Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (12)

© Юрій Кирик, 28-02-2015
Не зважаючи на пораду прокурора, фактично це було його категоричне розпорядження, Петро Павлович й гадки не мав залишати справу, усі нитки якої тримав у руках. Бодай один допит, який спланував до деталей, він зуміє провести. На це, можливо, ніхто й увагу не зверне, та далі слід заручитись чиєюсь підтримкою. Чиєю? Обласної прокуратури? СБУ? Звісно, багато важитиме які факти на той час матиме на руках... Ганущак відкрив раритетний сейф, що багатенько бачив за свій довгий вік, витяг пляшку горілки. Рідина, що гарячим розлилась по тілу, поступово розслабляла нерви. Чого наперед загадувати? На завтра у нього заплановано допит. Він його й проведе. Як кажуть, дасть Бог день...

Ранок був вітряний і сполошений. Збиралося на дощ. На затягнутих брудною шматою горизонтах – ані просвітку. Погода не додавала оптимізму Анеті, що власне переступала поріг кабінету слідчого.

- Доброго ранку! – привіталась.

Ганущак зумисне не відповів на привітання. Схилився над паперами, вдаючи дуже зайняту людину, аби примусити підозрювану покрутитись на стільці від хвилювання. Не відриваючи погляду від паперів кинув.

- Сідайте, громадянко Чипельська. Та опустилась на крісло напроти. При відповідальному допиті витримана пауза має своє неперехідне позитивне значення: десятки думок мають покрутитись у в голові того, що сидить напроти: - чи оце, що зараз там пише слідчий, та не стосується його особисто? Можливо, це свідчення інших людей, що так чи інакше мене компрометують? Але Анета не дала слідчому насолодитись грою.

- Коли ви дуже зайнятий, Петре Павловичу, я краще не заважатиму, й почекаю у коридорі.

- Ні – ні, я уже закінчую, - мовив поквапом, зачиняючи папку.

-  Чи не хочете ви чого змінити у своїх попередніх свідченнях? - запитав втупивши у жінку свої проникливі очиці.

- Про що власне йдеться? Пан Бакуменко, щось із моїх слів записував, але я не пам'ятаю, аби підписувала протокол, - спокійно відпарирувала Анета, - що конкретно маєте на увазі?

- Ви стверджували, що дев'ятнадцятого червня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року ви увесь вечір і ніч провели у себе вдома. Це може хтось підтвердити, окрім ваших домашніх? Можливо, хтось до вас приходив, чи телефонував того вечора? - Петро Павлович намагався нізащо не випустити зі своїх рук ініціативу. Допит має йти тим трибом, який він спланував.

- Щиро кажучи, не пам'ятаю. Не знаю, чи й рідні можуть це підтвердити, помешкання у нас велике й ми коли не маємо з дочкою й зятем потреби, не турбуємо одне одних, - дуже спокійно промовила Анета.

- Отже, фактично, алібі у вас немає? - констатував слідчий.

- А ви уважаєте, воно мені потрібне? - скинула на Ганущака свої самовпевнені із ноткою зухвальства оченята.

- Бачите, громадянко Чипельська, слідство довело, й той факт є незаперечним, що Мадилюса убито у складі, від якого ви єдина мали ключі.

- Ваше твердження абсолютно хибне, шановний Петре Павловичу. Ключами я справді найчастіше користувалась, бо відповідаю за цю ділянку роботи, але знаходились вони постійно у загальнодоступному місці, де й усі ключі Фонду - розтлумачувала Анета дивлячись у вічі слідчому.

- А ключі від потайного входу теж там зберігались? - заскочив раптовим запитанням Петро Павлович.

- Чому вхід, який є на генеральному плані забудови, ви вважаєте потайним? - анітрішки не знітившись відповіла Анета.

- Тому, що ви його нікому не відкривали, ні митникам, які опломбовували двері, ані нам, працівникам міліції. Водили нас за ніс, бавились з нами, мов із нетямущими дітлахами.

- Шановний Петре Павловичу, навіщо ви навмисно згущаєте фарби? Ми й самі забули про цей хід, давно його закидали книжками, й роками ним не користувались, - переконливо й незворушно вела свою лінію Анета.

- Неправда, громадянко Чипельська, ним користувались цілком недавно, й саме ви, бо залишили там свої пальчики. Можливо, пригадаєте коли, й з якою метою?

- Немає у Фонді такого місця, де б ви не знайшли моїх пальчиків. Та бачу, ви намагаєтесь говорити зі мною, як із підозрюваною, й не висуваєте нічого окрім якихось брудних і безглуздих інсинуації. Я не дуже розуміюся в юридичних тонкощах, тому переконана, аби відгородитись від ваших маніпуляцій мушу вимагати присутності свого адвоката.

- Можете, безумовно, можете, хоча зараз я вас допитую у якості свідка. Ви й так уже здійснили чималий тиск на слідство, про що я у теж не промину  пригадати на суді. Й далі намагаєтесь затягувати справу. Зараз ми запротоколюємо, що ви відмовляєтесь від дачі свідчень.

- Ви знову маніпулюєте фактами. Я зовсім не відмовляюсь, хочу лишень, аби не порушувались елементарні правила пристойності! - усе ще з викликом, різко відповіла Анета.
  
- Ваша пристойність у тому, що безсоромно, на кожному кроці брешете, заводите в оману слідство.

Анета не зреагувала на справді образливу репліку слідчого. Сиділа мовчки, щось обдумуючи.

- Давайте, усе поставимо на свої місця, Петре Павловичу. З того, як ви поводитись, видно, що я все ж у якості підозрюваної. То у чому конкретно ви мене підозрюєте?

- Поки-що у вбивстві Мадилюса, - випалив слідчий уважно спостерігаючи за Анетою.

- Оце так, так... Просто з моста! Та знаєте, так воно навіть цікавіше. А як із мотивами того вчинку? А іще із доказами?.. - тримаючи високо й гордо голову запитала Анета.

- Такого добра у мене достатньо, громадянко Чипельська. Того вечора - дев'ятнадцятого червня парафіяни нехибно постерегли вас на території храму саме в час, коли за свідченням експерта був убитий Мадилюс. Є ваші пальчики на підйомнику, яким транспортували труп на гору. На колодці потайного ходу вони теж є, як і на самому місці злочину. Є сліди крові й ваші пальчики й на замку уже у самому офісі, через який ви повертались, відправивши на дах тіло. На левандівському мосту була зафіксована охоронцем зупинка автомобіля вашого  брата, який за його свідченнями на той вечір дав його вам у користування. Вашого алібі не підтверджує й ваша рідня. Вони не можуть пригадати, аби бачили вас того вечора. А у салоні автомобіля вашого брата знайдено кров того ж Мадилюса. Вочевидь вона накапала з лижної палиці – знаряддя убивства. Може врешті зрозумієте, що ваша справа програна й чистосердечно визнаєте свою вину?

Анета була вражена: коли і як цей непоказний мужлай зумів стільки усього розкопати? Чому її не попередив брат? Він уже тиждень як у Швейцарії. А авто? Коли вони його встигли оглянути? Хіба у його відсутність... Поки я шукала захисту у високих інстанціях, ці лягаві собацюри обіклали мене зусібіч! Чи можуть вони, справді, затіяти справу, маючи лише низку непрямих доказів? Яку лінію поведінки обрати? – Замовкнути й чекати на адвоката? Якого? Хіба ж не запрошуватиме вона пана  Ярему? Іще чого не вистачало? Що про неї подумають у світі? Брати когось зі сторони? Але хто це може полагодити. Хіба, що він... Якщо її оце зараз затримають, вона матиме право на один телефонний дзвінок. Але, який для нього це буде удар?.. Востаннє він і так зиркав на неї підозріло. І чи цим вона і його не підставить? Чи з дуру або з перестраху він не розповість про усю їхню оборудку? Тоді усе. Тоді кінець усьому: кар'єрі, доброму імені, зв'язкам, так добре налагодженій справі. Чипельська злодійка й убивця. Тільки не це!

Сиділа нерухомо, напнута мов лук: що знає він іще, той Петро Павлович, які іще жорстокі засідки й нападки приготував для неї? Нині, то було безжальне, королівське полювання, тим разом на неї. Ще учора ніхто не міг відрізнити атакуючого від атакованого. Ще учора у розмовах із можновладцями вона видавалась собі здичавілою й драпіжною, що своїми блискавичними укусами атакувала гаспида. Але, то була гра уяви. Тоді на неї ніхто не нападав. А зараз, затиснута у кліщі вона кричала подумки від болю і жаху.

Увесь отой час її роздумувань  за нею слідкували вузькі очі слідчого. Іще недавно, вони видавались їй тупими, як ґудзики, що сидять у дельтах зморшок. Здалеку, (їх розділяли добрих два метри), через певний уклад зморшок, здавалось, що обличчя Ганущака посміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитості, але нині у тих очах вона ще й спостерегла зблиски якихось загадкових для неї ідей, що її лякало. Сиділа так уже добрих кілька хвилин, а ґвалтовного рішення, рятівної ідеї, яка б пронизала її мозок мов блискавиця, усе не було.  До того ж Анета вже й боялась довіритись якомусь своєму імпульсивному порухові бо власне такий порух й таке рішення, підказав їй той безглуздий крок – тарабанити тіло на горище будови... Воістину, - найбільші прикрощі людина спричинює собі сама.  Мовчанка небезпечно затягувалась. Треба говорити. Будь-який словесний двобій, вона, безумовно, виграє, відтягне час, а там, можливо, вималюється якесь рішення.

- А скажіть на милість, Петре Павловичу, навіщо мені було вбивати того нещасного Мадилюса?

- Гадаю, тільки тому, що він у невідповідний час знайшовся у невідповідному місці. Швидше всього ви це вчинили відрухово, із переляку. Але одразу вам скажу, довести, що це було ненавмисне вбивство, буде ой як нелегко...

- Гадаю, довести пункт за пунктом усе, що ви тут наговорили, буде теж важкувато. Це ж усе непрямі докази...

- Кожен дбатиме про своє, громадянко Чипельська.

- А скажіть, Петре Павловичу, це ж ви зі своєї власної ініціативи проводили усе це слідство?

- Я державний службовець й з приватної ініціативи нічого не роблю. Ви зондуєте, як уплинули на хід слідства усі ваші розмови й дзвінки... Шановна, усі "поради" записані у мене на диктофоні й будуть використані супроти вас і ваших протеже. У мене супроти вас залізобетонний фактаж і я й не уявляю, хто б міг домогтись припинення чи закриття слідства на цьому етапі...

Як несхожий він зараз на того нещасливця, що отримував "втики" від свого начальства, - подумала Анета. Власне це її й заскочило – вона не бачила у ньому серйозної для себе небезпеки. У фацета розігрались амбіції й от тобі маєш... Тепер він по-справжньому небезпечний, бо захоче відстояти своє "я". Треба спробувати з ним домовитись. Саме на цьому етапі, скільки б їй це не коштувало. Бо з цієї хвилини, як тільки вона вийде, чи її виведуть із кабінету, час працювати супроти неї. Починаючи з того, що усіх співробітників Фонду уже допитуватимуть у тому ключі, аби дали свідчення супроти неї. Це буде початком кінця. Її кінця. Не робила собі ілюзій стосовно колег. Її топитимуть, чесно виконуючи свій громадянський обов'язок. Отже, вперед!

- Петре Павловичу, а що якби ми тую справу закрили? - примружилась змовницьки Анета.

- Хто такі "ми"? - з відвертою насмішкою запитав Ганущак.

- Ви і я. Річ ясна, як Божий день, - не полишала змовницького тону жінка.

- І як це можливо? - розтягнув рота в широкій посмішці слідчий. Адже так іще ця пані з ним не говорила...
  
- Добре знаю, що вас про це просили ваші зверхники. Отже ви не берете на себе навіть найменшого тягаря відповідальності, - логічно викладала усе Анета.

Це перемога! Його перемога! Чипельсяка намагається з ним домовитись. Таки з ним, а не з Клєбановим! Трясця його матері!

- Нічого не вийде, громадянко Чипельська. В силу безлічі обставин це попросту не можливо!

- Довіртесь мені й усе буде можливо, - вигукнула в запалі Анета.

- Довіритись жінці, це все рівно, що грати в російську рулетку.

- Ну, це ви так, для красного слівця, насправді ж, усе значно простіше: ми домовляємося з вами, скажімо, тисяч за десять баксів. Ви закриваєте справу, зрештою, вам навіть підкажуть як це зробити, й ніхто не матиме до вас жодних претензій.

Клюнуло! Нараз Ганущака обійняло почуття звитяжця. Що після усіх принижень й невдач було бальзамом на його душу. "Людині завше потрібна перемога, хоча б маленька, але перемога!"- відкілясь, із підсвідомості зринула ця фраза Анатолія Шостки, й звучала пречудовим акордом у сірості його буднів. Й ще навколо нього раптово утворилась якась дивна сфера, упревілейованості, усередині якої був спокій і тиша. Так він виростав у своїй сфері й разом із ним зростала його винятковість, така очевидна сама по собі, що йому залишалось лише здивуватись: як це він сам не спостеріг її раніше...

- Десять тисяч..., - підсміхнувся слідчий. За що, ви визначили цю суму? За життя Мадилюса? Гадаєте, воно дорожче не коштує? Що ж, можливо. Та ви сказали: "довіртесь мені й усе буде можливо..." Чи не гадаєте, що така довіра повинна бути двосторонньою?

- Що власне маєте на увазі? - подумки насторожилась Анета.

- Те, за чим ви полізли серед ночі в опломбований склад, для прикладу? - закинув удочку на глибину Слідчий.

- То була суща дрібниця – деталі від комп'ютера, фактично, розібраний комп'ютер, розкинутий по пачках, який нам для офісу подарували наші німецькі друзі.

- Пані Чипельська, ви станете для мене "шановною" тільки коли почнете говорити правду. Коли я прийшов до вас у Фонд, ви лізли зі шкіри аби продемонструвати мені, які, ви усі великі християни. А от покаятись у гріху, для вас слабо...

- Каються Господу у присутності священика, - зауважила Анета.

- Облиште. Каються, коли хочуть звільнити душу від гріха, але для того треба мати внутрішню потребу. А ви зі мною хочете поторгуватись. Навіть не те! Хочете кинути як поганому псу найгіршу кістку, аби лиш відстав, - вдав ображеного Ганущак.

- Сума, яку я вам запропонувала – усе, що я на нинішній день маю. Це правда, - зі сльозинкою в оці визнала Анета.

- Гадаю, що коли іще який тиждень покопаю, перезнайомлюсь геть з усіма вашими близькими і дальшими знайомими, правда таки вилізе на поверхню. Тільки вам із того вже жодного хосену не буде. Та й у слідчому ізоляторі розмова наша поточиться зовсім по-іншому... Петро Павлович з поведінки Анети зрозумів, що вудка закинена в слушне місце - Анету аж пересмикнуло від його слів, особливо, коли згадав про близьких і дальших знайомих, бо ніщо її не страхало так як це. Від цього воно попросту западала у стан вегетативного остовпіння:

-  Не мучте мене, я дістану вам грошей, скільки ви захочете... - вже зовсім тихо промовила Анета.

Петро Павлович  знову відчув свою тотожність із тим невідомим і великим, що мало наступити, й уся його сутність змінилась, наливаючись буйними соками, незнайомих досі консистенцій і запахів. Він відчинив рота й хтось інший, не він, промовив:

- Сто тисяч.

Сказане вразило Анету. Усе єство її збунтувалось перед нахабністю цього типа. Могло здаватись, що її особистість розпалась на багато посварених і розбіжних між собою єств. Якби він тільки вичув, які нелюдські тортури було тільки-но подумки над ним проведено, упав би до її ніг бездиханним мертвяком. Але той викид надміру емоцій, клятьби, злорічень, огуд  спричинився тому, що на зміну йому, як захисна реакція, прийшов період резиґнації, внутрішнього влагодження, втихомиреності.

- Друже, я гадала, що ви реальний чоловік й що з вами можна домовитись. Здвигнула плечима й підійнялась з крісла Анета.

- Сядьте! Сядьте громадянко Чипельська! - був це вже не наказ, радше благання відчаю. Тепер уже Ганущака охопив панічний страх. Він зайшов надто далеко. Зіткнення з цією незвичайною жінкою вимагало особливої й постійної уваги. Вона може відступити аж ген, до кореня свого буття, до метафізичного ядра, до первісної ідеї, із якої почне будувати нову модель, в яку він не зможе не те, що увійти, але навіть осягнути. Відчув, що зарвався, й треба бодай рятувати старі позиції, бо можливість залишитись з носом цілком імовірна.

- Гаразд, несіть свої десять штук. І покінчимо з цим усім. Чекаю вас рівно годину, - був знесилений тим словесним поєдинком. Не вмів того навіть укрити.

У ці хвилини Анета відчула, що реальність не має нічого спільного з тим, що тут відбувається. Те, що слідчий так легко й одразу пристав на її початкову пропозицію, повернуло її до тверезого, не обтяженого ляками способу мислення: а що взагалі є правдою з того, що він говорив, чи із самого початку не взяв її "на арапа"? Вона ж мов школярка запала в переляк... Думка гнітила. Від напливу сорому обличчя забарвилося червінню. Треба відтягти час. Вивідати реальний стан речей...

- Година, шановний Петре Павловичу аж надто малий для мене термін, аби зібрати таку суму. У кінці дня, скажімо, було б реально. Та й я зі свого боку, прошу, аби в розмовах із колегами, щонайменше згадувалась моя персона.

- Кожен говоритиме своє, - не то пояснював не тлумачився слідчий.

- Узагалі, коли ми з вами дійшли згоди, не розумію, про що узагалі ще можна говорити з позосталими працівниками Фонду? - висловила здивування Анета.

- Хоча б про вашу пропажу, про Левка Різуна. Про нього ж ви нічого так й не сказали, а цілком можливо, що справа може бути й про два трупи.

- Гарантую, ці речі жодним чином не поєднанні, - мовила Анета й тут же зрозуміла, що допустилась помилки. Хто її тягнув за язик?

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Цікавим є психологізм героїв

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 04-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-03-2015

Привілейованість

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 02-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-03-2015

Й хтось інший, АЛЕ не він, промовив:

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 28-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 28-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 28-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50857305526733 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …