Вона втікала від нього завжди. Скільки себе пам’ятала Сашко її наздоганяв. Ловив, тягнув за косички, боляче штовхав і переможно стояв з гордо піднесеною головою, коли вона плакала. Потім, звісно, його перемога ставала поразкою. Мамина рука боляче повертала переможця на грішну землю. Тоді Іринка і Сашко сиділи в різних кімнатах і лише голоси їхні зливалися в унісон від болю та образи. Але щойно плач припинявся, діти сходилися докупи, як знову Сашкова рука тягнулася до довгих косичок кузини. І все починалося спочатку. Тому так боялася Іринка того дня, коли бабуся радісно оголошувала, що в гості їде з Волині наймолодша її донька Віра з синами. Ні, вона дуже любила і тету Віру, і дядька Валентина, і старшого братика Сергійка. А Сашка. Вона його боялася. Боялася його цупких рученят, з яких не могла ніяк врятуватися і в яких після кожного двобою залишалися пасма її волоссячка.
І того дня все було, як завжди. Гості переступили поріг. Довго віталися, цілувалися, викладали дарунки. Волиняни завжди привозили з собою чимало продуктів. Смачне запечене у печі м’ясо, ковбаси, дивовижну наливку, в якій, як хвалилися, були всі ягоди від першої і до останньої, які родяться на їхній землі, пресмачні тістечка. Ту наливку, від якої у всіх аж очі блищали по-особливому і яку не могли вже ніяк нахвалити, Іринка одного разу попробувала навіть. Ні, їй не дали того трунку. Вона сама встромила пальчик у мамину чарку. І яке ж було її розчарування, коли наливка виявилася пекучою, гіркою і цілком несмачною. Зате дуже смачними були квашені огірочки. Маленькі, тверді, як льодяники, вони пахли літом, полем, сонцем і невідомими травами. Ті огірочки любили усі. Бабуся накрила стіл. Парував борщ, сонце плавало у великих тарілках разом з вушками, а ті наче перегукувалися з пухкими варениками…Все було , як завжди.
Дорослі не могли нарозмовлятися, а діти побігли в дитячу. І знову зблиснули очі Сашка, Сергійко, старшенький, не встиг його втримати, як той вже цупко затиснув у кулачку Іринчині коси. Груди його випнулися, оченята переможно заблищали. Він очікував дзвінкого лементу, плачу…
Та диво. Іринка не плакала. Таке було вперше. Очі хлопчика стали такими круглими, ну, майже як вушка з грибами, що плавали у борщі. Сашко від здивування випустив коси дівчинки з рук. У кулачку – цілий жмут русявого шовкового волосся. Прибігли дорослі. Вже хотіли втрутитися і рука матері Сашка звично потягнулася до нього. Та так і повисла в повітрі.. Дівчинка подивилася трішки з жалем на ту втрачену розкіш і мудро так мовила: «Ну нічого вже ...»
Тоді торкнулася голівки, своїх косичок, переконалася, що вони ще є, і продовжила: « Нічого. У мене ще залишилося багато…»
У цих словах було все: і радість від того, що приїхали гості. І бажання, щоб все було гарно. Щоб дорослі не прибігли на крик та плач. І , як виявилося, це були найпотрібніші слова. Бо чотирирічний Сашко раптом щось зрозумів. Його вперше не побили за напад на коси кузинки. Іринка вперше не плакала, а заспокоювала ще його. Більше ніколи він не торкнувся русявого волоссячка Іринки. Хоча його було так багато на маленькій голівці, косички дівчинки на диво були довгі , товсті.
Минуло багато літ. Діти виросли. При зустрічі вони часто згадують оті свої сутички. А дорослі не можуть зрозуміти, як така маленька дівчинка ось так по-дорослому мудро пожаліла братика-розбишаку. Як зуміла знайти такі потрібні слова. Я ж завжди згадую Михайла Коцюбинського і його «Тіні забутих предків». Де Марічка так самісінько зреагувала на вчинок Іванка, коли той кинув у воду її стрічки…
