готелі, вілли чи навіть розважальні центри. Архітектори мого світу луснули б від заздрощів, якби його побачили. Зайнявши весь пагорб безліччю веж, стін, висячих мостів та садів, терас, інших незрозумілих для мене споруд. Все це, різне: за розміром, за кольором, за формою було б хаотичним нагромадженням, аби не яскрава, витончена, відчутна навіть мені, гармонія, що відчувалася в кожній деталі цієї грандіозної будови. Як троянда, із багатьох пелюсток утворює досконалу квітку, так і цей палац був чарівно-досконалим витвором мистецтва. Я згадала про омріяну, окрему кімнату - зробилось соромно.
- Лонград - найчарівніший палац королівства, найвдалішій витвір зодчих. Прошу, - мене майже силоміць відірвали від споглядання цього чуда й повели до карети. Всівшись, я розглядала золоті візерунки на червоній оббивці карети. Перехопила несмішливий погляд Грихтана, зробила незалежно-байдужий вигляд, згадала, що я у шоломі й цього непомітно - розгнівалась. Так Цеса, зберись. Зняла шолома, вперлася поглядом у попутника. В цей час грифони розправили крила та злетіли. Гаразд, із крилатим ящером розберуся потім. Притулилася носом до вікна карети. Внизу пропливали оброблені поля, хатинки, луги з худобою – звичайних сільський пейзаж, але я із більшою зацікавленістю розглядала пляж, майже порожній, де-не-де зграйка дітлахів на золотому піску. В моєму світі, планета із такими пляжами, була б за щільною заставою космічного флоту, і не одного. З моїми статками не потрапити навіть у систему де є така планета, не те що, на сам пляж.
- Зелений архіпелаг - чотирнадцять великих островів, до сотні середніх та маленьких. Це найбільший острів архіпелагу - Лазурний. Архіпелаг тільки останні сто років у складі корони, до того належав Глибинній імперії морських змій, - розповідав Грихтан.
- Невже ви тут воюєте? – мені навірилось, що в такому місці, і раптом війна.
- Остання війна закінчилась сто три роки тому, підписанням угоди «вічної співпраці».
- Велика війна?
- Довга.
Ми мовчали до самої зупинки карети. На вході до палацу нас зустрічала ціла делегація парадно вдягнених людей, хвала глибокому космосу, що не драконів. Тут були: жінки й чоловіки у білому одязі, військові у червоних латах зі плащами такого ж кольору. Я ловила зацікавлені погляди присутніх. На мій подив, майже, всі очі, що витріщалися на мене, були карі, тільки, дуже рідко, серед військових зустрічалися яскраво червоні.
- Розмістити пані у бірюзовій вежі, виконувати всі накази моєї нареченої, - повелів Грихтан просто у натовп. Наречена? Добре, я промовчу, тільки, згоди я ще не давала. Я майже відчула погляди фізично, настільки вони стали прискіпливими.
- Прошу пані, йдіть за мною. Я вас проведу та допоможу влаштуватись, - промовила дівчина у білій накидці.
- Багаж пані? – запитав один із чоловіків до Грихтана.
- Забезпечити всім необхідним, - мила відповідь для мене, і несподівана для інших. Вони перезирнулись, але промовчали.
Я йшла за дівчиною по палацу та роздивлялася, Коридорів не було, окремих кімнат - також. Ми йшли з однієї кімнати в іншу, заходили в одні двері, виходили через інші, у кожній кімнаті три, чотири, а то й більше дверей. Я заплуталася вже у п’ятій кімнаті. Потрібно знайти план палацу та завантажити його у навігатор.
- Як тебе звати? – запитала я, здивований погляд став мені відповіддю, Я що, щось не те спитала? Може у них не прийнято знайомитись? - Я здалеку, дуже здалеку. Там де я проживала, інші звичаї. Так вийшло, що тут я зовсім одна, Мені потрібна приятелька. Не бажаєш стати моєю подругою? – квапливо продовжила. Я вперше у житті так відверто нав’язувалася у подруги, але мені конче потрібен хтось, кому можна задавати питання.
- Пані потрібна компаньйонка? Володар накаже комусь із фрейлін стати вашою компаньйонкою. Я проста служниця, тому не можу нею бути, - відповіла дівчина. Не може, але хоче, вловила я нотки жалю в її словах. Ні, мені ще подруг не назначали, не бути цьому.
- Володар не вирішує з ким мені дружити, - на мене подивились як на хвору. – Якщо не бажаєш бути моєю подругою, так і скажи, - вирішила я взяти її на слабо.
- Мене звати Зоїла, - дівчина зупинилась, і зробила шанобливий поклін.
- Цеса Наін, - відрекомендувалася я. - Скажи, а перетворюватись на драконів тут всі можуть? - запитала я те, що найбільше мене цікавило.
- Драконами можуть ставати тільки нащадки вогняної крові, їх відразу помітно по очам червоного кольору. А нащадки вічної криги, мають голубі очі, і можуть перетворюватись на морських змій, але тільки в воді, - поспішно відповіла Зоїла. – Всі інші не мають здатності перекидатися на когось іншого. Люди мають звичайні карі очі, а такі – ізумрудні, як у пані, немає в нікого. А ким пані може ставати? Я навіть нечула про такі очі, - дівчина замовкла. Приємно бути винятком. Я згадала натовп, що зустрічав нас, та полегшено зітхнула. Не так вже й багато, тих хто може проковтнути тебе, у прямому значенні цього слова. Далі ми йшли мовчки.
Бірюзова вежа відрізняється від інших кімнат, що ми пройшли, лише кольором меблі та градируванням стін. Зайшовши до ванної кімнати я принижено затихла, навіть коли мене майже зварили у гарячій воді я лише сопіла. Розмір, цієї ванної кімнати, перевищував мої самі сміливі мрії про величину, бажаної, окремої кімнати. В гарячій воді я розімліла, лежала й в піввуха слухала безперервне щебетання Зоїли, осмілівши вона говорила без зупинку. Подробиці придворного життя були мені незрозумілі, і поки що нецікаві. Якщо я колись попаду у свій світ, то знайду та вб’ю того хто придумав іонний душ. Позбавити людей гарячої ванни - злочин. Свій світ здався якимсь далеким, і не таким вже й своїм. Я люблю цю ванну, я люблю цей палац, я люблю цей світ.

Те, що запропонували мені вдягти, називати одежею неможна! Декілька кусків, незрозумілої форми тканини, зшитої по незрозумілому принципу не може бути одежею, аж-ніяк. Відсутність застібок, ґудзиків, змійок чи інших пристроїв для хоч якогось з’єднання тканини викликало, м’яко кажучи, побоювання. Зоїла закінчила мене вдягати й дозволила мені подивитись на своє відображення…
- Я в цьому, ніде не піду! – від кожного, навіть незначного руху, складки на м’якій тканині пробігали хвилею, підкреслюючи всі згини та рельєфи мого тіла. Навіть голою, я відчувала себе більш одягненою ніж тепер. Не одяг, а подарункова обгортка.
- Це туніка. Всі панні, з сімей лордів, носять у палаці такі, - Зоїла майже плакала. Напевне, у неї було палке прагнення колись вдягти таку туніку, а я пройшлась своїми піхотними чоботями по завітній мрії.
- Ти бачила мій одяг? Якщо у вас нема щось схожого, я вдягну свій, - бажання вдягати власний комбінезон, після м’якої тканини туніки, не будо, але виходити на люди в цьому, було вище моїх сил.
- Це найдорожча тканина, червоний колір туніки дозволений тільки родині короля, - запричитала дівчина.
- Ти мене не переконаєш.
- Можливо одяг для полювання? – прошепотіла дівчина. – Володар буде невдоволений.
- Неси, - я була згодна на все, - Володар обійдеться.
Поки дівчина бігала за мисливським костюмом, я крутилася перед дзеркалом роблячи різні рухи, відстежуючи реакцію туніки.
Одяг для полювання, виявився, чимсь схожим на костюм для верхової прогулянки: високі чоботи, вузькі штани та довгий, майже до колін, піджак. Зоїла принесла три костюма жовтогарячий, темно синій та темно зелений з срібною вишивкою. Я рішуче вибрала темно зелений, інші навіть не роздивлялася. Швидко перевдягнувшись, я залишилася задоволена своїм виглядом, а основне, мені було в цьому одязі комфортно.
- Пані так личить цей колір. Він так пасує до кольору її очей, - Зоїла торохтіла без зупину.
Ми знову йшли крізь незлічені двері, минаючи кімнату за кімнатою. Ні, план палацу конче необхідний, може у Зоїли запитати де його можна взяти? Нарешті ми потрапили у велику кімнату, заповнену людьми. Чоловіки у камзолах різного кольору із плащами та без них, жінки у різнобарвних туніках. Служниці у білих накидках, метушились у цьому різнобарвному натовпі.. Я відмітила відсутність одягу червоного кольору, лише по центру кімнати на поважній відстані від інших стояв Грихтан, у червоному камзолі та розмовляв із якоюсь жінкою у блакитній туніці. Чим ближче ми підходили до них, тим більше вона мене дратувала. Розмовляючи, вона постійно робила майже непомітні рухи, від чого її туніка постійно перебувала у русі. Хвилі складок, наче блакитний калейдоскоп, змінювали один спокусливий образ на інший, ще більш спокусливіший, створюючи суцільний танок зваблення. Добре, що я відмовилась одягати туніку, щоб досягти такої майстерності потрібні роки тренування та купа наставників. Нізащо не повірю, що той танок випадковість чи природна грація. Пропонувати мені вдягти, без підготовки, такий одяг, міг тільки ворог чи чоловік. На все життя можна прославитись незграбою, чи чого гірше, вульгарною дівкою.
- Хто це розмовляє зі Грихтаном? - від мого голосу Зоїла мало не підскочила.
- Селена, вона посол Глибинної імперії, - прошепотіла дівчина.
- Маю честь вітати та представити двору мою наречену, принцесу невідомого королівства, доньку металевої змії. Принцеса Наін. Пророцтво здійснюється, - голос Грихтана прокотився залом зупиняючи розмови, шелестіння одягу, напевно, присутні навіть дихати перестали.
- Володар, напевно, має вагомі підстави, вважати цю, - Селена підкреслено зробила паузу. – леді, тією про котру говориться у пророцтві, - промовила вона далі. Все, дівко, ти попала. Та пауза зробила тебе, а за одно, і всю твою імперію, моїм особистим ворогом. Ти навіть каспів, відсунула на другий план.
- Грихтан, я не давала згоди, - лагідно промовила я. А йому личать почервонілі щоки, вони так пасують до його очей. – Але я й не відмовила, - зверхня усмішка Селени зів’яла, гримаса злості перекосила її лице. Дівчинко, а слідкувати за фізіономією тебе не вчили? Весь час витратили на туніку? Я навіть заміж вийду за нього, щоб тільки побачити твою кислу пику. Неодмінно треба ознайомитись із тим пророцтвом, щось там не все так просто. Селена мовчки розвернулася, і швидко попрямувала до групи людей одягнених у блакитний одяг. Неввічливий і зовсім недипломатичний вчинок, здається, моя поява кардинально зламала чиїсь плани. Цеса, пора будувати власні плани та брати події під контроль. Найперше…
- Володарю, а традиції Лонграда не передбачають запросити гостя до столу, - запитала я, усміхаючись як наймиліше.
- В традиціях Лонграда, влаштовувати пишний банкет на честь гостя. Ми чекали тільки твоєї появи, принцесо, - лорд спробував відтворити мою усмішку.
- Я прошу Володаря, дозволити Зоїлі бути моєю компаньйонкою та супроводжувати мене на банкеті, - Грихтан розгублено обвів поглядом залу відшукуючи загадкову Зоїлу. Зупинив погляд на служниці, що принишкла позаду мене, дівчина мало не зомліла.
- Як побажає моя принцеса, - він загадково подивився на мене. - Надаю цій дівчині звання, фрейліни принцеси, з правом носити зелені барви, - здається Володар не зрозумів нащо це мені, але я, пам’ятаючи туніку, не мала бажання осоромитись за столом, проявивши незнання місцевих звичаїв та правил. Мені конче потрібний хтось, хто відповість на елементарні питання та надасть пораду. Тому я мовчки проковтнула «моя», а цей дракон не такий простий, як мені здалося спочатку.
- Дякую панні, я буду вірно вам служити, можете розраховувати на моє життя, - очі Зоїли світилися таким щастям, що мені зробилось аж незручно. Здається в мене дійсно з’явилася вірна подруга. В усякому випадку до тих пір, поки хтось інший не запропонує їй щось більше, ніж місце за святковим столом.
Ми знову йшли через нескінченні двері. Я ловила на собі зацікавлені погляди придворних та стражів, прислуга поглядами поїдала Зоїлу, дівчина гордо йшла за мною насолоджуючись миттю свого тріумфу. Тільки Грихтан, здається, нічого не помічав навколо, зосередившись на своїх думках. А даремно, ніколи полководець не досягне успіху, якщо не буде цікавитись, що думають про нього підлеглі.

Я не знаю, що мене чекає в майбутньому. Я навіть не могла уявити, що мене чекає в банкетній залі. Маю велику надію, що доля, котра витратила стільки зусиль, щоб я опинилася тут, і зараз, не викине жарт, і не отруїть мене місцевою їжею, на святковому банкеті в мою ж честь. З усім іншим: і з драконами, і з зміями, і з пророцтвом, і з дипломатом «глибинної імперії» разом із усією її імперією - я розберуся. І цю вашу туніку - я одягну. Я - прим-сержант четвертої роти, першого батальйону планетарної піхоти Цеса Наін в цьому переконана. Я люблю цей світ, це мій світ, я потрапила додому.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 08-03-2015

Читабельно...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 08-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1565380096436 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …