Микита не злазив з печі вже третій день. Лежав, часто поринаючи у запаморочення, потім приходив до тями, дивився на стелю. Було тихо, лише інколи на горище порсалися миші. Вони знову з'явились, мабуть пришли з поля, бо ж усіх хатніх він встиг переловити. Як і горобців, з їх гнізд під стріхою. Ловив, обдирав і варив юшку. Потім перестав обдирати, варив так. Спочатку нудило, але потім голод затьмарив усе і він жадібно їв ту юшку, підштовхуючи шматочки м'яса з пір’їнами дітям. Їх було троє, ще восени. Старшому Андрію - сім років, а Степану і Ганночці по три. Вони плакали, що хочуть їсти і за мамою. Він теж плакав. Ні, спочатку скреготав зубами, а потім став і плакати, бо Христя зникла. Вона поїхала ще перед Новим роком міняти їжі у Росію. Вже стояли загони, які нікого не випускали, але жінкам було трохи легше, їх не били, як чоловіків, прикладами чи чоботами, просто відштовхували і наказували повертатися додому. Там тикнеться, там, і якось пройде. Тоді ще можна було пройти. Христя їздила тричі, спочатку привезли оклунок борошна, поганенького-поганенького, такого, що раніше варили з дрібною картоплею для свиней. Але тепер вона два тижні робили маленькі млинці до яких додавала трохи мерзлої картоплі, яку назбирали у полі. Після їди все одно хотілося їсти, аж шлунок зводило, але вони трималися.
Звісно ще влітку він і подумати не міг, що так буде. Врожай був добрий, нехай і в колгоспі, але ж і зі свого городу зібрали два погреби картоплі, ще один буряків та двадцять мішків пшениці. Ще ж була справна свинка та три десятка курей. Він був спокійний і не боявся, що сім'ї доведеться голодувати. А потім почалося робитись щось страшне. Прийшли комсомольці і забрали усе збіжжя. Він, дурний, навіть не сховав його, бо ж думав, що працює в колгоспі, чесний трудівник, не будуть чіпати. Хоча, що толку, що сховав потім картоплю? Наступної ночі вивіз її до лісочку і сховав в бурті. Колись, ще в Громадянську, тоді Микита був ще хлопчиком, в том бурті батько ховав зброю - кулемет та кілька гвинтівок. Тоді частенько на села наскакували усілякі паскуди і селяни давали їм прикурити.
Потім пришли комуністи і почались розверстування. Забирали все і нічого не платили, кажучи, що землю селяни отримали задарма, то повинні відробити. Але навіщо земля, коли забирають все, що виростиш? Мужики дістали зі схованок зброю, з їх села була знаменита Синівська банда, яка переколошматила багато червоних, одного разу навіть цілу карну роту, прислану з повіту. Карна рота звикла, що коли сонце світить, то їм боятися немає чого, бо банда лише вночі нападає. Прийшли до земської лікарні, стали брати заручників, яких потім би вбили. Це так вони з бандитизмом боролися. Відібрали з десяток куркулів. Найбагатших розстріляли ще місяць тому, це вже були куркулі дрібніші. Не чекали нападу, бо вважали, що селяни, як худоба, ріж їх і не бійся. Сиділи попід тинами, гвинтівки в піраміди поставили, декілька в саду куліш варили. Синівські поближче підійшли та як вдарили зненацька. Не один не втік. Комісар, який ротою керував, схопився на коня, перестрибнув через паркан і пішов городами, але і його зняли влучним пострілом з гвинтівки. Сім десятків трупів назбирали, бо ж у полон не брали нікого. Відвезли ті трупи подалі у ліс і стали чекати. Розуміли, що буде та все ж. За два дні прислали в Синівку цілий полк. Більше тисячі солдат, по одному на кожного жителя, хоч ти дитина, а хоч старий. Сотню чоловіків синівських схопили і розстріляли біля цегляної церковної огорожі. Серед загиблих і батько Микитчин був.
