- Дякую, дякую вам , - шепотіла Анастасія Павлівна, приймаючи з дитячих рученят маленький букетик підсніжників. Тендітні білі голівки надовго зберігають ніжний запах весни. Даремно первоцвіти вважають слабкими. Дрібні «витязі» пробивають собі шлях до сонця крізь кригу, холодний сніг, зіпріле листя. Їх не можна не поважати. А повагу іноді так важко заслужити…
Хлоп'я шести-семи років, комір вишитої сорочки якого так гармоніює з його рожевими щічками, підносить жінці грамоту, і, ставши навшпиньки, щебече:
- Дякуємо вам за батька!
Лунають оплески. Анастасія Павлівна всміхається і ховає обличчя у квіти, лишаючи на фользі прозорі краплинки сліз. Сьогодні чергова річниця визволення їхнього міста від німецьких загарбників. І вона, донька лейтенанта Чернова, військового героя, почесна гостя свята. Окрім грамоти і вітань отримала в подарунок кілька незграбних, але таких зворушливих дитячих малюнків. Велетенська яскрава райдуга із написом: «З перемогою!»; маленькі солдатики із здоровенними, не за розміром, букетами, і гвинтівками до самої землі; схожий на жабку танк із громіздкою зіркою.
Повернувшись додому, вона складе всі ці скарби у великий картонний ящик - маленький музей великої людини. Грамоти, ордени, медалі, листи від мера.
За орденами нещодавно велося полювання. Низенький, прудкий, подібний до хорта чоловічок у білому джинсовому костюмі пропонував за них чималу суму. Діловий, напористий, рубав усі її аргументи різкими контратаками:
- Пані надто заможна? Пані не потрібні гроші? – з іронічною посмішкою оглядав її вбогу вітальню. - Героїзм героїзмом, а гроші потрібні завжди.
- Героїзм не продається, - востаннє повторила жінка, вказавши йому на двері.
Поклавши слухавку, Анастасія Павлівна розв’язує стрічку на тонкій, паперовій папці. Усередині чорно-білі фотографії. Зупинені миті. Історія її родини в картинках. Але… Якби ж до кожного з цих знімків додавалися спогади, потрібний пазл би нізащо не склався.
Ось вона, дванадцятирічна красуня у новій білосніжній сукні з блискітками, привезеній мамою з міста. Настуня надягла її лише одного разу, в свій день народження, коли і було зроблено світлину. Наступного ранку сукня зникла. Разом із маминою пуховою хустиною і мішком борошна. Ввечері батько повернувся із шинка з блаженною посмішкою на вустах. Коли мати запитала його про зниклі речі, тільки розреготався:
- Звідки я знаю? Поприбирай краще у хаті, - копнув ногою віник.- Тоді все знайдеться.
А цей родинний знімок зробили за тиждень до того, як, випивши, батько заснув на залізничній колії. Сторож витяг його практично з-під потягу. На деякий час все змінилося. Ні погрози керівництва, ні сльози матері не діяли на нього так як цей їдкий страх, коли ти відчуваєш на своїй потилиці крижаний подих смерті, коли дивишся в її безжальні порожні очі і розумієш, що це кінець. Прямо тут і прямо зараз. Ось такий несподіваний і безглуздий.
Батько перестав пити. І ті кілька тижнів були чи не найспокійнішими у їхньому з матір’ю житті. Ходив за худобою, в ліс по дрова, звідки одного разу навіть приніс матері квіти. Не звикла до такої шани, вона почервоніла і розгубилася.
Відчувши в собі господаря, батько полагодив загорожу для свиней, щербатий паркан, змайстрував дерев'яну колиску для доньчиних кошенят.
А потім в їхні двері постукала війна…
Дзвінок у двері розігнав по кутках тіні спогадів. Знову гості. Цього разу старшокласники. Хлопчик і дівчинка. Дарують квіти і коробку шоколадних цукерок. А ще примірник шкільної газети. На першій шпальті фото її батька. Молодий, вродливий. Що ж, імпозантна зовнішність завжди була його козирем. І заголовок: «Місто пам’ятає своїх героїв».
Анастасія Павлівна розчулюється, дякує. Повертається до кімнати і до спогадів. Батько ніколи не був серед тих, хто рвався на фронт. Черговий чоловічий обов’язок, якого він прагнув уникнути. Переховувався на горищі, у родичів в сусідньому селі. Останнього разу вони з матір’ю бачили його у грудні сорок другого. Він забирав з дому свої зимові речі і говорив сусіду, кульгавому Степану, що непогано було б перетнути кордон з Польщею.
Батько не пропонував їм з матір’ю їхати з ним. Занадто поспішав. Навіщо в дорозі зайвий «тягар»? Але вони б і не поїхали. Нізащо б не покинули рідного дому.
Війна розбивала серця і множила втрати. Знищила багато людей, стерла з лиця землі будинки, переорала кулями землю, перетворила їхнє поселення на чорну нору, руїну. Злягла з лихоманкою, і вже не одужала мати Анастасії. Та й про батька майже три роки не було жодних звісток.
Настуню забрала до себе тітка Анна, бездітна вдова. Ревна християнка, вона ходила молитися до їхньої старої кам’яної церкви навіть під кулями. Певно, ті молитви і допомогли їм з племінницею вижити.
Отримавши із військового штабу той лист, Настуня не одразу зрозуміла, про що йдеться. Лейтенант Чернов П.В. представлений до нагороди за мужність і відвагу у боях за Житомир. Посмертно. Невже весь цей час батько був на фронті? Невже загинув, захищаючи Батьківщину?
У червні сорок п’ятого п’ятнадцятирічну Анастасію викликали до міста, де військовий генерал вручив їй орден і грамоту. Вона ніколи не забуде, як тремтів в руках цупкий папірець, як посміхалася і дякувала, ковтаючи сльози. Груди розпинало від незнайомого солодкого відчуття. ГОРДОЩІВ за батька.
А, повернувшись додому, Настуня помітила на грамоті одруківку. Маленьку помилку, яка змінювала все. «Посмертно нагороджується лейтенант сорок третьої танкової дивізії Чернов Павло Вікторович». Її батька звали Павло Васильович. Що це? Там просто переплутали ініціали і прізвище, чи нагороджено зовсім іншу людину?
Сумніви точили душу. Її батька прийняли за іншого? Чи це справді він? Тоді, в перші дні, Анастасія мала нагоду повідомити про помилку. З’ясувати правду. Але не скористалася нею. Забракло рішучості, а ще з голови ніяк не йшли захоплені погляди усіх тих, хто тиснув їй руку і говорив, що вона може пишатися своїм батьком.
Коли з військомату надійшов лист із прохання принести знімок її батька-героя , Настуня все ж не витримала і зізналася у своїй гризоті тітці Анні.
«Роби, як знаєш, доню, - відізвалася та. – Але краще взнати правду».
Настя не мала жодного фото, на якому батько був би у формі. Та й звідки їм узятись? Дівчина вибрала одну з найкращих фотографій. Велике обличчя тата на фоні неба. З часом фото пожовкло, на батьковому лиці виступили ледь помітні продовгуваті білі смуги. Наче шрами.
Коли Анастасія віддавала військовим знімок свого батька, у неї тремтіли коліна. Раптом її викриють? Зараз хтось схопиться, закричить: «Ми не знаємо цього чоловіка. Вона брехуха!»
«Не бійся, - заспокоювала вона себе. – Якщо тебе викриють, то все спишуть на помилку. Що взяти з нерозважливої дитини? Ніхто не подумає про тебе погано».
Не викрили. Забрали світлину, подякували. «Що я знаю про життя свого батька після 42 року? – дорогою додому запитувала себе Настуня. – Лист з військомату прийшов же на нашу адресу. А, може, то він? Чому він не може бути героєм?»
- Це все-таки мій батько, - повернувшись, повідомила вона тітці.
- Дякувати Всевишньому! – перехрестилася та. Принесених Настунею паперів не переглядала. Останні місяці підводив зір. А хіба за господарством виберешся в місто за окулярами? Та й даремна це трата часу, ходити по тих лікарнях.
Втікаючи з дому, батько Анастасії забрав усі свої документи. А її свідчення не сильно й перевіряли. «Я нічого не знала про тата. У грудні сорок другого він пішов на фронт. І все». Хіба ж хтось про таке брехатиме?
Що дало їй те визнання? Жодного матеріального зиску. Лише моральний. Речі, які неможливо купити за гроші. Повагу мешканців їхнього маленького містечка, в яке вона переїхала одразу після одруження. Воно допомагало Анастасії без особливих труднощів відчиняти двері там, де іншим доводилось стукати і стукати. Завдяки ньому вона змогла знайти себе в соціології і стати впливовим громадським діячем, створити фонд допомоги ветеранам війни імені П.В. Чернова.
«Яка різниця, родичка я тому герою чи ні? Про нього все одно пам’ятають. Я прославляю видатну людину», - заспокоювала совість, колисала її переконливими виправданнями молода жінка. У перші повоєнні роки, коли полонені почали повертатися із Німеччини, Анастасія дуже боялася, що повернеться її справжній батько, і казка, до якої вона випадково потрапила, скінчиться. Що може бути гіршим викриття і сорому?
Але спливав час, а він так і не повернувся…
З острахом чекала дівчина звісток і від родичів справжнього лейтенанта Чернова. А раптом знайдеться той, хто захоче відновити справедливість? Але минали дні, життя стелилося рівною стежкою, і вона й досі лишалася єдиною «донькою героя».
У віконну шибку голосно постукали. Анастасія Павлівна стрепенулася, побігла відчиняти. Уже знала, хто стоїть на порозі. Поштарка Зіна. На склі знову лишаться відбитки її пальців, вимазаних чимось білим, схожим на крейду. І де вона її бере? Господиня сотні разів просила Зіну користуватися дверним дзвінком. «Не дістаю», - недбало кидала та і починала порпатись у величезній матерчатій сумці. Справді, важко дістати дзвінок, який сягає їй поясу і до якого може дотягтися навіть дитина.
Тут сердься, не сердься, нічого не допоможе. Анастасія Павлівна знає нелюбов Зіни до різної техніки. Мабуть, її вона успадкувала разом із непокірними генами своїх пращурів-ромів. Родина Зіни давно осіла в їхньому містечку. Вони з чоловіком працюють, і їхні діти, а тепер й онуки, порушуючи багатовікові циганські традиції, пішли до школи.
- Івану, моєму старшому онуку, на уроках задали написати про героя, - рахуючи купюри зі швидкістю лічильної машинки, на ходу розповідала поштарка. – Він написав про вашого батька і отримав дванадцять. Це найбільший бал! – з гордістю додала вона.
- Чудово. Я дуже рада.
- Він у нас такий кмітливий. І що з нього виросте? – Зіна взяла до рук кілька купюр, задумалась. – Павлівно, у вас не буде розбити десятку?
- Не треба, - махає рукою Анастасія. – Дякую, Зіночко.
Закинувши на плече забиту газетами дорожню сумку, поштарка йде до дверей. Анастасія Павлівна сідає за стіл, розкладає на льняній скатертині гроші. Одразу відраховує половину. Для Олексія. Обов’язкова і ледь не основна стаття витрат.
Її багато разів запрошували на різні урочистості, вона часто давала інтерв’ю. Біографія її батька вже давно поросла вигаданими фактами, які б доводили і підтверджували його сміливість. Вийшла така собі легенда про героїзм, добро і зло. Але є людина, яка може її переписати…
Він з'явився на порозі будинку Анастасії Павлівни туманного осіннього ранку. Молодий чоловік на ім'я Олексій. Вихований, чемний. Скинув кросівки на килимку перед дверима, хоча господиня дозволила йому не роззуватися.
Чоловік приніс із собою чорну пластикову папку. Поклав її на стіл зі словами:
- Тут докази.
- Які? – все ще посміхаючись гостю, запитала Анастасія Павлівна.
- Що насправді вашим батьком був не лейтенант Чернов, а зовсім інша людина. Ті чоловіки просто мали однакові прізвища.
Колись, у дитинстві, вони з друзями взимку гралися на річці. Бігали прозорою наче скло льодяною поверхнею, сковзалися і намагалися одне одного наздогнати. Почувши загрозливий хрускіт криги, маленька Настя, котра на той момент була далі від інших, заплакала. «Не бійся! Лягай на живіт і повзи до берега!» - щодуху кричали їй старші.
Тепер у Анастасії знову було відчуття, ніби та стоїть на крихкій кризі. Вона розходиться, тріскається з усіх боків, погрожуючи крижаною безоднею.
В її «картонному»музеї зберігається п’ять орденів і сім медалей лейтенанта Чернова. В честь нього названо одну із центральних вулиць міста, а почесних грамот і статей в місцевій періодиці й не злічити. Її таємниці не знає ніхто, навіть чоловік і діти. Коли відкриється правда, буде великий скандал. Сором, якого вона не переживе.
Не дивлячись на неї, Олексій розкладав на столі пасьянсом ксерокопії якихось документів. Пересиливши себе і наливши гостю чаю, Анастасія Павлівна знову спробувала посміхнутися.
- Пригощайтеся.
– Не спитаєте, як я дізнався вашу таємницю? – Олексій потягнув до себе чашку. – Не поглянете на докази?
- Обов’язково погляну. Але кожна таємниця має свою ціну. Правда? Деякі не з дешевих.
- Уже підходжу! – кричав у слухавку Олексій, перебігаючи на червоне світло дорогу.
Один із тих божевільних моментів, коли ти одночасно мусиш бути в двох місцях. Хоч розірвись. Петляти глухими провулками, обходячи квартал не було часу. Пішов навпростець, подвір’ям закритого на реконструкцію Будинку культури. У разі чого суне під ніс охоронцю своє посвідчення. «Які проблеми? Журналіське розслідування!»
Коли він йшов на журфак, світ здавався до неможливо простим. Чорно-білим. Жодних відтінків і напівтонів. Мріяв вершити словом історію, створювати і руйнувати легенди. Поки що вдалося дістатися лише до однієї. Скільки в наш час коштує бути героєм або його родичем? Донька лейтенанта Чернова вважає, що багато. І продовжує платити. Який місяць поспіль…
Він не просив у неї грошей. Вона запропонувала сама. А він відповів: «Добре». Кому завадить зайва копійка? Витрачав їх, намагаючись ні про що не думати. Правда, інколи починала марудитись совість. «Не бери!» Дошкульно припікало у грудях, зростало відчуття своєї нікчемності. Якось, підкорившись подібному настрою, він сунув щойно взятий із рук Анастасії Павлівни конверт у скриньку смішному рудоволосому дівчиську у малиновому береті, яке збирало кошти на притулок для тварин. На скринці був наклеєний знімок такого ж кумедного рудого цуценяти.
Потім чоловік шкодував грошей, обзиваючи себе м’якотілим слимаком.
Дорога вужчала, ускладнювалась перешкодами у вигляді хаотично розкиданих будівельних матеріалів. Олексій ледь не наступив на іржавий гвіздок, який стирчав з погано полакованої балки, перечепився взуттям через покручений серпантином дріт, матюкнувся і проліз у велику дірку в огорожі, закладену благенькою фанеркою.
Вийшов на дорогу. Обтрусив одяг. Намацав у кишені мобільний. Звірив час.
Ось і вона. Стоїть на безлюдній зупинці. Горда постава, порода. Жінка, в якій героїзму більше, ніж, певно, було у її справжнього батька.
Помітивши його, Анастасія Павлівна напружується, йде назустріч.
- Доброго дня!
Дивлячись на неї, Олексій посміхається. Жінка, на якій приємно зупинити око. Одна із тих, кого не псує вік. Така собі бабуся-молодиця. Свіже, по-дівочому рум’яне личко, пишне і золотаве, наче в юнки, волосся. От тільки пальтечко стареньке. Потерлося біля коміру і на манжетах. Скільки вона його вже носить? Два, три роки?
- Доброго! Я спізнився?
- Ні, - стримано посміхається. - Це я прийшла зарано.
Дістає із сумочки і передає йому складену вчетверо газету. Всередині лежить новенький конверт. На ньому намальовані весняні первоцвіти. Здається, крокуси.
- Тут як завжди.
Занадто довірлива, занадто безпечна. Чи це лише ілюзія, яку їй вигідно підтримувати? Жінці ще пощастило, що вона потрапила на нього, хлопця, якого більше цікавить саме гра, а не прибуток.
- А якщо я подвою ціну, потрою? – дістаючи з кишені цигарки, Олексій уважно стежить за її реакцією.
Обличчя Анастасії Павлівни в’яне. Як орхідея під прямим сонячним промінням.
- Я пожартував. Не хвилюйтеся, - поспішає заспокоїти.
- Добре.
Олексій роздивляється газету. На одній із шпальт рядки про річницю визволення міста і знімок її батька. Легенда, яку вже чомусь не хочеться руйнувати…
- Тоді до наступного місяця, - розвертаючись, говорить Анастасія Павлівна.
Олексій автоматично киває. Зрозуміло ж, що вона платитиме, скільки зможе. А потім змусить платити своїх дітей, онуків. Щоб зберегти в таємниці правду, яка, можливо, нікому вже й не потрібна.
- Зачекайте, - Олексій розстібає куртку і дістає із-за пазухи чорну пластикову папку. Кладе в неї конверт. – Я їду на деякий час з міста. Нехай це поки що побуде у вас.
- Що? – розгублено перепитує вона.
- Кажу: поки заховайте у себе, - повторює голосніше, чітко карбуючи кожне слово.
Анастасія Павлівна нерішуче бере папку.
- Але…
- Беріть-беріть, - посміхається Олексій. – Коли повернусь, я вам зателефоную.
