Вітер увірвався в прочинені двері, ніби намагався не випустити його, повернути назад. Мартинові й самому не хотілося йти. Довкола мрячить, під ногами задоволено чвакає болото, ніби радіє, що впіймало нову жертву. Ліхтарі не можуть пробитися крізь мряку, довкола них лише невеличкий ореол блідого світла. Але треба. Зателефонували, що везуть полеглого Юрка. Треба вдарити у дзвони. Така біда.
Юрко. Син його друга, Михайла, його однокласника. І однокурсника. Син Марійки. В яку були закохані обидва хлопчиськами. В одинадцятому класі вона відповідала йому взаємністю. Разом втікали з уроків, бігали за старий млин , там восени під старим дубом збирали жолуді. Марійка з них такі смішні фігурки робила. На шкільній виставці її роботи були визнані найкращими. Разом всі троє вступили до політехніки. Зачарований трикутник ніяк не можна було розкласти на катети чи гіпотенузою розрізати навпіл. Після першого курсу його забрали в армію. Марійка плакала, обіцяла писати і чекати… І писала. Гарні , світлі листи. Відписував. Рівно через півроку листування обірвалося.
На Великдень на відвідини до нього приїхала мати з сестричкою. Мала, а Оля тоді була п’ятикласницею, все вистрибувала, все її цікавило. Мати ж клопоталася коло величезної і важкої, як лише дотягнула її, торби.
-Ось тут, синку, пиріжечки. Тут шиночка. Тут півник молоденький. А це твої улюблені заварні тістечка. Це варення . Тобі слоїчок, а ті три хлопцям віддай. Може, до когось не приїжджають батьки. Ми тобі знову підвеземо.
І все ховала очі. Тоді списував на те, що заплакана була. Довго ж не бачилися.
Кортіло поласувати заварними. Бабуся їх називала «птисями». І до кожного тістечка доліплювала з тіста голівку лебедину. А ті голівки на довгій шиї були тонесенькі, без крему. То Мартин просто відламував їх і залишав на кльоші.
-Ах ти ж халус! – билася об поли бабуся. -А це хто буде їсти? Ні, - зверталася вона невідомо до кого, - чи до образів, чи до малої Олі, яка тоді ще їла лише кашку манну та смоктала молочко, бо батьки були на роботі завжди, - ні, чи ж ви бачили, який то халус!
Чи обривав він малину, порічки, рвав черешні, чи витоптав сунички на грядочці, бабуся неодмінно повторювала своє улюблене:
-Ах ти ж халус.
Тому, коли в п’ятому класі до них прийшов учитель географії і класна керівничка знайомила його з дітьми: «Діти, це ваш учитель Іван Пилипович Халус», - він розсміявся.
І керівничка, і географ повернулися до нього:
-Ковалишин, що тут смішного?
Почервонів, як буряк:
-Та то я так. Мене бабуся завше халусом обзивала, коли я щось солодке їв .
Всі розсміялися. Географ почав пояснювати походження свого прізвища.
Мартин же з того дня став Халусом. Не лише для бабусі. Нині вже сивий, а наче всі забули , як називається. Халус та й усе.
Тому потягнувся був до тих птись та рука зависла в повітрі:
-А твоя Марійка народила сина , - підстрибуючи коло вікна і намагаючись заглянути, що там, випалила сестричка.
-Олю, ми ж домовлялися, - мати затулила долонею рота і дивилася на нього перелякано.
-Марійка? Сина? - переводив погляд з сестри на матір, ще не вірячи в почуте.
-Народила, - незвичним глухим голосом мовила мати. Та й заміж вийшла. За Михайла.
Коли рідні поїхали додому, йому не хотілося нічого. Роздав харчі хлопцям, механічно виконував все, що вимагали від нього, і тужив. Та туга невідомо яким чином прибилася до нього з провінційного маленького містечка, з рідної школи, з-під порослих мохом стін старого млина, з вузенької вулиці, де за кущами бузку та жасмину біліла Марійчина хатина. Прибилася і ані руш…То неправда, коли говорять, що дівчата зради переносять важче аніж хлопці. Він кожен свій день міряв болем. Згадував її посмішку, її руки, ту ніч на Івана Купала, те багаття, яке перестрибували разом. Той вінок, котрий чомусь закрутився між гіллям старої верби і як вони не силувалися його дістати, не поплив… Згадував і біле обличчя Михайла, котрий зустрів їх, коли вони , обійнявшись, вийшли з лісу. І те здивування Марійки:
-Михасику, чому мій вінок у тебе? Як ти його дістав, ми не змогли…І чому не відпустив?
З притиском:
-Чекав тебе. Разом пустимо.
Підійшли до річки троє. І вінок поплив. Легко потанцював на хвильках і зник з очей….
Спалював листи за казармою. Листи любові. Пригадалися десь почуті рядки : «Ще слова твої як дурман, як ілюзій солодкий дим. Та вже руки твої обман. Та вже губи твої - полин ». Так.. Догоріла свіча їхнього кохання.
Зустрічалися на вулиці. Бо ж живуть в одному місті. Та майже не розмовляли. Марійка та Михайло в інструментальному цеху великого заводу колись працювали. Нині на ринку торгують, мають кілька кіосків. Не тримав на них зла. Все згадував бабусине «Не ласка реп’яхи за пазуху класти». Хоча ті реп’яхи , здається, там вже давно поселилися.
Він пішов у будівельну фірму. Та після важкої аварії , єдиний вижив з автобуса, котрий зірвався в провалля, став дзвонарем. Коли вже опустилися руки, коли зрозумів, що треба таки нарешті прийняти себе такого, зі шкіряним протезом замість ноги, прийшов до храму. Сповідався довго. Старий священик запропонував: «Нам дзвонар потрібен. Все таки робота. Ще й така потрібна людям».
Недовго й роздумував. Музичну школу закінчив. Хоч не дуже з великою охотою вчився, бо ж хлопці у футбол грають, до лісу бігають, а він з важким акордеоном до школи плентається. Але таки закінчив. Тому не сфальшивить. Хоча до ладу тоді й не знав, що то таке – дзвонар. Думав: треба буде кілька разів бренькнути. То й бренькне.
Йшов перший раз до дзвіниці, сам з себе кепкував: «Жвавий, як рак на греблі»…
Там чекав на нього старий Свирид.
-Е, козаче, не годиться так думати, - дзвони – то свято, то настрій, то радість і горе. То тривога і спокій. Вони супроводжують кожну людину від народження до смерті. Ти не думай, - Свирид просто в небо тицяв жовтим від махорки пальцем, - тут сила потрібна, розум, слух і душа…- Старий відвернувся: - Ти цей..Горе в хаті залишай, як подертий одяг. Сюди з радістю йди. Дзвін, він лікує, він... Він - як дзвінок на дверях самого Бога.Подзвониш - і Бог двері відкриває...
Душа в нього була. А ось з силою... На протезі?
-Та чого ж ти скорчився, як циганський батько? - не вмовкав старий. – Змарнів , як полова. Чи ж знаєш, що скрипливе дерево й дужого переживе. – Тобі ще жити. То я вже старий як луб’я.
І почалася його наука.
Вчився розрізняти благовіст, передзвін, красний дзвін… Який дзвін віщував радість, який скликав вірян до храму, який ніс молитву до Неба. Який сповіщав про біду, про чиюсь смерть.
- Найвеличніший — красний дзвін, – повчав старий. - Тут треба найбільше сили та спритності. Бо ж мають одночасно заспівати всі дзвони на дзвіниці, великі, середні й малі. Я його найбільше люблю. Коли лунають, душа до Неба встигне кілька разів піднятися, з самим Богом зустрітися.
Свирид торкався дзвонів, гладив їх, як дітей.
-Кожен дзвін має свій голос і своє наймення. І наші дзвони мають. Ось цей , старий, котрий Риштучка закопала на своєму городі, Павлин.
-Павлин?
-На честь святого Павлина, котрий ще у 411 році винайшов першого дзвона.
-Це найстарший дзвін?
- Найстарший «Святоюрський». Його відлив знаменитий Скорина в чотирнадцятому столітті у Львові. Він і нині на дзвіниці собору Святого Юра. А наш у нас найстарший. Йому двісті літ.
-А цей ось Благовіст Срібний. Голос у нього - як срібний тенор. Летить над містом. А цей - Суботній. То - Малюк.
Ніколи не думав,що така то нелегка наука. Тепер уже й він усе знає про дзвони. Навіть майстрів, котрі можуть полікувати їх. Бо ж і вони хворіють. Втомлюються. Дзвін служить приблизно два століття . Вібрація згодом руйнує його. Звук стає глухим, вже не тремтить душа , нема мелодійності, легкості. Срібла нема. І руйнується та нитка, котра єднає дзвін з Небом.
Та ось і дзвіниця. На душі важко. Так було, коли вперше сюди прийшов. Тепер сповіщати про загибель сина його першого кохання…. Риплять старі важкі двері. Озиваються знайомим скрипом сходи.
Торкається вологих шнурів. По одному удару в кожен дзвін… «Спочатку плач ти, Малюк. А потім по черзі всі. А тепер разом» .
Бив у дзвони і не помічав, як сльози змішалися з дощем, що засікав сюди, губилися у сивій мряці, падали в серце… Млоїли десь в ямці під грудьми , ніби забивали кожен звук всередину. Плакав за Юрком, уявляючи, як то воно зараз батькам. Плакав за молодими, котрі гинуть у війні, розв’язаній лихою людиною, котра, здається, втратила не просто розум.
Перервався, коли почув, що хтось важко підіймався сходами…
-Халус.. – Не впізнав, що то Михайло. - Халус, то я, Михась. – Рукою нервово поправляв комір. – Ти той… Марійка плаче, просить, щоб Ти хоч попрощатися прийшов з сином…- І вже так надсадно: - Зі своїм сином! Халус, то ж твій син не повернувся…І наш...І наш.
-Мій син?Мій? – Ти про що?
Але Михайло вже збігав сходами.
Аж тепер відчув, що й справді дзвони не можна зупинити. Поки вони самі не затихнуть, ніхто їх не здатен стишити. Кинувся, наскільки міг, вниз:
-Михайле, стій! Та чуєш ти, стій!
Повернувся:
-Чого тобі? Мало? Тобі мало знати, що Юрко твій син?
-Поклянися. Тут, під церковними дзвонами. То найстрашніша клятва.
Хоча вже знав. То була правда. Тому так боліло серце, тому так плакала разом з ним природа, тому не висихали очі… Тому сам вчора почав звучати старий дзвін. Як він не зрозумів чому?
А він думав, що найстрашніше-то протез. Себе жалів. А там, там його син… Малим Юрко приходив сюди. Часто сидів на верхній сходинці. Разом не раз і пиріжками маминими снідали…Як він не зрозумів? Та ж у Михайла і Марійки волосся рівне. А в нього і в Юрка хвилясте. Та ж в Юрка така ж хода, як і в нього. Мама раз сказала. Значить мама знала! Знала?
Не знав, що робити. Горе за горе зачепилося.…Та чому ж, чому його доля скувалася з самісінького горя? Невже й справді: як піде горе зрання, то аж до смеркання? Чи ж сам винен? А він дзвони хотів лити. Котляр нещасний! А долі своєї не вилив. Не зрозумів…. Небо дощами падало на дзвіницю. Мряка душила світ.
-Мій син там? Мій хлопчик?А я тут? Безногий! Каліка! А там убивають дітей. Там мого сина убили. Мого?!
Пливли над містом сумні звуки дзвонів. І переростали у набат…