Майже не залишилось дорослих чоловіків в селі, одна малеча, жінки та старі. Однак, якось вижили. Микита з чотирнадцяти років за плуг став. Так думали в селі, що напились комуняки людської крові і тим заспокояться. Та де там. Ще на початку вересня забрали збіжжя, потім почали картоплю забирати. Той погріб, що сховати не встиг, увесь виносили. І буряки забрали і моркву. Далі свинку і курей усіх, дочиста. Микита кричав, що йому дітей годувати треба, що ж вони роблять!, а комсомольці тільки сміялися та штовхали його прикладами своїх гвинтівок. Хотів лізти Микита по обріз, який ще від батька залишився, та Христя відмовила. Щоб знов не розстрілювали людей, є бурт картоплі, якось виживемо. Та ті кляті комсомольці не вгамувалися, пішли лісом ходити та землю штрикати штиками довгими. І знайшли усі бурти, хто б де не ховав. Повантажили на вози і вивезли. Все вивозили, сучі діти. Потім і самі поїхали, залишивши людей ні з чим.
Тоді й почався голод. Бо їсти нічого. Ще попервах ходили в ліс, зайців ловили, але швидко закінчились зайці. Потім собаки стали зникати. Слідом і коти. Потім і птахів не стало. Мишей та щурів почали ловити, хоч вони швидко з села пішли, бо ж нічого було тут їсти. Тоді узяла Христя речі, які були - хустки, чоботи, ще щось і поїхала. Поміняла на борошно, два тижні їли, потім поїхала ще, привезла картоплі. Ту картоплю щільно мили, потім варили, водичку пили, картоху товкли, додавали лободи, ще трави, яка була, і їли. Від тієї їжі нудило, частенько бігунка траплялася та все ж хоч щось. І діти менше плакали і самому легше. У третій раз поїхала Христя і виміняла цілу торбегу борошна. Почали годувати, а там борошно лише зверху, а потім крейда товчена. Христя давай плакати, що обдурили її. Микита заспокоював. Та тільки як не заспокоюй, а їсти щось треба. Нічого нема їсти. Діти на печі сидять, вже навіть і не плачуть, бо відчувають який страх у хаті.
Знову поїхала Христя та й так і не повернулася. Тиждень пройшов, другий, а її не було. Микита як міг крутився, та коли немає їжі, то не має, хоч на голову стань, хоч з себе вистрибни. Піч топив, щоб тепленько дітям було, та варив юшку з мишей та горобців. Кілька тижнів цим тільки і жили, а потім ані горобців, ані мишей не стало. Ще ходив Микита в ліс, лазив по розореним буртам, назбирав з десяток буряків, потім у полі картоплин мерзлих. І все, не було більше їжі. Усю хату облазив, на горище знайшов торбинку зі старою квасолею. Ото і її кілька днів їли. А потім геть нічого не залишилося. Діти пухнути почали. Микита пішов до міста, хотів щоб хоч дітям щось дали та на дорозі зустріли його червоноармійці, всі рум'яні такі, вгодовані, у новій формі. Не пустили його, бо наказ, а коли почав за дітей просити, то ще й побили. Почвалав він додому. Діти там вмирали потроху. Краялося батьківське серце від цього, що не може дітей врятувати, що сидить і дивиться, як малеча гине.
Не міг так ось просто дивитися, то узяв Степана та Ганнусю і поніс, бо йти вже вони не могли. Пронесе метрів сто, стане перепочити. Не сідав, бо боявся, що як сяде, то вже не підведеться, сам же слабкий теж. Дихає важко, перед очима паморочиться. Каже дітям щось веселе, намагається заспокоїти. Знову несе. Ярами, кущами, подалі від доріг. До станції таскав дітлахів. Зрозумів уже, що як залишаться в селі, то загинуть. Уночі приніс, зайшов городами, шукав якусь установу. Знайшов одну, що вогник горів у вікні. Поклав дітей на порозі, поцілував їх, перехрестив, наказав триматися разом і за батьками не плакати, з якого села не казати. Постукав у вікно та втік. Які не людожери ті комунякі, але ж візьмуть дітей, кудись влаштують їх.
Коли повертався, то натрапив на військових. Хотів вбігти, але не було сил, упав і наздогнали його. Відвели в тюрму, там два дні просидів, бо слідчій захворів. Потім допитали і відпустили, давши на дорогу трохи хліба. Біг би та не міг, кой як до рідної хати повернувся, там Андрійко, вже мертвий. Він з самого народження слабенький був, хворів багато, ото і не витримав, бідолашний.
Сів Микита поруч з сином і давай кричати та плакати. Узявся за маленьку холодну ручку і довго не відпускав, поки не виплакався, поки увесь свій відчай не вилив. Вранці поклав малого на санчата та повіз до Білого яру. На кладовищі треба було яму рити, а він зараз ту лопату ледь підніме. А в яру ям багато, крейду там споконвіку копали, печер нарили, то покласти туди Андрійка та зверху тільки присипати. Тягне санчата Микита, трясе його, у піт кидає, паморочиться. Одного разу навіть упав, знесилений. Лежав долілиць та жував губами сніг. Може б так і залишився та почув, як ворон каркнув. Не хотів Андрійка воронам лишати. Підвівся, постояв трохи, поки перестало крутитися у голові і далі пішов. Кроки робив маленькі, щоб знову не впасти. Потім Андрійко з санчат випав. Микита це не відразу відчув, довелося повертатися. Але все ж такі дійшов до яру і побачив, що багатенько вже печерок завалені. Не він один здогадався тут ховати рідних. Знайшов пусту, поклав туди Андрійка та й сів поруч. Цілував руки сину та просив вибачення, що не врятував. Плакав і сльози капали на руку мертвого хлопця та вмить убиралися пересохлою шкірою.
Потім підвівся і пішов додому. Там ліг на піч і вже не підводився. Такий був знесилений, що навіть заспокоївся. Не хвилювався, як це так сталося, що була сім'я і немає сім'ї, що Андрійко помер, Христя зникла, а Степан з Ганнусею будуть по чужим людям десь жити. От до чого комуняки довели людей. Гадів цих червонодупих стріляти треба, як скажених собак. І про це не думав. Не залишилося у Микити ніяких сил, лежав собі та дивився в стелю. Потім провалювався кудись, бачив щось дивне і незрозуміле, знову прокидався. Бозна скільки лежав і чув уже як холод лізе до нього через гору одежин, яку він на себе нагорнув. Хай лізе, то раніше він, дурень, думав, що треба б до весни дожити, а там подивимося. Зараз же не треба було йому весни, бо навіщо йому жити тепер?
Не знав скільки часу вже пролежав, коли постукали у вікно. Микита уваги не звернув. Хоч давно вже не стукали по вікнах сусіди. Як почався голод, то сиділи всі по хатах, нікуди не ходили. Двері хлопнули.
- Микито, живий ти чи ні?
Микита пізнав голос Федора. Сусіда свого. Колись разом за Христею вони стелилися, Христя Микиту вибрала і Федір образився, більше не товаришували. Чого це він прийшов? Ще й в хату зайшов, поліз на піч, став одежину скидати.
- Де ти тут, живий, чи ні?
Микита хотів сказати, щоб Федір не займав його, а йшов собі, та не зміг. Горло наче спеклося, щось тільки прохрипів.
- О, живий! Ну і гарно. А де Христя, діти де?
Федір озирнувся, потім побачив обличчя сусіда і сів. Зітхнув.
- У мене теж, Микито. І Фрося і діти, всі померли. Один лише я залишився. Не знаю і навіщо. Та все ж залишився. Пішли Микита, у мене м'ясо є. Багато м'яса. Будемо їсти і виживемо. Я вже навіть юшку зварив, гарну, наваристу. Пішли. Чого ти головою крутиш? А мені, думаєш, дуже жити хочеться? Зовсім не хочеться! Тільки ж як можна жити, то чому б і не жити? Вмирати збирайся, а хліб сій. Так нам батьки казали. І зараз, як живеться, то жити будемо, пішли.
Федір почав тягти Микиту з печі, той і не пручався і не допомагав. Кінець кінцем гепнулися з долівки разом. Ще посиділи, Федір знов почав підводитися. Сили в нього вже з’явилися, бо ще вчора він поїв хліба. Спочатку трошки, через кілька годин ще, а вже сьогодні вранці покуштував сала. Він знав, що не треба багато їсти відразу, батьки, яки пережили голод у Громадянську, навчили.
Батьки померли, бо не пережили цього Голодомору. І жінка померла, гладка та рум'яна Фрося. І діти померли, хоч як Федір не намагався їх врятувати. Але коли їжі нема зовсім, то дива не зробиш. І діти вмерли, один за одним, усі четверо. Федір склав їх на печі, а сам ліг на долівці і теж збирався вмирати. Пролежав кілька днів, жалкуючи, що скінчилися морози і він досі ще живий. Набридло йому вже жити, хоч був Федір людиною веселою та балакучою. На гармоні грав, танці танцював, силу силенну історій знав веселих.
А то лежав і стогнав. Що он діточки зверху вже мертві, а він забарився і живий. Просив у Бога смерті, як не знайшлося у нього милості врятувати малечу. Коли застукали чоботи по підлозі і зайшов до хати справний чоловік у кожусі, перепоясаний та при револьвері. Нічого не спитавши, одразу став гість нишпорити, наче це його хата була, та Федір не ображався, бо вже майже помер, принаймні у думках. Чоловік поліз на долівку, став мацати Федора та жалітись, що той дуже худий.
- Це хіба сировина? Це клопоти, а не сировина! – переймався чоловік. - Самі кості, який з цього продукт буде? Тільки для тварин!
Чоловік поліз далі, бо вже знав, де лежать люди у спустілих селах. Він був заготівник-розвідник з Конотопського заводу "Харчепром-1", якому дали дозвіл на збір людської сировини для її переробки у суспільно-корисну продукцію – ковбасу, шкіряні вироби і таке інше. Щоб не розпорошувати ресурси, уперед висилались розвідники, які їхали селами та визначали об’єм сировини і скільки треба возів присилати, щоб все забрати. Квапились, щоб поспіти до весни, бо ж потім тіла загиблих гнити почнуть. А живих мало залишилося, нічого і збирати.
- О, дітки! Це вже краще! З них шкіра цінна! Та й м’ясо хоч якесь є. – бурмотів собі під ніс заготівельник.
Він знав, що діти частенько раніше гинули, не доходили до скелетів, як дорослі. Тому цінувалися більше і за кілька возів дітей можна було отримати непогану премію. Заготівельник схопив двох діток за ноги і потягнув до себе. Він приїхав на коні, можна було приторочити їх і здати самому. Федір побачив це і хотів крикнути, щоб той над не чіпав діток. Але вийшло тільки ворухнутися.
- Лежи, лежи, тебе пізніше заберуть. – заспокоїв заготівельник.
Кинув один трупик на підлогу, узявся за інший. Федір дивився на це, потім підхопився, вдарив і упав, бо запаморочилось перед очима і підігнулися ноги. Коли трохи одійшов, відчув, що хтось його притиснув. Це той заготівельник. Лежав він мертвий, бо коли кидав дітей, то впала його розкішна папаха, а Федір тюкнув його молотком по голові. Як раз у тім’ячко. Той молоток приніс на долівку, щоб від щурів відбиватися, як ті прилізуть. Але щурів не було, мабуть теж виздихали, такий голод був. Та от з'явився один щур, у людському обличчі. Ледь струхнув його Федір і знову лежав. Треба було лізти вниз, підняти діток, але сил не було. І тут Федір відчув дивний запах. Такий запах, про який вже встиг і забути, хвилюючий та радісний. Простягнув руку, давай нишпорити по кишеням вбитого і витяг пакуночок. У газету завернуті два добрячі шматки хліба та ніжне біле сало, яке на "Харчепромі-1" виробляли з осіб духовного звання.
Федір заплакав, хоч вже думав, що давно усі сльози виплакав. Плакав, бо так мріяв про цей хліб ще два тижня тому, коли на його очах згасали діти. Бився головою об підлогу і благав Бога про милість, про паляницю хліба, щоб урятувати. Ось тепер є паляниця, а дітей немає, лежать мертві і чекають, як віднесе їх до мами, яка вмерла ще на початку зими більше від відчаю, аніж від голоду. Федір з'їв трохи хліба, важко жував, бо рот відзвичаївся від їжі. Потім став чекати, поки сила з’явиться. Він так придумав, що помирати зачекає, поховає діток по-людськи, у могилах, хрести поставить, потім і собі викопає та тоді вже ляже помирати. Жаль тільки, що нікому буде і жменю землі кинути, бо вимерла Синівка. Яке село було, а сплило! От що комуняки кляті зробили. Душогуби чортові. Федір штовхнув мертвого заготівельника. Казали люди, що до останнього треба було стояти, воювати з червонодупими, та народ у нас не войовничій. А головне, що землю дали. Скучив народ за землею, яка у панів була, схопився за землю і про все забув. А коли прокинувся, то вже пізно було, сиділи кати і пили кров людську. Розстрілювали, до Сибіру вивозили, тепер ось голодом морили. Гади!
Федір ще штовхнув загиблого ворога, все більше набираючись люті від того, який той вгодований. Видно, що їв досхочу, багато їв, коли дітки його плакала і просили хлібця, а потім мовчали і згасали по одному, перетворюючись на обтягнені шкірою кістяки.
- Що, скотино, їв, скільки хотів, коли мої діти мерли! Їв! А ось тепер і я тебе з'їм!
Федір так і вирішив, бо ж розумів, що одного сидора з салом йому не вистачить, а тут лежить таке стерво, що сотню нагодувати можна. Тому ще полежав, пожував хлібця, дітей на піч повернув і став заготівельника роздягати. Швидко зморився, відрізав кусман м’якоті зі стегна та кинув його у чугунок. Надзьобав сокирою дровенят і розпалив грубу, уперше, за останні тижні. Швидко скипіла вода, пішов приємний запах і тоді відчув Федір, що дуже заморився. Який робітник був, цілий день за плугом проходить, потім ще й на танці біжить, а зараз нічого не робив і заморився. Але досидів, з'їв трохи гарячого м'яса і ліг спати, щоб набратися сил.
Вже наступного ранку пішов по хатах шукати, хто вижив. Та виявилося, що в живих залишився лише Микита Супрун, колишній суперник Федора. Але те все давно вже було, навіть і не згадував цього. Ледь дотягнув його до своєї хати, бо ще був слабий та дав трохи м'яса. Микита ледь жував, то Федір порізав м’ясо маленькими шматочками, яки Микита брав губами і похапцем ковтав. Сім шматочків, Микита хотів ще, це ж було справжнє м'ясо, але Федір відтягнув сусіда і поклав відпочивати. Через кілька годин дав поїсти більше.
Оце так вони і зажили, два єдині жителя Синівки, що вижили у Голодомор. Їли клятого заготівельника, якого розібрали та сховали у погребі, пересипавши сіллю. А коня його сховали у сараї, коня не різали, бо він весною знадобиться, коли прийде пора орати. Чекали, коли приїдуть заготівельника шукати, та ніхто за ним так і не приїхав. Колись заскочили два вершники, понишпорили селом, подивились, що нічого брати і поїхали собі. Микита і Федір нікого вже не боялись, поралися собі. Ходили хатами, збирали загиблих та відвозили в Білий яр, де ховали в давно викопаних крейдяних печерах. Так от всіх і відвезли туди, щоб не гнили люди по хатам. Навіть хрест зробили та поставили на схилі яру, бо ж там не якісь собаки лежали, а християни, які загинули мученицькою смертю.
Як сніг зійшов та трохи підсохла земля, то вийшли Микита з Федором землю орати. Навіщо не знали, бо ж сіяти нічого було, але такий вже інстинкт у них був, що як весна, то не можна землю не орати. Ходили за плугом по черзі, бо же слабі були. Коли зорали, то сів Федір на коня і поїхав до міста. Вже зняли загони НКВД, тому проїхав і цілий день нишпорив там. Повернувся з двома мішками збіжжя та оклунком картопляних лушпин. Перше вкрав десь, а друге назбирав біля їдальні. Ото і посіяли. Та дуже гарно піддобрили, бо багато було гною, що залишився по спустілих сараях.
Трохи впоралися, знову Федір сів на коня та поїхав селами. Тільки за тиждень повернувся та не сам, а привіз на коні двох сестричок. Їм то і було може років по п'ятнадцять, худі були наче тінь. Сиріти, батьки їх загинули від голоду, а вони врятувалися лише тому, що знайшли у пустій сусідській хати мішок борошна. По жмені їли кожного дня от і вижили. Та що їм далі робити у знелюдненому селі не знали. Тож пішли з Федором, який придумав на них одружитися та жити. Бо як Голодомор пережили, то далі вмирати ніяк не можна. І не вмерли, зібрали урожай, потім і діти пішли. Почали в Синівку люди повертатися, хоч більшість хат пустими і залишилися та не вмерло село, жило далі.
Оце таку історію розповів мені сам Микита, вже дід, сивий та кволий. Майже з хати не виходив, більше лежав на печі бо не мав сил. Але говорити міг, отож і згадав цю історію, як ледь на загинув. Ще й про Федора розповів, що того розірвав снаряд під самим Берліном, коли до Перемоги залишалися лічені дні.
