Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.3

© Михайло Нечитайло, 26-02-2015
За вікном, на дорозі, що вела до контори, з’явилися капітан і старший лейтенант міліції.
- Нарешті, - зітхнув полегшено Григорій Парфенович.
Згадав, що заперті двері, поспішив відімкнути.
- Добрий день, - першим зайшов до кабінету дільничний інспектор, старший лейтенант міліції Іван Дунькін.
- Здрастуйте, - протиснувся за ним і капітан, слідчий Пахольський.
- Доки вас дочекаєшся, - в’їдливо зауважив Григорій Парфенович, - можна не те що вікна побити, хату на цеглинки розібрати.
- З транспортом туго, - розвів руками Пахольський.
Поїхали на місце злочину.
Міліціонери поблукали по хаті, походили знадвору попід вікнами, помацали розбиті вікна, зібрали в торбинку, як речові докази, камінці.
- Знайдете паскуду? - поцікавився Григорій Парфенович.
- Постараємось, - відповів Пахольський, але в голосі його впевненості не було.
- Постарайтеся, - заохочував і морально підбадьорював Григорій Парфенович міліціонерів.
Але вони не підбадьорювались. Стали на ґанку, випалили по цигарці, Пахольський запитав, де в голови туалет і пішов за вказаною адресою, а Дунькіна чорти понесли під напівусохлу абрикосу під тином - ховався в затінок.
Раптом старший лейтенант там нагнувся, виволік щось з-під торішнього листя.
- Ваше, Григорію Парфеновичу? - питався, тримаючи в руках брелок від ключів.
Григорій Парфенович підійшов до Дунькіна, глянув на брелок, серед якого розляглася гола, безсоромна молодиця.
- Не моє, - відповів.
- А хто ж тоді тут тинявся? - поцікавився дільничний інспектор.
Григорій Парфенович глянув з-під абрикоси на хату, на понівечені вікна - о, Боже, та кращої дислокації для обстрілу вікон, ніж з-під цієї абрикоси, годі й шукати.
- Ану-ну, - поцікавився ще раз брелоком.
Задумався - де він його бачив? У кого? Що десь бачив - точно. Ще й брав у руки, роздивлявся молодицю зблизька - надто вже спокуслива. Але де, в кого? Перебирав у пам’яті сільських водіїв, механізаторів і раптом аж по лобі себе ляснув.
- Знаю, - мовив упевнено. - Митьки Летюка брелок.
- А хто це такий? - поцікавився аж повеселілий після відвідин туалету капітан Пахольський.
-  Фермер місцевий, - відповів Дунькін.
Сіли в автомобіль, помчали шукати фермера.
"Цей міг таке зробити, - розмірковував подумки Григорій Парфенович. - Цей і зробив, тут геть і сумнівів немає. Як я зразу не додумався? "
Митька Летюк, колишній головний інженер колгоспу, як тільки почалися розмови про фермерство, так і загорівся тією ідеєю. Григорій Парфенович пробував відговорити дурнуватого Митьку від негожої затії, лякав, що кістьми ляже, а не дасть колгоспної землі всіляким авантюристам, погрожував, що зі своїми зв’язками зітре горе-фермера на порошок.
Але закон був не на боці Григорія Парфеновича. Він це відчував. Тож, коли до його кабінету прийшов Митька і запропонував у заяву про надання землі під фермерство включити Тимченкового тестя, аби Григорій Парфенович не думав, що Митька Летюк усі прибутки хоче зжерти сам, Митька Летюк - чоловік подільчивий і про ближнього, а тим паче колишнього шефа і господаря села, забувати не хоче, а хоче ділитися з ним набутим, бо сам він без колгоспу не зрушить махини фермерства, а отже не збирається й жерти все сам, бо так і подавитися можна; то Григорій Парфенович погодився на таку пропозицію.
"Краще щось, чим нічого, краще дружба, ніж війна," - міркував.
І допоміг Митьці в технічному плані - продав старенького трактора, допоміг придбати вантажного автомобіля, підказав, де й зернозбирального комбайна можна "на дурничку відтяпати". Навіть більше того, заспокоїв односельців, які дуже обурювалися планами Летюка.
- Хай спробує, - говорив розважливо, - хоч побачимо, як гинуть куркулі.
Допомагав, надіявся на шмат Летюкового короваю - хто ж відмовиться від  дармового, що просто так, ніби манна небесна, пливе до рук.
І яке ж було обурення, розчарування Григорія Парфеновича, коли він дізнався (після отримання землі Летюком), що Митька на тій землі одноосібний володар, а нічиїми тестями там навіть не пахне.
- Ти що, за пацана мене маєш? - притис був Митьку в темному закапелку. - Ти кого дурити надумав, хлопче?
- Я хочу господарювати чесно, - витріщився Митька. - Чесно і без нахлібників.
- А в кабінеті що мені плів? - не відступався Григорій Парфенович.
- Коли на шляху стоїть тупий вартовий зі шлагбаумом, - пояснив Митька з філософськими інтонаціями, - а щоб об’їхати цей шлагбаум, ще рік втратити треба, то, щоб не втрачати рік, вартовому показують лантух грошей, і коли він, заслинений від жадібності, по нерозумності своїй, бачачи, а не відчуваючи в руках купу грошей, необачно відкриє шлагбаум, чим дужче тиснуть на газ і тікають разом з клунком. Коли людина тупа, - Митька явно мав на увазі Григорія Парфеновича, - їй інколи треба замакітрити голову, а потім хай тупіє далі, як Бог розуму не дав.
Григорій Парфенович налився кров’ю, бугаєм скаженим дивився на Митьку.
- Відступіться, - байдуже мовив той, - я вже не ваша кадра, щоб вислуховувати матюки і кулаки винюхувати.
- Демократія в розвитку, пане голово, - сміявся зухвало, йдучи геть від обуреного, морально понівеченого, спаплюженого колишнього свого шефа.
Ох і бісився тоді Григорій Парфенович. Він об’їздив десятки інстанцій, оббив сотні порогів, присікувався до Митьки за межі його земельної ділянки, переорав якось три гектари його пшениці, налаштував проти нього все село, і коли в Митьки горіла скирта, ледве стримався, щоб не побігти туди і не погріти демонстративно біля багаття руки. Курс був один - на знищення фермера. За образу, за зневагу, за брехню, за тих п’ятдесят гектарів землі, які той відкусив у колгоспу, зменшивши колгоспні врожаї, колгоспні прибутки, не давши взамін Григорію Парфеновичу бодай клунок зерна для заспокоєння розтривожених душі і серця.
Але Митька жив. Він ввічливо вітався до Григорія Парфеновича, і тому нікуди було діватися, не крикнеш же всім, що цей тип тебе обдурив, бо не включив тестя у списки членів свого господарства - Григорій Парфенович мусив відповідати на вітання.
Але позаторік Митьку притисло. Він прибіг до контори, заходився благати здати через колгосп тридцять тонн ячменю, бо заґавився, не заключив навесні з державою контракту і тепер не може збути зерна, а подіти немає куди.
Григорій Парфенович задоволено посміхався.
- Прибіг-таки, - тарабанив пальцями по столу. - І як ти думаєш, прийму я в тебе ячмінь? - питав зверхньо, як шкідника якогось, гусінь нещасну, на яку якщо і треба звертати увагу, то тільки щоб заплювати, захаркати і розтоптати.
Митька все зрозумів - він безнадійно махнув рукою і пішов до виходу.
- Та не спіши, посидь, - реготів Григорій Парфенович, - я не така свиня, як ти, я прийму ячмінь, бо це хліб,  гріх буде, як пропаде.
Прийняв. Але в колгоспних документах, доки Митька млів від щастя, всім довіряв і підписував усе без розбору, аби лише ячмінь не пропав, цифра тридцять десь загубила свого нуля.
Митька рвав чуба, метався, як звір.
- До прокурора поїду! - кричав.
- Їдь, - погоджувався Григорій Парфенович. - Але спершу подивися, чи твій підпис у накладній і чи є виправлення.
