Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46469
Рецензій: 90668

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.1

© Михайло Нечитайло, 20-02-2015
Голова колективного сільськогосподарського підприємства "Степове" Григорій Парфенович Тимченко загнав автомобіль у подвір’я, закрив ворота. Весняна ніч дивилася на голову байдужими, ніби очі колгоспників на зборах, зорями і не викликала абсолютно ніяких думок, окрім хіба що бажання чим пошвидше завалитися в ліжко і заснути, заснути, заснути. Дружина поїхала до родичів у гості, діти на навчанні - тиша, пустка, ніч.
Тільки в освітленому, з привідкритою кватиркою, вікні сусіда стовбичить постать скрипаля. Сусід, учитель, любить побалуватися скрипкою - ледь не щовечора рипить на ній щось тягуче та сумне, мов прощається зі світом.
Ось і нині веде поволі смичком по струнах - і зітхання скрипки линуть крізь кватирку надвір, тривожать солов’я, вплітаються в пахощі бузку біля криниці, піднімаються вгору, вгору, до неба, до зір, і зорі починають підморгувати та кліпати, готові ось-ось розплакатися і пролити на землю свої жагучі, золоті, із запахом вічності сльози. Здається, і саме життя починає дзвеніти, рипіти в такт скрипці, що й не розібрати, чи то воно грати та веселитися зібралося, мов на гучному весіллі, чи то розсипатись хоче, мов  латаний-перелатаний ридван на вибоїстій дорозі.
- Тьху! - спльовує Григорій Парфенович і щодуху тікає в хату.
Остогид уже йому той учитель зі своєю скрипкою. Людям подобається, а Григорію Парфеновичу остогид. Лізе, розумієш, учителеве терликання в душу, ворушить її зайве, тривожить. А голові каменем треба бути, господарство вести міцною рукою - тут душевність зайва, тут треба матюком та горлом брати, бо народ нині пішов, що не доведи, Господи.
Помив Григорій Парфенович руки, витер засмальцьованим рушником, вилаяв дружину, що перед від’їздом не повісила чистого, пішов на кухню.
- Чим би його повечеряти? - заглядав у холодильник.
Дістав шмат ковбаси, вламав, бо не знайшов ножа (мабуть, у літній кухні десь надворі), черствого хліба, покартав себе, що був сьогодні в райцентрі, а свіжого хліба не купив, заходився поглинати вечерю.
Та їв недовго. Сухий харч не ліз у горло. І чарку випив для апетиту, й кварту води, а харч не смакував.
- Хіба це вечеря голови колгоспу? - обурено жбурнув ковбасу і черствий хліб на стіл і вкотре вилаяв дружину за тривалу відсутність.
Роздягнувся, вклався спати.
Наснилася Ганна. Ота, з пізньої юності, коли вже був жонатим, але так  нестерпно манило в мандри гречане поле. Тримав Ганну за руки, цілував жагуче, вже, хай Бог простить, а люди не осуджують, і на щось інше сподівався, як Ганна раптом вирвалася з обіймів і кудись помчала. Летів за нею березовим гаєм, що край Вовчого яру, біг по голубих, тремтливих квітах дзвіночків, а вони дзеленькотали, аж у вухах закладало.
- Ганю, зупинися, сюдою ж неможливо бігти, оглухнути можна! - кричав, намагаючись перекричати дзенькіт.
Не зупинилася, помчала, зникла.
Плюнув, хотів вертатися. Але ж, мамо рідна, де тут стільки цих дзвіночків набралося - пройти ж неможливо.
Заніс ногу, вибираючи, куди стати, вибрав найбільшу бадилину дзвіночків та й наступив на неї - розрослося всілякої погані, розумієш, невже це голова повинен ще й тут жалістю перейматися.
Задзвеніло так, що вуха, здавалося, обсиплються, мов листя восени. Ще й по лобі щось врізало, ніби з рушниці хто вистрелив - аж заболіло.
Прокинувся. По лобі щось пливло. Мацнув - липке, ніби кров.
В сусідній кімнаті щось задзвеніло, посипалось.
Схопився з ліжка, відчув під ногами бите скло.
В сусідній кімнаті ще раз дзеленькнуло та й затихло.
Обережно добрався до вимикача, включив світло.
Леле, скло у вікні вибите, на підлозі, на ліжку, скрізь бите скло. Глянув у дзеркало - лоб розбитий, юшить кров.
Обмотав голову простинею, вхопив у руки важкого світильника, помчав у сусідню кімнату. Там також було вибите вікно і вся підлога встелена склом. Пішов у залу. Там ще гірше - камінці, протаранивши по черзі всі три вікна, повлітали в сервант, потовкли сервізи, кришталь, вази.
Вибіг надвір. В одних трусах і злий, як собака.
Але надворі було тихо. Ніде анічичирк. Лише з вікна сусіда линула мелодія скрипки. Бентежна, важка, грізна. Вона вже не піднімалася вгору, слалася по землі, мов отруйний газ, лізла в кожну шпарку, в кожну щілинку, труїла, труїла, труїла все живе і суще, кожну душу, кожне серце, мов хотіла лишити на землі лише саму себе, щоби нічиї очі на цю землю не дивилися, нічиї руки її не плекали, щоб навіть зорі, і ті відвернулися від землі - щоб тільки ніч була, глупа ніч. Скрізь, повсюди одна тільки ніч.
- Я вас пограю, зачекайте, я вас пограю, - лютим звіром повертався Григорій Парфенович у хату.
"Зламати мене надумали? - допитувався подумки у ворогів невідомих своїх, змітаючи бите скло. - Дідька лисого ви мене зламаєте."
Навіть не довго й розмірковував, чому і хто побив йому вікна. Народець, сільський народець.
Григорій Парфенович головує вже десятий рік. Всього бувало за ці роки, але одне залишалося незмінним - вимогливість до всіх і вся. Григорій Парфенович знає одне - якщо живеш ти в селі, голубе, то будь добрим працювати на користь колгоспу. То не важливо, вчитель ти чи медик, колгоспник чи пенсіонер - твоїм святим обов’язком є обсапати дещицю буряків, збирати колгоспне сіно, робити все інше, об чім попросить голова. Якщо ж ти набрався нахабства, начхав на керівника колгоспу, відмовляєшся від покладених на тебе головою повинностей, не з’являйся геть і в конторі, не те що о просьбі якійсь заїкайся -  уваги тобі ніякої приділено не буде, бо ти не рідний, зайвий, не потрібний ні колгоспу, ні людям, ні самому собі. Маєш відмовку - хворий, мовляв, немічний; то це не відмовка - зараз усі хворі, а робити хто буде? Тільки якщо тобі вже за вісімдесят, або ж лежиш, як колода - тільки тоді можеш чекати на милість голови без трудового внеску.
Зараз узагалі важкі часи. Ні грошей, ні продукції в колгоспі - а сіяти, сапати треба. За півроку зарплата людям не плачена - і не буде заплачена, аж доки не обсіємось, солярки та бензину не напасемось. Люди сільські, городи мають, якось проживуть. А господарство як занепаде, за кого ж тоді його, Григорія Парфеновича Тимченка, порахують? За нездару, неука, ледащо? Ні, Григорій Парфенович має себе за господаря, ним і буде. Господарство перш за все, людина - при господарстві; ось основне кредо, основний напрямок і дух Тимченкового керівництва в сучасних умовах.
Цього року на звітно-виборних зборах зібралася компанія невдоволених, надумалася  турнути Тимченка з крісла. Іван Синюківський очолив братію. Нині він уже майже труп, звалила якась болячка, а тоді горло дер, ніби двісті літ ще жити зібрався. Про Тимченкову новозбудовану хату в райцентрі розпинався, інші гріхи вішав, за нещасну долю односельців пікся. Григорій Парфенович навіть розхвилювався був, так зашумів-загув зал після Іванового виступу. Але, на щастя, агроном, якого висували, як суперника Тимченкові, наробив повні штани від проникливого  погляду голови і зняв кандидатуру, голова сільради, що аж слину пускав, так хотів ухопитися за колгоспні віжки, не вхопився, бо мав гріх - безбожно пив, і люди побоялися передавати, як висловилася Палажка Куца, "віжки від нелюда п’яниці, бо якщо нелюд хоч і загнуздав, аж піна летить, але кудись-таки їде, то п’яниця так розпустить віжки, що коней потім і за десять років не позбираєш".
Синюківський, щоправда, ще пробував теревенити про кандидатуру зі сторони, таємні вибори, але люди, і так не дуже активні (ледь півзалу назбирали на збори), потомилися, "зневірилися у всьому, втратили навіть надію на світлий промінь попереду, згнили живцем", як розпинався знову ж таки Синюківський, та й з половини розійшлися додому, тож Григорій Парфенович взяв слово, обізвав Синюківського "безмозглим сепаратистом", заявив, що він, Тимченко Григорій Парфенович, "хоч і зараз готовий залишити головинське крісло, на яке вже вимотав усі свої нерви, але комусь же треба не тільки нісенітниці язиком ляпати, а й плуга перти, щоб не вимерло село, тож він прощає всіх нерозумних та несвідомих і залишається на наступний звітний період головою". Ще запитав у присутніх, чи вони не проти, отримав у відповідь мовчання і бас Синюківського: "кожен народ вартий свого правителя", та на тому збори й завершив.
Про прощення Григорій Парфенович на зборах так, знічев’я обмовився. Про прощення не могло бути й мови, бо Тимченкові потрібні в колгоспі самовіддана праця й однодумці, а не опозиція. Полетіла з роботи Палажка Куца, ще зо п’ять недорікуватих активістів-опозиціонерів, впала немилість і на механізатора Івана Синюківського, але він не встиг отримати від неї "насолоду", бо щось його згребло, вклало спершу в лікарню, потім дома в ліжко, а це вже й на цвинтарі місце підбирає. Є, значить, Бог на світі.
А на днях дійшов Григорій Парфенович висновку, що колгоспна техніка практично задарма обробляє городи односельців (а городи ого-го, голова сільради, п’яниця нещасна, не пожалів колгоспної земельки на присадибні клапті). І прийшла Тимченку в голову геніальна ідея - відрахувати за той обробіток у колгоспну касу з власників городів грошенята, відрахувати так, щоби з половину боргів по зарплаті перекрити. Прикинув, чимала ціна вийшла за сотку обробленого городу - навіть у самого очі на лоб полізли. Але не відступив, довів задумане до логічного кінця, бо не було причин відступати. По-перше, гроші не готівкою платять, а просто у відомості на зарплату суми переполовинили - перетерпить народ, не збанкрутує. По-друге, треба ж якось господарство рятувати, з фінансового зашморгу витягувати. І по-третє, це вже для себе думка, треба ж якось і за зневагу на зборах розрахуватися з народом - гляди, і відчують, хто ж врешті-решт у селі повновладний господар: Тимченко Григорій Парфенович, чи механізатор, хай і з тридцятирічним стажем, а все ж таки звичайний механізатор Іван Синюківський.
Прочувши про геніальну ідею Григорія Парфеновича, народ збунтувався, подекуди, як он у тракторній бригаді, навіть застрайкував. Завтра бригадні збори, Григорій Парфенович даватиме бій механізаторам, відстоюватиме свою лінію, рятуватиме колгосп від банкрутства.
А нині, зоряної весняної ночі, вирішили, певно, лінію голови підкоректувати камінцями по вікнах. Ох, народець, ти дарма стараєшся, ти ще не до кінця спізнав залізної вдачі Григорія Парфеновича, об яку будь-який камінець розіб'ється на друзки, мов скло з оцих ось понівечених вікон.

                                                               (Продовження буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Є, значить, Бог на світі.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 22-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 21-02-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 20-02-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8788640499115 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …