«Здрастуй, Галько! Це я відповідаю, Клавка. Твій лист для мене став справжньою несподіванкою, паразитко ти така! Ти ж мені стільки сала за шкіру залила, що, гадаєш, своїм спокутувальним листом змила всі гріхи? Думаєш, я вже й гемби розвісила, як співачка Ламбурда свої силиконові перед телекамерами? Ти, Галько, їй право, чокнута, коли у твою макітру, що досі якимсь дивом тримається на твоїх плечах, тільки зараз – скільки літ і зим сплило?! – делболизнуло написати мені, подруженько моя, гордість нашого краю дитинства та молодості! А я сказала би так: не «гордість», як тоді вважали, а заздрісна пихатість нашого краю.
От і зараз, у своєму листі, ти, чвань болотна, сама того не помічаючи, заздриш теперішній молоді, що вона обзавелась комп’ютерами, мобільними телефонами-смартфонами та іншими благами цивілізації, має можливість швидко спілкуватися з допомогою есемесок чи то електронних скриньок. Ой!.. Ой, Галько! Чи ти не луснула, пишучи мені таке? Гляди, діарея нападе. А простіше кажучи по-нашому, швидка. Як тоді, коли сусідський хлопець, Вася, перерізав лямки сумки, яку мій батько подарував мені для шкільних підручників. А ти, падлюко, з якогось дива розкинула своїми тупими мізками, що я й не дізнаюсь, хто підговорив до такого вчинку в принципі спокійного у собі однокласника? Ти! А чому? А тому що ти всьому заздрила, хоча не з бідної родини. Але найголовніше, що з тобою згодом сталося... Через те, що тебе розкусили, ти так була схвильована, що на тебе напала, прости Господи, не всує буде сказано, ота швидка. Після того ти для всіх стала «швидкою», хоч, насправді, ти – равлик! А була би природно швидкою, то й усе встигала б робити, і за ділами не було б коли заздрити, подруженько моя, типова паразитко.
Ти, Галько, згадуєш як ми каталися узимку на колганах, тобто замерзлих кізяках. Воно то й приємно, еге ж: і кататися було на радість, і згадати на втіху. Тільки де ти з тими спогадами була хоча б років двадцять тому. Можливо, мені й відлягло би від душі, простила би тупість, яку ти приховувала за пихатістю.
А нащо ти, коли я, маленькою будучи, пасла гусей, підбурила їх злетіти?.. Вони що, люди? Побачив ватажок у твоїх руках хворостину, злякався, загелготав та й здійнявся у повітря, хоча й не хотілося йому через те, що був таким собі «бароном». А якщо вже й барон здійнявся у повітря, то й увесь його табір пішов до неба. І полетіли мої гуси через нашу широку річку. Я була у розпачі: і тому що гуси несподівано злетіли й полопотали грець його куди, й через те що, відчувала, покарають мене батьки. А ще було сиро, холодно, хотілося спати. Ти навіть зараз уявити не можеш, який я стрес пережила.
Щастя тоді твоє полягало у тому, що я не знала через що мої гуси, раптом, чкурнули від мене. А якби бодай здогадалась, я тебе віддубасила би вволю – як того Васю, який лямки порізав. То ти кумекаєш, про що я веду? Я тебе відчехвостила би отією хворостиною не тільки за гусей, а й за того ж таки Васю. І не побоялась би, що твій батюня був якимсь там бригадиром, а ти – подругою. (Ой, досі дивуюся: як це ми подружками були? А?..). Усі знали, що він безбожно крав, але тільки шепталися по закутках, роти розкривати не сміли, бо, бачте, був «партєйний», та ще і якоюсь там шишечкою, тобись керівничком – не знаю (і знати не хочу) яким, але, люди шушукались, печатки любив ставити. А я деякий час гадала: чому це Галиного батька «печаткою» нарікли? Адже печатки були – головне – у сільраді, там їх найчастіше шльопали на документи. Але у сільраді, певно, не відчували такого кайфу і радості від роботи з печатками та штампами, як твій батько. Люди часто потім переповідали як він неспішно чорнилом зволожував спеціальну подушечку, брав печатку або штамп і з відчуттям своєї значимості та гідності торкав їх тієї подушечки, раз-два пробував відбиток на якійсь чернетці, відтак тимчасово ховав до шухляди свої скарби – печатку і штамп – і рвав на дрібні клоччя папірець з поставленими на нього пробними відбитками, примовляючи при цьому, що ворог не дрімає, щоб йому не дісталося, щоби він, підступний, не зробив з тих відбитків копії печаток і штампів. Декотрі були переконані, що за певних обставин він ті дрібні шматки паперу міг би навіть проковтнути, аби тільки не зрадити настановам партії бути пильним стосовно підступних замаскованих ворогів.
Причому, твій батюня завжди це ритуалив при людях, я так здогадуюся, при тих, хто, мабуть, приходив платити членські внески або брати якусь довідку по «партєйній» лінії. Треба ж було показати свою значимість.
Ой, Галько-Галько! Так ото через тебе, заздрюхо ти така, мій батько (Іван Іванович, царство йому небесне!) добряче відшмагав мене за тих гусей – не стільки через те, що порозліталися, скільки тому, що він потім з тиждень збирав їх по різних дворах, причому навіть сусідських сіл. А одного занесло на дзвіницю церкви. То деякий час замість дзвону, гусак гелготав. Твоєму батюні було смішно. Та й тобі ж, мабуть, падлюко. А моєму – ні! Бо віруючим був. То він того гусака на дзвіниці сприйняв як немислиме кощунство. А ти, певно, зубоскалила.
Що далі було? Ти знаєш? Е-е, напевно не знаєш, тому що прикинулася, що тобі до бабці у віддаленому селі треба. Наспрвді ти ж побоялася, якби я не дізналася про твої витівки. Правда ж?
Далі всі відчули, що гусак чи то з переляку, чи то йому так сподобалося на дзвіниці, не хоче покидати її. Відтак, за згодою батюшки, почали рухати дзвін. А він – масивний, поки розгойдали... Відтак чуємо: бом-бам!.. бам-бом!.. А між цими бамбомками дивним чином вставляв своє слово гусак. Він так, бідний, горланив, що, здавалося, перекричить малиновий звук дзвону.
Через якийсь проміжок часу, раптом, як вилетять з тієї дзвіниці ще дві гуски (десь трохи нижче причаїлись були) і з неймовірним гелготаням та лопотанням крильми полетіли до віддаленої левади. Там чи то паслась, чи то просто гуляла корова сусіда Шурка. Так ті гуски, окоянні, приземляючись, якимсь дивом зачепили ту корову, злякали. Корова рвонула з місця, задрала голову, вирячила беньки та й шугонула, як галахменна, тільки їй було відомо куди... Одне слово, не довго копитами ковиляла – упала до глибокого рівчака, що трапився на її шляху, й задушилася. Люди її не відразу побачили – інакше врятували б.
Хоча, по правді кажучи, напевне, Шурка так покарано за те, що ще раніше наших гусей потруїв, бо неймовірно заздрив нам. А ти, певно, у нього заздрощам навчилася.
Я тільки останнім часом почала розуміти, як ото було нам (та, мабуть, ще деяким людям) тяжко жити на селі, маю на увазі нашому селі. Хоч існували в ньому вже тоді й кілька шкіл, і крамниці, і церква, і клуб, а якесь було, наче, зі заздрощів зіткане, немов односельці й не окультурювалися.
Хоча, як ти, вочевидь, пригадуєш, батьківська хата була розташована майже у центрі нашого великого села, тобто найближче до усіх сільських благ цивілізації. Ми ними й користувалися – ходили до церкви, «на кіно», звісно що до школи, до крамниць. Часто доводилося чалапати по багнюці, але то було ніщо порівняно з тим задоволення, що ми, діти, отримували від куплених кількох простих цукерок-подушечок чи гарного кіна. А мамка (Зінаїда Павлівна, їй теж – царство небесне!) тим часом занурювалась до церкви помолитися. Твій же батюня, як «партєйний» часто насміхався з того, хоча моя мати, як могла, не показушно те робила. Отож до тебе я критично ставилася ще й через поведінку твого батюні. Ти у нього вдалася. І з часом ви доконали свою матір своїми відповідно «партєйними» принципами та заздрощами.
Ти у своєму листі, Галинко дорогенька, мого старшого брата Андрія згадуєш кілька разів. Знаю-знаю, що ти у нього була закоханою. Та й він задивлявся на твої чорнії брови, карії очі. А знаєш, хто його переконав не лупати на тебе, невмиванко ти така. Ги-ги1.. Я! Хоча й маленькою ще була. Але докумекала, що ти його постійно допікатимеш своїми отими: то він те не так зробив, то він інакше ступнув, то він чхнув невпопад, то в нього гудзик непришитий... Цього ти набралася у своєї баби по батьковій лінії, тобто вдалася у неї.
О, сміху раз було! Сидять, якось, на колодах твоя бабка Тоська зі своїм дідом Пилипом, біля них – односельці, кілька, чекають, поки хліб кукурудзяний привезуть, його в народі ще називали хрущовським. То й сиділи б, гомоніли. Так ні ж, твоя бабулька не втрималася і почала свою «пісню» до діда Пилипа: то він рота роззявив і довго тримає, то він чухався довго, то ще щось не так робив. А люди ж – поруч, усе чують, переглядаються, але мовчать, бо ж Тоська і Пилип – свої. Але ось Тоська візьми та й брякни своєму дідові: «Дивись, гудзик десь подівся». Люди як чмихнуть зо сміху – в тому сенсі, що хто кому має натякати про необхідність пришити нового гудзика. Тоська так і не уторопала підтекст сміху односельців. Зате Пилип ще й як зрозумів, але звів ситуацію на жарт. Мовляв, так тіло краще провітрюється. От з цього моменту Тоська для односельців щезла, натомість з’явилася Непришийгудзик. До неї довго це доходило, ну як до жираф’ячої голови. А коли дійшло, Тоська образилася.
Але прозвисько вже міцно припечаталося до неї, та так, що ми – малі діти – й не відали, що то – не прізвище, а по-вуличному. Отож, коли ми збирали отих клятих гусей, я й звернулася до бабці Тоськи, вкладаючи до свого прохання всю свою чемність: «Бабусю Непришийгудзик, погоніть, будь ласка, у мій бік отого гусака». Можливо, твоя бабка й не виявила би свого незадоволення, якби не зареготав дядько Ілько. Йому палець покажи – сміятися буде! Твоя Тоська побіліла... почервоніла... на пиці жилавки загарцювали, та як заверещить на мене, що я – паскуда. Я не знала, що воно значить, але здогадалася, що погана, і краще мені тікати від твоєї розгніваної бабці. Воно треба було б Тосьці більше на Ілька розсердитися. Та у селі гунділи, що бабця була ж у нього закохана, у нього та в його гарний, просто таки райський сад. Та щось там не склалося. Тому й припечатав її до себе інший залицяльник – Пилип. Ілько був і радий, що Тоська вже не пизирає у його бік. Але час показав, що то не так. Одне слово, якби на отих колодах сиділо подружжя Тоська – Ілько, то Непришийгудзик не народилась би. Уторопала, подруженько дитинства?
Ти запитаєш: до чого це все я тобі нагадала? А до того, що одного разу, коли у садку Ілька гарні яблука поспіли, саме ти збрехала, що його вдома немає. Я зібрала чужих дітей і ми шайкою накинулись на ті яблука. У пазухи свої понапихали їх вволю. А тут – дядько Ілько!.. Ми ж то воліли непоміченими залишитися. А воно – несподіванка...
Ти знаєш, у чому більше полягала та несподіванка? У тобі, сексоточка ти така! Дядько Ілько, знаючи суворий норов деяких батьків, зжалівся над нами і порадив зробити вигляд, що він сам згодився, щоби ми поласували яблуками з його саду. Однак ти нас продала і, як сорока, розскрекотала по усьому селу, де саме ми були і що робили. Але ж як хитро ти таку новину розносила! Ти підходила то конкретного двору, де мешкав маленький крадій з нашої компанії, й просила, щоб його покликали, бо тобі конче потрібно. Хлопця, ясна річ, близько не було, рідні починали його шукати... Таким чином ти, гадина, заклала усю нашу піхоту. Та так, що й дядьку Ільку мало хто повірив. А якщо й вірив, то не дуже.
Мені тоді добряче влетіло від старшої сестри, Шури. Хоча до стусанів не дійшло – мамка якраз нагодилась, захистила.
Ти хочеш побачитися зі мною? Та дивно якось. Чого? Чи наша зустріч обіцяє бути теплою? Якось не віриться. От згадую посівну. Я напросилася попрацювати на сіялці. Треба було нехитре діло робити – ричаг перемикати, щоб мінялося положення борін для кращого розпушування землі. Так хороше мені тоді було на душі, стою на спеціалному місточку, співаю, їду і співаю... Та, раптом, не утрималася і – брик – униз, майже під самі борони. Зачепило мене за одяг і тягнуло довгенько – аж поки тракторист не озирнувся і не зупинився. Усі, хто бачив, моє падіння, подумали, що гаплик мені, фарш вийшов. А воно – ні, слава Богу! До мене тоді люди попідбігали, хтось вже й аптечку швиденько приніс, почали обробляти подряпини, заспокоювати мене.
А ти що у цей час робила, подруженько моя, паразитко ти така? Згадай. Згадай, а потім вже вирішуй, хочеться тобі до мене в гості? Чи тобою володіє інше бажання?.. Так я тобі нагадаю: ти побігла до моїх батьків і так розповіла про пригоду, що вони подумали: я вже на тому світі.
Ой, Галько-Галько!.. Дитинство і молодість, я гадаю, завжди живуть у пам’яті кожної людини. Відчуваю, що і в тобі не стерлося. Але я ніяк не можу уторопати: ти що, стала іншою? Невже твої життєві принципи, принаймні ті, з якими ти жила у своєму малолітстві, розвернулися у протилежний бік, причому, правильний. Не знаю! Не віриться.
Оце написала такі філософічні думки і навіть сама собі здивувалася: звідки вони у мене, колишньої будівельниці, пізніше – працівниці одного з харчопереробних підприємств? Чи ось з роками та після читання твого листа виникло відчуття млості до тебе ж таки? Я ще не розібралася, не втямила. Навіть якщо ти й змінилася характером, ставленням до життя, до людей, так що ж уже тепер?!. Життя наше, гляди ж, сплинуло майже все! Скільки води у нашій річці протекло! Скільки гусей у ній проплавало, пізніше – вже й не наших! Скільки дзвонів пролунало на церкві нашого села! Скільки разів орали й волочили землі наші дорогі й пахучі? Скільки яблук у саду дядька Ілька покрадено! Скільки весіль було зіграно!.. Скільки ухажорів було у нас!.. Ой... Щоправда, тут треба уточнити: від тебе вони відскакували, щойно переконавшись у твоїй заздрісності. Ти що, не чула?.. До тебе що, не доходило: хлопці не бажали з тобою товаришувати, хоча й була ефектною, тому що ти всі розмови зводила до того що, мовляв, і там добре, й у того, тієї чи тих, а ти – нещасна та ображена. Та ще й при тому ти свої зеньки витріщала так, що навколо зіниці виднілися очні білки, а ті зіниці здавалися кнопочками баянними – ну, їй право, немов узяті з баяну нашого вчителя співів. Так що найоригінальніше було, це те, що, дізнашись, що тобі причепили нове прозвисько-дражнилку – «баянні кнопочки», ти зненавиділа і вчителя, і навіть баяни. До тебе ж сватався гарний баяніст. Чого ж відшила?! Ходили чутки, що через ті ж «кнопочки» – щоб кожного разу люди не бачили та не порівнювали твоїх викарячених беньок з темними зіницями з баянними кнопочками. Схоже на правду!
Ох-х!.. Ох-х... О-о-хх...
Оце написала «весіль» і так тяжко стало на моїй душі! Кавалок горло стиснув... Згадала своє весілля, що не збулося, і тебе, як уособлення перешкод і невдач. Ти ж, напевно, чула, яке нещастя мене спіткало з першим виходом заміж: загинув тоді мій коханий! Загинув!.. Я от думаю: чи не через те, що ми запросили на весілля баяністом отого вчителя з баянними кнопочками як твої зіниці, коли ти витріщала свої зеньки?! Хоча, формально що там: друг, випивши, взявся за кермо своєї машини. А у мого Віті не було вибору – сів, бо заїхали кудись далеко й треба було негайно повертатися, поспішити на завтрашнє весілля, іншого транспорту не було.
Так, отаке згадавши, я й вагаюсь: згоджуватися на те, щоб ти відвідала мене? Чи якось обідемось? А, Галько?
Краще нехай обійдемось. Ти вже вибачай, Галинко, подруженько дитинства.
А на останок я тобі повідомлю найбільший мій секрет (можливо, через нього я з тобою і зустрічатися не хочу): твій батько, Галько, не твій батько! Твій рідний батько – Шурко! Ага! Отой, який нам гусей потруїв, у якого корова до рівчака упала і який мав точно такі моргали, що у спадок передав тобі. Уяви собі, що про це знала (і знаю) тільки я. Так сталося. Якщо пояснювати без зайвої «поезії», то саме я ненароком почула у сільській клуні розмову Шурка з твоєю матір’ю. Вона твого батюню не те що не кохала, а мстива була, діяла з-під тишка, так би мовити. Він так її допік агітацією щодо необхідності вступу до лав партії, що вона затаїла на нього образу і, щоб убезпечити майбутнього отприска від «партєйних» спадкових генів, віддалася Шуркові. (Комедія, та й годі!). А оскільки Шурко і твій батюня зовні багато в чому схожі, то ні у кого ніякої підозри не виникло й не виникало. Щоправда, якось на одних загальносільських веселощах Шурко і ти опинилися зовсім поруч, сміялися разом з усіма, таращили свої моргали... А тут, раптом, одна жіночка й ляпнула: «Ой, які ви схожі, особливо ваші очі!» Шурко зашарівся. А ти – як ні у чому не бувало. Ти ж нічого не знала. А Шурко не був упевнений, тому що, я так здогадуюся, твоя мати нічого йому не сказала. Тобто як «не сказала»?! Переконала, що твій справжній батько – «партєйний» батько, «печатка».
Бувай здорова, Галинко, подруго дитинства! Ці слова мережила Клавка – та, яка ненароком почула про тебе найбільший секрет і нікому не розголосила. Перепрошую, якщо на старості років видала його тобі».
Правильно чи ні я вчинила, що отакого листа Галині відіслала. Швидше за все, правильно – хочби через те, що вона, справді, була подругою дитинства та юності. Про що мені не хотілося їй писати, так це про її нинішній душевний стан: по-перше, не зрозуміє; по-друге, якщо, раптом, зрозуміє, своїми роздумами і припущеннями я їй завдам більше болю, ніж усими згаданими фактами, навіть тим, де йдеться чия вона насправді донька.
Так ось. Я зрозуміла так, що нині Галина – глибоко самотня людина. Не у тому сенсі, що у неї немає родичів, якихось, можливо, друзів, сусідів... Я так зрозуміла, що, коли вони і є, Галина їх сторониться, уникає. А чому? Отут якраз я і не хотіла зайвий раз їй товкмачити про її ж дивний характер. Все одно буде як об стінку горохом. Її заздрощам не було меж! Вони ж її і з’їли. Тобто як фізичне явище вона ще існує, живе і нехай ще довго топчить ряст. А ось як земне багатство в особі конкретної людини Галина не знайшла себе. Хоча, що значить «не знайшла себе»? Яке я маю право так твердити?.. Можливо, вона й шукала та обставини не дозволили, зустрічалася не з тими людьми, не у той час і не тому місці. От і вийшло, що крутилася по життю, крутилася, а найдорожчого не нажила – упевненості у потрібності не собі, а іншим. Звідси – відчуття такої неминучої прірви як самотність. Противагу їй шукає у минулому, чарівному дитинстві.
Що ж його робити з цією Галькою, паразиткою такою?..