Прокурор теж розвів руками:
- Накладна дійсна, підпис здавача справжній, інших документів немає, не бачу ніякого криміналу.
Григорій Парфенович, щоправда, побоявся фактично вкрадений у Летюка ячмінь привласнити і відкласти якусь дещицю доларів на чорний день, а просто оприбуткував його, як урожай з колгоспного поля.
Але був задоволений і з цього.
- Бачиш, Митю, - розказував тоном батюшки, - гріх людей дурити, Бог усе бачить і зароблене віддає сповна.
- Мафіозі, злодюга, - ніс Летюк між люди думку про Григорія Парфеновича.
Григорій Парфенович цю думку запам’ятав. І майже півтора року оббивав Митька поріг колгоспної контори, аби отримати гроші хоч за тих нещасних три тонни ячменю, що числились на папері.
Нещодавно ж, якийсь тиждень тому, Григорій Парфенович викликав Митьку до себе.
- Хочеш отримати гроші за ячмінь? - запитав.
Митька, який уже ледве зводив кінці з кінцями, аж підскочив на радощах, вчувши таку звістку.
- Але не думай, що турботою про тебе перейматися почав, - попередив Григорій Парфенович. - Просто є справа, треба викорчувати з гектар гаю, що над Вовчим яром.
- Навіщо? - здивувався Митька.
- То хай тебе не обходить, - відрубав Григорій Парфенович. - Ти робиш справу, отримуєш гроші за ячмінь і за виконану роботу, та й по всьому. Згода?
Митька подумав, подумав та й погодився. Тільки, навчений попереднім гірким досвідом, розписочку зажадав.
- Будь ласка, - погодився Григорій Парфенович.
Нашкрябав на листочку: "Зобов’язуюсь після закінчення робіт по корчуванню ділянки гаю...", і так далі, підписався, ще й печать для надійності приліпив.
Не мав дурного чи підступного на гадці. Просто повинен був для трьох потрібних людей з міста звільнити місце для будівництва дач. Не міг відмовити, бо ті люди були при владі, при достатках, та і йому, Григорію Парфеновичу, немало допомогли і в колгоспній роботі, і в приватних справах. Голова сільради під добрий могорич виділив місце в гаю, залишалося прибрати берези. Колгоспних людей Григорій Парфенович залучати не захотів, знову почнуться гидкі балачки про торгівлю колгоспною землею задля головиної вілли в райцентрі, та й страйк у бригаді вистоювався саме, мов чиряк під носом, тож і вирішив голова використати фермера і його техніку.
А сталося не так, як бажалося. Позавчора Летюк попхався трактором у гай, чи й робив там що, чи ні, а надвечір корчував одну з беріз, роззявив рота, не туди потяг, і береза з усього маху шелепнула на його трактор - сам Митька ледве встиг вискочити з кабіни, а трактора добряче понівечило.
Митька вчора вранці зловив Григорія Парфеновича прямо на дорозі, пожалівся на "невезуху", попросив гроші за ячмінь та і якусь компенсацію за розбитий на колгоспній роботі приватний трактор. Григорій Парфенович пожурив горе-фермера і в будь-яких виплатах відмовив.
- У мене розписка! - волав Митька. - Цього разу дурилка не пройде!
- Ти протри очі, - порадив Митьці Григорій Парфенович, - і уважно прочитай розписку. Там ясно написано, що розрахунок після закінчення робіт по корчуванню ділянки. Злампічиш трактора, завершиш роботу, тоді й приходь по розрахунок у кабінет, а не ловиш мене на дорозі, наче даішник.
- То мені ж треба того трактора за щось, а не за ясні очі справляти, - заперечував Митька. - А в мене зараз немає грошей.
- І в мене немає, - закрив Григорій Парфенович дверцята, включив передачу та й поїхав.
Ще чув лишень, що Митька кричав йому вслід, буцімто він не голова, а сатрап, і спалити такій паскуді хату, це тільки благо для всього села зробити.
