Тієї ночі її розбудила миша. Тихенько шкрябнула десь під підлогою . Потім притихла. І тільки солодка дрімота наново склеїла повіки , як знову почулося обережне пошкрябування. Тереза сіла на ліжку, всунула ноги в теплі пантофлі і напівсонна попленталася в туалет. Коли заново вмостилася під теплою ковдрою, сон уже десь відлетів. Знову почула на горищі якісь звуки.
-Напевно залишила прочинені двері? – міркувала. - Та ні. Двері зачинила. Поки збирала білизну, може, кіт якийсь забіг?
Вже хотіла звестися і піти перевірити. Але годинник показував другу ночі. Як о такій порі йти на горище? За вікном темно хоч в око стрель. Вирішила ще полежати. Поки не почне світати. А ніч на схилі літ - як море….
Відтоді як помер Семен, нічого не змінилося в її житті. Тільки в неділю вже не поспішала варити вареників. Бо кому? Собі? Та й взагалі мало тепер варила, майже нічого не пекла. Знайомих залишилося не так вже й багато. Рідних нема. Дітей не судилося мати. Всиновили хлопчика, коли дізналися, що не стати їм батьками. Навідалися у Будинок малятка, спочатку мріяла, що буде вибирати , щоб найгарніше та наймудріше. Але коли зайшли до кімнати, в якій у ліжечках, манежиках, на підлозі на килимку бавилися діти , дехто плакав, дехто просто лежав, розгубилася. І тому, що тут стільки покинутих дітей, які чомусь стали нікому непотрібними. І тому, що оченята всіх малюків тривожно зупинилися на них. Чоловік щось виймав з величезної сумки: цукерки, печиво, вафлі, булочки, шкарпеточки, трусики, ляльки, кілька машинок…А вона просто заплакала. Від безпорадності. Від того, що не зможе усіх забрати. До них кинулося кілька малюків і розпачливо чи то радісно закричали: «Моя мама»… А найменшеньке, чорнесеньке, заплакане таке з ліжечка простягнуло рученята і мовило: «Ні. Це моя мама». Це було сказано так переконливо. І той дитячий голосочок, те лепетання стали вирішальними. Через якийсь час вони повернулися додому з синочком, який не був анітрішки подібним до них, але який був твердо переконаний, що це його батьки.
-І де ж та донечка з русявими кісками та ямочками на щоках? – сміявся чоловік.
-Ми ще й донечку таку знайдемо собі, - думала, що так і буде.
Але не дурно кажуть: чоловік мислить, а пан Бог креслить. Накреслив Бог нелегку долю їм з синочком. Виявилося, що дитина хвора.
-ДЦП не лікується, поверніть дитину, – радили в лікарнях.
Та вона вже не могла.
Не могла зрадити того дитячого сонечка в очах, тієї віри. Довгі роки лікування, десятки операцій. Переїхали в Євпаторію, лікарі радили, що там для хворої дитини буде найкращий клімат. Нарешті Сергійко почав ходити. Вчився добре. Все його цікавило. І був той день, коли він повернувся зі школи не такий, як завше.
-Це правда, що я не Ваш син?
Вона наче проковтнула щось гостре чи гаряче, не спромоглася на слово. Семен же помовчав трішки…
-Правда. Ми від тебе цього ніколи не таїли, - як здалося їй, мовив абсолютно спокійно. - Ти ж пам’ятаєш, як ми тебе забирали з дитячого будинку. Розмови у нас такої ніколи не було. Ми тебе полюбили одразу. Ти став для нас дорогим і рідним. То навіщо було повертатися до такої болючої теми?
-Хто ж мої батьки?Невже правда, що вони якісь алкоголіки? Що ви мене взяли десь під Монголією?
-Не судилося нам знати, хто твої батьки. А що під Монголією, то це правда. Я там служив. І там на той час був найбільший дитячий сиротинець.
Через кілька днів Сергійко вперше зважився на втечу. Його затримали в чужому місті на вокзалі. Змучений, голодний, розплакався, коли вони приїхали за ним.
-Я все одно знайду їх… Все одно.
Так і сталося. Після школи , а був він старший за своїх однолітків, бо багато часу провів по лікарнях, одразу одружився і з молоденькою дружиною виїхав у те місто, де знаходився той дім малятка. Написав, що там і буде жити. Що знає, хто його батьки. Що вони також його шукали. Та через таємницю всиновлення, не могли зустрітися. Сваха спочатку поплакала, а потім звикла . А вони відписали квартиру в Євпаторії на сина, вислали йому документи . Все таки, син. (Як виявилося, зробили добре. Бо як тепер до Євпаторії вибратися? ) Були вже на пенсії, то вирішили повернутися до хатини у невеличкому прикарпатському містечку , яку залишили їм Терезині батьки. Поки кілька років робили ремонт,облаштовувалися на новому місці, Семен ще якось тримався, а тоді зліг. Все банував за сином. Не міг зрозуміти, чому він їх зрадив. Так і не звівся. Залишилася вона самувати у тій хатині. Перекинеться з сусідами словечком, попорається на кількох грядочках, затримається у квітнику, що став її відрадою і таємною місциною невиплаканих сліз , та й до хати. Узимку відкине сніг, і за книги чи до телевізора.
На горище рідко навідувалася. Круті сходи.. . Металеві. Взимку слизькі…
-Зрештою, то неправда. Причім тут сходи? - ловила себе на думці. Мріяли, що тут будуть дитячі кімнати. Будуть бігати онуки. А виявилося, що й горище непотрібне. Зробив тут Семен довгі стелажі, на які поскладали книги,що не помістилися в шафах. Накрила їх простирадлами…Та й забула. У цій першій кімнаті ще білизну розвішувала в негоду. Сюди виносила зимове взуття чи одяг влітку і літнє на зиму. По закутках інших кімнат добре велося лише павукам. І ось тепер якась миша.
-А, може, то не миша? - ловила звуки. - Відколи це миша так важко ступає?
Відкидала від себе важкі і тривожні думки. Бо ж сама. Всяке може трапитися. До кого вдатися по допомогу? Хто зрозуміє?
Вранці, невиспана, з острахом таки пішла на горище. Сходи – з іншого боку хатини. Де чимало кущів, квітів. Поволі підіймалася, хотіла тихенько. Та не виходило. Відлунювали кроки на все подвір’я. Відчинила двері. Десь загубився ключ від них. То й не думала ніколи закривати. Що тут ховати чи берегти? Старі зимові чобітки, книги, накриті простирадлами? Якісь старі миски? Книги б завезти десь до бібліотеки, щоб не пропали. Може комусь пригодяться. Непотріб повикидати. Та все якось не доходили руки.
На горищі тихо. У першій кімнаті нікого, далі також тихо. Причується старій серед ночі… Десь, може, коти бігали. Вони , волоцюги, навесні всі квітники перериють. Хотіла позаглядати у невеличкі , як вона їх називала, прискринки. Це між стіною та покрівлею ніші. Семен хотів там поробити полички, щоб складати взуття, якісь інструменти, деталі б намістив там. Не встиг. Так вони і залишилися зяяти чорними дірками невідомості. Але сама себе пожурила:
-Чи ж сказилася на старість? Та хто сюди б забрався? Кому Ти потрібна?
Але вночі знову якісь невідомі звуки сполохали сон.
І знову ранковий похід. Тихо.
-Пані Терезо, - як ви?- Почула голос сусідки.
– Та дякувати Богу, помаленьку.
-А на горище за чим?
-Щось мені не дає спати, може кіт який забіг. Чи горобець залетів.
-Зараз допоможу вам…
Знову, тепер уже з сусідкою, оглянули все. Нікого. Ані кота, ані птаха .
-І давно це не дає вам спати?
-Та вже кілька днів.
-Це, пані Терезо, душа чиясь. Може батьків. Чи чоловіка.
Тереза пригадала, що піст вчора розпочався. Вона ж забула занести поминальника до храму, щоб сорокоуст вичитували. Почала згадувати, чия б душа знайшла собі тут прихисток. Може й Семенова.
-Та що ж я душеньці цій допоможу? – озвалася спроквола.-Завтра занесу до церкви поминальник та заплачу, щоб поминали. Молюся за всіх щовечора. На цвинтар, правда, давно не ходила. Далеко. Ноги болять. Транспорт рідко туди ходить. Лише на свята. Та й холодно ще.
-Та і я вже давненько не була. Ще як сусіда хоронили. Зберемося наступного тижня, буде вже тепліше. Та й помаленьку подибаємо.
На тім і порішили.
-А ви ще на горище занесіть шматочок хліба та води свяченої трішки. – Може треба душі чи домовику щось подати. Домовичок солоденьке любить. На всякий випадок…
На той всякий випадок Тереза на тарілку поклала шматок хліба, трішки відвареного м’яса, кілька тістечок, жменьку цукерок. Налила в маленьке горнятко свяченої води. А потім подумала, що любив Семен іноді для смаку трішки міцненького чогось. То налила в келишок ще й коньяку,який бозна скільки вже стояв у пляшчині. Все це винесла на горище. Поставила на столичок коло вікна.
Чула вночі дивні звуки, та заспокоєно подумала, що то душа, видно, там гоститься, і заснула. Вперше спала спокійно.
Якимсь небесним спокоєм виповнилася її душа у храмі. Помолилася, залишила поминальник. І перед тим, як зайти до хати, піднялася на горище.
Яке ж було її здивування, коли на таці було чисто. Не повірила сама собі. Ані водички, ані коньяку. Навіть горнятко понюхала. Запах був. Коньяку ні. Ані цукерка чи печива. Ні м’яса, ні хліба.
Покликала сусідку.
-Не могла б душа все це з’їсти,та ще й коньяк випити, - дивувалася . – Чи ж то всі душі роду вкупоньці завітали? Ані домовичок все б не умняв. А цукерки? Коли б їх душа чи домовичок поїли, то хоча б обгортки залишилися. А так… Пусто.
-То замкніть горище.
Десь таки знайшовся старий ключ, який підійшов .
Але вночі щось вовтузилося над головою так, що вранці Тереза попросила і сусідку, і сусіда все-таки піднятися з нею на горище.
Тихо. Нікого.
- А під покрівлю заглядали у ті закутки? - Сусід таки вирішив перевірити вже все. Пововтузився в одному кутку, у другому .. І раптом:
-А ти що тут робиш?
-Що там? Таки кіт? – перепитала Тереза.-Хоча вже розуміла, що не п’ють коти коньяк, та й цукерки навряд чи би їм так смакували.
На світ божий виповзав якийсь чоловік. У благенькій курточці і в дуже знайомих штанах. Тих, які вона сама пошила чоловікові на день його народження . Чоловік помітив уважний погляд Терези:
-Так, мусів узяти ті штани, бо мої геть розлізлися та й у туалет ви мене не випустили цієї ночі. То вже вибачайте, зараз усе приберу.
Душею і домовиком в одній особі виявився безхатченко, якого покійний Семен минулої весни покликав, щоб той йому скопав грядки, допоміг прибрати подвір’я. Він навіть на похорон приходив, пригадала Тереза. Допомагав лавки з того ж таки горища зносити і розставляти на подвір’ї, щоб люди мали де присісти.
-Не гнівайтеся, я не хотів вас налякати. Дозвольте мені ще місяць-два тут пожити. Я вам і грядки перекопаю, і допоможу у всьому… Потім, коли потепліє, піду.
У неділю на столі парували вареники. І безхатченко у чистому одязі, помитий і поголений , виявилося, що це молодий ще і дуже навіть пристойний чоловік,розповідав Терезі й сусідам, котрі взяли його до себе на квартиру, про своє невеселе життя.
Двері на горище Тереза й далі не закриває. Бо не може ж там знову появитися чиясь душа з домовиком…
