Така у нас країна тепер - у темному мішкуватому вбранні, з поганим волоссям і міцно стиснутими скептичними вустами. Насправді молода, а виглядає набагато старшою. Втома і якість її життя зробили з неї ходячу темінь, де взяти барв? Скільки ще жити без сонця?
Щойно вириваюся з-під панцирної сітки міста, потрапляю на його околиці, поволі віддаляючись у ліс, глибоко й полегшено зітхаю - фух. Так просто виявляється любити жити - тільки би мати можливість дихати вільно. Що для нашого народу щастя? Є світло, є гаряча вода, у тролейбусі ніхто не повідривав ґудзиків й підошов, вечірнє телешоу у ТВ затуляє світ, як панно з вогнищем у бідного Буратіно, - який день тільки видався!
Я нічого не знаю про наш народ, бо він сам нічого не знає про себе, але вірний собі. Такі сильні гени, ну як нам не порозумітися, все тут своє: і бюджетні гроші, і землі у нас мається непрохідної - скільки душа бажає. Такі ми усі рідні у своїй байдужості одне до одного, тільки би ніхто не псував нам наші плани - дрібно заробляти, трохи підбирати те, що погано лежить, щось їсти, мати офіційну роботу, аби не відрізнятися від чесних роботящих людей на старість років, з якими доведеться ув одній черзі за хлібом стояти чи за дуже важливими довідками, готуючись до пенсії, спокійно чекати старість, мати право прожити цей недовгий час у спокої.
Не часто перепадає мені тепер бувати у себе по-справжньому вдома. Та коли зустрічаю старих знайомих на вулицях свого міста, розуміємо одне одного «як воно є» - дуже просто. Особливо ніхто не переймався кардинальною зміною життя, на що вже стало нас. Ми тепер дорослі громадяни нашої країни, прийшов наш час бути свідомими і мати свою особисту кухонну думку. Половина з нас виховує дітей, інша шукає роботу.
Якось довелося потрапити у міську лікарню. Це диво, бо в якому місті ти б не потрапив у лікарню у нас в країні - все одно мусиш бачити радянські голі стіни і зашкарублі від сотого шару емалі кольору слонової кістки двері. Все дивує мене - як таке можливо: готель Хілтон з начинням, що випереджає наш рівень розуміння дизайну на кілька століть, і оці такі стіни і сходи з вичовганим бетоном по траєкторії, що ближче лежить до поручнів.
Про ці особливості влаштованості сьогоднішнього життя наші діти можуть не дізнатися, якби. Бо хоч і відчуваються кілька останніх століть у внутрішній генній пам’яті, та все ж, більшість характерних властивостей стилю колишнього та все ще сущого життя вищерблюється з часом, лущиться, як та неякісна емаль на сотому шарі.
До прикладу: народжені у 90-ті не всі знають, як то файно шити діряву шкарпетку на лампочці Ілліча. Хто такий Ілліч? Я відповім онукам - не знаю, бо й справді. «Нема на вас Сталіна» - можна було почути не так давно від залізних леді, засталих тодішній режим. А мій дід стояв ув оточенні Кремля під час його похорону, безвихідно був гордий за своє служіння, свій час, свій порядок, який для нього визначили наперед, гордий прожити життя не для себе, для праці, для того, щоб ми усі вижили – після війни, після колгоспів, після їх розметення на шмаття, після тих самих дев'яностих з кравчучками м'яса на базар.
«Скільки тої жизні» - ще одна фраза з народної мудрості наших людей. Ні, жити 100 років не збираюся, тільки би надивитися на цей світ сповна, на ці наші, знаєте, ліси, на те, як молодь мімікрує і породжує однотипність урбаністичної моди (на часі «бомж-стайл» із знеособленням статі, із знищенням гендерних ознак, окрім важливої деталі - руді, чорні, русяві, зелені бороди молодиків. Ісусики, спасіть наші душі).
Люди нашого часу розділилися на дві фокус-групи: занедбану й зниклу під суцільним розтягнутим светром молодь і якесь узагальнене холодне підстаркувате жіноче обличчя у відповідь на чоловічу невиправданість. Але не табу, слава Богу. Кажеш ровесникам з твого рідного міста – «…а, це коли велосипеди крали? - так, так, саме тоді!» - каже тобі у відповідь людина, зліплена з тобою з одного пластиліну, заряджена однаковим потенціалом вчительського (не)бажання вивести тебе в люди. Тут питання: чи-то таки вчитель має заздалегідь вбачати в тобі потенціал чи ти – у вчителеві, за яким підеш?
Що є, що змогли, не вистачило значить. Яка різниця, чого саме, критерій один: чи вистачило, чи ні.
Ходжу у шинелі тепер. Час такий, ностальгічний… За букварем, металевими значками, напрасованими ажурними комірцями, за велосипедами у квартирі, кришкою молока з фольги, килимом на ніч і радіо після школи, за дідом-бабою і їх хатою, що годує, за квітами у міські свята й весільні суботи на призьбі Вічного вогню, за радянськими роман-газетами і фантазією, що мав брати її нізвідки і з нічого.
Копирсатися у ретро, відшукувати в собі симпатію до кирзових чобіт, сталевого індастрілу на голодранському фоні розкрадених заводів, приглядатися до вибитої цегли, знімати видимі і надумані фільми, кліпи, модерні театральні сцени у покинутих будівлях, драних під’їздах, ледь не у заводській закинутій шахті ліфта.
Нам залишається руїна, нумо її любити, пафос тепер не у розкоші, а у сірій красі холодної руйнації. Глянцевий зум щулить своє вічко на папірусній жовтизні й прогнилості всього старого світу. Країну накрила ностальгія та сила нещодавньої пам’яті - як порух до дії, як зима перед березнем, як корозія перед фарбуванням, як неметені вулиці після розталого снігу, як сірий грифель ескізу перед навостреним пензлем майстра, як дитина перед хрещенням, як сполоханий сон на кануні ранку.
Дивуюся перлинній вишуканості часу у наших краях - твоя дитина катається на твоїх санчатах, грається на тій же ділянці у садочку, що й ти, плигає тими ж фарбованими колесами-тренажерами, що й ти! Терапевт пише ліки твоєму чаду, руки вже не ті, зір не той, а ще ж тобі радив, що приймати. Ми проходимо сірим фронтом тлом доби, зачепірені одне за одного рукою на плече, ми маршируємо кадрами століття, впізнаючи спіральність вимощених кіл життя. Накидаю перед виходом на роботу сіре пальто-шинель, що нагадує мені чи то матір, яка завжди жалілася у розмові-докорі батькові на своє пальто, котрому років 10, 15 і так далі, чи то діда на фотокартці бабі, надісланій з місця служби у лавах радянської армії чи ще когось, про кого можу не здогадуватись.
Примара історії твого створення лахає непомітною тінню по комірках мозку, де ховається таємниця життя. Думає, що непомічена. Час такий у такій країні, не хочеш тільки одного - щоб примарна істота історії колобродила у тій же сірій шинелі порожніми полями, легко вкритими сухим снігом у пошуку трохи більше, ніж 5 колосків.
Руки мої, здоровезне дзеркало у новому ліфті офісного центру, де я працюю, відображує мої руки. Нічого особливого: руки дружини, яка чистить картоплю, прибирає без гумових рукавичок, інколи зашиває дірки, майже постійно товче тими руками по клавіатурі, тощо. Але раптом їх така от не вишуканість ні нігтями, ні дамською граціозною витягнутістю пальців, ані подарунком від Тіфані, змушує мене бачити у тій картині «просто рук» - руки, змочені розсолом бочкових огірків, руки з зібраними ними яблуками у запаску, руки, що крутять міцно цибулю у вінок, руки, запацьорені смачно чорноземом чи великоднім високим тістом, руки, що ведуть мене за руку...
Але ж оці ліси, ну як їх не вважати живими? Живими свідками наших блукань землею предків. Ліс життєдайний, бомбосховище від навальної краси міста, в яке вже стабільно закинув вудку, хрін тобі тепер посидіти на березі тихого ставку, в якому риба тільки просинається... Головне у мистецтві носити урбанізований «павичів хвіст» для нас – то не рухати поплавок, аби не видати оголеність гачка - нема й ніколи не було в тобі ні солі, ні жаринки, ні ізюмини.
Але ж так хочеться жити, чорт забирай, не маючи нічо путнього за душею, не знаючи точно, «як носять», не являючи собою нічого особливого. Навіть у цій ретроспективі часу, у цій ностальгії за першим класом у старій школі, за дерев’яними підлогами у лікарнях і полущеними фарбами (синя чи зелена), за червоною видлубаною цеглою старих церков і будинків. Гончарівський Собор не такий і занедбаний був, яким ми бачимо його нині, що святого в нас по правді є, окрім бажання жити, навіть у своїй дурній жертовності життю, навіть у своїй психоделічній неадекватності часу (згадаймо Дубай, до прикладу), навіть нас, ще досить молодих, силою спогадів тягне скоріш до серпа і молота, до авоськів і велосипедів Україна, ніж до салатового неону "забугра". А хотілося б? - як зимі перед весною... Останні совкові рефлексії, рабські конвульсії, прощальні вибачення наостанок і годен рушити стрімголов хоч би й на тій гордості вітчизняного виробника – веломашині «Україна» туди, ув інший бік планети, де море, пальми, Лос-Анжелес, білі зуби і електрокари, кудись у 121 століття, від якого нас так довго приховували. Змочити востаннє для крапки перо в чорнилі і вставити смайл - оце наш скаламучений час.
