Пилипу Назаровичу було за п’ятдесят і стільки його пам’ятають односельці, він ні в що не вірив. Такі бувають люди: ти йому хоть очі заплюй, а він каже дощ іде. А на селі, звісно, де б дядьки не зібралися; чи на сінокосі, чи на весіллі розмова завжди точилася або навколо жінок, або політики, або випивки; але на сьогодні, вона, бісова політика, в чоловічих байках, відтіснила навіть жіночу тему на другу позицію, затьмаривши собою і хмільний розгардіяш - це реалії сьогодення.
Було Гнат Данилович хвалиться: «Я, за вечір, по молодості, випивав літруху і ні в одному оці, ще й до доярок на ферму бігав». Пилип Назарович і бровою не повівши відразу каже: «Брехня, людина стільки випити не може, бо коли буде більше трьох промілей алкоголю в крові, то помре від отруєння». «От знавець, туди твою та відтіля» - Гнат Данилович аж зеленів од злості. «Та побий мене Бог, як брешу» - а йому все одно – брехня. Не вірив він і про всілякі пригоди з шоферами. Якось бувший колгоспний механік Онисько похвастав, що його «Жигулі» на кожні сто кілометрів заощаджують один літр бензину, дядьки так відразу і вуха відтопирили, в умі стали рахувати вигоду. Пилип Назарович і тут встромив свої п’ять, щоб було десять – питає: «А стільки ж він у вас бере всього бензину на сто кілометрів пробігу?» Онисько знервовано сплюнув, але відповів твердо: «Сім літрів». «Брехня!» - сказав не моргнувши й оком Пилип Назарович, - «В «копійки» паспортна норма становить сім цілих і вісім десятих літра, і це лише на новеньку машину, а в тебе драндулет ще 75 року випуску, та він в тебе той бензин хлище, як німий горілку». Онисько, з пересердя, так садонув себе в груди кулаком, що аж борщем відригнулося. «Та не зійти мені з цього місця» - аж давився слиною він. «Брехня!» - стояв на своєму Пилип Назарович. «То хай мені язик відсохне, як брешу» - Онисько був уже сам не свій. «Брехня!» - зневіро стояв на своєму сільський «Хома». «Ну, якщо вже я брешу про бензин, то спитай он у хлопців якого я чабака в ту неділю витяг з Водяного: во!» - показує в пів руки, – «на три кілограма, не менше». І що ви думаєте Пилип Назарович сказав: «Брехня! таких чабаків не буває». Онисько ледь не збожеволів од злості. «Ну скажіть же ви йому, оцьому «Хомі Невіруючому» хоть що не будь» - вмолився він до дядьків за допомогою. «Старий Карпо, коли сачка підводив, ледь сам не втопився» - всі знали Карпа – сільського п’яничку, та Онисько лише махнув рукою.
А про вибори вже годі й казати, тут Пилипу Назаровичу хоть кілок на голові теши: «Вибори – то фікція, сядуть на своїй «таємній вечері», намалюють кого скажуть зверху, хоть на тому кандидату і клейма ніде ставить, а ваші голоси пустять по вітру» - так і каже: «Брехун на брехунцеві і брехуном поганяє».
«От вам і будуй з такими людьми демократію» - вже встрявав у полеміку завжди розсудливий Грицак – бригадир будівельної бригади, що зараз, вся гамузом, була на заслуженому відпочинку.
Дядькам так надокучила оця зневіра Пилипа Назаровича до всього навіть очевидного, що Гнат Данилович, будучи під мухою, поклявся Господом Богом, що завтра скаже таке, тому «Хомі Невіруючому», що він повірить сказаному. Дядьки лише всміхалися на його хмільну браваду. Хе-хе. Ще на всій нашій Веселій Іванівці не народилася ні одна людина, котрій би повірив у сказане Пилип Назарович, бубніли вони.
«Та не зійти мені з цього місця, як він не повірить» - вже попала шлея під хвіст Гнату Даниловичу. «А що ж ти йому таке скажеш?» - цікавість взяла верх над розумом у Гришуні Моцного – у парубоцтві сільського гармоніста. «А то вже моя справа. Літруху ставите?» - звернувся до дядьків Гнат Данилович.
«Літруху горілки і велику пляшку «Арсеналу» - зайоршимо, тим і справимо перемогу над невіруючим. Ну, як, по рукам?». У дядьків загорілися очі від однієї думки про випивку. «А якщо в суперечці твоя візьме, на кого впадуть витрати?» - шукав каверзи Онисько. «То гуртом скинетеся по «Богдану» - все одно разом гуляти будемо».
Дядьки вдарилися об заклад.
Сьогодні, на посиденьки біля сільського генделика, дядьки почали сходитися лиш сонце сховалося за верхівками дерев. Онисько, під впливом думки про можливе чудесне перетворення невіруючого Пилипа Назаровича у віруючого, а також від невідворотного щастя випити на дурняк по такому випадку, став, як золотушний, чухатися. Спершу в нього засвербіли долоні, потім перенісся, а вже потім, йому здалося, що він всівся на мурашник. Уже всі були в зборі, а Пилипа Назаровича все ще не було.
- Шкіру спалиш, - хіхікнув Грицак, - дивлячись на Ониська.
Гнат Данилович на сходку прийшов тверезий, всі чекали що він ось-ось дасть задній хід, але той тримався, як партизан. Дядьки палили і мовчали в очікуванні на чудо.
Коли Пилип Назарович нарешті підійшов, всі полегшено зітхнули, затоптали в землю недопалки і притихли, лише докучливі комарі, що з’явилися на сумерки, дзижчали порушуючи напружену тишу.
- Привіт конокрадам! – так він завжди жартома вітався.
- І вам не кашляти, - зухвало, за всіх, відповів Онисько.
Пилип Назарович ніби щось відчувши, став брати бика за роги: - Ну, конокради, може зайоршимо?
- Не гони коней, - зауважив Гнат Данилович.
Дядькам уривався терпець і вони вже були готові забалакати випивку політикою, хтось навіть заїкнувся про європейські цінності, в цю мить Гната Даниловича ніби прорвало: - Що вам та політика довбана! А ви чули, що Ганна, буфетниця наша, завагітніла від святого духу? Всі, в одну мить, ніби вдавилися варениками, сиділи повитріщавши очі поглядаючи осоловіло один на одного, ніхто не чекав такого повороту справи, удар був нанесений явно нижче пояса.
Всі знали, що Пилип Назарович був небайдужий до Ганни і таємно від дружини, слабосилої хворобливої тітки Поліни, ходив у гості, так би мовити на вечорниці, до гарненької, вертлявої, при жіночих тілесах, сорокап’ятирічної молодиці, чоловік якої десь згинув на заробітках у Західному Сибіру. Своїх дітей ні в Пилипа Назаровича з Поліною, а ні в Ганни не було, а тому така звістка, чи зла качка, всіх приголомшила. Це лише Пилип Назарович думав, що люди нічого не знають, та й кому яка справа хто до кого в гості вечорами ходить – не молодняк же зелений. То сама Ганна, будучи під чародійним впливом потаємних вечорниць, розтеревенила на всю Веселу Іванівку, що Пилип Назарович обіцяв кинути Поліну і одружитися на ній, якщо вона завагітніє.
- Брехня, - викрикнув Онисько, - такого не буває, Ганна вже стара на такі справи. Дядьки повеселішали. Почуте, Пилипу Назаровичу, враз міняло сенс всього життя, він відчув як тепло надії заповнює йому душу, тіло стало наливатися вірою в звичайнісіньке людське щастя, саме те щастя, що робить чоловіка батьком. Він сидів мовчки, похнюпивши голову.
Всі чекали на скору випивку.
- А що, - нарешті порушив мовчанку Пилип Назарович, - це може бути.
Гнат Данилович весь цей час йорзав сідницею на лавці ніби сидів на гарячому вугіллі вмить скочив, як обпечений і став танцювати гопака, здійнявши куряву.
- Тю, дурнуватий, чи що? – навіть не знітившись, спокійнісінько мовив Пилип Назарович. – Святе Писання читати потрібно, а не плітки розпускати.
Гнату Даниловичу вже було не до Святого Писання, він радів своєму виграшу.
