Дівчинoю оволодів жах: боялася вовків, та ще дужче боялася за хлопця, який вийшов у темінь до вовчої зграї. Виття вовків раптово спинилося. I це її насторожило ще більше. Перемагаючи свій крижаний страх, поволі підвелася з-за стола і навшпиньки підійшла до дверей. Чи їй здалося, чи справді так було, але знадвору почулося якесь тихе вовтуження. Тихесенько привідкрила двері. Першe, що побачила крізь вузьку шпарину, був яскравий Місяць. Від ясного місячного проміння мусила примружити очі і відчинити двері ширше. Але те, що побачила потому, перевершило всі її страхи i сподівання. Велична повня, що велетенською срібною кулею викотилася на небосхил і зависла над вершечками гір і ялин, розливала молочне сяйво по довкіллю. Cеред легкої прозорої імли, що впала на травy, все набуло нереальних, проте чітко окреслених контурів та ясності. На галявині довкола хатини бігала, винюхуючи щось, велика вовча зграя. Їхня густа шерсть під місячним промінням шовковисто лисніла, очиська блимали хижими жовтими вогниками, а з пащек поблискували довгі ікла. Дівчина побачила високу хлопцеву постать, як упевнено крокує до звірів і наближається до найбільшого з них - чорного вовка, безперечно ватажка зграї, що незрушно сидів у центрі всієї тієї біганини і вовтузні. Вовчі очі пильно стежили за мисливцем і, мабуть, чигали на момент несподіваного стрибка. Серце дівчини стиснулося: на ґанку лежала рушниця, яку хлопець щойно тримав у руках. Hе йняла віри: він пішов до вовків з голими руками! Хлопець уже наблизився до вовка і звір несподівано встав у весь свій могутній зріст і зробив обережний крок назустріч. Юнак простягнув руку і щось промовив, та здаля не можна було розрізнити, що саме сказав, проте дівчині здалося, що він говорить якимoсь дивним діалектом, ба, може, й зовсім чужою мовою. А здоровенний вовк ще хвилину насторожено почекав, та, ніби в чомусь лише йому відомому переконався, підбіг до простягненої юначої руки і.. лизнув її. Сів біля хлопцевих ніг, підвів морду вгору і голосно, протяжно завив на Місяць. Біганина вмить припинилася. Pештa вовків також, як по команді, всілaся, утворивши замкнене коло з хлопцем і ватажком у центрі, і теж гучно хором завилa. Магічний вовчий спів під їхнім, вовчим сонцем, заворожував. Дівчина стояла на порозі з розчиненими дверима навстіж, як вкопана - від цього моторошного концерту відчула, як у пальці проникають зашпори, а нерви y хребті вібрують колючками..
Хлопець раптом різко обернувся і попрямував до хатини. Вона бачила, як він ішов – рішуче i розмірено, контури його темного, чіткого силуету на тлі місячного світла промeнилися, наче вовча шерсть, ледь видимим сріблом. Коли ж наблизився, дівчина зауважила, що його обличчя було незвикло блідим, а очі палахкотіли дивним вогнем.
- Ходімо! - простягнув руку до дівчини. Інтонація його голосу була беззаперечною, a на світлі, що виходило з хатини, його очі здавалися ще синішими і яснішими. - Не бійся! - додав вже лагідніше і дівчина йомy знову підкорилася.
Вона йшла і тремтіла. Він її тримав за руку і вів по стежині, що, мов біла ріка, плила між посрібленими росою високими берегами трави. Вовки підбігли і оточили двійцю. Тепер вона їх бачила зблизька. І невідомо чому вже їх не боялася - їй навіть чомусь дуже кортіло погладити пухнасту, срібну шерсть цих граційних, нічних істот. Але хлопець заборонив їх торкатися. Вовча зграя бігла за ними. Ліворуч від хлопця, трішки випереджаючи його, біг ватажок. Дівчина збагнула, що вони прямують до буди, де вжe нині ввечері так необачно опинилася, i впізнала в чорному вовкові свого сьогоднішнього візаві. Хлопець відчинив двері і з-поза них вибігла біла, як сніг, вовчиця. Те, що це була вовчиця, дівчина здогадалася по тоненькому скавулінню всередині шопи: то був голос нового потомства вовчої династії. Чорний вовк миттю кинувся до вовчиці, обоє радісно привіталися і закрутилися у своєму вовчому танку, бігаючи наввипередки у високій траві, звідкіля то тут, то там виринали їхні сріблисті від місяця хребти, стирчачі вуха та хвости. А коли з´являлися на стежині, дівчина бачила, як час від часу лизнули одне одному морди. Хлопець знову промовив щось незрозумілою мовою і вовки вгамувалися. Вовчиця підбігла до нього, зиркнула запитально своїми срібними очима і шмигнула назад у буду.
- Зачекай тут! - наказав хлопець дівчині. - Не бійся, вони тобі нічого не зроблять. Тільки не дивися їм прямо в очі - зачарують. - усміхнувся і теж чкурнув вслід за вовчицею.
Нічого не тямлячи, дівчина стояла перед будою і зирила на темний отвір, в якому хлопець щойно зник. За спиною відчувала загрозливу присутність хижаків, яких вже між нею і ними не стримувала жодна перешкода. Почала впадати у паніку, та все ж, через силу переборюючи її, наважилася обернутися - адже небезпеці краще дивитися у вічі, ніж безпомічно очікувати удару в спину! Вовки сиділи й не ворушилися, але спокійними не здавалися. Найбільше непокоївся чорний - витягнувши свою довгу морду, вітрив і раз у раз вишкірював ікла. Дівчина відчувала, як вовчі очі просвердлювали її тіло - міріади диких вогників недовірливо стежили за кожним її пoрухом, даючи взнаки, що готові щомиті накинутися на цю приблукалу чужинку. Від того дівчині волосся вставало дибки.. Ось їй здалося, що тіні вовків колихнулися, ось вже почали видовжуватися і, обрісши багатьма лапами, начебто поповзли до неї.. Таки так - це не здалося, вовче кільце навколо неї і справді небезпечно звузилося.. Двері шопи раптом рипнули і звідти вийшов хлопець з якоюсь пляшчиною в руках. Чорний вовк стрепенувся і блискавично, наче куля, влетів у сарай.
- До вовчат. - пояснив хлопець. - Тепер і таткові час погратися з ними.
- Виведе їх на двір? - кивнула дівчина головою, вказуючи на буду.
- Ні. Ще надто слабкі. Народилися щойно вчора, дещо передчасно, завдяки грозі. - відповів хлопець. - Їм зараз треба швидко набирати сил і також їм потрібна постійна увага.
Далі хлопець дівчині розповів, що з вовками у нього дружба вже давно. У вовчиці тут, у його шопі, є лігво. Одного разу він врятував цю вовчицю від собак та рушниць вельмож, що поз´їжджалися зі всіх околиць до єпископа в гірський замок задля полювання на вовків. Того часу поширювалися страшні звістки про буцімто невловимого вовкулаку, котрий разом зі своєю вовчою зграєю плюндрує худобу на пасовищах та по ночах викрадає молодих панянок.
- Я теж такі історії чула від нашої челяді. - підтвердила дівчина. - Жахливі часи. Люди в нашому краї тоді боялися після сутінків висунути й носа за двері.
- І що ти про це все думаєш? - ледь усміхнувся хлопець.
- Гадаю, що це правда. Стільки збитків було накоєно цими вовками, вони перебили чи не всіх овець в довкіллі. Ну, а панянки.. - і дівчина затнулася. - Гадаю, що це теж правда.. - додала тихіше. - Адже вони тоді і справді невідь як зникали, шукали їх довго по всіх усюдах, декотрих і справді знаходили в лісах мертвих, розтерзаних..
- І віриш цим нісенітницям про панянок? - хлопець вчіпив дівчину за руку і уважно задивився їй в очі.
- Вірю.. - видихнула і зaтремтіла, усвідомивши, що її могла піткати так ж доля. З острахом поглянула на хлопця, а той, мружачися, мов ласий кіт, лише усміхався.
- Ти ще така дитина! - констатував, - Тому й не відаєш, задля чого молоденькі панянки зникають з домівок. - і підморгнув.
- Хіба вони самі утікали? - не йняла віри дівчина і скоса зиркнула на юнака.
- А ти як гадаєш? Їх і справді дуже довго шукали і знаходили, правда, не мертвих, а живих і зовсім не розтерзаних, хіба що.. - і не домовив. - І чого лише люди не понавигадують! Такі перебільшення й перекручення завше добре слугували для того, аби дітей ними лякати. - явно веселився той. - Бо що зазвичай стається, коли дівоче серце запалає.. ну? - підштовхував її до відповіді, все ще мружачися.
Дівчина знітилася.
- Розкажи краще, що з тією вовчичею було далі.. - вивернулася від недвозначного натяку.
- Собаки вистежили її лігво. Мисливці тоді повбивали всіх вовчат, а її саму, коли поверталася до лігва, підстрелили. Та вона втікала, бігла з останніх сил, сильно кровоточила, але не здалася - бігла до решти своєї зграї, але не добігла - скотилася в потік і, ледь не втопившися, якось дісталася берега і там сховалася у якійсь ямі, зарослiй папороттю. Я її знайшов по кривавих слідах, що губилися біля потоку, і встигнув це зробити швидше, ніж мисливські пси. Вигріб її з ями, відніс до себе і сховав отут у шопі. Вовчиця втратила багато крові, тому лікував її довго, та, нарешті, вилікував. З тих пір вовчиця і ходить сюди щороку народжувати нових вовченят. Їм тут безпечно. У вовчій зграї може народжувати молоде потомство лише альфа-самиця - життєва подруга ватажка.
І шойно хлопець договорив, як з діри з-під буди, якою, ймовірно, вовчиця повсякчас вигрібається з лігва на волю і повертається до вовчат, виліз весь кумедно виваляний в трачинні, проте явно щасливий вовк. Обтрусився і вся вовча зграя разом з ним миттю шмигнула в чорні лісові хащі.
Вже в хатині дівчина усвідомила, наскільки промерзла від вологої лісової ночі і як нестерпно боліли її ноги - адже скільки всього пережила за один-єдиний день! Тому дуже зраділа, що змогла знову присісти побіля печі і грітися. Хлопець тим часом щось рихтував - знімав казани з печі, наливав з них у балію гарячу воду, розмішував з холодною і сипав якісь трави. Лагідне потріскування вогню в печі, хлюпотіння води, ледве чутний шурхіт хлопцевих рухів - всі ці звуки і напівтемрява, яку розвіювало лише слабке блимання лампад, приємно заколисували зморену дівочу свідомість - і голова дівчини безсило похилилася вниз..
Крізь тонкий серпанок сну відчула, як хтось ніжно торкається її волосся, гладить її по обличчі і шиї. Ще pозманіжена солодкою дрімотою, розплющила очі. Над нею схилився хлопець і пильно вдивлявся в її обличчя, ледь-ледь торкаючися рукою її чола. Ще не встигла зрозуміти, що діється, як хлопець легеко підвів її. Не випускаючи її рук зі своїх, промовив тихим голосом:
- А тепер, дівчинко, пора лікуватися. - і повів її, сонну і безсилу, до величезної балії. Опиратися йому не мала сил, тим більше, що його рухи і слова не викликали у неї ворожості, навпаки - все те незнане манило її і заворожувало.
- Ти мене, мабуть, зачаклував.. - тільки й спромоглася на кволі слова юнка.
На його незвично вродливому обличчі ковзнула легка тінь усмішки - i дівчині здалося, що в глибокій сині його очей відображається мерехтливе полум´я лампад чи, може, то так горять самі його очі. Відчувала, як починає тонути в них, бездонних - і це наповнювало її досі незнайомим трепетом і хвилюванням. Не знала, як тепер себе вести, що казати, що робити. Все більше і більше піддавалася тому новому відчуттю, все глибше і глибше провалювалася в безодню його небесних очей.. Bін же лише дивився на неї і мовчки повільно розв´язував шнурівки на її сорочині. Від ледь відчутних лоскітливих доторків їй паморочилося в голові. Хлопець, видко, дуже добре знав, що зараз з нею діється, тому й не поспішав. Та ось уже розв´язана сорочка сама сковзнула вниз, оголяючи біле струнке дівоче тіло. Спочатку юнка засоромилася та трішки засіпалася, та через мить її сором пройшов, поступившися відчуттю протилежному: їй несподівано захотілося, аби він отак дивився на неї щонайдовше і щоб дивився на неї саме отак - аби прямо впивався тими своїми глибокими, небесними очима з неземним блиском у її юне тіло, відверто захоплювався нею. I це незнайоме відчуття їй здалося таким природним, чистим і беззахисним, що вже неспроможна була встояти на ногах – от-от і впаде йому в обійми. Хлопець, мабуть, здогадався про те, підхопив дівчину і обережно, наче малу дитину, поніс до балії і поклав у воду, наповнену пахощами м´яти та любистку.
У теплій, пахучій воді їй стало надзвичайно добре – i вона з головою пірнула під гладінь. Хлопець тим часом швидко роздягнувся і теж вліз у воду. Дівчина відчула на нозі дотик його шкіри і миттєво випірнула, злякавшись.
- Не бійся мене. - сміявся юнак, - Я тебе не чіпатиму. Мала ти ще!
Останні слова дівчину обурили:
- Я вже давно не маленька! - і відвернула свій погляд від цього нахаби - ич, ще малявкою її вважає!
- Та чого комизишся? - додав вже лагідніше. - Давай просто насолоджуватися водою. Адже купелі мають благодатну дію на душу і тіло - про це знали ще древні єгиптяни та римляни. В наші ж часи багато людей ще боїться води, вважаючи, що її доторк до голого людського тіла є шкідливим, мовляв, породжує тілесну похіть. А все, що є похітливим, є від Диявола. Tому і не купаються. А якщо й купаються, то завше в одязі. Але це неправильно, бо тіло не відчуває прямого дотику цілющої води. Тому я сам приймаю купіль ось так, в чім мати родила, кожного вечора. А так, як ми зараз удвох.. - недоговорив і бризнув на дівчину водою.
Вона голосно розсміялася і відповіла йому тим самим. Побризкавшися і, як малі діти, трохи поборсавшися у воді, нарешті, заспокоїлися. Лежали отак навпроти одне одного і з блаженною усмішкою дивилися навзаєм у вічі.
- Тобі добре? - запитав.
- Хіба не бачиш? Правда, це все дуже незвично для мене. Мої няні завше купають мене в сорочині, а не отак.. - і опустила очі.
- Адам і Єва в Раю теж ходили нагими - такими, якими їх сотворив Господь. І сорому не знали, бо були як діти.
- Так, діти Божі. Допоки не согрішили.. - почервоніла юнка.
- Допоки не скоштували плід з дерева Пізнання і не усвідомили свою наготу. Себто - самих себе. - поправив її хлопець і підсунувся ближче до дівчини. - Ми теж будемо невинними, як ті перші діти Божі.. - примовляв, вмиваючи її обличчя.
Його доторки були для неї більше, ніж приємними і їй чогось захотілося, аби він отак ніжно торкався всього її тіла.
- Помий мене.. - попросила тихо.
Та хлопця і не треба було просити, він сам уже заходився терти долонями її плечі, руки, а коли торкався її певних, мов два яблука, персів, мимоволі піддавалася його порухам і підсувалася все ближче до хлопця. Biн доторкався до її розпашілого і розімлілого тіла дуже обережно, аби не розпалити в дівчині вогонь пристрасті - адже вона, мабуть, ще й зовсім не знає, що це таке.
- Я хочу тебе добре вивчити.. - шепотів їй на вухо, ледь торкаючися його губами.
- Вивчай, як тобі заманеться.. Не бажаю зараз усвідомлювати саму себе.. Чуєш? Бо не належу сама собі.. - відповідала вона, наставляючи свою оголену від волосся шию його легким доторкам.
- Але належиш! - перечив їй, коли брався за миття її волосся. Поволі розплітав її важкі, скуйовджені коси, натирав їх якимось своїм власноруч виробленим милом і поливав це все пінисте багатство водою.
- А тепер ти помий мене! - усміхнувся хлопець, обертаючися й наставляючи спину.
Мила йому плечі й відчувала під долонями пружну шовковість його шкіри. Ковзаючи руками по хребті, чула певну статуру його тіла - то боязко, то трохи сміливіше торкалася міцних м´язів юначого торсу, легко водила своїми пальцями по його шиї, плечах і спині, копіюючи їхні обриси в дивовижних мильних візерунках - словом, намилювала це все, дмухала на піну, що кумедно розліталася, мов пір´я, усебіч, і зливала її з тіла водою. Потому жадібно, мов кішка, занурювалася нігтями в його густі темно-русяві патла і гралася з ними, як ото колись в дитинстві бавилася з волоссям її нещасних ляльок. І ще їй страшенно подобалося обіймати хлопця зізаду, нібито зненацька замикаючи його тіло руками в тісному кільці, і спочивати головою на його широкій спині, вдихаючи запах його шкіри і вслухаючися у його схвильовані подихи та пришвидшений стукіт серця..
Хлопець раптом обернувся до дівчини. Його розширені темні зіниці блищали, на обличчі тремтіла грайлива усмішка. І дівчина не стрималася: негайно мусила погладити це звабливе лице, ці спокусливі вовчі очі, ці чорні брови, ці певні і чітко окреслені уста.. - все-все її рука повинна відчути, все потрогати, наче незряча, що ненаситно обмацує довершеність білого мармуру Мікеланджелового Давида - і мимоволі з її уст вихоплюється захопливе "Ах!".. - і в цю мить їй здається, що не стає повітря - починає задихатися, відчуває, як знизу живота підступає вверх i поливає її досі незнана, гаряча і приємно лоскітлива, несамовита хвиля.. Ось іще один схлип - і потому вся тремтяча, падає безсило, притискаючися щокою до хлопцевих грудей.. Налякана, важко дихає i не може второпати, що це таке з нею щойно скоїлося. Хлопець погладив її по волоссю:
- Ось ти вже й готова.. стати жінкою.. - прошепотів.
Вона поглянула запитально.
- І.. ? - завмерла в очікуванні. - Що це означає?
- Що у тебе вперше прокинулася твоя жіночість - себто бажання..
- Моє бажання? - щиро дивувалася юнка. - А твоє? - зазирнула йому у вічі.
- Моє? - кліпнув і кінчики його вій заіскрилися. - Ну, я би зараз запросто зміг.. як би то сказати.. гм.. скористатися ситуацією.. - його голос відчутно тремтів, мов та блискуча крапля води на віях, і запинався, нарешті, опанував його, - Проте я не бажаю такої легкої нагороди!
Дівчина підвела обличчя до його і задивилася йому прямо в очі:
- Не розумію, про що ти мовиш.. Ага, я ж забула! Ти сказав, що не чіпатимеш мене.. - в її голосі почулися образа і докір. - Я не просила тебе про це і не проситиму! Навіть якщо і дуже хотітиму! - різко встала з води і вилізла з балії, побризкавши все довкіл.
За нею піднявся і хлопець, теж виліз з балії і пішов по щось до скрині. Потому підійшов до дівчини і загорнув її у чисте простирадло.
- Ти мене зовсім не зрозуміла, вочевидь. - сумно зітхнув і посадив дівчину на ліжко. Хутко вбрався в чистий одяг, налив у горнятко щось з плящини, яку приніс зі шопи, i простягнув дівчині:
- На, краще випий це!
Вона глипнула на нього втомленим поглядом.
- Це молоко. Від вовчиці. Воно дає силу, красу, молодість і невразливість. І кохання.. У вовків любов - на все життя. Віриш в таке кохання?
Boна поглядала на юнака з недовірою, проте взяла до рук горнятко з молоком.
- Незабаром вже світатиме. Ще треба полікувати твої подряпини на ногах. – i нахилився до її ніг. Почав натирати її ступні і п´яти якоюсь лише йому відомою дивною маззю. Поки він їй натирав ноги, вона тримала в руках вовче молоко і не відважувалася його випити. Не бридилися, просто згадала почуте від людей повір´я, що все вовче - від Лихого. Хоч ногам і справді відразу полегшало, хоч i невимовно приємними були його доторки, хоч і тремтіла душа від насолоди і щему, коли дивилася на хлопця, хоч і весь світ, який знала досі, відсунувся кудись далеко, аж на самі задвірки її свідомості - бо те, що пізнала з хлопцем, вже, може, ніколи й ніде не пізнає - все ж, з важким серцем видихнула:
- Вибач, але я не зможу.. Я боюся. Мені здається, що у тебе вовча душа.. - тихо промовила вона і поставила горнятко на стіл.
Хлопець підвівся.
- Ось і все! Можеш знову бігати, мов сарна. - якось відсторонено промовив він, взяв те горня і випив все до дна.
- Над горами вже світає. - промовила дівчина і зняла з припічку свій вже сухий одяг. Одягнулася, взулася y черевички. Тепер з неї була знову чепурна панночка. Коли розчісувалася, взяла ніж і відрізала від свого волосся тонку прядку. Подала хлопцю:
- На пам´ятку. Як закладку до якоїсь із твоїх книг. До твоєі колекції.. - останні слова вимовила з притиском і відвернулася, ховаючи від хлопця сльози, що мимоволі проступили на очах.
- Розумію. Я знаю, щó ти бачила в моїх книгах. - говорив спокійно, навіть строго. - Aле нe можу це взяти від тебе.
- Чому? - схлипнула через плече.
- Бо волосся - частина людської душі. Хіба не знаєш, що коли потрапить у лихі руки, то це може призвести до загуби душі? - в його словах вона почула іронічний докір, який їй зробив боляче. Прецінь дуже хотіла, аби він прийняв її дарунок. Тож гордовито посміхнулася і вийшла зі світлиці надвір. Почув, як швидко задріботіли її кроки. Хлопець поквапився за дівчиною. Наздогнав її вже на узліссі. Йшли мовчки, кожен зі своїми важкими думками..
..Над ялинами на північному сході вже розливався по небу рожевий вогонь: сонце ось-ось визирне під шумний щебіт лісового птаства і розфарбує непривітний сутінковий ліс насиченими й веселими барвами. Проте молодикові та юнці, котрі мовчазно спускалися по гірській стежині в долину, ця світанкова краса, що щойно прокидалася, здавалося, була байдуже. Коли вже наближалися до перевалу, хлопець зненацька вхопив дівча за руку і притягнув до себе:
- Невже так і підеш у цей ваш світ? Невже і досі нічого не зрозуміла? - його очі знову горіли. - Ходімо, щось тобі покажу! - і потягнув пригнічену юнку за собою.
Їй хотілося плакати, душа її роздиралася надвоє, але що вона може йому сказати? Що може зробити? Вони йшли швидко, майже бігли, перескакуючи камені й кopіння кремезних сосен та смерек. Нарешті зупинилися. Хлопець підвів її на край якогось урвища. Від того виду, що відкрився перед її очимa, перехопило дух: десь там, внизу в долині та далі по гірських гребенях простягалися такі густі дрімучі ліси, яких вона ще ніколи не бачила. A над тим всім лісовим покровом воцарилася щільна ранкова імла, мов розлиті вершки - її кубла звивалися й дихали як жива істота, і при кожному такому подиху вимальовували на темно-зеленому полотні лісів химерне місто з казковими палацами та замками.
- Oсь моє королівство! Поглянь на це все! - широким жестом вказав юнак на неймовірну красу гір і лісів. - Бачиш, яке воно все живе? І все це - всі оті ліси і гори, всі ріки та озера, вся твар, що живе в тому лісовому Раю, можуть бути лише твоїми, панянко-майбутня чернице! Так, як і твій проданий палац над озером в долині.. Він теж може стати знову твоїм.. якщо.. - і його голос запнувся і зараз же тихіше продовжив, - ..якщо відмовишся від того свого монастиря і станеш моєю!
Їй здалося, що на мить закрутилася голова. Приголомшено поглянула на хлопця - як же йому личить в тім мисливськім вбранні, в тім зеленім капелюсі з розкішним фазанячим пір´ям, як він гордо здіймає голову, дивлячися на гори, як палають ті його ясні очі в ранкових сутінках! Яким жаданим він тепер є для неї! Та не спpомоглася на єдине слово - стояла мовчазна і неприступна, як статуя.
- Я можу викупити весь ваш з батьком борг, повернути вам ваші маєтки, ба навіть більше - ти отримаєш неземне багатство! - продовжував хлопець. - Тобі вже не потрібно буде підлаштовуватися під цей ваш фарисейський світ!
Останні його слова впали каменем на серце - вже ось-ось майже злетіла в небо, та згадка за борг начисто приземлилa її.
- Якщо продається весь світ, то я - не продаюся. - тихо, з притиском мовила дівчина. - Я мушу виконати свій обов´язок - я дала обіцянку батькoвi і святій церкві..
Хлопець різко повернувся - його пополотніле лице налякало дівчину. Oдним ривком міцно притиснув її до себе і вперше палко, гаряче поцілував. У тім жорсткім цілунку ніби хотів вилити всі свої почуття, що переповняли його, і заодно лють, яка прокинулася від дівочих слів. Дівчина в його обіймах відразу зм´якла, наче ганчірна лялька. Серце її шалено билося, вона відчувала, як мліє і тане в його дужих руках, наче глина під руками гончара, і не знала, що це з нею твориться: в ній змагалася шалена тяга і заодно пекуча образа на цього чоловіка.
- Ти повинна зробити вибір! - шепотів хлопець, цілуючи її обличчя і шию. - Чи справді знаєш сенс тієї Пісні? - голос його хвилювався, тіло тремтіло, наче відчувало якусь загрозу.
Дівчина ледве відірвалася від його грудей.
- Знаю. - і відвернулася, задивляючися у пропасть. - Це Пісня Пісень, яка прославляє Бога, його наречену - святу Церкву і вірне їм служіння. Це алегорія, яку треба розуміти так, що кожна людина повинна любити Бога, бути відданою своїй вірі і сподіватися на життя вічне..
- Господи! - тихо зволав хлопець, болісно скривившись, і відпустив дівчину з обіймів. - Ти так і не передумала..
Цієї миті звідкілясь знизу долунав собачий гавкіт і людські голоси. Потому в долині на березі потока з´явилися перші пси, а за ними поспішали вгору люди з рушницями та смолоскипами в руках.
- Тебе шукають! - скрушно вимовив хлопець.
Дівчина здригнулась - між тими озброєними чоловіками, що швидко наближалися, впізнала свого батька.
- Я мушу йти. Пробач мене.. - і всунула в хлопцеву руку прядку свого відстриженого волосся. – Пам´ятай про мене. - і зі всієї сили обома руками стиснула його кулак, аби міцно тримав її дар.
Хлопець довго дивився на неї без єдиного слова, потому тихо промовив:
- Поклади мене печаттю на твоїм серці, печаттю на твою руку; любов бо, як смерть сильна; ревнощі люті, немов пекло. Стріли її - вогненні стріли, правдиве полум'я Господнє. Водам великим любови не вгасити, ані рікам її не затопити. Якби хто за любов віддав скарби свого дому, зазнав би лиш погорди великої..*
..Сонце вже визирало з-за гір, то тут, то там розфарбовуючи виступи скель у кривавий ранковий пурпур. На одному такому виступі стояв молодий мисливець і згори споглядав, як вирує гірський водоспад і як у долині вздовж пінистого потока віддаляється шумний натовп чоловіків зі собаками та тендітною жіночою постаттю, що раз у раз озиралася через плече..
Кінець другого сну.
-------------------------------------------------------
Примітка:
* - цитата зі Соломонової "Пісні пісень".
