Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85302

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.5

© Михайло Нечитайло, 04-03-2015
Гай зустрів Григорія Парфеновича призахідним сонцем, яке купалося в молодім листі березовім, сочилося крізь нього на таку ж молоду траву, червонястим золотом блищало на ній, облицьовувало кожну билинку дивними, казковими узорами, створювало неземний комфорт, якийсь аж небесний затишок, мовби в цей гай ось-ось мався прибути на відпочинок сам Господь Бог.
- Краса ж яка, - на повні груди вдихнув повітря Григорій Парфенович.
Десь там, з боку села, обізвався перший соловейко.
- Тьох-тьох, тр-р-р, - неслося по гаю.
- Еге-ге-гей! - крикнув Григорій Парфенович соловейкові.
- Віть-віть-віть, тьох-х, тьох-х, - підтримав розмову пернатий співрозмовник.
- Ану-ну, давай, - підбадьорював несподіваного товариша Григорій Парфенович.
- Кар-р, - раптом бовкнуло звідкись згори.
Ворона. Чорна самовпевнена ворона всілася на самій верхівці берези і почувала себе господарем.
- А киш звідси, псуєш картину, - легко, немов тільки-но на світ народився, пожбурив Григорій Парфенович по вороні якоюсь галузкою.
- Кар-р! - сердито крикнула ворона, немов погрожувала, що вони з Григорієм Парфеновичем ще зустрінуться, і тоді тому буде непереливки. Крикнула та й полетіла.
А від села вже не один, уже декілька соловейків дзвеніли, тьохкали, трелями щедро заливали все довкола, мов добра господиня сметаною запечені сирники.
- Давайте, давайте, хлопці, співайте, - дитиною почував себе Григорій Парфенович, - хай звучить, хай довіку звучить ваш концерт.
Йшов від берези до берези, гладив шорстку кору, задивлявся на верхів’я, аж доки звідти не блиснула перша зірка.
- Зірка надії на краще, - придумав тій зірці назву Григорій Парфенович.
Наткнувся на понівечену Летюком частину гаю. В’яле листя, зрихлена земля, м’ята трава, помираючі берези з обдертою подекуди від падіння та троса, що тягнув їх із землі, корою, настовбурчене, мов пазурі конаючого звіра, коріння.
- Варвар я, варвар, - гірко зітхнув Григорій Парфенович.
- Боже, який я варвар! - крикнув, аж померли з переляку соловейки, потухли зорі, здригнулися берези.
Згадалося дитинство. Село їхнє, де народився і виріс, а тепер головує Григорій Парфенович, степове, це вже нині насаджені років тридцять тому лісосмуги розрослися, а колись тільки й щастя було, що березовий гай над Вовчим яром. Дітлахи з усього села в ньому кублилися і влітку, і взимку. Була і в Григорія Парфеновича, тоді ще хлопчака на прізвисько Грипась, та його товаришів місцинка в гаю. Якраз неподалік цього місця, де Летюк шарварку наробив, росла велика стара береза. На ній і змостили хлопчаки гніздо-не-гніздо, а щось на зразок спостережного пункту, де й висиджували ледь не цілими днями.
Та знайшовся на ту березу господар - дід Сидір, самітний білий-білий дід, який жив неподалік Вовчого яру і славився тим, що до війни, кажуть, сидів у в’язниці. Так от дід  якоїсь ночі спиляв сам, чи йому допомогли, хлопчачу березу, порізав на колоди і сховав у сарай з метою використати взимку на дрова. Хлопці вранці кинулись до свого спостережного пункту, але побачили тільки свіжого пенька та притрушену листям і дрібними галузками територію довкола нього. По притрушеній свіжим березовим листячком стежці юні слідопити й вийшли на дідову хату.
Сидір вийшов до хлоп’ят, вислухав їхні претензії, погрози, що заявлять у сільраду, вибачився перед дітьми, пообіцяв допомогти змайструвати нове гніздо і почастував такими смачними кавунами та динями, що хлопці, заївшись по вуха, забули і березу, і свою образу, і гнів, і погрози.
Всі забули. Крім Грипася. Він заглянув у сарай, побачив там порізану на кругляки березу, суціль притрушену сохнучим листям, і так йому тієї берези стало жалко, адже не шумітиме, не шелестітиме вже більше в гаю, що доки хлопці жерли кавуни та слухали дідові казки, він виплакав у сараї над березою всі сльози. І поклявся за білокору красуню дідові помститися.
Діждався ночі, намацав батькові сірники, виліз тихенько крізь вікно надвір і, хоч і страшнувато було серед ночі йти бозна-куди, пішов. Добрався до діда Сидора сараю, підпалив стріху і чимдуж помчав до своєї хати. Так же непомітно заліз крізь вікно всередину, поклав на місце батькові сірники і ще добру годину дивився на заграву, що палахкотіла з боку Вовчого яру. Радів, що помстився за березу, що зберіг гай, бо навряд чи захочеться комусь після пожежі в обійсті нищителя беріз іти його шляхом. Щиро вірив у це. По-дитячому щиро.
- А тепер і мені, як тому Сидору, за берези мстять, - скрушно похитав головою. - І знову діти.
- А чи й не варто ж? - задався запитанням.
- Варто, варто, - відповів.
Як же насмілився ти, Грипасю, нищити цей віковічний гай? Задля якої примхи? Бо отой Потебенько допоміг тобі збудувати в райцентрі хату, а тепер про власну дачу мріє? Бо Салижарський допоміг взяти на колгосп вигідний кредит? Бо Товстуненко з контрольно-ревізійного управління намацав канали, з яких тобі вигулькнула іномарка, і тепер, щоб мовчав, треба загодити його масну пику, яка й так уже блищить і спливає салом навіть на морозі? То дай їм землі на дачі десь у степу. Не хочуть, гай облюбували? А оце вони не бачили - дуля Григорія Парфеновича дивилася в бік міста. Бо не варті всі потебеньки-салижарські-товстуненки навіть гілки з якоїсь берези. Навіть гілки. Бо дачі, хати, ревізії - то все скороминуще, смертне. А гай - він віковічний, він із століть сюди прийшов, а ти на нього руку…  Ех, Грипасю, Грипасю. Все туди, де тілу добре, лізеш. А душу, душу - куди ти її сховав? Чи не похоронив під дачею, чи не заставив за кредит, чи не продав, мов чорту, масному Товстуненку, аби прикрив твої гріхи?
Але ж чи не дбав про господарство, про колгосп, про людей Григорій Парфенович? Дбав, дбає і хоче дбати далі. Але чи відчував ти в тій своїй щоденній турботі душу, Григорію Парфеновичу? Оту душу малого Грипася, який ішов палити Сидорів сарай за одну-єдину зрізану березу. Душу чисту, як ранок, душу, яка схилялася перед красою, вірила в добро, прагнула справедливості. Чи є вона в турботах твоїх, Григорію Парфеновичу? Чи згубив? Згубив і не помітив, коли. Чи все-таки є вона, але носиш ти її в клітці турбот щоденних тілесних, мов птаха, що все мріяв літати, а ти його в клітку, та на замок, та на довгі літа - що він, бідний, розучився не те що літати, крилами змахнути.
Але ж змахнув. Тільки отой хлопчак Надьки Буртичихи збив на дверцятах замка, то й полетіла твоя душа в цей гай. Забула про все і полетіла. Як тоді, коли твоє серце якимось дивом прибилося до Ганни, коханої Ганни, і теж ледь не щовечора летіло в цей гай, під берези, у той його куточок, що спадає у Вовчий яр, летіло, щоб поцілувати найкращі вуста, відчути на своїй шиї  найтепліші руки, припасти до найніжнішого тіла. Ти й це забув, Григорію Парфеновичу, ти й це приніс у жертву масному Товстуненкові.
І хоч мав коханок, мав не одну, і Ганна була не дружиною, коханкою теж - чому ж горить її вогонь у глибині душі крізь роки, і якби здибав де її нині, полетів би, полетів би світ за очі, аби тільки за нею. Невже тому, що гай вас з’єднав, цей віковічний березовий гай, куди прийшла вона збирати гриби, а ти, як завжди, прийшов порозмовляти з березами...
Боже, коли ж ти з ними востаннє розмовляв? Дев’ять років тому. Коли обрали тебе головою колгоспу. Ти провів тоді гостей з району, випив з ними серед поля і, злегка хмільний, але такий щасливий, сповнений найсвітліших прагнень і поривань, вертав додому. Ти, як завше, зайшов до свого гаю. Тоді була зима, снігу по коліна, берези аж дзвеніли від морозу, а ти брів по снігу в міленьких черевичках, не звертав уваги ні на мороз, ні на сніг, ти радів, ти летів душею, летів до беріз, клявся їм, божився, що ладен розірвати себе на шматки, аби тільки відродити село, щоби вони, твої білокорі красуні, ніколи не соромились, що в них був такий друг і товариш, як Тимченко Григорій Парфенович.
Чом же після того не приїжджав порадитись до білокорих? Загордився, начальником себе відчув? Чи в турботах потонув? Рвав себе, так би мовити, на шматки, доки не порвав так, що й душа десь випала.
О, Боже, що воно за штука - оце життя? Адже до того, дев’ятирічної давності рубежу, соловейки співали над тобою, Григорію Парфеновичу. А потім ніби ворона яка на життя сіла - і одно: кар-р, кар-р щоденними турботами, нервуваннями, справами, справами, справами.
А може, підняти із землі галузку, як пару годин тому, кинути по клятій вороні, хай згине к бісовому батькові, летить, летить, і чим подалі від душі. Щоби в ній, душі тій зраненій, але не загиблій остаточно, завжди співали соловейки, співали так, як цієї весняної ночі, коли аж зорі мліють від всюдисущого прекрасного співу. Мліють зорі і відроджуються душі. Навіть такі зашкарублі, як у тебе, Григорію Парфеновичу.
Але справи, село, головування - куди їх подіти? Куди подіти страйкуючих механізаторів, покійного Івана Синюківського і його Катрю, Митьку Летюка, Грицька Цимбала, інших усіх? Чи є той шлях, ідучи яким, можна зробити їм добре? Зробити так, щоб і вони були щасливі, і голова в колгоспі був головою. От механізатори - їм небагато й треба. Відмінити платню за обробіток городів, від ознайомлення з якою очі в самого лізуть на лоба. Чи ж важко це зробити? Ні. Але де взяти гроші на зарплату при цій триклятій кризі? А-ай, почекати, гляди, і знайдуться колись. Іван Синюківський - з цим взагалі не по-людськи вийшло. Але ж сам винен - таку бочку котив на зборах. А ти прости його, Григорію Парфеновичу, хоч після смерті  прости. Ти вийди на наступних зборах до людей, скажи, я недопрацьовую, люди добрі, знімайте мене. Знімуть - немає тобі, значить, довіри; залишать - отже, вартий ти щось. Не пнись за якоюсь зайвою тисячею доларів, що перепадуть тобі з головування - вони ж нечесні; душу бережи. І побачиш - Іван Синюківський зовсім не "безмозглим сепаратистом" був, а такою ж, як і ти, людиною: зі своїми поглядами, проблемами, думками. Чи ж варто за це судити? Тим паче, після смерті. Забудь про Летюка, про свого тестя на його землі - хай вовтузиться собі чоловік, виживе - молодець, загнеться - невдаха.
А як же бути з Потебеньком, Салижарським, Товстуненком, з їхніми дачами як бути? Скажи, хай будують у степу, немає іншого місця. Образяться, відвернуться. Ну й біс з ними, виживеш, викрутишся й сам, а не вийде - то дідько його бери, хіба без головування не проживеш. Аби здоров’я.
Товстуненко, щоправда... Іномарка за колгоспний цукор. А будинок у райцентрі? Ох, життя-життя, де ти взялося таке недолуге та вбоге, що заради тілесних утіх душу взамін вимагаєш. Та не варті ні іномарки, ні будинок душі. Ніщо не варте. Одні лише берези, та ця ніч, та зорі ще хіба що, заколисані солов’ями. З собою на той світ одначе нічого не візьмеш, одну тільки душу.
А дітям?... Та щось лишиться й дітям. Тим паче, дорослі, зароблять на шматок хліба.
К бісу й Товстуненка. Хоче - хай рихтує дачу в степу, ні - хай метушиться зі своїми каналами на іномарку. Дійде до криміналу, перепишу автомобіль на колгосп, обійдеться - кататимусь і далі.
Але душу збережу. Попри всі незгоди - збережу. Досить воронам каркати, накаркались уже за дев’ять літ, пора й солов’ям на старість повитьохкувати.
І все-таки, як легко стало на душі. Здається, якби захотів, то злетів би вище беріз і торкнувся руками зірок. А кажуть, що душа гине безповоротно. Ні. Ви сходіть у березовий гай свого дитинства, свого кохання, мрії своєї - ви очистите душу. Як би глибоко вона не прогнила - очистите. Повірте вже на слово Григорію Парфеновичу Тимченку. .
А скільки це воно годин? Довго придивлявся до годинника й аж засміявся - північ! Стоїть  автомобіль голови край гаю до півночі - що подумають люди. Знову Митька Летюк теревенитиме перед односельцями, що голова тільки по молодицях спец. Гайда додому. Таким просвітленим, щасливим, мов удруге на світ народженим - гайда додому.
А ви, берези, не хвилюйтеся - більше Митька Летюк сюди не приїде. Заповідник тут зроблю, заповідник вічності. Як спокуту за смерть десятка ваших сестер, що сталася з моєї вини.
Гайда додому. До побачення, гаю.
Приїхав додому. Ковзнув поглядом по засклених вікнах, закрив ворота.
А з освітленого, з привідкритою кватиркою, вікна сусіда-вчителя лилася мелодія скрипки.
"Він що, до ранку збирається грати?" - здивувався Григорій Парфенович.
Але сьогодні скрипка не дратувала, навіть більше того - її хотілося слухати й слухати.
Мелодія розросталася, мов тендітний росток у шикарну, величну рослину, вона, здавалося, заполонила весь світ, ніби повітря, нею все дихало і все жило. Навіть солов’ї - і ті співали в такт скрипці. Навіть бузок біля криниці тягнувся гіллям до вікна вчителя, щоб і  собі провести заквітчаною рукою по струнах. Навіть зорі - і ті злізали з крісел на небесному троні, котилися до землі і зникали у кватирці вчителя. А якби хто захотів оце зараз напитися з криниці води - він витяг би з глибин землі ціле відро мелодії, однієї лиш мелодії, бо вода пішла вглиб, вона не могла противитись натиску мелодії скрипаля, вона вступила їй місце навіть у одвічній своїй царині - криниці. І мовчіть про людську душу. Вона купалася в мелодії скрипки, мов у райських ставках, вона пливла з нею до солов’їв і співала з ними, до бузку - і пахла з ним, до зір – щоб посидіти в їхніх небесних кріслах і навіки зробитися чистою, як саме небо; навіть у криницю заглядала, щоби побачити в мелодії скрипаля своє відображення і зрадіти, зрадіти невимовно - а я ж усе-таки душа людська, душа, ніжна, чиста, божественна, всупереч усім життєвим незгодам не черствий та чорний згусток диявольської слини, а душа, розумієте, душа людини.
Скрипаль вмовк. Він погасив світло і ліг спати. І на землю вернулася ніч. Зіщулився бузок, хутко всілися, засоромившись своєї поведінки, в небесні крісла зорі, у криницю повернулася, втопивши в чорній безодні останки мелодії, вода. Стало страшно, непривітно серед нічної пітьми душі - ніби в неї відібрали ту останню соломину, тримаючись за яку, вона ніколи б не потонула. Прийдешній день виглядав з-за горизонту нічної пітьми і лякав своєю невизначеністю.
І тільки солов’ї не скорилися темній дійсності, вони продовжували витьохкувати та виспівувати, мов нічого й не трапилось, мовби й не заснув скрипаль. І ніч, що хижим звіром клацала зубами над світом і людською душею, відступила, ковтнула слину, що набігла в очікуванні смакування довкіллям, і відступила - не по зубах їй солов’ї.
І вмираюча серед ночі від утрати мелодії людська душа відродилася в солов’їних трелях. Вона піднялася з небуття, з брудного болота буднів, сміливо глянула в очі прийдешньому дню, що вражав непевністю, глянула і відчула, що навіть серед ворожої непевності може при бажанні бути самою собою - людською душею.
Ще ніколи Григорій Парфенович не вкладався спати таким щасливим і чистим у помислах своїх, як дитина.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 04-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 04-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 04-03-2015

До побачення, гаю.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 04-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 04-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46233081817627 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …