Ти – нікчема.
Тобі трохи за тридцять, і на твоєму балансі кілька перемог, хоча, може, і кілька поразок – залежно, як подивитись.
Ти виходиш із дому і не знаєш куди тобі податися. На тобі, як завжди сірий светр і чорні джинси. Ти непомітно вливаєшся у натовп, і усі думають, що ти такий як усі. Та лише ти знаєш зерно правди - ти геть інший.
Насправді, ти звичайнісінький невдаха. І нема чого тут довго розводити теревені. Тобі навіть покінчити життя самогубством не вдалося. Ти вискочив з 7-го поверху (найвищий, на який ти спромігся – бо страшно), переламав половину свого кістяка, і вижив. Тебе в лікарні так і прозвали «безуспішний самогубець».
Хоча насправді – це добре, що ти вижив. Вмирати ти не хотів. Ніхто не хоче. Навіть самогубці. Вони просто не знають про те, що не хочуть вмирати. Їх паморочить відчай. Тебе теж паморочив відчай, він штовхнув тебе на стрибок. Але облиш це, то була лише миттєва слабкість.
Куди іти? Ти обираєш навмання маршрутку, виходиш на першій ліпшій зупинці і шукаєш… Довго шукаєш і не можеш найти. Нарешті твій погляд хапається за потрібну вивіску «Генделик».
Ти заходиш і замовляєш випивку, вивчаєш очима місцеву атмосферу. Нічого особливого. Такому закладові пасувала б назва «Бар-гадюка». Сюди заходять хіба що чорнороби, або як ти кажеш «чорні раби», аби повитрясати тут мізер своєї заплати.
Взагалі то тобі тут не місце. Ти – пазил, не з цієї картини. У тебе високомірна освіта, та й в кар’єрі ти далеко скочив, у тебе дорогі черевики і відомого бренду парфуми. Але ти не йдеш, навіть не думаєш іти, зараз тобі байдуже де проводити час, аби лиш не дома і була випивка.
Ти гукаєш бармена, сорокарічну жіночку – блондинку, з відрослим на півпальця корінням. Жестом руки показуєш – повтори.
І ось у тебе під носом друга чарка. І ти дивуєшся: як же так, що ти так пристрастився до алкоголю. Пригадуєш, як колись у школі, з наївністю піонера-патріота, писав твір: «Я за тверезе життя». І його навіть визнали кращим у районі, а тобі виписали грамоту.
А тепер… А тепер алкоголь допомагає тобі тверезо думати. Інколи, ти не можеш розібратися в собі, і твої думки розлазяться, як фабричні вареники, якщо їх задовго варити. А з алкоголем ти починаєш ясно мислити.
Ти попробував алкоголь рано, дуже рано, надто рано. Ще до свого народження.
А діло було так. Твоя мати не підозрювала, що вагітна аж доти, доки ти не виріс гарбузиком на її досі плоскому череві. Але вона подумала, що то у неї здувся живіт через заморські продукти, які вона час від часу їла. «У вас з шлунком все добре, ви - вагітні» - повторював доктор ту саму фразу над мамою, яка від шоку була напівпритомною. І вона пішла, ні не пішла, а побігла робити аборт. Але тут підніжка – аборт на 5 місяці робити заборонено. У той день мама напилася, напився і ти. Потім мама довго блювала від отруєння спиртним і від токсикозу, який несподівано з’явився.
Їй довелось тебе народити. А далі твоя дорога мала простелитися скатертиною до дитячого будинку. Але мама боялась осуду, вона була надто слабкодуха, аби зважитись на такий крок. Вона забрала тебе додому і почала про людське око грати роль моєї матері.
Після другої випити тої душа просить третю. І бальзаківська блондинка наливає добавки. Щось каже. А ти не чуєш, а бачиш лише її огидні золоті зуби.
Ти ненавидиш золоті зуби. Твоя мама носила такі. Фу, від вигляду цих золотих зубів, потягнувся за цигаркою. Чорною, ароматною, дорогою. А що? Зарплата у мене гарна, жінкою-дітьми не обзавівся, можна себе балувати.
І все ж які ці золоті зуби противні. Особливо на жінках. Вони одразу видають у них представниць радянської епохи. У той день Ганьби, коли ти поцупив булочку, бо хотів їсти, шкільні поварихи кричала на тебе, бризкали слиною, і трусили над твої обличчям золотими зубами. А потім твоє життя потекло у іншому руслі. Твої однокласники відцурались тебе так, як Юда відцурався Ісуса. Вони зненавиділи тебе за те, що ти злодій, за те, що ти тихенький, а отже слабкий, а отже не можеш дати відсіч і з тебе можна досхочу знущатися. Хлопці били тебе, дівки насміхалися. Ось так ти ріс.
Дивно, як ти взагалі не покінчив життя у підлітковому віці. Мабуть, ти теж боявся осуду (хоча і посмертного), ця риса передалася тобі від матері. Думка про суїцид з’явилась згодом, коли збагнув, що нічого з собою не можеш вдіяти. Твоя пам'ять з насолодою ката мучить тебе. Час від часу вона проноситься перед твоїми очима чорною кішкою, яка розриває своїми пазурями твоє єство, твою свідомість, твою душу. Для тебе краще нічого не згадувати. Жити так, наче у тебе амнезія і ти пам’ятаєш лише сьогоднішній день. Але так не виходило, підступні спогади все рівно ловили тебе. І тоді ти плакав і лютував, кричав, ненавидів, жалів себе, впадав у істерику.
Цікаво, якби на роботі дізналися, що у тебе буває таке. Що б сказали колеги, як би витягнулось від здивування обличчя шефа. На фірмі ти на хорошому рахунку, тебе цінують, поважають, мають за спокійного врівноваженого чоловіка.
Ти замовляєш випивку. Ще і ще. Так що блондинка уже зиркає на тебе з осудом. Але тобі той її погляд десь глибоко в сраці.
Твоя мати ніколи не любила тебе. Хоча чого ти такий категоричний? Інколи вона бувала лагідною, коли ходили в гості, чи виходили гуляти. Дома зазвичай вона була фурією. Часто кричала ти – незроблений вчасно аборт. Кричала це з паленок, так, що ти навіть довгий час думав, що тебе звати аборт.
Тьотка говорила по телефону і чомусь шкірилась. Її жовті золоті зуби стирчали на зовні. Наче навмисно, аби подратувати тебе.
Ти озираєшся через плече, задоволений, що нікого нема. Чекаєш доки вона закінчить балачку, а тоді хапаєш її за горло. Від несподіванки, болю, та браку кисню її обличчя набуває особливого відтінку. Це віднінок смерті - ти знає. Ти знаєш, які відтінки у смерті, бо вже давно її малюєш.
Жінка перестала смикатись швидко. Аж надто, так що образливо, що все так скоро закінчилось. Ти протираєш стакани. Далі викурюєш переможно цигарку. І йдеш, ситий та задоволений. Сьогодні твоя біль полікована.