"Точно, Летюк побив вікна, - не мав Григорій Парфенович уже жодних сумнівів . - Спалити хату не посмів, а вікна, погань, побила. Недарма мені сон про гай над Вовчим яром снився."
Митьки дома не застали.
- В полі, - дав орієнтир Григорій Парфенович і поділився з міліціонерами спогадами про вчорашні погрози Летюка.
Митька дійсно був у полі - сапав з дружиною і двома малолітніми доньками буряки. Забачивши міліцію і ненависного "сатрапа", кинув сапу, подався до приїжджих.
- Що, Надька Буртичиха прибігала? - запитав після пустого, про людське око лиш, привітання.
- Яка ще Надька? При чім тут Надька? - перепитав Григорій Парфенович, не бажаючи втрачати час на якісь посторонні балачки.
Але слідчий, капітан, зацікавився Надькою.
- Ану поясніть, що за Надька до нас мала прибігти і з якого приводу, - наполіг.
- Та коли наш дорогий голова, - єхидно розпочав Митька, - послав нищити над Вовчим яром природу, бо розпродав уже весь колгосп і за  переліски взявся...
- По суті справи давайте, без відступів, - вкоротив Митьці язика дільничний інспектор.
- А я по суті, - не розгубився Митька. - Так от, поїхав я трощити берези, вже одну звалив, а другу якраз зачепив, як тут став у мене перед трактором хлопчак, Надьки Буртичихи синок, заплаканий, сльози, як горох, і заявив, що не дасть нищити лісу. Я до нього й так, я й отак, ні в яку, стоїть, як стовп. Я вже серджуся, а воно ж уперте, як осел - що віднесу вбік, то знову біжить і стає на дорозі. Вже й за вуха його потягав, і березового віника дав скуштувати - не допомагає. Ну, думаю, ще не вистачало якоюсь гіллякою придавити це чудо. Беру, значить, мотузку, вилажу з кабіни, зловив песиголовця, зв’язав, відніс аж до яру і поклав у траві. Працював собі далі, аж доки не трапилася ота халепа, що ледь життя не позбувся. Ну, я зі страху та з розпачу, що вгробив трактора, попер відразу після аварії в село, а про хлопця й забувся. Аж надвечір згадав, пішов, розв’язав, а воно, сопливе, ще й матюків мені нагнуло. Певно ж, і матері розказало, бо Надька наступного ранку кляла мене, на чім світ стоїть. А це вже, бачу, і вас натравила.
- А цю річ упізнаєш? - витягнув Дунькін з кишені брелок і тицьнув Летюкові під ніс.
- Аякже, - зрадів Летюк, - мій брелок. А де це ви його знайшли?
- У голови під абрикосою, - роз’яснив Пахольський.
- От чорт, а я ж думаю, де це я його посіяв, - продовжував радіти Митька. - А воно, виявляється, у дорогого голови під абрикосою. Був там, аякже. Як він серед дороги не захотів зі мною говорити, то я вирішив спіймати його у нього ж дома. Півдня просидів під абрикосою, але так і не дочекався. Видно, голова десь по молодицях шастав, бо жінки ж немає дома, а він у нас такий, по чому, по чому, а по молодицях спец...
- То ти ще й дурника корчиш, сволота ти така, - не втримався Григорій Парфенович, вхопив Летюка за барки, - кажи правду, нащо вікна побив?!
- Заспокойтеся, заспокойтеся, Григорію Парфеновичу, - вирвав Летюка з обіймів голови Дунькін, - от що, хлопче, - мовив уже до фермера, - влип ти по самі вуха.
- Я не бив ніяких вікон, - наразі зрозумів усю серйозність звинувачень Митька.
- Ви, товаришу Летюк, погрожували вчора голові, що спалите хату? - перепитав Пахольський.
- Та хіба ж то погроза? - забігали очиці Летюка. - То так, зі зла пусті слова.
-  Не знаємо, не знаємо, - продовжував капітан, - погрози були, речовий доказ знайдено на місці злочину, все сходиться на тому, що биті вікна - ваших рук справа, товаришу Летюк.
- Ти, Митько, не пінься, - порадив Дунькін, - в краще щиросердо зізнайся, падай отут перед Григорієм Парфеновичем на коліна та просися до батечка, бо тюрма тобі світить, як оце сонце над нами.
- Я не бив вікон, - аж заїкатися почав Митька. - їй-богу, не бив. Валю! - наразі загукав до дружини. - Іринко! Віко! - гукнув і дочок. -  Ідіть сюди! Скажіть їм, що я вчора всю ніч дома був. Усю ніч. Як притягнув трактора з гаю, то й довбався біля нього до півночі, а потім спати ліг.
- Був, був дома, - в один голос стверджували дружина й дочки.
- Це не свідки, - сплюнув Григорій Парфенович, - це ж усе з одного кодла, хіба ж вони видадуть його.
- Проїдемо з нами, - мовив до Митьки Пахольський.
- Григорію Парфеновичу! - кинулася до Тимченка Валя, дружина Митьчина. - Повірте, він не винен, Бог свідок. Дома він був, дома.
Заглядала в очі, благала, в душу лізла.
- Я тобі, Валько, ще колись казав, що твій дурачок до добра тебе не доведе, роби йому щось, - кинув Григорій Парфенович у ті благальні очі. - Тепер на себе нарікай.
- Діточки! - кинулась Валя до дочок. - Не пускайте тата! Просіть дядю!
- Нічого мене просити! - визвірився Григорій Парфенович до дітей, і вони відсахнулися.
Дивився на дві сухі бадилинки їхніх тілець у благеньких платтячках, але так і не народив у собі бодай крапелиночки жалю. В очах стояли биті вікна його хати, в душі кипіла образа, що його, Тимченка Григорія Парфеновича, так обдурено цією землею, на якій стоїть, обіцяно і нахабно позбавлено можливості мати звідси прибуток для своєї господи, для своїх дітей - то чому ж він має жаліти дві дитини-тріски цього фермера-нелюда, що став на дорозі, ще й насмілився глузувати з нього, господаря села, єдиної опори в цьому селі, завдяки якій воно ще тільки й тримається, що посмів наплювати в очі, в душу, на дітей його, Григорія Парфеновича, посмів наплювати на всю рідню, весь рід до сьомого коліна. Геть, геть у в’язницю недолюдка, хай гниє і за науку буде всім отим грамотіям та розумникам, що ладні звести господаря зі світу, аби лишень захопити його крісло, вгніздитися там, як  Солоха на припічку, і за якийсь рік розвалити все те, що з таким трудом змостив, зліпив докупи Тимченко Григорій Парфенович.
Віка ж, менша Митьчина дочка, вчепилася в батькову полу, не пускала батька, не давала змоги йти. Перед дитячим розпачем розгубилися навіть міліціонери - стояли, як бовдури, геть і руки поопускали.
- Та чого ж ви поставали, - заходився картати міліціонерів Григорій Парфенович, - ведіть злочинця до машини.
І, бачачи безрезультатність своїх докорів, сам кинувся до дитини, відірвав її руки від батькової поли.
- Ведіть! - керував.
- А ти йди, - лагідно просив дитя.
Але дитя не зважало на прохання. Воно вирвалося з рук голови і знову кинулося до батькової поли.
Перейняв, зловив.
- Та йди ж ти до матері, - мовив із серцем і штовхнув легенько дівчинку в протилежний від батька бік.
Віка від поштовху заточилася, перечепилася через якусь грудку, впала, обдерла коліно, розкричалася.
- Ах ти ж мерзотник! - навіть міліціонери ще нічого не втямили, як Митька підскочив до Григорія Парфеновича і з усього маху затопив кулаком у пику.
Далі події розвивалися блискавично. Григорій Парфенович розлігся між тоненьких сходів буряків, а міліціонери заламали Митьку, клацнули на його руках наручниками, запхнули в машину, забрали з собою й Григорія Парфеновича - і тільки курява вказувала Валі і її дочкам, що й у них колись був батько.

                                                             (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 27-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 27-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 27-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80213212966919 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …