Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив, містика

Ловець імен

© Аркадій Поважний, 24-02-2015
Михайло Шляйм повернувся додому за північ. Охоронець супроводив тільки до ліфта. Зайшовши у квартиру, перше, куди навідався – до бару. Налив півсклянки віскі і напхав туди крижаних кубиків. Після кількох ковтків відкинувся у плетеному кріслі-гойдалці. Віскі зовсім не розслабило, не позбавило тривоги, яка душить вже кілька днів. Найгірше те, що не міг визначити природу неспокою. Він вже давно може жити без особистої охорони, з одними ворогами мир навіки, інші – в могилі.
Чомусь дуже захотілося самогону, звичайного, нехай смердючого. Навіть слина підкотила. Вирішив негайно зателефонувати двірнику та відправити на «точку» і з ним же випити. Коли потягнувся до телефону, що лежав на журнальному столику, перекинув стакан з кубиками. Вилаявся і деякий час сидів зосереджуючись, бо чомусь з’явилася дилема – що спочатку: дзвонити двірнику, чи прибрати кригу. Телефон загудів. Підвівся, взяв мобільний, під стопою хруснув лід. Нога поплила по паркету. Шляйм не втримав рівновагу, завалився на бік, ударився скронею об кут маленького табурета. Упав непритомний. З-під потилиці стрімко розпливалася темно-рожева пляма.
***
Лейтенант Омелян Кондратюк прибув на місце події разом зі слідчим Момотом, та експертом-криміналістом Оленою. Дільничний інспектор чекав біля під’їзду.
- Сусіди з низу подзвонили, – пояснював дільничний. – У них на стелі кров просочилася.
- Що загалом трапилося? – Кондратюк зайшов у під’їзд.
- Схоже на нещасний випадок, – дільничний слідував за ним. – Впав, ударився потилицею і стік кров’ю.
Доки Олена фотографувала тіло і складала протокол огляду. Кондратюк обійшов квартиру. Повернувшись, звернувся до дільничного:
- Так ніби пограбування не спостерігається. Він один у цих хоромах жив?
- Один. Подекуди баб наводив.
- Тут доволі чистенько як для холостяцької нори. Хтось прибирається?
- Анатоліївна приходе.
- А родичі? Аби оглянули чи все на місці.
- Наскільки знаю, у нього тут немає нікого, десь у Києві ніби хтось.
- Тоді Анатоліївну кличте, нехай усе тут огляне.
- А хто він взагалі? – спитав Момот.
- Директор коньячного заводу.
- У нас є такий завод? – щиро здивувався Кондратюк.
Загалом Омелян не питущий, на якісь визначні дати міг дозволити собі грам п’ятдесят коньяку і якщо купує пляшку, то намагається взяти якісний український коньяк і вистачає тієї пляшки на рік. А тут виявляється у місті є завод, який виробляє цей напій.
- Що ж, – Кондратюк обзирнувся, ніби перевіряючи чи нічого не випало із його уваги. – Усе ясно як божий день – нещасний випадок.
- А ти справу по Маслюку здав? – спитав Момот. – Ще на тому тижні повинен був передати.
- Та повинен, тільки Хом’як затримав. Сказав треба якісь там деталі з’ясувати. Які ще в біса деталі? До речі, зараз до нього на килим.
***
Коли зайшов Кондратюк, полковник Хом’як розмовляв по телефону. Жестом наказав лейтенанту сісти навпроти.
- Так-так, слухаю, як то говориться, на ловця і звір… А ти поки залишайся там де є, і не хвилюйся, зробимо усе можливе, – полковник поклав слухавку, начепив окуляри, поверх яких дивився на Кондратюка. – Тут таке дільце, лейтенанте, треба ретельніше перевірити справу Маслюка і ще декого.
- А що там перевіряти? Перечепився, злетів зі сходин, та шию зламав.
- Тут товариші добули кіллерський реєстрик, ось ознайомся.
- Маслюк, Корнєєв, Борода… – прочитавши останнє прізвище Кондратюк здивовано підняв брів.  
- Що? – полковник зняв окуляри.
- Та от, Григорію Васильовичу, тут прізвище Шляйма, а я тільки від нього.
- Від кого? – Хом’як побагровів.
- Точніше від його тіла. Загинув у результаті нещасного випадку.
- Так чому не доповіли?! – закричав полковник вдаривши долонею по столу.
- От і доповідаю, – спокійно мовив Кондратюк, про себе гадаючи чом би це начальник такий занепокоєний через дурну смерть директора нікому невідомого коньячного заводу.
Полковник несподівано опанувався.
- Треба все детально, чуєш, де-та-льно, – після кожного складу Хом’як гучно стукав пальцем по столу.
- Добре, – Кондратюк підняв долоні. – Тільки, якщо чесно, там і перевіряти немає чого. У Маслюковій справі навіть запис внутрішнього спостереження є, там як ясний день, ніхто його зі сходин не зіштовхував.
- А я тобі говорю, за цими смертями хтось стоїть і я наказую знайти.
- Дайте хоч за щось зачепитись. Хоча б звідки цей список?
- З тобою зв’яжеться людина із СБУ, ось від нього і отримаєш зачіпки.
***
З офіцером СБУ Іваном Андріященком Омелян зустрівся у міському парку. Це високий худорлявий чоловік років тридцяти трьох.
- Ми працювали по справі Бороди, потім він помер. При розробці отримали список цих людей, а далі вийшли на типа одного, – Андріященко дав файл з протоколом. – Це його свідчення. Приватний детектив, отримав замовлення знайти цих людей. А потім вони один за одним стали вмирати.
- Мені ці прізвища вже відомі, окрім оцього Чайкіна Василя.
- У бігах.
- А хто він взагалі? І як пов’язаний із нашими небіжчиками?
- Наскільки знаю, ніякого зв’язку.
- А у вас є якась версія, хто за ними полює?
- Немає.
- А з детективом можна поспілкуватися?
- Загалом, лейтенанте, навіть цієї розмови не було.
- Ну, а замовник хто?
- Отримав по Інтернету.
- Але ви майже нічого не дали, окрім прізвища оцього п’ятого.
- Вибачайте, це все що зміг.
«Не договорює шельма», – подумав Кондратюк.
Повертаючись додому, розмишляв над новим завданням. З одного боку все ніби добре, полковник звільнив від інших справ, з іншого – щось насторожувало, внутрішнє відчуття, що стикається із чимось вельми небезпечним. Всі ці недомовки з боку Хом’яка та Андріященка дратували та інтригували. Полковнику конче необхідний результат і в той же час замовчує щось важливе.
Вдома до третьої ранку вчитувався у протоколи з місць подій і розглядав фотографії. Ніякого навіть натяку на насильницьку смерть, скрізь нещасні випадки. В одному є свідки. Маслюк перекинувся на байдарці і захлинувся у кількох метрах від рятувальної станції. Омелян зранку вирішив перевірити.
***
Старшина рятувальної служби Ігор Ковтун повів опера до понтонної палуби.
- Ось тут ми сиділи, – показував на старий катамаран, затягнутий на палубу. – Цей невдаха перекинувся там. Я до човна, а Юрко до рятувального кола. Та тут, дідько її забирай, мотузку ніби заклинило. Звісно дурня якась, а може мої нерви здали. Я смикав що шалений, а клятий вузол не розтіпувався.
- Вузол ви зав’язали?
- Та умовний, звичайна петелька як на шнурках. Мало б відразу розв’язатися, та от чортівня яка, розпуталося у ту мить, коли вже стало запізно.
- А коло Юрко кинув?
- Кинув, та дурно, байдарка ж до гори кілем, а він під водою був.
- Наскільки знаю байдарочники навчаються азам, а саме як діяти, коли байдарка перевернеться.
- У тому то і справа, що тут йому теж не поперло щастя. У нього рюкзак у ногах лежав і доки плив, нога, видно, у лямках заплуталася, а в рюкзаку повно консерви. Ото цей рюкзак і застопорив його догори дригом. Ну й, видно, запанікував та й захлинувся.
***
Омелян з двома колегами операми Богданом Свистуном та Олегом Березою замовили у кав’ярні каву та велику піцу.
- Бозна-що, – жалівся Омелян. – Палкан вимагає познаходити кінці, вроді того «піди вуток настріляй, у мене ружжо у сейфі», «так дайте ружжо», «не дам, але ти все рівно настріляй», а там окрім нещасних випадків нічого й немає. Есбешник на зустріч не йде. Хом’як чогось боїться. Тільки чого? І чому про Чайкіна ні пари з вуст?
- Значить будемо шукати його, – Береза розгорнув записничок. – Десь у мене він був.
- А на яких ділах ти із ним зав’язаний?
- Із дев’яностих ще, ми його кілька разів брали, та відпускали.
- А чому? – питав Свистун, він на той час в міліції ще не працював.
- Кришував хтось із начальства. Ну, а потім цей Чайкін у тінь перейшов. Чим займався хто зна.
- А відписатися ніяк? – знову питав Свистун, тільки вже Омеляна.
- Кажу ж, Хом’як щодо цього нервує, знайти і все. Як то не смішно, але є тут щось таке поза логікою, можливо містичне.
- Тоді до відповідного спеціаліста звернись, – порадив Свистун. – Завітай до екстрасенса. Мені якось один допомагав жмура знайти. Так, скажу, завдяки йому глуху справу з місця зрушили.
- Мабуть доведеться, – Кондратюк потер долонями. – Хом’як не обмежував у засобах, то ж давай адресок свого чаклуна.
- Поза зоною досягнення, – мовив Береза набравши по мобільному Чайкіна. – Дам тобі наводку на одного інформатора, Колобком звати.
***
Кондратюк набрав на домофоні номер 124. Відповів жіночий голос. Квартира на шостому поверсі. Як тільки увійшов, почув запах ароматичних паличок. Зустріла красива дівчина років двадцяти восьми з довгим русявим волоссям, надзвичайно блакитними очима, від неї приємний ніби фіалковий запах. Провела до невеликої кімнати.
- Томислав зараз прийде, чекайте.
Омелян відзначив, що її голос якось утихомирює. Всівся у старовинне крісло. Озирнувся, оцінюючи обстановку, намагаючись визначити тип господаря. Без сумніву кімната це своєрідна психологічна підготовка, аби скласти на відвідувача враження, що господар вельми різнопланова особистість. Одна стіна заставлена полицею з різноманітними книжками українською, англійською і французькою мовами. Поруч з Біблією твори Данте, Ніцше, Бхагават Гіта. В одному кутку ікони, неподалік розкладена атрибутика інших релігій: на підвіконні статуетка Будди, китайські дзвіночки, рідновірські обереги. Омелян подумав, що для підсилення ефекту цей Томислав має предстати відповідно вдягнутим, у якийсь балахон з капюшоном, на шиї кабалістичний символ.
Прийшла дівчина, яка впустила до оселі, назвалася Ганною, помічницею Томислава. Запропонувала напій. Омелян відмовився, поза волею учепився поглядом у ідеальні сіднички, які добре підкреслювали темно-зелені лєггінси.
Нарешті поквапно зайшов господар вдягнутий у темні старомодні джинси і старий светр. Всівся навпроти на пластмасовий табурет, від чого Омеляну стало ніяковіло, вже було підвівся, аби поступитися троном, та Томислав жестом зупинив:
- Нічого-нічого, залишайтеся де вам зручно. Отже?
- Я із міліції, – показав посвідчення, та господар навіть не глянув.
Вислухавши оповідь лейтенанта, екстрасенс дивився на світлини. Омелян очікував, що буде робити якісь паси, та нічого такого. Опер помітив, що у Томислава на чолі з'явився піт і в очах ніби тривога. А коли читав протоколи опису з місця події, покусував нижню губу.  
- Складно отак відразу, – Томислав відклав папери. – Щось дійсно є. Мені треба побувати на місці.
- Не проблема. Організуємо.
***
У квартирі Шляйма Томислав вже ніби обмацував у повітрі невидимі предмети.
Омелян відійшов до вікна. Екстрасенс присів саме там, де помер Шляйм. На кільки секунд застиг, дивлячись у підлогу в одну точку. Далі стурбовано ходив по квартирі, потираючи долонями.
- Щось є, – показував кудись у повітря.
- Щось?
- Слова. Він дійсно загинув не просто так.
- Все рівно не розумію.
- Важко пояснити. Його убили слова, які у всіх на виду, але ніхто не знає їх руйнівного значення. Шукайте слова, лейтенанте. І ні про що не питайте, не скажу більше.
З екстрасенсом розпрощалися біля під’їзду Шляйма. Розчарований Кондратюк пішов до кав’ярні. Замовив зелений чай з піцою. Це більше ритуальні покупки ніж засіб вгамувати спрагу й голод. Йому так легше думалося, коли під рукою якась їжа, питво, грає ненав’язлива музика, невідомі люди за столиками поруч гомонять про своє.
На чистому аркушу намалював квадрат у якому вписав «слова» і три знаки питання, далі схема ніяк не розширювалася.
- Що це за бісові слова?
- Даруйте? – перепитав офіціант.
Кондратюк замислившись промовив уголос фразу на запитання: «Вам ще чого-небудь?»
- Усе, то я про своє. Принесіть рахунок.
***
Кондратюк повертався пізно. До цього кілька годин опрацьовував справи 90-х де зустрічалися прізвища Бороди, Шляйма, Маслюка, Корнєєва і Чайкіна. Найбільше «світився» Чайкін, який у свій час «кришував» жебрацький бізнес.
Вулиця безлюдяна. Починався дрібний дощ. Аби не мочило голову Омелян прикривався шкіряною текою. Із-за рогу вийшов сухорлявий чоловічок, по одягу, а потім і по запаху визначався п’яний безхатько. Йшов згорбившись, ховаючи голову, раз-по-раз натягуючи комір на тім’я. Коли порівнялися, Омелян звернув увагу, що перехожий засунув правицю до пояса. Кондратюк інстинктивно відчув у цьому рухові небезпеку. Устиг прикритися текою від бокового удару. Безхатько кинувся навтьоки і за мить щез у темній арці.
Омелян хотів було переслідувати, та про себе вирішив, що у разі необхідності знайде його, адже запам’ятав обличчя, а бомжів по району не так багато, можливо завтра із дільничним пройдеться. До того ж не хотілося зараз тягатися із вонючим бродягою. Потягнувся до теки, яка упала, виявилася проткнута заточкою. Вістря з іншого боку вилізло десь на сантиметр.
- Оце вже не смішно, – мовив акуратно висмикуючи заточку і ховаючи в файл. – Тепер я тебе просто зобов’язаний знайти.
Наступного ранку заточка була у експерта.
- Ось твій нападник, – Олена дала роздруківку. – Куди ти вліз, що вже замах?
- Змова планетарного масштабу, – серйозно мовив Омелян. – Масонська ложа. А цей, як там його?
- Єрмолай Калюжний.
- Так ось, цей Єрмолай верховний жрець і великий магістр третього кола.
- Я так відразу і подумала, – у Олени не менш серйозний вигляд. – Це так притаманно для магістрів відбувати строки за дрібні крадіжки і хворіти на туберкульоз та коросту. Ще додам, подібні індивіди не перекваліфіковуються на мокрушників, та ти й сам про це знаєш.
До квартири де прописаний Єрмолай Омелян прийшов зі Свистуном та Березою. Піднялися на третій поверх. Кондратюк приклався вухом до дверей, потім подзвонив. Відкрила літня жінка.
- Де Єрмолай? – Омелян показав посвідчення.
- А хіба я знаю? – жінка спробувала зачинитися.
Її наполегливо відсторонив Береза. Опера увійшли до квартири. Калюжного дійсно не було. Жінка виявилася його сестрою. Із її слів стало відомо, що брат востаннє був півроку тому.
***
Черговий лікар туберкульозного диспансеру відразу сказав, що пацієнт Калюжний лежить в ізоляторі.
- Він може самостійно залишати диспансер? – спитав Кондратюк.
- У нас із цим строго, – дещо сконфужено відповів лікар.
Опера зрозуміли, що за цим «строго» стоїть – «шаляй-валяй».
- Загалом, він ще два роки тому мав на божу дорогу стати, – додав лікар, показуючи Кондратюку монітор. – Сидів би за науковою роботою, неодмінно включив би цей феномен.
- Поясніть, – Кондратюк вчитувався у записи, намагаючись зрозуміти де йдеться про феноменальність.
- У нього ще тоді був повний розпад легенів, зараз ситуація не поліпшилася. Тоді ж виявлено, що віл-інфікований. Повірте, із таким букетом він мав загнутися за кілька тижнів. Додам, що при цьому курій та бухарь. То ж уявіть наше здивування, коли він зараз завітав. Це рівнозначно, що побачити привид.
До ізолятора зайшли Кондратюк зі Свистуном, Береза залишився за дверима.
Калюжний лежить дивиться у стелю. Омелян сів на стілець поруч ліжка.
- Ну, ось я прийшов. Адже ж ти цього прагнув. Тільки не розумію навіщо була ота комедія із замахом. Чому відразу не прийшов до мене?
- То не мій план, – хрипло відповідав Єрмолай, у його погляді читалася стомленість від життя.  
- Чий же?
- Ловця імен.
- Не говори загадками, – Свистун загрозливо стукав ребром долоні по бильцю. – А то зараз організуємо перехід до тюремної койки.
- Не лякай начальнику, мені вже хана, – Єрмолай зняв із шиї срібний свастичний талісман, передав Омеляну. – Це я маю передати тобі, носи завжди.
- І що це? – Кондратюк тримав амулет на витягнутій руці, згадалися слова Олени про коросту.
- Оберіг від янголів смерті. Він мені його дав у той день і велів ніколи не розлучатися.
Кондратюк увімкнув диктофон.
- Це сталося два роки тому пізньої осені. Я тільки-но звільнився із мавпя’тника. Лікарі до цього відпустили кілька місяців життя, а мо’ й менше. Не хотілося помирати у стаціонарі, думаю відійду десь на вулиці, як вільна людина. Був дощ, а я не знайшов притулку, побрів на вокзал, а там влада змінилася. Раніше керував Горобець, та він ноги витягнув, на заміну прийшов мій давній ворог Курок. Раніше б я з ним розібрався, а тут ледь дихаю, ще на будівництво загнав. Ну, думаю, не такої я смерті очікував ніж загинути від рук цього парашника. Курок вже з ножем підступає. Раптом чую у темряві ніби ляснуло, наче кулька лопнула. Курок падає мертвий. Із темряви виходе фігура у чорному, голову приховує накидка, в руках пістолет із глушника якого ще дим парує. «Візьми оце» – подає амулет, – «Носи і не знімай, він зробить тебе невидимим перед слугами Атеса, а ти вже у їхніх списках». «Чим тобі віддячити?» – питаю, маючи на увазі несподіваний порятунок. «Навзаєм віддасиш послугою. До тебе підійде людина із таким самим амулетом дасть інструкції». А далі диво начальнику, я не вмирав, хоча хвороби їли мене, я страждав, заливав біль горілкою. Два роки нічого не мінялося. Дедалі відчував жах, що отаке бовтання ніколи не скінчиться. Викинути амулет? Ні, все ще чіплявся за мерзенність, страх перед невідомістю. Два тижні тому після чергової піврічної відсидки підходе вертухай Барбос, показує такий самий медальйон і дає папірець. Вже як вийшов прочитав: «Знайди лейтенанта Омеляна Кондратюка. Здійснити замах, але не вбивати. Лягти до лікарні, очікувати Кондратюка, віддати йому медальйон і очікувати слуг Атеса». Це все.
Раптом погляд Єрмолая змінився, дивився кудись за спину Кондратюка, опер озирнувся.
- А ось і він, – у погляді Калюжного умиротворення.
Наступної миті він помер.
- Про якого Атеса він говорив? – спитав Свистун.
- Начеб міфологічний янгол смерті. Треба до в’язниці навідатись, що за Барбос такий.
- Сподіваюся ти не збираєшся це носити? – Богдан вказав на талісман.
- А що?
- А як гадаєш де він його ховав коли до тюрми ускочив?
Омелян поморщився і про всяк випадок поклав дарунок у целофановий пакет.
***
Перед тим як йти до тюрми, Кондратюк дав запит підняти документи по справі застреленого три роки тому на вокзалі бомжа Курка. Справа була закрита, не знайшли ні зброї, ні виконавця. Згідно балістичної експертизи убитий із пістолета «берета».
Після обіду поїхав до в’язниці.
- Це вочевидь прапорщик Барбасов, – говорив начальник відділу кадрів виправного закладу. – Він чергував у вказаний вами день.
- Із ним можна погомоніти? – спитав Кондратюк.
- Ні, пішов на лікарняний.
Барбасов мешкав у приватному секторі. Перед будинком опера звично розосередилися: Береза пішов в обхід городами, Свистун із тилу через сусідній двір, Кондратюк стукав у ворота. На порозі з'явився вайлуватий чоловік із двостволкою, видно на підпитку. Перше, що впало Кондратюку в око, це амулет на його шиї, аналогічний Єрмолаєвому.
- Не балуй! – крикнув Омелян, засунувши руку під піджак. – Я із міліції.
Барбасов здійняв гвинтівку, Кондратюк встиг щезнути за хвірткою.
Гепнув постріл. Картеч врізалася у дошки, по краях винесло друзки. Потім почувся шум боротьби. Кондратюк підвівся. Береза із Свистуном вже скрутили вертухая, Олег чомусь з подивом розглядав свій пістолет.
Барбасова затягнули до хати. Олег обійшов дві кімнати, зазирнув на горище. Господаря всадили на табурет, скувавши за спиною руки.
- Якась херня відбувається, – Береза навів дуло убік печі, натиснув спусковий гачок. Вистрелив. – От, херня!
- Ти чого? – Кондратюк забрав у нього пістолет і відразу повернув.
- Коли на вулиці цілив у цього Барбоса, аби прострелити плече, волину заклинило, а тепер, бач, стрельнув.
- Знаєш хто я? – звернувся Омелян до Барбасова.
- Знаю – труп. Ти ще не утямлюєш із ким зв’язався.
Береза упер дуло в колінку вертухаю.
- То ти із зеками гонорись.
- Не треба, – відсторонив його Омелян, і наступної миті зняв з нього амулет. – А якщо так?
- Поверни! – заверещав охоронець. – Поверни, я все скажу! Благаю, поверни.
- Отож, – Омелян начепив на нього медальйон. – Що у тебе за небезпека така?
- Рак шлунку, то поки ношу цю чортову штуку, доки не вмираю і не умру. Так говорив він.
- Де ви познайомилися? – Кондратюк увімкнув диктофон.
- Прийшов уночі, в лікарню. Трохи розгледів, років двадцять з лишком може, худорлявий, ніби блондин. Дав цю штуку, сказав, що за подароване життя маю відплатити послугою.
- Блондин? – Омелян наморщився. – Так він, що пацієнт, чи лікар?
- А хіба знаю.
- Ну так у чому вдягнутий був, лікарняний халат, чи як хворий?
- Та не больнична одьожка це точно, – тепер Барбасов наморщив чоло. – У цивільному.  
- Завдання для Калюжного в усній формі передавав?
- Ні, отримав лист, а там ще й малюнок із цим символом, такий знак.
- Що іще запам’ятав?
- Та яке там. Я денно-нощно тільки й думаю, як медальйон зберегти.
Перед тим, як уходити Омелян на порозі зупинився.
- Дай пушку, – звернувся до Берези.
Отримавши пістолет навів на Барбасова, натиснув на гачок. Бойок клацнув. Осічка. Скерував у підлогу, знову натиснув, цього разу вистрілив.
- Працює, – Омелян повернув пістолет.
***
Кондратюк знову завітав до Томислава. Ганна цього разу особливо привітна. Окрім чаю, запропонувала цукерок у вазочці. Омелян ніяковіючи відмовився.
- Чому? – питала. – Наскільки бачу у вас немає цукрового діабету.
- А до чого тут діабет? – він ще більше знітився, бо думав відкараскатися од цукерок аргументуючи саме цією болячкою.
- Та ні до чого. Загалом, то робота у вас нервова, а у такому разі наслідок – букет захворювань.
- Нервова, але не більше не менше ніж у інших. Від діабету представники моєї професії вмирають геть не часто. При наявності відразу комісують. А ви можете отак зовні визначати у людей хвороби?
- Я багато чого можу, – мовила грайливо і сіла поруч.
Ганна наблизилася до нього настільки, що відчув її дихання. Вкрай розгубився. Взяла медальйон, який тепер висів у нього на шиї.
- Гарна штука.
- Так.
- Давно це у вас?
- Ні, у спадок кілька днів тому отримав. А ви у своїй практиці подібні амулети зустрічали?
- Свастя – давній оберіг від слуг Марени.
Несподівано Ганна обережно торкнулася губами його губ, та зайшов Томислав, запросив до кабінету.
Омелян деякий час не міг оговтатися і навіть забув навіщо прийшов. Томислав терпляче очікував коли він збереться з думками.
Кондратюк показав медальйон.
- Як гадаєте, хто це виготовив?
- Звідки він у вас?
Це питання чомусь роздратувало Омеляна. Під час його оповіді Томислав слухав із заплющеними очима і грав пальцями.
- Раджу не знімати і нікому не передавати його.
- Мені про це вже відомо, тільки не розумію, так би мовити, технічного боку…
- У вас же на комп’ютері стоїть антивірусник. Ви теж розбираєтеся у електронних формулах, аби з’ясувати яким чином він блокує шкідливі програми?
- А чому я не можу передавати?
- Я думаю ви знаєте відповідь. Оберіг закодований особисто для вас.
- Тобто?.. – Омеляну не хотілося у голос говорити це припущення.
- Саме так, ви мали померти.
- Я ніби то здоровий.
- Не обов’язково хворіти на щось смертельне. Просто хтось зумів побачити, що за вами вже послали янгола смерті.
- А як можна подібне побачити, чи вирахувати?
- Цей маг вельми потужний. Зазвичай такі можливості мають глибоку родову основу.
Коли Омелян вийшов із під’їзду, його наздогнала Ганна, взяла під руку.
- Ми, здається, не завершили, – вона притулилася.
- Якось стрімко ми починаємо дружити, – він глянув на неї скоса.
Щось у ній насторожувало. Можливо ця напористість, яку він розцінював як зазіхання на свободу. Тривале холостякування зробило із нього параноїка. Коли розійшовся із дружиною дав собі зарок ніколи не починати серйозних стосунків. Хіба інтрижки. Та Євина порода відчувала подібне відношення і не прагнула із ним заводити короткі романи, Омелян до цього вже звик, а тут несподівана увага від такої красуні.
- Ви мене боїтеся, лейтенанте? Щось дізналися нове про медальйон?
- Мені не зрозуміло, як хтось може дізнатися про час смерті іншого.
- Якщо десь у всесвіті є реєстрик, то обов’язково існує засіб його прочитати. А кожне земне життя розписано. Коли душа має залишити тіло, приходять вічні мандрівники і забирають її до країни тисячі місяців. Усе по визначеному часу.
- То виходить ми всі частка чиєїсь гри? Ніякої імпровізації.
- Не зовсім так, просто у нас у всіх визначений термін перебування тут, а у всьому іншому маємо вибір.
- А як же ж бути із тими, хто попереджений і захищений ось такими амулетами? Виходить це порушення чийогось глобального плану?
- Навіть у небесній канцелярії трапляється бюрократія. Нехай це буде на совісті того, хто виготовив цей амулет.
- Ще питання. До чого усі ці ваші залицяння? Я ж знаю, що не подобаюся вам.
- Як ви можете це знати?
- Вже ж повірте. Ви може визначаєте діабет по обличчю, а у цьому питанні я теж трохи екстрасенс.
Вона зупинилася і стрімко поцілувала його, після чого пішла назад. Він деякий час дивився їй услід.
«У що ж ви граєте, леді Г.?» – тихо мовив про себе і рушив далі.
***
Вдома Омелян вирішив зібрати допоміжну інформацію про людей, загибель яких досліджував, бо оперативна інформація має визначену специфіку. У google набрав «Михайло Шляйм». Перші посилання це новини із міських газет, інтерв’ю Шляйма якомусь економічному віснику. Також побачив однопрізвищника на якомусь літературному сайті. Відкривши посилання прочитав у контексті: «Шляйм вийшов на балкон, закурив. Випив стакан самогону, після якого у пузі розплилася приємна теплота. Михайло нічого не підозрював і не очікував. Убивця тихо, наче кіт, спустився з верхнього поверху. Мить і Михайло Шляйм летів з четвертого поверху вже із пробитою потилицею».
- Як цікаво, – промовив у голос Омелян.
Подивився як називається твір і хто автор. Підписано – Арутюн Геращенко, твір – «Соломон 333».
- Дуже цікаво, – повторив.
Дата завантаження твору на сайт – рівно три тижні тому і дивний збіг, що літературному Шляйму теж дісталося по потилиці.
Набрав у пошуку «Іван Маслюк» і тут же знайшов на тому ж ресурсі інший твір де персонаж із таким же прізвищем: «Ранкове сонце піднімалося над морем. Маслюк мчав на гідроциклі назустріч світанку. Іван ще відав, що його очікує». Автор – Семен Семененко, роман – «Диплом спеціаліста». Подальший експеримент з прізвищами дав такий же результат, кожен загиблий згадувався у літературних творах: «Марш фараонів» – автор Кузьма Живчик, «Спис із глини» – Давид Кіпарис, «Гітара з п’ятьма струнами» – Равіль Майєр.
Кондратюк подзвонив до колеги із технічного відділку, попрохав роздрукувати тексти, які надішле на емейл.
***
Омелян зайшов до професора-лінгвіста Петра Оніщенка. Ще увечері приніс йому роздруківки творів.
- Матеріали цікаві, – професор жестом запросив сісти в крісло.
- У якому плані цікаві? Змістом?
- Ви мене прохали проаналізувати ці тексти і по можливості дати характеристику авторам. Ну почну з того, що літературної цінності немає, тексти талановиті, але… – Оніщенко зробив паузу аби подути на гарячий чай і відсьорбнути. – Розумієте, тут не різні автори, а один.
- Гм… – Омелян теж почав дмухати на свій чай. До цього висновку він і сам дійшов. – І чим же цікаві?  
- Людина, яка це писала, безумовно талановита, але, розумієте, немає у творах душі. Враження, що літературний раб халтурив, тільки ж хто буде за таке платити?
- Що значить «літературний раб»?
- Дивно, що при подібній професії таких речей не знаєте. Є такі письменники, які тільки зовні творці. Імідж у них такий, насправді ж на ім’я працює низка авторів, зазвичай талановиті журналісти, письменники, які не досягли якого-не-якого визнання. Їм дається тема і вони за визначений термін і суму мають написати книжку, при цьому їхнє ім’я у авторстві не вказується.
- Отже, все ж написав один чоловік.
- Так, але редагувала жінка.
- Вибачте?
- Писав скоріш за все молодий чоловік, з гуманітарною освітою, а редагувала жінка.
- Он як, – тут вже Омелян здивувався яким чином вдалося такі деталі з’ясувати лише по тексту.
Вийшовши від професора набрав Андріященка.
- Алло, це я.
- Вже зрозумів. Що у вас?
- По справі б підмогти. Треба ай-пі деякі пробити.
- Добре, присилайте.
Омелян відзначив, що з особістом поспілкувалися якось по-конспіративному.
За три години зустрілися у тому ж парку.
- А чому зацікавили ці письменники? – питав Андріященко.
- А ви тексти читали?
- Та якось не встиг.
Кондратюк вирішив не розкривати усі карти, бо полковник із цим есбеушником самі приховують інформацію.
- Потішити немає чим, сервер за кордоном, щоби дати запит в інтерпол потрібні вельми вагомі причини. Ну, а щодо ай-пі, то воно не статичне.
Попрощавшись із особістом подумав: «Авжеж, із попелу галушки не ліпляться, теж мені робітники-помічнички».
***
Кондратюк з Березою і Свистуном у кав’ярні. Замовили стандартний комплекс: три томатних соки, салат із квашеної капусти, три сосиски з гірчицею. Богдан і Олег ще взяли «по сто».
- На місці топчусь, – говорив Омелян, пережовуючи сосиску, від якої тхнуло несвіжістю. – Якийсь об’єкт ікс строчить опуси, в яких вписує імена майбутніх жмурів.
- Майбутніх? – перепитав Береза.
- Згідно датування, цей автор викладає опуси і приблизно за три тижні люди, згадані у творах, гинуть за різних обставин. Палкан впевнений, що це убивства.
- Так можна ж майбутню жертву визначити, – припустив Свистун.
- Та ні, кожного разу входить під іншим іменем.
- Отже, автора не вирахувати? – знову спитав Береза.
- Лінгвіст каже, що автор можливо жінка і хлопчина-гуманітарій.
- Чекай, – Береза зазирнув у порожній стакан і навіщось понюхав. – Але ж ці ліквідації, якщо це дійсно ліквідації, напевне здійснювалися не жінкою і не ботаном. Курка ж чоловік завалив. Взагалі схоже на якусь спецоперацію, надто професійно спрацьовано. Ти ж кажеш що якось і СБУ підв’язане.
- Та ні, СБУ тут ні до чого, лише ті, хто із Хом’яком терки має.
- А Чайкін, він є у літературі? – спитав Свистун.
- Якщо наш суперкілер послідовний, то Чайкіну залишилося гуляти десь тиждень. – Омелян допив сік і підвівся. – Буду шукати цього Чайкіна-шмяйкіна.
***
Згідно оперативних даних Чайкін переховується десь за кордоном, можливо у Чехії. Та Кондратюк не довіряв цим зведенням. Він зробив запит аби дізнатися куди найчастіше виїжджав Чайкін, з’ясувалося – нікуди. Не полишав території України вже більше двадцяти років. Тому Омелян був впевнений, такі не будуть шукати порятунку в іншій країні, де почуватимуться чужими.
Кондратюк прийшов на зустріч з інформатором базарним безхатьком – Колобком. Сіли на ослоні у глухому дворі. Омелян передав винагороду: дві пляшки пива, пляшку горілки і пачку цигарок.
- Ні в якій він не Чехії, – Колобок відпив пиво. – Він тут контролює деякий бізнес, адже щипачі йому башляють.
- Безпосередньо.
- Звісно ні, а Копійці.
- А як вийти на цього Копійку.
- Забудь, начальнику. Його ваші шишки кришують, собі дорожче буде.
- Ну, а де Чайкін може бути?
- Десь неподалік своєї дачі. Має бути нора.
- Поясни.
- Якийсь підземний схрон. Усі так роблять.
- А що кажуть стосовно того чим він наляканий?
- Кожна собака у місті знає, що на «скажену п’ятірку» полюють, уже всі кінці віддали, тільки Чайник десь никається, та видно ненадовго.
- Чайник?
- Ти загалом мєнт чи хто?
Омелян вже здогадався, що «Чайник» – похідне прізвисько від – Чайкін. Вочевидь кримінальний контингент недолюблював його, бо інакше було б принаймні «Чайка», або «Чай». А от про «скажену п’ятірку» чув лише краєм вуха. Цим угрупуванням займався відділ економічних злочинів.
Повернувшись на роботу зайшов до Момота, який у 90-х займався розробкою організованих банд, та корумпованих посадовців.
- Так, свого часу це була доволі потужна банда, – Момот відкрив базу даних. – Під їхнім крилом вся мерзота: проституція, рекет, наркота. Ну, а потім поступово повідходили в тінь, у кожного свій бізнес.
- А чому їх, як і усіх нормальних людей, не перестріляли?
- Справа у тому, що насправді вони умовні керівники, за ними хтось стояв, хто просто перебудував систему.
- Як сам гадаєш, кому вони шлях перейшли?
- Ну, якщо відкинути тих, хто вже помер, пошук звузиться приблизно до кількох тисяч чоловік. Особисто я думаю, тут не пов’язане з бізнесом, тут особистий мотив.
- А можна якісь деталі про Чайника? Наприклад де його дача.
***
Увечері Омелян з Богданом і Олегом вивчали карту місцевості довкола садиби Чайкіна.
- Я б на його місці обрав би десь тут, – Береза показав у місцині, де вказаний ліс і річка. – По-перше біля води, по-друге – не так далеко від своєї оселі, можна робити вилазки.
- Згоден, – Омелян обвів колом вказану ділянку. – Тільки вилазки і не обов’язково робити. Колобок казав, що у таких схронах запасів на кілька місяців.
- А скільки ти казав йому ще гуляти? – спитав Свистун.
- Якщо відштовхуватися від літературних підказок і послідовностей, то вже завтра-післязавтра. Отже, друзі, перевіримо місцину.
Автівку залишили у селищі. Знайшли садибу Чайкіна, це двоповерхова оселя із заґратованими вікнами і високою огорожею. Дача не охоронялася. Опера знайшли сліди нещодавнього перебування, біля порогу свіжий слід чобота.
Пішли до річки, яка протікала неподалік.
- Ось там, – Омелян вказав на пагорб з урвищем і густими заростями. – Дивіться, місце ідеальне. Що то за кущі?
- Шипшина і, здається, дика слива, – Свистун приклав до очей долоню, ніби закриваючись від сонця, хоча на дворі похмуро.
Підійшли ближче. Богдан мав рацію, тут росла шипшина і терн. Береза визначив, що деякі кущі посаджені не так давно, можливо кілька тижнів тому.
- Треба віддушину шукати, – пропонував Свистун. – Якщо його нора на цьому пагорку, він неодмінно там зробив постійний доступ до води і скид відходів. Віддушину зручно в обриві, там замаскувати легше.
З боку річки урвище з берега обстежити неможливо. Спробували оглянути зверху, та кущі росли так щільно, що продиратися довелося навкарачки. Після тривалого обшуку Омелян нарешті щось знайшов. Із піску кручі стирчав сосновий пеньок, під ним на піску ледь помітна іржа. Довелося спуститися на двох зв’язаних шарфах.
«Є» – показав знаками Омелян.
- Труба, – сказав, коли піднявся.
Почали радитися де може бути вхід. Найбільше логічний у цих питаннях Богдан:
- Вхід має бути десь біля дороги.
- Чому? – питав Береза.
- Аби не протопталася стежина. По дорозі постійно хтось совається, навіть узимку.
Обстежили дорогу під пагорбом. Увагу Свистуна привернула стара напівзасохла тополина, під якою знайшли замаскований дерев’яний люк, обліплений мохом і гілками. Хід вів вертикально вниз метрів на півтора, а потім під гору.
- Чайнику! – погукав Кондратюк. – Чуєш?
Наступної миті опера відсахнулися, бо із схованки почувся постріл.
- Не шмаляй, дурню, я допомогти прийшов.
- А звідки мені знати? – почулося із глибини.
- Ти тут у пастці, аби захотів завалити залив би нору бензином і підпалив.
Чайкін вагався хвилину:
- Добре, приходь сам, без зброї. І я бачу твої руки.
Кондратюк спустився. Зігнувшись пройшов по коридору укріпленому цеглою і колодами. Схрон приблизно на десять квадратів. Освітлене денною лампою і на подив Кондратюка тут навіть комп’ютер. Із цього виходило, що до сховища проведено світло та Інтернет. У кімнаті ще двоє дверей, вочевидь за однією туалет, за іншою комора з припасами.
Чайкін тримав обріз двостволки напоготові.
- Прибери свій кулемет, а то з переляку шваркнеш.
- Чим можеш мені допомогти? – Чайкін закурив.
- Спочатку хочу знати яка така спільна таємниця поєднує «скажену п’ятірку». Доберемося до цієї деталі, зможемо тебе захистити.
- Якби я сам це знав, то сам би і розібрався.
- Вибач, але не розібрався б. Надто витончена помста. Невже ніяких ідей? Є такий випадок, який запам’ятався, за який дуже соромно?
Чайкін відклав обріз, почав нервово снувати по кімнаті. Омелян же про себе відзначив, що і вентиляція теж на вищому рівні, бо у приміщенні зовсім не пахло тютюновим димом, хоча, судячи з переповненої попільнички, Чайкін курив багато.
- Була одна ситуація, у дев’яносто третьому. В Лебедині. Помилково загинула родина. Кіллер схибив, прізвища сплутав.
- А деталі?
- Той випадок мене вельми непокоїв, намагався навіть рідні допомогти, там діти залишилися, та не знайшов.
- А інші? Інші теж переймалися?
- Не знаю. Але після того випадку усе пішло шкереберть.  Це був початок нашого кінця.
- Як ім’я того, кого мали ліквідувати.
- Мартин.
- А виконавця?
- Хер його маму знає, мокрушник якийсь, ніби то бомжа якогось зарядили, та він злився кудись.
- Хто вами керував?
Чайкін зареготав:
- Жартуєш? Та якщо скажу, я вже покійник.
- Треба виходити. Побудеш під нашою охороною.
Кондратюк піднявся. Чайкіна довелося очікувати хвилин п'ять. Вийшов без обріза, старанно замаскував вхід.
Коли перетинали галявину, Чайкін, який йшов за Березою перед Омеляном, зойкнув і підстрибнув. Кондратюк побачив у нього на нозі таке ніби мотузку, потім ще одну яку той інтенсивно струшував. Омелян хотів було підійти ближче, та з жахом відсахнувся. Чайкін вступив у клубок змій. Оперів заціпило, мовчки спостерігали як гинув протеже. Наважилися підійти, коли змії розповзлися. Кондратюк зі Свистуном підхопили покусаного і потягли до автомобіля, Береза біг попереду на ходу намагаючись набрати по мобільному «швидку»:
- Чорт-чорт-чорт, – лаявся Олег, бо знаходився поза зоною досягнення.
Чайкіна поклали на задньому сидінні, та на цьому його нещастя не завершилися. Двигун не заводився. Покусаний лежав блідий і спітнілий.
- Все ж таки дібралися, – мовив останню фразу і помер.
Машина завелася.
- Це якась фантастика! – Береза вдарив по керму і заглушив двигун. – Тут вже ніяким кіллером не пахне. Хіба підемо гадюк нахапаємо та акт про затримку складемо.
- А мене більше хвилює, що в рапортах писати, та внутрішнє розслідування, – Свистун посунув покійника, сів поруч. – Омеляне, то що?
- А нічого. Про схрон ні пари з вуст. Ми його знайшли на галявині в результаті оперативних дій, – Кондратюк поліз до внутрішньої кишені Чайкіна, звідки вилучив мобільний, подивився вхідні і вихідні дзвінки. – До речі, знаєте, що сьогодні Воздвиження? У ліс категорично заборонено соватись, бо небезпека бути покусаними зміями. Гм…
- Що? – перепитав Береза, зрозумівши, що Кондратюк побачив знайомий номер.
- Він зв’язувався з Хом’яком.  
***
Омелян підняв справи дев’яностих по Лебедину, відшукуючи щось пов’язане з прізвищем «Мартин». Але нічого не знаходилося.
- Здається воно, – Береза показав файл зі справою «Мартинків».
Йшлося про загибель чоловіка та жінки, яких застрілили біля порогу власного дому. Деталей про справу не було. Кондратюк дав запит до лебединського карного розшуку. Та колеги порадили самому відвідати.
У Лебедині його зустріла капітан Стрєльченко Тетяна. Чорнява дівчина років двадцяти восьми. Пройшли до кабінету, де вона показала неоцифровані матеріали, що стосувалися трагедії родини Мартинків, але нічого нового від того, що вдалося прочитати в оцифрованій версії.
- Мене родина цікавить. Хто вони були?
- Звичайні люди, зірок з неба не хапали, він працював інспектором пожежної охорони, вона бухгалтер.
- Про те, що вони були убиті випадково я знаю. Хто у них родичі, чи є діти?
- В якому смислі випадково?
- Як це в якому? – Кондратюк ледь стримався аби не розповісти про оповідь Чайкіна. – А хіба не зрозуміло, що їх помилково прибрали?
- Їх убито із «берети» з глушником, зброя дійсно специфічна. Був свідок, старенька, яка бачила убивцю і як той у кущі скинув пістолет, який так і не знайшли, – вона зробила паузу, пронизливо дивилася йому у вічі. – Ви про щось замовчуєте?
- Я просто шукаю мотив помсти, і слід йде від цієї родини. Тому я і цікавлюсь, чи були у них діти.
Вона закрила теку у сейфі.
- Здається нам треба пообідати.
Пішли до найближчої від МВС кав’ярні.
Тетяна здавалося неуважно вислухала оповідь. Поволі, не розуміючи чому втратив пильність, розказав усі деталі, навіть не зміг приховати про причетність полковника Хом’яка, до, так званої, «скаженої п’ятірки». Розказав яким чином вийшов на Лебедин і про містичну лінію.
Очікував з її боку скептицизм.
- Знаєте, Лебедин здавна славився ворожбитами, у нас, що не вулиця, то кілька езотериків, екстрасенсів.
- Чув про це, – невідомо навіщо збрехав Кондратюк.
- Якщо ви дійшли до Лебедина і намагаєтеся вирахувати цього містичного кіллера ви почали із фальшстарту.
- Поясніть.
- Мали б піти по іншому шляху, після допиту отого Єрмолая, який дав дуже серйозну зачіпку – «ловець імен». Ви намагаєтеся пов’язати записи невідомого письменника з плануваннями майбутніх убивств, насправді ж твір це засіб. Так би мовити – запуск програми на знищення.
- Он воно як, – Омелян тільки тепер вбагнув наскільки все очевидно, весь час товкся довкіл розгадки засобу, хоча до виконавця не наблизився.
- Ловець імен – насправді один із різновидів Чорної магії. Людину можна згубити по-різному, наприклад спіймавши ім’я. У кожного мага своя метода: один вписує ім’я жертви до поминального списку і замовляє в церкві «за упокій», другий знайде могилу тезки жертви. У вашому випадку ім’я вписується у твір.
- Так, що це виходить, так будь хто може? Наприклад якщо мені президент Зімбабве не подобається і я напишу оповідання то…
- Не верзіть дурниць, – Тетяна засміялася, узявши його за лікоть.
- Отже, це якось пов’язано з Мартинківами?
- А то вже шукайте, лейтенанте, шукайте. Іще, раджу не розлучайтеся із тим медальйоном.
- Це вже третя порада. Мені ще цікаво яким чином цей ловець обирає собі помічників і, головне, навіщо йому смертники? Тим більше доручення якісь такі заіграшкові – цидулки передати.
- Ви маєте справу з родовим магом, як мінімум сім поколінь. А смертники – то сліди заплутує, однак, наскільки зрозуміла, вас спеціально до себе підпускає. Тут два варіанти. Або ж ви приречений, або маєте вивести на певну людину. Давайте домовимося про одну річ. Вочевидь ви зіштовхуєтеся із великою небезпекою, то ж коли знадобиться поміч, запам’ятайте допоміжний телефон, ніде його не записуйте. Кодове слово «цикорій» – попередження про небезпеку.  
Кондратюк погодився, старанно приховуючи здивування, до чого ці шпигунські штуки і як вони знадобляться.
Вирушив за адресою, де п'ятнадцять років тому мешкала родина Мартинків. Там жили інші люди, тому пішов по сусідах. На щастя через два будинки літня жінка Мотря Іванівна добре пам’ятала той рік і знала родину, до того ж вона той самий свідок, що бачила кіллера.
- Діток двоє було, хлопчик і дівчинка. Дівчинка старша десь на рік-два. Обидва в інтернат потрапили, коли школи покінчали поїхали кудись. А куди, бог зна.
- А пістолет у який кущ було скинуто?
- В акацію, відразу за їхнім двором.
- Ви коли міліції про це сказали? Відразу?
- Та ні, на другий день коли прийшли. Та то Серьожа я думаю забрав, він там крутився.
- Серьожа Мартинків?
Омелян почав розпитувати чи не було в роду Мартинків чаклунів, ось тут Мотря Іванівна замкнулася, і не бажала говорити.
Далі Кондратюк навідався до школи № 3, де намагався знайти світлини дітей, та вдалося роздобути тільки Юлі Мартинків, яку скопіював на телефон. Цій дівчині тепер двадцять вісім років. Цілком ймовірно вона змінила прізвище і не один раз. Куди саме виїхала Юля з’ясувати не вдалося. Знайшов класну керівницю Сергія.
- Талановитий був хлопчина, – вчителька дістала із шухляди учнівський зошит. – Ось тут досі зберігаю його оповідання «Піраміда серед могил».
Кондратюк продивився кілька сторінок, потім сфотографував телефоном.  
***
Пізно увечері Кондратюк перечитував оповідання присвячене Чайкіну. Оповідь, як чоловік із таким прізвищем прийшов додому, випадково випив стакан отрути.
У двері подзвонили. На порозі стояла Ганна. Без привітань відразу увіп’ялася поцілунком. За кілька хвилин вже ніжилися у ліжку.
- Все ж тобі чогось потрібно від мене, – Омелян лежав на спині, а вона напівлежала на плечі, обвівши його ногою.
- А інших припущень не маєш? – вуркотіла і пестила довгими нігтями його підборіддя.
- Я зі шкільного віку усвідомлюю потенціял своєї зовнішності, вірніше його відсутність. І давно позбавився ілюзій, що колись у мене закохається прекрасна незнайомка. Та відтоді вкарбувалася ще одна істина, якщо жінка звертає на мене увагу, то їй від мене щось потрібно.
- Значить ти у своїх тридцять два роки геть не розумієшся на жінках. Аби мені щось знадобилося б від тебе, у мене б це було без ліжка.
- Ніколи було вивчати це питання. Одружився після армії, бо батьки насідали, а потім робота-робота, графік якийсь несімейний. Яка жінка таке витримає, та й заступник у ліжку швидко знайшовся.
- Не здається, що холостяцьке життя перетворило тебе на параноїка?
- Скоріше робота змушує мене бути обережним, ну й деякі обставини останнього часу..
Вона поцілувала його.
***
Коли прокинувся, Ганни вже не було. На підлозі вібрував телефон. Дзвонила Тетяна.
- Я її знайшла. Після школи поступила до київської «Могилянки».
Омелян подзвонив до балістів, ті прочитали звіт, що Курок і родина Мартинків були убиті із одного ствола. Залишилося отримати висновок лінгвіста. З ним теж зв’язався у телефонному режимі і той підтвердив вже очевидність – Сергій Мартинків і є автор убивчих оповідань.
- Отже, висновки такі, – говорив Кондратюк операм у кабінеті. – У дев’яностих у Лебедині розстріляна родина Мартинків, убита випадково, через недолугість кіллера Курка. Залишаються двоє дітей хлопчик і дівчинка. Ймовірно хлопчик заволодів стволом «беретою» із якої стріляли у його батьків і через багато років ним же застрілив Курка. До того ж ці дітки містичним чином прибирають інших фігурантів причетних до сімейної трагедії. А нашому палкану потрібні ці діти, які натепер вже дорослі люди.
- А ти сам віриш у такий спосіб убивства? – спитав Береза.
- У мене по фізиці була п’ятірка, так я не фізик, але мислю категоріями здорового глузду, так ось тут мені думається, що такого бути не може, а реалії такі, що іншого пояснення, як чаклунство немає.
- А хто цей Мартин, кого намагалися завалити? – питав Свистун.
- Теж питання, – Омелян замислився, чому він сам цю лінію не почав відпрацьовувати.
Вже за двадцять хвилин Кондратюк написав рапорт на відрядження. Хом’як підписав без заперечень.
До Києва виїхав о другій ранку і на місці був о сьомій. Добирався на маршрутці після якої вийшов вельми стомлений, бо путньо не виспався, до того ж водій навіщось крутив убогий серіал. Після п’ятигодинної їзди боліли суглоби і спина.
Вийшовши із метро на Контрактовій площі, дещо загубився у який бік йти. Довелося опитати не менше десятьох перехожих і ніхто не знав де університет, навіть міліціонери. Тоді звернувся до надійної категорії – до бомжів. Двоє саме копирсалися в урні, вилучаючи звідти пляшки, та жерстяні пивні банки. Вони вказали ліпше найсучаснішого навігатора.
В університеті з’ясував, що Юля Мартинків навчалася на факультеті інформатики, але провчилася лише два роки, потім кудись виїхала.
- А фото? – Кондратюк підсів ближче до працівниці відділу кадрів.
- Є зі студентського квитка, – дівчина швидко знайшла потрібний файл.
Фото роздрукувала на лазерному принтері.
Кондратюк глянув на портрет. Обличчя здалося знайомим, звісно бачив її шкільне фото, та щось непутило, ніби десь зустрічав Юлю старшу.  
Час повертатися додому. Вирішив їхати на потязі, бо не хотілося переживати ще одне катування маршруткою, розбавлене бездарним серіалом, який неодмінно показуватимуть.
Коли поїзд рушив, вирішив трохи приснути. Як тільки заплющив очі, свідомість почала блимати картинками, тут і капітанка Стрєльченко, і Єрмолай Калюжний, потім привабливі сіднички Ганни. Далі вже снився ксерокс, який штампував портрети Юлії Мартинків.
СТОП!
Кондратюк різко підвівся. Дістав світлину. Так, це вона, важко впізнати, хоча пройшло кілька років, але якось змогла змінити себе, та лише не очі.
Омелян набрав Березу:
- Олегу, прохання, візьми на спостереження Ганну, помічницю Томислава.
- Справ по горло, – винувато відповідав товариш.
- Підключи агентуру. Головне аби палкан не при справах був.
Так, тепер очевидна Ганнина зацікавленість, вірніше Юлина. Їй необхідний останній фігурант «скаженої п’ятірки» – полковник Хом’як, без сумніву керівник банди. Тільки тепер якщо викласти усі карти Хом’яку,  він, у свою чергу, полюватиме за Ганною.
***
З потяга зустрічав Свистун, на автомобілі поїхали до Томислава, де біля під’їзду очікував Береза.
- Томислава цілий день не бачили.
- А вона?
- Увечері зайшла до під’їзду і не виходила.
Оперативники підійшли до квартири. Омелян спробував ручку, та піддалася.
Томислава знайшли непритомним на дивані. Береза узяв його кисть.
- Живий, – Олег почав плескати його по щоках. – Підйом.
Екстрасенс розплющив очі. Важко підвівся, деякий час здивовано зирив навколо.
- Де Ганна? – спитав Кондратюк.
- Що зі мною?
Омелян понюхав порожню чашку.
- Мабуть якесь снодійне. Ну так що ви пам’ятаєте?
Томислав пригадав, що зранку Ганна попрохала попрацювати на комп’ютері, далі – забуття. Увімкнули ноутбук, аби подивитися що робила, з’ясувалося вона витерла частину клієнтської бази.
- Розкажіть про неї, чому вона у вас працювала? – допитувався Омелян, коли Томислав більш-менш оклигав.
- Сама прийшла попросилась в учениці. А мені й потрібна красива помічниця.
- А ви відчули, що вона теж екстрасенс? – спитав Береза. – У вас же є якась внутрішня чуйка щодо цього.
- Так, я бачив, що здібна дівчина. Але я… – Томислав масував скроні. – Правильно розумію, Ганна та сама, кого ви шукаєте?
- Де вона мешкала? – Кондратюк узяв зі столу фотографічний альбом.
- Не знаю, десь квартиру знімала.
Екстрасенс видно вельми знеможений і спантеличений, бо у нього під носом діяла така потужна відьма, а у нього і тіні підозри.
- Де це? – Кондратюк показав світлину із зображенням піраміди на фоні надгробків.
- На цвинтарі, це старовинний склеп.
- Ви робили світлину?
- Ні. Мабуть вона.
Кондратюк поклав фото до бокової кишені. Також поклав до пакунку стакан із якого пив Томислав.
- Розкажіть про цю піраміду.
- Про неї взагалі відомо мало. У який час збудована невідомо, висота сім метрів. Зменшений аналог піраміди у Гізі. Є кілька версій походження. За однією легендою це пам’ятка давнього самогубства, ніби то мати таким чином вшанувала сина, який застрелився через картярський борг, на цю легенду грає той факт, що місце, де піраміда, у ті часи за межами цвинтаря. Це лише на початку двадцятого сторіччя цвинтар підліз до піраміди, а згодом і відсунув її майже до середини. За іншою версією, це масонська лабораторія.
Коли вийшли із оселі усі три опера помітили неподалік “opel” із затонованим склом, і всі зрозуміли, що це «хвіст».
- Цікаво, – Береза подивився у дзеркало заднього виду.
- Думаю, це наш улюблений начальник, – Кондратюк не обертався. – Вочевидь на наших телефонах вуха. Значить Хом’як вже знає про нашу обізнаність, а це зовсім не добре. Потрібен стримуючий фактор.
- І що пропонуєш? – спитав Береза.
- Блеф-шантаж. По телефону треба обмовитися, що у нас є компромат на нього. До речі, треба цього Томислава з’ясувати, хто він за паспортом. Чоловічок видно при грошах, та не думаю, що його практика принесла, – Кондратюк дістав із кишені стакан екстрасенса, передав Свистуну. – Однеси, нехай пальці проб’ють.  
- А чого взагалі палкан прагнув? – питав Свистун.
- Та що тут незрозумілого? – Береза поправив дзеркало заднього виду. – Йому ця відьма потрібна. От тільки чи буде він із нами розбиратися.
- Ми на дно, – Омелян нарешті глянув на «opel». – Розберемося.
***
До піраміди Кондратюк навідався сам. Тільки тепер пригадав, що чув про цю будову ще у шкільному віці. Серед хлопців часто звучало «піраміда», але не як місце для ігор, а у якості орієнтира: «Зустрічаємося біля піраміди», «Якщо йти через кладовище, за пірамідою ліворуч».
Старовинний чудернацький склеп закритий залізними дверима, над якими чималенький отвір, через який можна проникнути.
Залізши всередину, Кондратюк оглянув усі кутки, намагаючись визначити чи давно хто сюди навідувався. У виїмці в стіні відколупав шматок воску, а також побачив обсмалену цеглу. Хтось палив свічку, от тільки коли не міг визначити. Подібні виїмки знайшов на чотирьох стінах. На самій вершині з північного боку кругле віконце, до якого можна дібратися тільки зовні. Вилізши із піраміди, обстежив довкілля. По виступах дібрався до вершини, всівся на отвір. Набрав Стрельченко:
- У мене питання.
- Слухаю, – у Тетяни чомусь заспаний голос, хоча вже південь.
- Я вас схоже розбудив. Вибачте. Хотілось би знати чи відіграють якусь роль у магічних ритуалах старовинні споруди?
- У світі езотерики дуже важливу. Я так розумію вийшли на піраміду.
- А звідки?..
- Мені треба випити цикорію.
Зв’язок обірвався.
«Так ти теж відьма», – виснував і спустився. Знову намагався набрати її, та вона за зоною досягнення. Тут схаменувся: «От, я ж телепень, кодове слово, та й на прослуховці».
На виході із цвинтаря зіштовхнувся з хлопцем років двадцяти п’яти. Попрохав на хвилину мобільний. Набрав допоміжний номер.
- Це я, довершіть оповідь.
- Там де ви тільки що були, ритуальне капище, місце сили.
- А скільки таких по району?
- Ви там, де маєте бути. Інші далеко.
- Є якийсь визначений час, коли можу перетнутися з потрібною людиною?
- Зазвичай після першої ранку.
- Ще, мені потрібна інформація по Мартину, якось на мій сором випав із уваги.
Омелян повернув телефон. Помітив, що той чомусь ховає очі.
- Я вас знаю? – спитав Кондратюк.
Хлопець нічого не відповів, тільки знизив плечима.
***
Тетяна зателефонувала увечері. Виявилося вона у місті, приїхала у справах. Зустрілися в центрі, зайшли до суші-кав’ярні.
- Про вашого клієнта не дуже багато інформації, – вона розкрила записничок. – Мабуть не здивуєтеся, коли мова піде про екстрасенсів.
- Я вже нічому не дивуюсь. Отже, цей Мартин теж був одним із вас, цих чаклунів-колдунів.  
- Так, щось на кшталт консультанта, давав поради по бізнесу, – Тетяна зробила вигляд, ніби не помітила натяк Кондратюка про те, що він її теж вважає екстрасенсом.
- Він економіст?
- Аж ніяк, просто давав консультації чи варто за щось братися. Ну і, скоріше за все, став носієм небажаної інформації.
- Але зумів передбачити і цей хід ворогів?
- Вочевидь так, – вона подивилася на годинник. – У мене маршрутка скоро. Ваш Мартин, це Короленко Борис Борисович.
- Він по справах десь проходе?
- У нас ні, але у вас можливо. Після невдалого на нього замаху злився. Світлин немає. Що у вас з пірамідою?
- Чергую щодня, вірніше щоночі. Полковник про це не знає.
Коли капітанка пішла, Кондратюк набрав експерта:
- Ну що?
- Пальчики належать якомусь Борису Короленку, – повідомила Олена.
***
Кондратюка викликав Хом’як.
Полковник удавав ніби уважно вивчає якісь документи. Омелян мовчки і без дозволу сів за стіл.
- Я тобі надав відпустки: до Лебедина – будь ласка, Київ – будьте люб’язні. А де звіти?
- Та звітувати ні про що.
- Таки ні про що?
- Ну, якщо надам те, що нарив, нас із вами засміють. Адже у справі замішана магія.
Хом’як зняв окуляри і довго протирав пальцями очі.
- Мені імена потрібні.
- Навіщо ця клоунада, адже вам відомі мої напрацьовки?
- Не подобається, що ти все тишком-нишком. Я не для цього тебе споряджав.
- А з якого часу я ваш особистий цербер?
- Не нахабній. Бо як дав свободу, так і її обмежу.
- А ви не погрожуйте. Адже ліквідатор шукає головного фігуранта «скаженої п’ятірки».
- Пішов геть, – Хом’як побагровів.
***
Кондратюк вкотре прийшов до піраміди опівночі. Сів на ослоні біля могили якоїсь жінки, все ніяк не запам’ятовувалося хто це. Та й навіщо? Однак за тиждень чергування все здається, що відчуває її присутність. На вулиці місячно. Раз-по-раз опер зиркає на могильне зображення. Кожного разу здається, що варто відвернутися і надгробний портрет оживає. Намагався відволіктися потішними думками, згадував ту ніч з Юлею, хоча про себе вона все ще Ганна.
У кінці алеї угледів фігуру, яка повільно наближається. Омелян заліг між могилами. Ось підійшла до металевих дверей, прочинила і безшумно щезла в піраміді.
Кондратюк обережно підкрався до північної стіни, також обережно заліз до отвору.
Як і очікував, усередині побачив Ганну-Юлю. Стояла посеред піраміди перед розкритою книгою, пошепки читала. Піраміда освітлювалася чотирма свічками.
Несподівано нога сприснула з виступу і опер стрімко поплів униз. Десь посередині чиркнувся головою об стіну і знепритомнів.
***
Прийшов до тями у темній кімнаті на дивані. Помацав забинтовану голову. Обережно підвівся.
Зайшла Юлія.
- Оклигав, Омеляшо, додав мені клопоту.
- А ти, бачу, на лижах, – Кондратюк кивнув на упаковані валізи.
- Так і є, мої справи тут завершені.
- Будь обережна з Хом’яком, він на тебе теж полює, бо я через необережність вивів на тебе.  
- До речі, – вона накинула сумку на плече. – оберіг залиш собі, знадобиться.
- Все ж за мною полюють слуги Атеса?
- Ні, так треба було, аби тебе підбадьорить. Ходімо зі мною?
- Не готовий до цього.
- Так, знаю. Спитала про всяк випадок. Якщо передумаєш, я завжди чекаю на тебе.
- І де ж тебе шукати?
- А то вже сам знайдеш. Я вірю в тебе.
- Бережи брата.
- Що? – вона зупинилася на порозі. – Ти знаєш брата?
- Ну, ти сама мене сюди не притягнула б, познайомився з ним на кладовищі, дзвонив з його телефону.
Вона мовчки вийшла. Кондратюк намагався слідом, та через запаморочення не зміг швидко. На вулиці визначив у якому районі знаходиться, це околиця міста, приватний сектор. Легковий автомобіль вже був у кінці вулиці, він бачив тільки габарити у темряві, повертав за ріг. Раптом яскравий спалах освітив вулицю, а через мить пролунав вибух. Коли Омелян добіг до місця, стара тойота вже повністю охоплена полум’ям, до якої ближче ніж на п'ять метрів не підійти. Люди вибігали із домівок і якось намагалися зарадити пожежі, кидали землю і пісок.
Пожежники прибули за двадцять хвилин. Коли полум’я вдалося загасити, у машині знайшли два обгорілих тіла, які неможливо розпізнати.
***
Вранці троє оперативників розташувалися біля паркового столику, випиваючи коньяк. Долучився і Омелян.
- Хом’як все ж випередив її, – Кондратюк хекнув і ковтнув порцію коньяку, відразу з’їв половину шоколадного батончика. – Шкода її. У мене відчуття, що вона мені життя якось врятувала.
- Можливо, – Береза теж випив. – У тебе з палканом розмова була?
- Ні і вже не хочу. Нічого не хочу.  
- Думаєш він тебе просто так відпустить? – питав Свистун. – Можливо і ми паравозом під сокиру підемо.
Кондратюк мимоволі намацав медальйон на шиї.
- Обійдеться все. Я це знаю, – замислено мовив Омелян, вдивляючись у далину.
***
Від тих подій минуло півтора місяці.
На вихідний Омелян вирішив навідатися до піраміди. Найменше, чого очікував від себе, що буде скучати за Ганною-Юлею. Все ж таки дібралася до холостяцького серця, яке здавалося назавжди охололо. Картався, що не відгукнувся на її пропозицію, можливо б і жива була, адже медальйон у нього. Не розумів, чому для себе і брата не зробила якийсь потужний оберіг.
Забрався до середини. Тут навіть чутно її фіалковий запах.  
Задзвонив мобільний. Визначився номер чергового.
- Омелько, ти ще не в курсі? – голос у оператора схвильований.
- Не в курсі чого?
- Полковник Хом’як тільки-но розбився.  
Кондратюк потягнувся до ноутбука у сумці. У пошуку набрав «Григорій Хом’як», на літературному сайті відкрив оповідання «Стара піраміда», автор – Мартин Музика, знайшов контекст: «Григорій Хом’як зранку випив кави, слабенько під’їв і відразу у далеку дорогу». Подивився на дату завантаження – три тижні тому.
«Я відчував, жива. Що ж, ти вправна ліквідаторша, а я пошуковець. Обов’язково знайду і тепер вже не розлучимося».
Поцілувавши амулет, виліз із піраміди.

7523


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.59854507446289 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …