Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44262
Рецензій: 86428

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.2

© Михайло Нечитайло, 22-02-2015
Вранці Григорій Парфенович перш за все повідомив у міліцію про нічний напад на його оселю й аж потім поїхав на збори у тракторну бригаду.
Вийшов з автомобіля, похмурим поглядом обвів механізаторів, які повсідалися на траві під альтанкою і в самій альтанці на поламаних, трухлих від часу лавочках.
“Ну, хто з вас бузувірствував серед ночі?" - намагався прочитати голова на лицях, в очах своїх підопічних.
Але відповіді не було. Очі, вже обізнані з суттю справи про головині негаразди, дивилися які байдуже, які злегка співчуваючи, а які, то й відверто глузуючи - так, мовляв, тобі, дурню, й треба. Лиця ж взагалі були стурбовані зовсім іншим - власною платнею; навіщо їм чужий клопіт.
"Морди, ненависні морди," - скреготів зубами, наближаючись до гурту, Григорій Парфенович.
- Сидите? - гавкнув, підійшовши до гурту і навіть не привітавшись.
Не відповіли. Промовчали.
- А бурячки стікають, - вів своєї Григорій Парфенович. - А час не жде.
- А не платять також, - скрикнув хтось з-за альтанки.
Григорій Парфенович метнувся в той бік поглядом, але не встиг долетіти, як з іншого боку  гурту прозвучало:
- І за городи деруть, як князь Ігор з древлян.
- А що це за грамотій обзивається? - запитав голова. - Чи не ти, Пшеничний?
- Я, - звівся Пшеничний з лавки, обтрусив штани. - Григорію Парфеновичу, ми розуміємо, що у вас біда, нам би не хотілося лаятися з вами цього важкого дня, але ви зрозумійте й нас - невже за те, що я, механізатор, який щодня витрясає печінки в тракторі, сам виорав та закультивував свій город, повинен ще й заплатити в колгоспну касу суму, рівну ледь не тримісячній зарплаті. А за що ж я тоді дітей зодягатиму та годуватиму?
- За заробіток, - відповів Григорій Парфенович.
- А де ж він? - аж очі витріщив Пшеничний.
- У полі, - визвірився голова, - у полі, ледащо ти несосвітенне. Ти думаєш, що за те, що ти виходиш на роботу на одинадцять і повертаєшся з неї у п’ять, я тобі платитиму, як за рідну матір? Ні, як робите, так і матимете.
- А хто ж його робить, як ми всі не робимо і всі ледачі? - перепитав Скоринка, хлоп’я хлоп’ям ще, а туди ж, у доповідачі.
- І взагалі, чому ви нас обзиваєте, яке маєте на це право? - продовжував своєї й Пшеничний.
- Маю! - гримнув Парфенович, мов серце витяг з грудей і каменем кинув на альтанку, замість бомби зірвав серед бригади. - Маю, бо голова я і за колгосп відповідаю.
Далі Григорій Парфенович вдався до досить довгої і конкретної доповіді, де з потоку матюків і погроз спливали все-таки думки про поступове вимирання села після розвалу колгоспу, про необхідність самовідданої праці, про недопустимість страйків у гарячу літню днину, про те, що як не виростять гуртом продукцію, то грошей ніхто на срібній таці не принесе і про зарплату нічого й думати, про негаразди в державі, що важким молотом б’ють по народному добробуту, про масове "зледачіння" сільського жителя взагалі й особливо тракториста, про неймовірно важку, з раннього ранку і до пізньої ночі, працю голови колгоспу, який однак без підтримки не в змозі підняти колгосп з колін, а підтримки якраз і немає, хіба що страйкують та жбурляють у вікна камінням, про те, що і страйки, й каміння - це пуста трата часу, бо не такий уже Григорій Парфенович боягуз, аби злякатися і відступитися від дій, які, ущемляючи права одних груп жителів села, в цілому працюють на благо колгоспу, а значить, і всіх жителів разом, а отже, пора хлопцям-трактористам закруглятися зі страйком та ставати до праці, бо як їх почне закругляти сам Григорій Парфенович, то це їм дорого обійдеться і ще довше гикатиметься.
- А ви нас не залякуйте, - гуло зусібіч. - Ви краще скажіть нам, грішним, котрі вже забули, що таке нові чоботи і нелатана куфайка, за які такі кошти ви збудували в райцентрі віллу, їздите щороку в санаторій, придбали того року іномарку?
- За які?! - ревло на всю тракторну бригаду.
- За власні, - ревів і Григорій Парфенович.
- Де ж ви їх узяли? - стогнало, хвилями гнало до гаража, вдаряло в брами і поверталося назад.
- Станеш головою, - тицяв Григорій Парфенович у груди Пшеничному, котрий сьогодні особливо шаленів, - теж збудуєш собі віллу, ще й санаторій.
- Всі головами не будуть, комусь треба й землю орати, - кричав Пшеничний.
- То йди ори, а не бризкаєш мені слиною межи очі, - посилав Григорій Парфенович опонента в поле, до праці, до ріллі.
- Розтягли весь колгосп, - підтримував Пшеничного Скоринка, - а тепер дерете з нас останню сорочку.
- Витри соплі, хлопче, а тоді розкривай рота, - заспокоював Григорій Парфенович Скоринку.
- Чужим усе за копійки виписуєте, - встрявав у суперечку Грицько Цимбал, помічник бригадира тракторної бригади, - то зжальтеся й над цими людьми, - вказував рукою на механізаторів, мов хотів їх крилом захистити від незгод, як та чайка пташенят своїх.
- Станеш головою, будеш правити по-своєму, - парирував Григорій Парфенович і думав, що он той хоч і молодий, але мовчазний Петько Шандра, який торік закінчив технікум, їй-богу, кращим буде помічником у бригадира, ніж Цимбал. - А доки я тут хазяїн, - продовжував думку, - і якщо ви мені довірили віжки, то й без вас знаю все і справлюся вимовляти де цоб, де цабе, а де, то й тпру.
З місця піднявся Терентій Чава - старий, сивий механізатор, голос якого якщо й чули в бригаді, то хіба в трьох словах: - "Куди сьогодні наряд?".
Григорій Парфенович аж здивувався, коли побачив, що Чава розкриває рота.
- Годі кричати, хлопці, - прогув Чава. - Та й ви заспокойтеся, немає чого синіти, Григорію Парфеновичу, - образив голову. - Я ось що скажу. Ми розуміємо, що в колгоспі немає грошей, а працювати треба. І будемо працювати, куди ми дінемось. Ви, Григорію Парфеновичу, відмініть оте своє рішення про плату за обробіток городів, нерозумне воно. Може, й треба ту плату брати, вам видніше та й ми не проти, але ж людську плату, а не тримісячну платню. Будьте ви людиною, будемо й ми людьми.
Хотів ще щось сказати, але не знайшов, певно, потрібного слова, вмовк, сів на місце.
- Пояснюю ще раз, - з притиском мовив Григорій Парфенович, - для самих недотепуватих пояснюю, - глянув на Чаву, - що плата за обробіток городів, якщо порахувати солярку, амортизацію...
- І затрати на вашу віллу, - вставив Скоринка.
- І всі затрати, - поправив Скоринку голова, - то плата невелика. Інша справа, що ви зимою майже всі були на ремонті і отримували дуже низьку зарплату, бо за ремонти ми багато не платили й не будемо платити, це допоміжні роботи, тож і вийшло, що плата за обробіток городів з’їдає тримісячну зарплату. А якби відраховували з літньої платні, то воно й не впало б так у вічі. Тим більше, враховуйте, що лютує інфляція, три місяці тому була одна зарплата, по тодішніх розцінках, нині ж розцінки за оранку, культивацію, посів городів по теперішніх уже цінах, значно вищих, от через те й така катавасія.
- Ми все розуміємо, - знову піднявся Чава, - але ви погляньте, у мене штани на обох колінах латані. Повірте, якби не приросла в обійсті свиня на продаж, не було б за що нові купити. А я ж день при дні в полі, день у день при праці. Ну, хіба ж я не заслуговую бодай нових штанів? Чи я заробляю лише на те, щоб розплатитися за оранку своїм трактором, своїми ж руками свого ж городу? Скажіть мені це, Григорію Парфеновичу?
І очима, розумними очима глянув на Григорія Парфеновича. І ворухнулося щось у душі голови. Щось таке давнє, ще з дитинства, коли дід Панас, Чавин батько, брав малого Грицька з собою на підводу і віз ген у поле, до бабів-сапальниць, і малий Грицько подавав у їх натруджені, порепані руки кварту з водою, а вони йому за це дякували змученими буднями і важкою працею, але вічно живими очима, та ще гладили по голівці отими порепаними, брудними, але чомусь такими теплими-теплими, мов від самого сонця, руками. Ворухнулося давнє в душі голови, розігнало звідти всі матюки, всі погрози, всю ненависть і зверхність до "тупих механізаторських морд", з яких і сам вийшов, вибився в люди. Розігнало і зібралося народити оте випрохане мовчазним Чавою у зверненні-молитві: "Відмініть нерозумне рішення".
"Та біс із ними, тими городами, - махнув подумки голова на все рукою, - люди ж це переді мною, чи не люди."
Мозок тільки стугонів: "А колгосп? Колгосп же як? Де ж ти набереш тих грошей, щоб виплатити людям зарплату? Де?"
Душа кричала: "Люди!"
Мозок волав: "Колгосп!"
Істину мали народити вуста. До них рвався мозок, прагнув відстояти своє холодне, бездушне: "Колгосп!" Але знизу пливло тепло, мов десь у грудях горів вогонь чи то жалю, чи просто людяності. І мозок танув, мов лід в Антарктиді, спливав талими водами, що нагрівалися від душевного тепла, омивали вуста Гольфстрімом, народжували палке, вистраждане, але чисте, світле, праведне: "Люди!"
- Ну, Парфеновичу, - Чава, мов чародій, ліз у душу, дізнавався про борню біля вуст, підштовхував до оприлюднення того, що кипіло там, вирувало, - відміняйте вже ту дурну платню за городи, хай їй грець, та й будемо миритися.
- Відміняйте, та пошвидше, - задзеленчав і Скоринка, - бо не встигатимете склити вікон.
- Цить! - замахали, зашикали, зацитькали до Скоринки присутні.
Але було пізно. Розігрітий теплом лід Антарктиди-мозку обвалився величезним айсбергом, закрив усі отвори, всі щілини, якими струменіло з душі тепло, натомість пустивши до вуст антарктичний холод. І той холод скував уста, крижаним інеєм сипонув по присутніх:
- Я своїх рішень не міняю. За обробіток городів будуть платити всі, і те, що я сказав. Продовжуватимете страйк, будете покарані ще гірше. І всі разом, і кожен наодинці, це кажу вам я, ваш голова. І якщо ви й досі мене не знаєте, то обіцяю, тепер узнаєте.
Махнув безнадійно рукою і сів на місце Чава. Скалив дурні зуби Скоринка. Верещав, мов недорізане порося, Пшеничний. Плямкав губами, ніби збирався збити зі слини масло, Цимбал. Понуро дивилися вицвілими очима всі інші.
"Морди, ненависні морди," - сплюнув подумки Григорій Парфенович.
- Я своє слово сказав, а ви страйкуйте, хоч лусніть, але думайте, добре думайте, - мовив наостанку з погрозою і сталевим дзвоном у голосі, - таку вашу мать, - добавив і розвернувся, пішов геть.
Поїхав до контори, викликав до себе бригадира будівельної бригади.
- Так, Петровичу, - мовив утомлено, - до обіду в мене має побувати міліція, зробить, значить, своє діло,  а після обіду візьмете скла, пару-другу вмілих хлопців, і щоб до вечора посклили вікна, бо я не збираюся ночувати в хаті, наче чумак на мажарі, під ясними зорями і чистим небом.
- Та це, - засмикався Петрович, - сьогодні, як би не крутили, а мабуть, нічого не викрутимо.
- Це ж чому? - грізно запитав Григорій Парфенович.
- Скільки ж у мене тієї будівельної бригади? - забідкався бригадир. - Шість чоловік. А й труну треба зробити, і могилу викопати.
- Кому?
- Іван Синюківський помер пару годин тому. Прибігали родичі.
- Здох, значить, сучий син, - зробив висновок зі сказаного голова. - Надірвався на зборах, - холод накочувався на вуста, кригою байдужості і ненависті вкривав серце. - От що, Петровичу, посилай хлопців склити вікна, ніяких домовин ніхто не робитиме, ніяких могил не копатиме.
- Та як же, - аж злякався бригадир, - усім же робили й копали.
- А тепер не будемо, - вдарив Григорій Парфенович по столу рукою. - Колгосп не дійна корова, щоби всім усе давати і всіх забезпечувати. Досить! Хай заробляють на життя й на смерть. Кожен собі сам! Своїми мозолями, хай йому біс!
- Так механізатор…, - пробував опиратися Петрович, - тридцять років  стажу...
- Ні, - поставив крапку Григорій Парфенович і пильно подивився в очі бригадиру. - Ви що, оглухли, чи у вас ревізії давно не було, що такі балакучі та нетямущі? Чи, може, вам надокучило давати наряди, а хочеться самому молотком погепати? Ідіть і якщо, не дай Бог, пошлете людей без мого відома обслуговувати похорон, гроші на зарплату і за матеріали з вас особисто вирахую. Зрозуміло?
Пішов бригадир, а Григорій Парфенович заходився чекати міліцію.
Сердився, що так довго тієї міліції немає, ще чомусь сердився, а чому - і сам не міг второпати. Чи то на покійного Івана Синюківського, що так передчасно помер і не встиг скуштувати на власній шкурі "подяки" голови за здійняту на зборах бучу, чи то на самого себе, що змушений заради встановлення справедливості по відношенню до своїх кривдників втручатися навіть у справи потойбічного світу, чи то на оце недолуге життя, що змушує затискати себе в залізні лещата, обкурювати серце холодом, бо ставить перед вибором - або ти душевний, добрий, але безпомічний; або ти владний, міцний, але бездушний.
Сидів, марудився, потім виявив, що одна працівниця бухгалтерії кудись відлучилася, викликав у кабінет усю бухгалтерію, ще й секретаря правління та економістів у придачу, заходився давати прочуханки за порушення розпорядку робочого дня. Цього здалося замало, тож ще раз викликав до кабінету головних бухгалтера та економіста, нагнув їм цілий лантух матюків за послаблення контролю за роботою підлеглих, але не знайшов спокою і в цьому.
У двері постукали.
- Заходьте! - гукнув сердито.
До кабінету зайшла заплакана Катря Синюківська.
- Григорію Парфеновичу, - заломила руки, - чи у вас серця немає, чи душа десь ділася, чи вас мати не родила, що ви не дозволяєте похоронити мого чоловіка?! Він же весь вік механізатором, я - дояркою...
- Не реви, - кинув грубо, - мене сльозою не проймеш. Хіба я не даю хоронити? Хорони. На цвинтарі місця - завались. Але не за рахунок колгоспу.
- А хто ж мені допоможе?
- Двох лобурів виростили, хай допомагають і похоронять батька, як належить.
- А лісу на труну?
- Це ваші проблеми. Бачили, що при смерті, треба було шукати.
- То всім же допомагали з похоронами...
- То було раніше, як були багатші. Тепер збідніли, бо роблять усі так, як твій покійний Іван робив, тож не до похоронів за колгоспний рахунок.
- Гріх вам про Іванову працю так негоже озиватися. У нього й медаль за працю є...
- Дали, бо більше не було кому.
- Григорію Парфеновичу, - скрикнула, мов не Івана, а її, Катрю, в могилу опускати негайно треба було, а він, Григорій Парфенович, не пускав, - ви ж не людина! Ви знаєте, ви ж не людина?!
- Знаю, - мовив байдуже. - Серце втратив через таких горлопанів, як твій Іван, душу вимотали по ниточці всім селом разом, а як мати мене родила - не пам’ятаю. Яка ж я людина? От ви, доярочки, ви люди. Ви, розумієш, трудяги. І коли коровам хребти перебиваєте, бо хвостом по пиці, бач, ляснула, і коли молоко розводите водичкою, і коли ляси точите, а апарат сечу з риштака смокче, щоб наші діти її потім з молоком пили - ви однак люди, бо ви нікому нічого і вам усе до лампочки. А що я гавкаю до вас усіх, тягну, пру плуга за всіх, думаю, щоб цей колгосп не здох ще завтра, а міг вам хоч городи поорати, то я нелюд, аякже.
Катря якось враз обм’якла, втратила і так малий інтерес до балачки, її очі вмить висохли, аж Григорій Парфенович здивувався, вони тільки дивилися на нього, голову колгоспу, червоними від плачу прожилками та з самого пекла зітканими зіницями.
- Дайте хоч грошей на похорон, - благали очі.
- Яких ще грошей? - відвернувся від пекельних очей.
Ніколи не відвертався, ніколи не ховався від чийогось погляду, а це відвернувся - несила дивитися на очі, що плачуть, ридають не сльозами, а сухими, аж тріскучими, як кістки, прокляттями.
- Моїх, що заробила, - стугоніли очі, - Іванових торішніх, що після його виступу на зборах ви десь заникали.
- Каса порожня, - відповів.
І чомусь так тоскно зробилося на душі, так не по собі, що ладен був цієї ж миті відректися від посади, крісла, кабінету, простити всі Іванові гріхи, віддати Катрі її, Іванові, ще й свої за рік зароблені гроші, зробити домовину, викопати яму, оживити Івана, а себе похоронити. Знав тільки, що це неможливо, бо мертві не оживають, колгоспу за хвилину не спекаєшся, а лізти назад, мов рак, на глум усьому селу, з цим похороном, не по-господарськи це, не зрозуміють, як керівника, матимуть за ганчірку без слова й без  волі, витиратимуть ноги, вгроблять за день колгосп.
Тож тільки й мовив Катрі, не хотів, а мовив, де воно тільки й взялося:
- Вибач.
- Притуліть його собі до сраки, оте ваше вибач, - проскреготіла, прошипіла Катря. - Ні, вам мало бити вікна, вам треба повиколювати очі й відірвати голову, і щоб вас не захотіла хоронити жодна душа. Хай так і буде. І вам, і дітям вашим, і внукам. І Бога, й чорта прошу за це, щоб не схибити, щоб напевно здійснилось прокляття.
Не став слухати далі. Вхопив Катрю за плечі, відчув у руках безсиле, вироблене жіноче тіло, мов матір рідну обняв, аж сльози на очі набігли, аж серце стиснулось, що ось-ось зупиниться. Вхопив Катрю за плечі і, переборюючи себе, не тямлячи себе, відкрив двері і виштовхав відвідувачку в коридор. Там вона повернулася до нього, бажаючи видати нову порцію проклять, стрілася своїми пекельними очима з його вологими, плаксивими, здивувалася, аж брови злетіли вгору, замовкла.
- Геть! - сказав їй крізь зуби.
І так грюкнув дверима, аж шмат штукатурки відвалився поверх одвірка і біло-жовтим пилом розсипався біля ніг.
Замкнув для чогось двері, важко опустився в крісло, витер кляті сльози з очей.
- Боже, а чи я, дійсно, людина? - запитав себе навіщось, дивлячись у вікно, та тут же й здивувався власному запитанню.

                                                             (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 23-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 23-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 22-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 22-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44268202781677 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …