Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43899
Рецензій: 85513

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (13)

© Юрій Кирик, 07-03-2015
***
Луку Різуна ніхто не викрадав, й уже тим паче, ні в кого й гадки не було зазіхати на його життя. У третьому відділі психіатричної лікарні він знайшов добру скритку й заодно відпочинок від свого дуже вже активного життя у Фонді.  Відпочивав від свого п'єдесталу, від життя напоказ, не в силі більше репрезентувати свою пусту екзистенцію, яку востаннє підтримував, як визнав згодом у щирій розмові зі Спихальським уже залишками сил. Тут усе було йому до снаги: й довгий коридор із розстеленою смугастою доріжкою, де хворі проводили свій променад й навіть заґратовані вікна, крізь які проникаюче світло кидало видовжені тіні на долівку, що виникало враження, ніби коридор – суцільна клітка. Це те, що було йому потрібне, адже з клітки його нікому так просто не дістати...

Врешті тут йому вільно дихалось, На нього не дивились з підозрою, не вишукували компру.  Тут, кожен зайнятий тим, чим насправді й має бути зайнята людина – самим – собою. Та й товариство тут, не те, що у Фонді - справді вишукане, а не грає роль галицької еліти, якою насправді ніколи не було. Для нього надзвичайно цікаве: ось Ван Кліберн іще раз, приглянувшись  термометрові в зажурі хапається за голову, й починає розгойдуватись з боку убік.

- Ван,  ти, що, займаєшся йогою, чіпляється до нього якийсь худенький й німравий чоловічок.

- Йди геть пуцьвіркуватий вилупку! Горе у мене!

- Що ж це за горе у тебе таке, пане Кліберн? – запитує той цілком спокійно, й гадки, не маючи ображатись.

- Температура!

-  Висока?! - співчутливо допитується той.

- Тридцять шість і шість.

- Й у мене стільки ж. Чого ж переживаєш?  Усе нормально, - заспокоює хворий поплескуючи його по плечу.

- Що в цьому нормального вилупку?! Що у мане, у самого Ван Кліберна, така ж температура, як й у такого пуцьвірка як ти? В усіх усе однакове! Комуну тут запровадили!

З певністю лише Лука дослухається до їхніх діалогів. Забавляють його. Навіть занотовує дещо у свій записник. Останні ж хворі обходять їх стороною, кожен занурений у своє. Вони не гострять вуха. Це їх не стосується. Ото й є справжня свобода - подумки захоплюється Різун. Почувається тут туристом якоїсь іншої, незнаної цивілізації, де все навпаки: те, що осудне в його світі, тут сприймається як норма і навпаки, що вважалося б нормою там, тут обов'язково б осудили. Свого часу він уже відсиджувався тут. Давно, у молодості, – рятуючись від армії й, забезпечуючи собі достославну статтю "7-Б".

Дивний чоловічок із покуйовдженим волоссям і напруженим виразом на обличчі підійшов до Луки й сторожко протягнув руку. Опісля рука впевненіше лягла на його плече й на обличчі враз розпружнились зморшки:

- Не б'є! Тут  мало не від усіх б'є струмом, бо люті усі й скажені, а лють виробляє струм. Ти – добрий, до тебе можна доторкнутись, від тебе не струмить...

Раптом ґвалт зчинився біля туалету – когось звітам намагались витурити. Паскудна, брудна лайка лилась на адресу старшого пана з гарно підстриженою "професорською" борідкою з абсолютно незворушним, інтелігентним обличчям. Його тут так й величали - "професор". Луці теж кортить із кимсь завести розмову, відчути себе членом  цього на диво симпатичного соціуму. Із цього, щоправда, може нічого й не вийти, його проігнорують, або попросту не почують, бо більшість присутніх глибоко зосереджені на вирішенні своїх власних проблем, жваво дискутують із своїми невидимими опонентами, чи ходять у глибокій задумі, а ще під впливом транквілізаторів чи барбітуратів їм важко спромогтись на бодай трохи усвідомлену балачку.

- Вибачте, що втручаюсь, пане професоре, - врешті звернувся до вигнанця з туалету. Унітаз навів вас на роздуми про проблеми буття, що так уперто не хотіли з ним розставатись?

"Професор" повільно виходить із глибокої задуми:

- Вам цього не зрозуміти, юначе, - мовить спокійним, поблажливим, із нотками зверхності тоном, - але це єдине місце, де можна забутись, зосередитись, відчути одне з найбільших людських блаженств. Так говорив великий Павлов. Ви часами не знаєте, хто сконструював унітаз?

- ...

- Так і є.  Невдячні нащадки не пам'ятають навіть імен своїх великих благодійників, тих, хто в особливий спосіб прислужився людству. Геніальна, скажу я вам, була людина. Справжній естет. Сторожко оглядаючись прочинив двері туалету, - погляньте, яка краса! Яка витонченість ліній, досконалість форм, благородний колір слонової кістки. У нього свій голос, що чимось нагадує, то дзюркіт потоку, то рев водоспаду...

- Так чого доброго, "Професоре" ви перекваліфікуєтесь у поета й присвятите унітазу вірша, а то й оду,  а наш Ван Кліберн відтворить ці прекрасні звуки у музиці... Левко, як не силкувався, все ж посмішка виперла з його збиточної бузяки.

- Ваші смішки від невміння мислити, мій юний друже. Здається, унітаз дрібниця, гвинтик у нашому побуті. А уявіть собі на хвилину, що усі унітази нараз вийшли з ладу... Та це ж буде паніка й трагедія, якій не дорівняє жоден землетрус чи цунамі. Виверження Везувію, в порівнянні з цим - дрібна катастрофа місцевого значення. Зупинилося б геть усе: зупинилися б підприємства, учбові заклади, усі інституції, можливо, й життя...

- Ви, пане "Професоре", підкинули мені добру думку – написати науковий трактат на тему: " роль унітазу в розвитку людства". Чого доброго, можна й працю захистити, от тільки з яким ухилом? - Тепер Лука уже зберіг серйозний вигляд обличчя.

- Та, із яким хочете, - з радістю на обличчі підхопив "Професор", - хіба не правомірно буде визнати, революціонізуючу ролю унітазу у розвитку людства? Його великий об'єднавчий фактор – об'єднує багатих і бідних, розумних і дурнів, злодіїв і суддів.  Усі рівні перед його, так би мовити, обличчям...

- Гадаю, це б краще було сприйнято у якійсь країні соціалістичного табору... Бачу навіть велитенське гасло: "Тільки при соціалізмі усі мають змогу користуватись однаковими, типовими унітазами!" А може, - Луку уже понесло, - час уже й подумати про спорудження величавого монументу його величності – унітазу?

Пафос Різуна, "Професору" не сподобався, й він скрушно похитав головою:

- Дуже прикро, юначе, але нічого ви так і не зрозуміли. За час свого існування людство залишило по собі чимало пам'ятників, - від скіфських золотих прикрас та єгипетських пірамід до Олександрійського стовпа. Унітаз сам по собі уже й є пам'ятником, - символічним пам'ятником нашої епохи.

Чемний уклін голови й "Професор" поманджав коридором, додумувати якусь наступну ідею чи проект. Різун був у захваті – тільки-но проведена розмова найкраща пародія на те, чим вони з такою серйозністю займаються у Фонді, творячи свої безконечні проекти "християнського подружжя", чи "фонду Климентія – папи", який би мав об'єднати усіх християн! Хоча за усіх ніхто й ніколи по-справжньому не думав. Галичину з часу отримання Незалежності звабила стара ідея, яку сформував ще у XVIII столітті німецький поет і філософ Йоган Готфрід Гердер - ідея належності. Він вірив, що достоту так, як люди мають потребу їсти і пити, мати безпеку і свободу руху, вони також потребують належаті до якоїсь групи. Якщо їх цього позбавлено, вони почуваються самотніми, приниженими, нещасними. Бути людиною, за Гердером означає здатність людини, почуватися в якомусь певному місці, як удома. Для його співробітників ілюзією такого дому, став - Фонд. Тут панував їх власний Volksgeist - народно-національний, а у їхньому випадку ще й присмачений клерикалізмом душок. Це сукупність звичок, манер, спосіб почування й поведінки, цінованих тільки за те, що вони “свої”. Усе культурне життя витворяється з особливого потоку традиції, джерелом якого є той досвід, що його поділяють лише члени цієї групи. Але чим власне є цей їхній фольксгаіст? Якщо вдуматись, їх останній проект нічим особливо від кульпарківського не відрізняється. Узяти б нашого "Професора", одягти, надати йому трохи лоску й маємо поважного генератора ідей. Адже він здатен обґрунтувати будь-яку ідею. Для Анети він був би знахідкою. От лишень чи залишиться на своєму місці сама Анета? Зараз мав час, аби проаналізувати, як сталося так, що дійшли вони до такого життя, що нині, аби їм бодай нормально співіснувати, обов'язково здався б психолог, а почувались же вони колись спільнотою, однією командою. У свій бік кожен почав тягти коли виграли той колосальний гранд й розпочали велику будову. А, можливо, й ще раніше, коли створили структуру й почали ходити у Фонд, як на роботу. Так, саме тоді й почав діяти "закон Паркенсона": що кожна неприбуткова організація, обрісши структурою, починає працювати сама на себе. На перше місце стає виживання структури, її щораз, то краще забезпечення. Престиж Фонду уже вимірявся, не благодійними акціями, а найвитворнішим у Львові туалетом. Їхній шеф - Остап Мартинишин, ані на хвилину не відходив від сантехніків, укладачів плитки, що творили цей без перебільшення витвір ужиткового мистецтва. Й ще довго, під будь – яким претекстом вони посилали кожну людину, що завітала у Фонд у туалет... Чи, то "на гальоп" варили каву й пропонували відвідувачу помити руки, чи вигадували якусь іншу причину, аби лишень заманити відвідувача у свою "святиню". Із завмиранням серця слідкували, як довго він там затримається, чи встигне усе оглянути й належним чином оцінити: не лише вишуканий інтер'єр, підбір кольорів плитки, масивні мосяжні крани з хитрою автоматикою, а іще чи матиме час розглянути набори щіток й щіточок найрізноманітнішого призначення, так само асортимент пахучих мил, у тому числі й рідких, найвищу якість туалетного паперу й рушників. Після кожного відвідувача туалет – храм ретельно перевірявся: чи був відвідувач достатньо акуратний, чи, де дай боже не "накапав", чи не обірвав криво папір, не залишив слідів на підлозі...

Лука гірко посміхнувся: вони цілком серйозно тестували людей своїм туалетом. До такого й тутешній "професор" не додумався б. Перефразували відому фразу й у їхніх вустах вона звучала: "офіс починається з туалету".

Таким був початок. Отримавши перший імпульс, кожен почав сходити з розуму індивідуально, по-своєму. Анета облаштувала у одній, щоправда, великій, але наразі єдиній кімнаті офісу – капличку. Його підрядили, творити комп'ютерну мережу й варта було комусь перетиснути дріт, (а при стовпотворінні, що було в офісі - це не дивина), й переставали працювати усі комп'ютери, таким чином він був прив'язаний до б'юра бо слугував у таких випадках "наглою поміччю". Словом, вони залишивши свої основні заняття дивним чином, зуміли заповнити свій робочий час, який до того ж мав невизначену тривалість, що було постійним тестом на "відданість Фонду".

Але усе це були лише симптоми хвороби. Опісля Мартинишин висунув тезу про самодостатність кожної дільниці, це означало, кожен мусить заробити якнайбільше грошей, як собі на платню, так й для Фонду. Спочатку свої доходи (бо які неприбуткова організація може мати доходи?!) укривали від усіх контролюючих органів, а опісля й один від одного, бо кожен гомосовєтікус не був би ним, коли б не примудрився приховати щось особисто для себе. Далі - більше почали вести свої підпільні бізнеси. Не намагався вловити хто з ким. Але справи велись масні, судячи, що часами на рахунок Фонду поступали суми з шістьма нулями... Як переконався Лука, його колеги прогресували такими темпами, що бізнес їх став кримінальним, що аби укрити його нічого не важило й чуже життя.

***

Луку Різуна Спихальський розшукав дуже швидко. На правах колеги, не оминув заглянути в помешкання Різуна. Переглядаючи разом з рідними його документи, які до нього уже капітально  перерили слідчі, звернув увагу на статтю Б-7 у його військовому квитку. Відразу запідозрив, що в свій час поважний науковець косив від армії з допомогою психіатричної лікарні, отже там з певністю мав добрі зв'язки. Не помилився. Хитрий Лука укрився на Кульпаркові, у місці, де б його й не подумав ніхто шукати.

Лука Різун був спочатку наляканий, опісля здивований, а згодом й зворушений візитом Спихальського, особливо, коли зрозумів, що у Міська й гадки немає виявляти товариству, чи тим більше міліції місце його сховку. Щира розмова поточилась лише коли той втретє пообіцяв, а іще й поклявся, що при жодних обставинах  про нього й пари з вуст не пустить.
Колезі, який в короткий час став Луці найближчим товаришем, бо по-перше - щиро вболівав за його долю, й таки зумів розшукати його, міг довіритись. До того ж, Місько був новим чоловіком у Фонді, й усій їхній кухні орієнтувався набагато менше самого Луки. Щиро розпитував Різуна, що у тім Фонді насправді відбувається? То ж добродушного чолов'ягу, який давно прагнув перед кимсь виговоритись врешті таки прорвало, й Спихальський з найбільшою увагою вислухав  запальний монолог Луки Різуна...

- Звісно,  я  багато чого знав, про ще більше здогадувався, але коли вже дійшло до вбивства, - вирішив відступитися. На своє нещастя, того фатального вечора у Фонд приїхав пізніше - мав терміново відіслати Інтернетом листи, й мало не зіткнувся з  Анетою, яка квапливо покидала подвір'я, прямуючи до авто. Що робила там у тій порі? Та по-справжньому насторожила мене волога підлога у б'юрі, - власне вимита стежина від вхідних дверей, аж до тих, що вели на будову. В того виглядало, що пані Чипельська мало не посеред ночі проводила вологе прибирання... Цікавість розібрала мене. Зняв ключа зі стенду й піднявся аж ген, на гору, до недобудованого даху. Це не будівельники, це я першим побачив труп Мадилюса й багато, про що здогадався... Та що мав робити? Мої колеги були впливовими людьми. Я від них повністю залежав. Розповісти про бачене? Виступити у ролі свідка? Певно комусь би зашкодив, хоча б Анеті. Такого і в гадці не мав.

Там, у Фонді, наше шановне панство нехай грає у свою гру, - врешті прийняв остаточне рішення.  Нехай розкривають козирі й витягають карти з рукава – я до того непричетний! Ніколи не був причетний! Чому маю бути втягненим у чиюсь гру? Краще уже мати славу божевільного, аніж бути учасником тієї трагедії, чи фарсу, чи чого там іще... Тут в стінах Кульпаркова почував себе вільним й недосяжним тому зловорожому світові.

Далі буде.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олеся Сімон, 10-03-2015

Ода унітазу та ідея належності

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 10-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 08-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 08-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-03-2015

Лик подвійного Януса вражає

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 08-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4372820854187 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …