Риболовля манила й вабила мене з самого малечку. У нас ніколи не було свого човна, на якому можна пливти хтозна куди і ловити скільки завгодно, а тому я років з п'яти заворожено стежив за чужими човнами – як вони причалювали до берега, як із них вилазили дядьки з підкоченими до колін мокрими холошами, як глухо гупало об корму весло, і – нарешті – у чотири руки висотувались полотнища волоків або неводів. Вони лежали на траві так широко, як одяг святого. Там, серед вервиць водяної кропиви, серед брунатного зела, поблискували срібні й золоті тіла рибин. Вони терлися об вічка сітки, лишаючи на них іскорки луски, вони били чорними й червоними хвостами, хапали ротами літнє повітря, викликаючи в мене німий подив аж до заціпеніння. Дядьки спритно виплутували пліток, краснопірок, щучок і окунців із тенет, стискали їх у руках і вкидали в мокрі матір'яні торби. Я теж, уже геть себе не тямлячи, тягнувся до жабрів, смикав за хвости, силкувався витягти і поволі п'янів од рибного духу, од розводів луски на руках. Я геть забував, що човен не мій, і сітка в ньому не моя, і риба в сітці – чужа. Дядьки погиркували на мене – я відходив, але за мить знову повертався, сідав навпочіпки і порпався в неводах. Не було такої сили, яка могла б віднадити мене від риби.
*
Ловити рибу на вудку я навчився доволі пізно. Довгий час у тій простій механіці я не міг зрозуміти чогось дуже важливого, не міг ухопити якоїсь ланки. А тому – скільки не робив мені дід вудок – я приносив їх додому сплутаними й поламаними. Увесь мій одяг був у крихітних гачках, які зачепилися за тканину і ніяк не хотіли витягатися. Десятки моїх поплавків – червоних, зелених, пінопластових, з гусячого пера, з корка – і досі десь плавають або вже потонули в мутній воді. Сотні метрів жилки обплуталися об стовбури верб, зависли в зеленому гілляччі, обвили підводні корчі.
Я приходив додому з порожнім целофаном і дід з-під лоба зиркав на мене – очікував. Я безсило швирголяв вудку подалі з очей і грюкав дверима. Дід пробував мені пояснювати і навіть брався показувати, акуратно закидаючи вудку в калюжу. Він демонстрував дуги і траєкторії, силу і дальність кидка, але – все марно. Я нервувався, кричав, що точнісінько так усе й робив, а воно заплуталось і порвалось.
– Руки з сраки виросли, – не витримував дід і одвертався.
Через три дні я знову канючив у нього вудку.
Смуга невдач могла би так тривати ще добрий десяток років, якби одного разу не довелось мені порибалити в компанії. Троє старших хлопців зовсім не знали, що я каліч і дістроф, що в мене не руки, а стрекала. Вони посідали з вудками навколо мене. Місця для закиду було дуже небагато, бо кругом ріс очерет, а тому я з усіх сил старався не зачепитися за гілку або, не дай боже, за їхні вудки. Висолопивши язика, я довго примірявся, куди закинути і – о диво! – закинув як мається бути. Через якихось дві хвилини мій поплавець повело вбік. Я, геть забувши, що не вмію підсікати, смикнув вудку і відчув приємну вагу. Просто перед моїми очима на гачку висів чималенький карась. Не такий, як ловляться тепер – сіруваті, продовгуваті, а круглий, золотий. Тепер таких немає. Серце моє тьохнуло, руки дрібно затремтіли, і я вже хотів було заволати на весь куток "Карась!!! Здороветельний!!!", але опам'ятався, ухопив рибину в руки, зняв з гачка і насадив на нього нового черв'яка.
Ніхто з хлопців навіть не помітив, що я просто на їхніх очах з неука перетворився на рибалку.
З того часу багато років я вудки з рук не випускав.
Карасі найкраще ловилися в серпні, якраз у той час, коли копають картоплю. Якщо надвечір'я видавалося ясним і безвітряним, якщо дід не марудив мене на грядці до самої темноти, а відпускав завчасу, я бігом біг лаштуватися на риболовлю. У курнику я брав із гнізда свіже яйце (а краще два), обережно відділяв жовтки і швидко замішував на них тугеньке тісто. Робив заглибину в колобку, крапав туди кілька крапель пахучої домашньої олії і – завжди! – кілька крапель валер'янки. Фірмовий рецепт!
У коморі я набирав комбікорму й макухи, швиденько запарював і, схопивши вудку, майже підтюпцем біг до річки. Із тим тістом, із тією вудкою, з чорними після грядки ногами я, мабуть, мав досить маніакальний вигляд, тому що сусідські баби часто гукали мені з лавки:
– Серьога, а мене возьмеш на рибалку?!
– Ага. На приманку! – спрожогу відповідав я і якнайшвидше біг далі.
Заходив у воду по коліна (досі не люблю з берега), щедро кидав у воду жменями макуху, наживляв тісто на гачок і закидав. За кілька хвилин очерет починав ходити ходора – його хитали здоровенні карасі. Однією рукою тримаючи цигарку без фільтру, другою – вудку, здмухуючи дим, що заходив у вічі, я кожні три хвилини заходив у воду і виходив назад – з товстим ледачим карасем на гачку. Сутеніло, вітерець брижив воду. По той бік мукали корови і пастух Льонька кричав мені з берега:
– Де ж твоя риба, Сірьоо?!
– У річці, – завчено одказував я.
Похоплювався вже тоді, коли поплавка було ніяк не розгледіти в воді. Викручував холоші на шортах, зав'язував вузлом торбу зі старої наволочки, нашвидкуруч змотував вудку і чимчикував додому. Ноги майже не відчувалися, так задубли. Серце співало, а йому вторив камерний жаб'ячий хор. Перед очима не було ніякої стежки, а була синьо-зелена вода з поплавцем, який час од часу солодко потопав або стрімко відходив убік.
– Недаром макуху перевів. Ти диви, – дивувався дід, коли я висипав у миску добрих два десятки ситих карасів, які цомкали ротами і ліниво ворушились.
Я закурював незмінну цигарку і слухав, як падає ніч, як шкварчать на сковороді в літній кухні мої карасі, як баба перевертає їх, швиргаючи ложкою і важко крекчучи. Моя права рука ще здригалася, немов підсікала. І досі, бува, здригається. Навіть узимку. Навіть у місті.
*
Мати власний ятір – було моєю заповітною мрією років з десяти. Я часто доймав тією мрією і діда, і обох бабів, і навіть іноді матір, яка у відповідь пирхала й безсило сплескувала руками – де я тобі візьму?
Баба Ольга не раз, і не два обіцяла мені, що якщо я буду "уважительним мальчиком", а не "паразітвою", вона попросить у діда Федора з Заліска напосудити мені ятір. Я був дуже уважительним, по десять разів на день ходив рвати кролям проклятий колючий молочай, виводив і приводив козу, од якої молока не бачив, зате ноги були всі в синяках. Я збирав у пляшку жуків – як на оцінку, і ходив поливати кавуни, але все марно. Дід Федір ятера мені не робив.
Мене починала брати злість на несправедливість світу. І, не знаходячи іншої ради, я трусив чужі ятері. О, хвилююча небезпеко! О, вічна злодійська романтико!
Порядні рибалки в нашому селі трусили ятері раз на добу – рано-вранці. А мені ніщо не заважало навідатися до їхніх снастей удень або ввечері. Робити це треба обережно, бо якщо заґавишся, то, чого доброго, отримаєш веслом по спині. Річка наша вся в очеретах, і рибалки часто сторожували свої сіті, зачаївшись на човні десь під берегом.
Я ніколи не брав самих ятерів чи сіток. Я навіть і риби не брав, бо що б я сказав дома? Навпаки – помилувавшись чужим уловом, я ставив ятері назад, міцно вганяючи пакільці в муляку. Буде людям – буде й нам.
Звичайно, старі рибалки здогадувалися, чого на ранок їхні снасті не стоять у воді, а плавають на поверхні. Але застукати мене на гарячому не міг ніхто. Я був невловимий. Я знав кожну стружку, кожен прохід в очереті так добре, що цілком міг водити туди туристів.
Так тривало, аж поки в глухому кутку двору я не знайшов старого ятера. Він там лежав, іржавий, а крізь нього росла дереза й калачики. Я поторгав сітку – вона була ще досить міцна. Видравши ятір з бур'яну, я поволік його просто до прабаби.
Моя прабаба добре вміла плести риболовецькі сіті. Навчилася в голодовку. У неї й човник був. Ниток, щоправда, не було таких як належить. Замість них баба залатала ятір нитками, які називались "бізе" – жовтими й фіолетовими. Ятір став дуже веселий на вигляд. У місцях, де кільця порозсихалися, ми замотали їх проволокою. Прив'язали обабіч загострені ціпки. Нарешті закутали ятір у стару ряднину – "шоб який гад не позавидував" – і потаскали його на Чумаківщину, до води. Не знаю, як це виглядало збоку – дванадцятирічний хлопець і вісімдесятирічна зігнута баба ідуть до води... Але цей кадр і досі живе в мені так ясно, що я можу розрізнити кожну деталь – картате рядно, піщану дорогу, зелене кукурудзиння городів.
А потім кожного ранку, о шостій годині, швидко струшуючи з себе рештки сну, я біг трусити ятір. Навіть у дощ і вітер. Я біг ще затерплими од сну ногами по твердій стежці, наступав на камінці, але мені не боліло. У річці, навпроти надламаної горсточки очерету, стояв мій ятір. Він кожного ранку тримав між розсохлими ребрами, між вічками сітки все нову і нову таємницю. Моя душа раділа, скімлила і вила од передчуття, що ось зараз я роздягнуся, забреду в воду і настане та хвиля, у яку зупиняється час – я доторкнутися до ятера і відчую, що там, усередині, щось є. Є! І поки я підніматиму його з води, поки перед моїми очима рябітимуть жовті й фіалкові нитки, поки я ще не бачитиму, що ж там у ньому, я й триматиму в руках ще не розкриту таємницю. І заради неї можна вставати о шостій і бігти до води, ловлячи потилицею краєчки сонця. Бо раптом піймалася риба-сон?..
З того часу в мене було багато ятерів. Старих і нових. Виміняних, куплених, подарованих. Різних розмірів і конструкцій. Щасливих і нещасливих. Останній свій ятір я купив на базарі, вже будучи першокурсником, віддавши за нього всю стипендію. Привіз у село. Надвечір пішов і поставив, звично надломивши горсточку очерету навпроти.
Уранці пішов трусити. Але ятера там уже не було. Я шукав і навпроти надламаної очеретини, і ближче, і далі. Але не знайшов. Його, певно, вкрали ще ввечері якісь зальотні рибалки. Ті самі, що понаставляли в глодовому лісі столів із дубових колод і понакладали цеглин для багаття. Ті самі, що глушили нашу рибу динамітом і вбивали електровудками. Ті, що розсипали з берега карбід, од якого риба спливала черевом догори. Та власне ті самі, які через десять років перетворять нашу річку в болото – тупе, байдуже і глухе до таємниць.
Я брів до берега з досадою, але не більше. Точно – не більше. Вода лоскотала мені стегна, по литках черкалися мальки. Але моє тіло вже не слухалося води так, як тоді, коли я дитиною бігав трусити свій перший ятір. Моє тіло вже не давалося воді цілком, з головою. Воно вже шукало інших таємниць, інших, дорослих утіх. Може, саме в ту мить, коли я це збагнув, річка одвернулася од мене назавжди. Може, вона зітхнула й склепила свої повіки. Може, навіть ремезове гніздо зірвалося з гілки і впало в потемнілу воду.
Я не знаю. Я забув. Я не пам'ятаю. Але саме з тих пір я більше ніколи не ловив золотих карасів. Жодного разу.
