- Намалюй коня, - прохала сестра.
- Гаразд, - відповіла я, рівняючи долонею золотавий пісок.
Сестра простягнула вербового прутика, зачаровано слідкуючи за моїми руками, що викреслювали плавні лінії на землі.
- Де ти навчилася так малювати? - спитала вона.
- Не знаю. Мабуть, завжди вміла, і з кожним роком все краще.
- А що, таке може бути? От я скільки не намагаюся, не можу намалювати коня.
- А ти не журись. Просто малюй. Коли-небудь твої руки зрозуміють, що тобі від них потрібно.
- Зроби гриву густішою - нехай вона розвіюється на повітрі.
Я підправила гриву і вона заструменіла хвилястою піною, виблискуючи у сонячних променях.
- Це - білий скакун з золотою гривою та копитами. Його ім'я - Грім.
- Чому Грім? - спитала я.
- Тому що його підкови висікають іскри на бігу, а збруя дзвенить, немов тисяча блискавок.
- А блискавки що, дзвенять?
- Так, дзвенять. Ти цього не знала?
- Ні. Я вважала, що вони світяться. Куди скаче Грім?
- Звідки я знаю? Він - вільний кінь.
- А я гадала, що ти знаєш про нього все.
- Я ще не познайомилася з ним як слід. Можливо, завтра я і буду знати про нього все.
- А може, завтра це буде вже інший кінь?
- Може...
