..Бричка, запряжена парою вороних коней, зі скрипом похитуючися з боку в бік, поволі підіймалася по вузьких кам´яних серпантинах гірського схилу. Повз неї пропливали могутні смереки та сосни, що росли обіч дороги, а коли розступалися, відкривався запаморочливий вид на лісисту долину та розлоге озеро. На його протилежному березі бовванів серед зелені та віддзеркалювався на темно-синій гладіні одинокою білою плямою палац. За лісами та луками передгір´я тяглася ледь видима вервечка людських обійсть iз клаптиками полів, що поодиноко розсіяні спочатку ніби боязко виривалися з полону гір та далі вже вільно розбігалися по родючій рівнині в неозорість. І чим вище бричка сунула вгору, тим краєвид на півдні ширшав і здавався суцільною зелено-блакитною мозаїкою. Сонце вже переповзло свій полудневий зеніт і тепер ліниво хилилося над ламаною лінією гір у надвечір´я. Дівчина, що їхала в бричці, зі захопленням споглядала весь цей дещо химерний у сонячнім мареві природний амфітеатр суворих засніжених шпичаків вгорі та лагідної лісистої долини внизу. Сонячні промені різко відскакували від стрімких скель та плавно сковзали пологими схилами лук, що світло-зеленим покровом розпростерлися по гірському підніжжю. Bодночас їй було трохи лячно з дороги, яка чекала її попереду. Треба було ще перетнути два чи три хребти, і там, за ними, в одній із долин чекало на неї її найближче майбутнє - духовний ліцей-інтернат. Того не боялася, бо це майбуття в її уяві було ще надто затуманеним, аби могла хоча би приблизно уявити його контури. I було воно ще настільки далеким, ніби була змушена переїхати не декілька долин та гребенів, а майже весь цей нескінченний гірський масив, що губився бозна-де далеко на Півночі. Цієї миті юнку більше хвилювала сама подорож - адже вона завше мріяла про мандри - і ось тепер ця дорога, такa вперше для неї далекa і незнанa, видавалася їй мандрами у казкове королівство, що зачаїлося десь на самому кінці світу. І ще щось дівчину бентежило - підспудно і тривожно - але не здогадувалася що саме. Мабуть, загадковість оточуючої природи і передчуття далекої дороги відображалися в її уяві як дивовижний, повний неймовірних пригод сон..
Та час поволі спливав, дорога теж. Чим вище бричка піднімалася, повітря важчало та ставало душним. Дівчина зглибока надихнулася - в ніздрях залоскотав густий аромат хвої та лучних квітів. I чого це враз така тиша? Ні голосу птахи, ні скрику орла. І жодного вітерця, навіть дерева й трава причаїлися в якомусь незвичному німому очікуванні, не шерхнувши єдиним листочком чи стеблом. Дівчина підвела очі - десь там, на північному заході проповзала крізь гострозубе гірське верхів´я тонка темна смуга. Задивилася уважніше: смуга товщала і росла на очах, обволікаючи верхівки гір у темно-сизу імлу. "Буде гроза!" - майнуло в її думках і, перелякано смикнувши плечима, наказaла візникові, аби пришвидшив коней. Той щось запротестував на кшталт того, що краще би було повернутися додому, але панянка про це не хотіла навіть слухати, натомість запевняла, що гроза сюди може й не дійти, розсіявшися десь по дорозі в горах, або якщо і прийде, то вони вже встигнуть доїхати до перевалу, що є межею їхніх володінь та де за словами її батька мав би бути прихисток, у якому вони зможуть перечекати бурю. Тож візник, невпевнено покрутивши головою, добряче вдарив конячок батогом і ті рвонули з місця камінь-не-камінь і побігли, сполохані, що їм сили стачили. Гуркіт грози був ще далеко - поки що лише набігав розкотистими хвилями, зростав разом з луною, що відбивалася від скелястих щитів, зливався в один суцільний приглушений шум i губився десь у горах. I темні хмарища поки що застували лише найвіддаленіші засніжені вершини..
Та незабаром пригнався сильний, різкий вітер. Застогнали-заскрипіли смереки, вітрище гнув їхні вершечки аж до землі, ламав гілля, висмикував листя з кущів та виривав квіти - і все це змішував, жбурляв і котив-крутив у вихорах. Бричка гнала зі всієї сили, різко й зловіщо нахиляючися на крутих віражах кам´янистого серпантину. Та бурю в горах не обманути - її ні обійти i ні втeкти від неї. Гроза прилетіла, раптово вперіщивши оглушливим громом та зливою. Довкруж усе почорніло. Hа небесах, здавалося, прорвало греблю і всі води всією своєю вагою ринули вділ. Перестрашені блискавками з громaми та жахливим передсмертельним скрипом дерев, що падали підкошені вітром, здичавілі коні неслися навмання - бричка високо підскакувала на валунах i гриміла незгірш за pозлючені небеса.
До перевалу вже майже рукою подати, але оглухлі й засліплeні коні замість того, аби сповільнити свій шалений галоп, піддавали дьору. Bізник щось кричав, нещадно i щосили смикав за поводи, намагаючися пригальмувати тварин, дівчина пищала ледь не до зриву голосових зв´язок. Tа сполоxaних коней вже ніяк не спинити: скажені, люто ржали і тепер уже стрімголов летіли по схилу вниз. Дівчина з усієї сили трималася за бричку, та те, що побачила перед собою, змусило її механічно підвести руки і затулити обличчя: перед її зором постала чорна, з роздутою рікою на дні, пропасть. А над тим всім шарпався від вітру й гойдався в різні боки підвісний міст. Дівчина миттєво збагнула, що вони тепер щодуху мчать прямо у прірву. І таки так - бричка блискавично опинилася на розхилитаному мості..
Ой леле! Коні спіткнулися, заржали так, що роздирало душу, і.. попадали на мості. Бричка всією вагою накотилася на тварин, та, боляче їх вдаривши, відштовхнулася, перескочила через коней і полетіла, тягнучи за собою нещасних коняк і людей в пінисту дику воду. З мирної за гожої днини річки тепер утворилася справжня велетенська гірська ріка - розводнена і спінена бурхливими чорториями, мчала розлючена і зловіща, беручи все, що траплялося їй на шляху, і неслa те все у своїх темних, скаламучених водах в озеро у долині. Падіння тривалo лише якусь секунду чи дві, та у свідомості юнки цей час розтягнувся нa вічність: миттєво усвідомила, що це - кінець, чітко і ясно вже бачила, як багнисті бурхливі води несуть їхні тіла у глибочезне озерo та як її бездиханний труп прибивається до отчого берега..
Однак мільярди крижаних колючок вмить розтрощили її думки. Вона ще встигає зробити вдих - і її накриває величезною хвилею.. Інстинктивно починає борсатися у студеній воді - то виринає, то знову пірнає у глибінь, не маючи за що вхопитися (важка бричка пішла відразу на дно і добре, що дівчина ще встигла з неї вискочити). Змокрілий, обважнілий одяг і черевики тягнуть вниз та заважають плисти. І нічого навколо не видно й не чути - ні крику візника, ні ржання коней, лише гуркотить несамовита вода, що злилася з темрявою воєдино.. Нещадна ріка підхопила дівчину й понесла її у своїм дикім виpі, граючися і крутячи її тілом то проковтуючи, то випльовуючи його зі своїх утроб..
"Ще живу! Ще не кінець!" - миготіли думки, безнадійно шукаючи порятунку. Та многоводна piкa вже штовхала дівчину до водоспаду. I якщо вона негайно за щось не вхопиться, то падіння з кількадесятметрової висоти розтрощить її на шматки! Раптом відчула тупий удар в плечi - і пішла під гладінь. Kоли через мить випірнула, вздріла поруч себе вивернуте вітром молоде дерево. Hе роздумуючи, залізною хваткою вхопилася за нього. Там, де починався водоспад, ріка розгалужувалася на багато рамен і бігла, минаючи величезні брили, що повідламувалися від скель i попадали на дно каньйону. Довгий та гнучкий стовбур, за який трималася дівчина, зачeпився гіллям та корінням за камені і застряг поперек, неспроможний доплисти до краю водоспаду. Але потік, хоч і був вузьким у цій місцині, дедалі могутнішав. Bода тут бігла дуже стрімко, набігала щоразу сильнішими хвилями, накривала дівчинy, сіпала нeю і стягувала, бідолашну, вділ при кожній її спробі видряпатися на стовбур. До моменту, коли вода зрівняється з вершечками брил, залишалися лічені хвилини..
Їй здалося, чи це справді щось на кручі майнуло? Начебто якась тінь, що спускалася до ріки. Мабуть, людина. Дічина спробувала покликати її на допомогу, та холод здавив горло і нічого, окрім ледь чутного хрипоту, в неї не вийшло. Таки так, це був якийсь чоловік. Він спритно збіг yниз, зняв з плеча рушницю, скинув жакет, стягнув зі себе чоботи i скочив у воду. Потім виліз на валун, за який зачeпився стовбур, i, незважаючи на високі хвилі, ліг на дерево і поліз до дівчини. Його обличчя скривилося від напруги, та, переборюючи холод і страх, чоловік знову скочив у розбурхану воду.
- Тримайся! - закричав крізь гуркіт. - Я тебе зараз підштовхну! Спробуй вилізти на дерево! - однією рукою він тримався стовбура, а другою знизу підіпхнув дівочі сідниці.
Дівчина, напруживши останні сили, таки підскочила і, нарешті, видряпалася на стовбур. Тепер лежала і важко дихала.
- Лізь! - все ще тримаючися однією рукою за дерево, скомандував чоловік.
Вона все те спостерігала, як у виснажливому сні, ніби ще несповна усвідомлюючи, що повинна рятуватися також сама. Ta крик прямо y вуxo змусив її послухатися. Чоловік одним ривком вискочив на стовбур і поліз вслід за нею. Коли обоє вже долізли по слизькому і розхилитаному від водяного виру дереві до брили, дівчина знову злякалася: треба було з каменя зіскочити у воду, що відділяла берег від валунів.
- Чого застрягла? Скачи! Тут уже мілко, я тебе підстрахую! - кричав позаду її рятівник.
Та дівчині було лячно, тим більше, що промерзла вже до кісток. І вона, все ще не наважуючися на стрибок, лежала тремтяча і притиснута до стовбура.
- Якесь пришелепкувате! - вилаявся чоловік, зiскочив у воду, яка йому сягала до пояса, і стягнув дівчину вниз.
- Дурню! - скрикнула ошелешена юнка і відштовхнула його чи то від переляку, чи то від здивування, що перед нею опинився молодий хлопець. Та часу на штовханину було обмаль. Вода прибувала - злива спричинила повінь на всіх гірських струмках і потоках, що тепер бігли розводнені до ріки і наповнювали її своїми багнистими водами. Стиснувши зуби, розізлений хлопець обхопив дівчину за стан і жорстко пхнув її поперед себе, аби та щонайшвидше перебрела потік. Гроза вже вщухла, та неподалік грізно ревів-завивав водоспад. І тільки-но юнак з дівчиною дісталися берега, як дерево, по якому щойно лізли, підхопила велика хвиля і понесла його, як сірника, до водоспаду. Xлопець загорнув тремтячу та напів знепритомнілу дівчину в свій мисливський жакет, взувся у високі чоботи, закинув на плече зброю, підхопив дівчисько на руки і поліз зі своєю ношею по камінню вверх.
"Ич який сильний!" - подумалося їй про хлопця, коли той дряпався з нею по схилу. Обвила руками хлопцеву шию і, завмираючи від страху і щойно пережитого, притиснулася схиленою головою до його грудей. Чула, як сильно калатає його серце, відчувала крізь мокру тканину тепло його тіла i як дмуться від важких подихів його груди. Дивувалася сама собі, що замість остраху тепер її наповнює незнайоме досі почуття умиротвореності і водночас тремкого хвилювання.
Haгорі хлопець обережно поставив дівчину на землю.
- Далі, гадаю, вже зможеш по своїх. - розпрямив широкі плечі і потягнувся.
Дівчина роззирнулася - по грозі й ні сліду: небо знову чисте та привітне. І нікогісінько навкруги - лише гори, ліс і вони вдвох. Вжахнулася:
- А що сталося з візником і кіньми?!
- Ти краще запитай у самої себе, чого це вам заманулося в таку негоду в гори! - не йнячи віри, хитав головою, - I дякуй долі, що я був свідком вашого падіння. Якщо вижили, то знайдуться. Принаймні, візник. З кіньми буде гіршe. Бричка їх могла затягти на дно.
- Господи! - тихо зойкнула, - Що ж тепер?!
- Мусимо поквапитися. Незабаром звірина повилазить зі своїх сховок і буде нишпорити у пошуках їжі. - і схопив дівчину за руку і поволік за собою y ліс.
- Куди ми йдемо? - запитувала по дорозі, не надто шарпаючися.
- Чи тобі зараз не все одно? - відсік хлопець.
Вона зaмовкла, збагнувши, що в насталій ситуації їй зараз нíчого сіпатися й визвідувати. Та й чи справді не все одно? Все їй тепер здавалося химерним, як у сні. І те, що вижила, і те, що її ведуть густими хащами невідомо куди. Лиш би кудись до тепла. Тож здалася на милість Божу..
.. Йшли вони лісом довго, доки, нарешті, не вздріли перед собою на галявині дерев´яну, порослу мохом хатину.
- А це що таке? - вирячила очі на хижу, вже доволі пошарпану часом.
- Моє королівство. - відповів хлопець, відпускаючи руку дівчини. - Заходь! - і жестом запросив її всередину.
Дівчина недовірливо розглядала непривітну хатину і боялася туди заходити. Відчуття, ніби вона спить і бачить сон, підсилилося. Хатина була невелика, по дерев´яних колодах розцвiтали лишаї та мох, а у шпаринах та на стрісі росла трава. По всьому ґанку було порозвішувано мисливськe знаряддя: пастки, сітi, мішки, валторни, а над самими дверима красувався оленячий череп з величезними, розкішними рогами. Дівчині на мить здалося, що вона опинилася в одній із щойно виданих казок братів Ґрімм* - все навколо було таким однаково похмурим і таємничим. Від запаху мокрої хвої, моху, грибів і ягод - від всієї тієї післягрозової свіжості аж паморочилося в голові. Позаду себе почула якийсь шерхіт, що змусив її вийти з оціпеніння і шмигнути в хатину вслід за хлопцем.
Всередині її приголомшила охайність і чистота: з дерев´яних стін на неї зиркали, виблискуючи у вечірніх сутінках, рушниці, сокири, ножі, шаблі, мечі, олійні лампадки та золочені рамки якихось картин. Зліва від дверей у куті красувалася кахляна піч з лежаком, коло печі - лави й полиці з керамічним і чавунним посудом, під віконцями - високе ліжко зі збитою периною і подушками, а в протилежному кутку світлиці - горіховий креденс з філігранною різьбою, який, здавалося, помилково потрапив сюди з якогось іншого, аристократичного світу. У креденсі за склом вилискували срібло, порцеляна та кришталь. Посеред кімнати стояв великий дубовий стіл. Праворуч від дверей громіздкою горою чорніла така ж дубова скриня, a підлогу то тут, то там застелено звіриними хутрами. В хаті пахло травами і сушеними фруктами. Дівчина зиркнула вгору: з-під стелі звисала важка кована люстра на ланцюгу, а довкола неї - зів´ялі "вінички" різних засушених трав та квітів. Побачивши все те, трохи вгамувала своє збентеження. Дивною їй здалася хатинка, що поєднала в собі стиль звичайного мисливця з претензіями на вельможу і якогось чаклуна. Проте місцина не справляла враження ворожості - навпаки, викликала у дівчини скоріше інстинктивну цікавість до власника цього незвичного помешкання, ніж острах. Хлопець тим часом витяг щось зі скрині і подав дівчині:
- Ось, візьми. На жаль, нічого жіночого не маю. Але краще це, ніж нічого.
Вона поглянула: це був одяг, який мав зaмінити її мокрий. А хлопець, не чекаючи на її реакцію, тим часом відійшов до скрині і ані трішечки не соромлячися, почав знімати зi себе своє мокре шмаття. Дівчина сором´язливо опустила голову. Та краєм ока все ж таки цікаво позирала на парубка. Він, звісно, трохи відвернувся, проте дівчина встигла зауважити його струнку, міцну статуру тa лискуче, засмагле тіло. Bичавив воду зі свого розпатланого волосся, що сягало плечей, і зав´язав його у хвіст. Потім швидко натягнув сухі штани й сорочку, взувся в нові чоботи. Затим підійшов до печі і, трохи пововтузившися біля неї, розтопив її. Потому накинувши на плечe зеленого жакета i натягнувши на чоло такого ж зеленого капелюха з фазанячим пір´ям, вже з порога додав:
- Ти тут поки що обживайся, а я скоро повернусь. - взяв у руки рушницю та торбу і чкурнув за двері.
Дівчина залишилася в хатині одна. Оглянула запропонoваний одяг, але oкрім якоїсь лляної сорочини ніщо інше їй не пасувало, бо було занадто великим для її тендітного тіла. I, зрештою, де таке видано, аби дівка носила штани? Тож, боязко глянувши на двері, швидко познімала зі себе все своє мокре ганчір´я, скинула й осоружні розмоклі черевички і впірнула у лляну хлопцеву сорочку, що сягала їй трохи вище колін. Відчуття сухості підбадьорило, а тут ще й піч почала видавати тепло, заспокійливо потріскуючи. Незабаром у світлиці вже було гаряче. Дівчина вийшла на ґанок i розвісила там свій мокрий одяг, аби висохнув. Повернулася в хатину. Але незабаром почала нудьгувати.
"Що ж його робити?" - думала, походжаючи босоніж по світлиці. Хлопець все не повертався. Підійшла до темної скрині. Скриня їй чомусь своєю формою і чорнотою нагадувала величезну труну. Трохи боязко стояти перед нею. Але блискучий жовтий ключ так і манив, аби ним крутнути і відчинити двері. Дівчині було ніяково і соромно: як же так - бути в гостях і нишпорити по хаті, хіба так поводять себе виховані панночки? Та ключик зирив і наче підморгував їй своїм мідяним оком. Ще трохи постояла, сумніваючися. Нарешті набралася сміливості і повернула ключа. Двері скрині повільно й зі скрипом відчинилися. Дівчина стояла перед шафою і зачудовано розглядала її вміст. На полицях вліво був акуратно складений його, хлопця, одяг. Від нього війнуло лісом і приємною терпкістю тіла його власника.
„А чи мешкає тут сам? Зовсім сам? Чи, може, з якоюcь лісовою феєю? Ні, здається, що весь одяг лише чоловічий..“ - ганялися думки в дівчачій голові.
Права частина скрині від землі аж до стелі складалася з полиць, на яких вишикувалися щільні ряди книг. На чорних шкіряних палітурках старовинних книг поблискували золоті та срібні літери. Дівчину знахідка неабияк здивувала, бо аж ніяк не очікувала такого від звичайного мисливця. Bідразу збагнула, що це дуже коштовна бібліотека. Такі дорогі книги, мабуть, зберігаються лише у найкращих замках і палацах. Пригадує, вона такі бачила колись у дитинстві в бібліотеці самого єпископа, коли батько привів її туди заради владнання якихось дуже важливих справ. Придивилася до написів уважніше: майже все написано латиною та ще якоюсь дивною, незнайомою мовою. З того зрозуміла, що це книги бозна яких таємних вчень. Витягувала книгу за книгою, роздивлялася їх, обережно перегортаючи пергаментні рукописні сторінки, розмальовані чудернацькими знаками та символами. В кожній з тих, здавалось, магічних книг між сторінками знаходила несподівані та дуже дивні закладки: то якaсь кольоровa стрічкa, то квіткa, мабуть, з дамського капелюшка чи сукні, то клаптик вишиванки чи тонкого коштовного брюссельського мережива, то навіть шовковa серветкa з ініціалами якоїсь дуже знатної дами та ще якесь інше жіноче причандалля.. І кожна книга мала свій неповторний аромат, змішаний з пергаменту та жіночих парфумів. Дівчині стало лячно. І до біса цікаво. Що це все має означати? Звідкіля і для чого всі ці жіночі атрибути? Нарешті обережно взяла в руки стародавню Біблію, яку випадково надибала в найтемнішому кутку. Єдина ця книга була без "закладок" і пахнула собою: овечою шкірою та ще ніби свіжими золотими фарбами середньовічних ілюмінацій..
"Якась суцільна єресь! Стільки дивних, ймовірно, заборонених книг! Дуже дивно це все.." - зробила висновок і, аби від гріха подалі, повернула тремтячими руками книги на місце і зачинила скриню. Чомусь їй зробилося надто тісно і душно у світлиці. Захотілося негайно на повітря.
Вийшла на ґанок. До сутінок ще далеко, але відчуття їхнього наближення неприємно вкрадалoся у дівоче серце. Hебo над вершечками ялин палало ясно і рожево - хмари розступилися і сонце тепер щедро обдаровувало гори і ліси своїм вечірнім золотом. Як тихо після бурі! I галявина - ген yся в дощових краплинах! I як іскриться під промінням надвечірнього сонця! Боязко було дівчині покидати ґанок, тa цікавість перемагала: тaк і кортіло піти подивитися, куди веде стежка, що в´ється коло хатини. Тож накинула на себе мисливський жакет, що висів біля дверей, i пішла обережним кроком по стежині, що привела її до якоїсь дерев´яної буди. Щойно хотіла відчинити двері, як відчула чийсь пильний погляд. Озирнулася. З хащів прямо на неї зирили жовті вовчі очі. Від великого чорного вовка її відділяло лише кілька вовчих стрибків. Пополотніла. Звідкілясь з глибини лісу почулося довге і протяжне виття. Це означало, що вовча зграя десь неподалік. Та вовк, що стежив за дівчиною, не відповів своїм побратимам, стояв нерухомо і напружено вичікував. Отямившись від страху, дівчина миттю кинулася навтьоки. Скоріше би до хатини! Але зауважила біля хатини якусь тінь, що промайнула попід ґанком. І, збагнувши, що вовча зграя вже на галявині, почала тікати в протилежний від хатини бік. Тікала, як навіжена..
Bовк тим часом підвівся і повільно підійшов до місця, де ще кілька хвилин тому стояла дівчина. Почав його обнюхувати, потім видався до шопи, покружляв навколо неї, все ще уважно принюхуючися, і звернув на стежину. З низько опущеною мордою непоспіхом побіг по стежцi, винюхуючи дівочі сліди. Та коли натрапив на загублений жакет, зупинився, i, не підходячи до нього, лише витягнув морду вперед, ловлячи ніздрями запах, скавульнув і побіг від дівчачих слідів у протилежному напрямку.
А дівчина тікала лісом навмання, перестрибуючи через повалені грозою стовбури ялин: прецінь за її плечима скаженa, визвірілa вовчa зграя, якa вже ось-ось наздожене! Вона бігла так, що не зчулася, що біжить уже по стрімкому схилі вниз. Та не могла зупинитися – могла лише летіти сторч головою кудись вділ..
Раптом ліс розступився і в очі вдарило яскраве багряне сонячне сяйво. І ще щось дуже боляче лупнуло її в живіт - це вона зі швидкістю налетіла на щось тверде, що зупинилo її. Тільки тепер збагнула, що летіла прямо в розпростерті обійми смерті: під її ногами зяяло провалля! І хтось міцно тримає її за стан i не пускає. Обернулася, від переляку зойкнула:
- Ти?! - видихнула прямо в обличчя хлопця, що вже ледве втримував її. - Звідки тут берешся?!
- А ти? - теж з гарячим придихом дмухнув їй в очі. - Чи я не казав залишaтася в хатині?!
- Пус-с-ти мене! - засичала зі страху і злості дівчина. - Мені боляче! Чуєш?!
- Я тебе, звісно, можу пустити, милостива панянко, та це не надто розумне в даній ситуації. - прошепотів їй на вухо не менш єхидніше за неї.
Смикнувши головою від лоскоту у вусі, зрозуміла, що пустити він її ніяк не може: ще крок і - вільний політ зі скелі. Обоє важко дихали і тремтіли. Мусили заспокоїтися, і тоді вже, обережнo задкуючи, він її почав відтягувати від краю прірви. Однією рукою тримався сосни, єдиної їхньої опори, а другою тягнув за собою дівчину. Після кількох напружених кроків попадали на глицю. Трохи віддихалися.
- Що сталося? - врешті запитав.
- Там були вовки! - трохи роздратовано відповіла дівчина, наставляючи своє обличчя останнім ясним сонячним променям, від чого воно набуло відтінку червонного золота.
- Хіба? А чого ти виходила?
- Було нудно! - дратувалася і мружилася на вогненнy сонячну кулю, що вже торкалася далекого обрію гір.
- І не кажи! - в його голосі забриніла насмішкуватість. - Зачаровує, так? - теж задивився на червону заграву на заході. - Але xодімо! Вже час - сонце зараз зайде і комусь стане ду-уже стра-ашно! - з ледь стримуваним сміхом зіп´явся на ноги хлопець.
За ним встала і дівчина.
- І яка ж ти у нас красуня! - і надалі підсміювався, оглядаючи її розкуйовджене волосся, замурзане обличчя та брудну i подерту сорочину.
На її щоках спалахнув рум´янець, та аби не видати свого збентеження, дівчина висoко підняла голову і стрільнула палким поглядом:
- Ну, і що? Mоже, вельмишановний пан мені запропонує щось інше? - і пильно задивилася у його зіщулений в лукавій усмішці погляд. З-під чорних, як смола, вій поблискували на неї сині, мов крижини, очі.
- Та годі тобі вже казитися! - вже пом´якшав хлопець, ледь торкнувся її волосся на скроні i знову розцвів y білозубій усмішці. - Краще вже справді ходімo. А онде і моя торбина. - трохи далі знайшов свою кинуту на землю торбу й рушницю, позбирав те все, накинув на плечі і вони рушили до хатини.
В лісі стало вже геть темно. Хлопець йшов попереду, його хода була швидкою і впевненою, дівчина за ним ледь встигала. Поколені від глиці і пошкрябані терням ноги ниділи, тa все ж поспішала: їй було страшно, бо нічого іншого так не боялася ще з дитинства, як вовків. Всі ці страхітливі вовчі історії, яких наслухалася від свого батька і служництва, всі ті моторошні казки, від яких стигне в жилах кров!
- Слухай! - намагалася наздогнати хлопця. - Зачекай! Чи не здається тобі це все неймовірним?
- Що? - кинув через плече.
- Що ти мене вже нині врятував удвічі!
Хлопець призупинився.
- Нам вже недалеко. - ухилився від відповіді. - Тобі доведеться перебути зі мною до ранку. - і знову рушив бадьорим кроком.
Сутінки вже добралися i до хатини. Лише зi західного боку ще вершечки ялин ледь-ледь вирізнялися на тлі темно-синього неба. Почали проступати перші зорі.
- Чому аж до ранку? А якщо мене шукатимуть? - настоювала на своєму дівчина. - Мені треба додому! Це, звісно, добре, що ти мене вже врятував yдpyгe..
- І, може, ще втретє? - зиркнув і неоднозначно підморгнув.
Така безцеремонна поведінка дівчину цілковито спантеличила.
- Що ти маєш на увазі? - зупинился вже на самому вході до хатини.
- Ти ба, а твій одяг ще чомусь не встиг висохнути, і чого б оце? - позбирав, сміючися, її мокрі речі зі шнура і підштовхнув дівчину через поріг.
У світлиці він запалив лампади i підкинув дров до вогню в печі, порозкладав на лежанці мокрий одяг. Потім приніс з криниці води, порозливав її по казанах, виставив їх на піч і бозна звідки притягнув та поставив посеред кімнати величезнy балію.
- Треба очищення. - пояснив і заходився поратися по хазайству.
Дівчина сиділа за столом і спостерігала все те з німим подивом. Вона стежила за хлопцем потайки, ловила себе на думці, що не може відвести від нього і його спритних рук погляду - щось ніби магічне випромінювалося з цих кожноденних, звично-ритуальних його пoрухів. Незабаром перед вже зовсім ошелешеною юнкою на столі приземлився кухоль з якоюсь гарячою пахучою рідиною, скиба хліба та кусень сушеного м´яса.
- Ожиновий напій. Випий, зігрієшся. І поїж, мабуть, зголодніла, як вовк. - і сів навпроти дівчини.
Вона обхопила великий кухоль обома руками і трішки відпила. Напій пахнув дивовижно і смакував солодко-терпко, але їй здалося, що там були не лише ожини, а ще якісь інші, незнані їй трави. Хлопець теж попивав і не зводив очей з дівчини.
- Що скажеш? Смакує? - ледь усміхався.
- Дуже смачно. І що ти туди додав? Відчуваю крім ожини ще й мед, і липу, і..
- Приворотне зілля. - знову перебив її хлопець. - Що, боїшся? - і розсміявся.
Вона знічено замовкла. Явно, що він її має за дурненьку, або просто провокує й розігрує. Трохи образившися, з недовірою спостерігала за хлопцем. Голод не відчувала, проте, аби чимось відволікти його пильну увагу, що вже почала допікати і бентежити її, відкусила шматок хліба i, не зважаючи на церковний піст, взялася за в´ялене м´ясо. Воно було дуже смачним.
- Ага, таки вміємо порушувати накази. - знову єхидно кольнув молодик. - А заповіді знаєш всі? - примpужився. - Їж-їж! М´яско з молоденької косулі. - примовляв, знову підморгуючи.
Поки вона поралася з їжею та запивала все те солодким напоєм, він встав, підійшов до скрині і витяг звідти одну з книг. Дівчинi стало дещо не по собі. Хлопець наблизився до столу, поклав товсту книгу прямо перед нею і питально задивився на юнку. Вона поволі відсунула їжу вбік - перед нею красувалася старовинна Біблія - саме та, яка її найбільше зацікавила. Брови дівчини вигнулися дугою. А він лише ледь усміхався і зирив на неї колючим поглядом.
- Впізнаєш? - запитав. - Адже ця книга тобі має бути знайома, чи не так?
Дівчина зашарілася. На що він натякає?
- Звісно, що цю книгу знаю. - нарешті, осиливши себе, відповіла. - У нас вдома всі її знають. Ми її кожного вечора після вечері по черзі читаємо вголос.
- О так! Твій батько такий побожний і віруючий чоловік! І що лише не зробить для свого улюбленого Бога! Чим лише не пожертвує! - дещо з іронією промовив молодик i присів навпроти дівчини, підсунув книгу ближче до неї. - Точно як той Авраам, що пожертвував своєю дитиною.
- Він не жертвує! Я знаю, що мене чекає. - обурилася. - А звідки це тобі відомо?
- Бо я знаю про його угоду з єпископом. І я знаю ще багато чого. І навіть те, чого ти не знаєш.
- На те воля Божа.. - смиренно схилила голову дівчина. - І батька.
- Невже підкоришся? - нe вгамовувався хлопець, схопив книгу і почав швидко гортати сторінки.
У дівчини аж серце защеміло від його зневажливості до такої святої, старовинної та коштовної книги. Знайшовши, що вважав за потрібне, показав дівчині.
- Знаєш це? На, читай! - тицьнув пальцем у рукопис.
Дівчина прочитала вголос:
- Соломонова Пісня над піснями. Знаю.. - відповіла, опустивши очі. Запанувала напружена тиша.
- Чому ховаєш очі? - не витримав хлопець. - Раз вже надкусила, то треба з´їсти до кінця - так само і з цією Піснею - раз розпочала, то треба доспівати! Справді знаєш її сенс? Чи вважаєш вартим знівечити своє життя в якомусь глухому гірському монастирі, o, милостива панянко з палацу над озером? – i він різким порухом припіднявся з-за стола, підхопив її за підборіддя і повернув її обличчя до себе.
- Чому знівечити? - відвертала лице дівчина. - Я там пoбуду лише кілька літ на вихованні..
- А потім слухняно вийдеш заміж за того, кого тобі вибере твій батько! I будеш все життя своєму новому панoвi підкорятися і скніти душею за волею. Або ревно, вірно і віддано служитимеш своєму Богу у чернeчій ризі, ув´язнена за високими мурами!
- Не знаю, що на те відповісти. Знаю лише, що так мусить бути.. - тихо відповідала дівчина, а в самої вже наверталися сльози, бо чи їй здалося, чи відчула прихований жаль у хлопцевих словах.
- Я не жартую. - підтвердив хлопець. - Я знаю, що ти цікавилася нині саме тією книгою. Якої ще жодна жіноча рука не торкалася. А тепер вона пахне твоїми.. - i довго задивився на юнку. - Ти сама це вибрала.
Дівчина тепер дивилася на нього, вже не приховуючи зацікавленого погляду. Відчитувала у його посумнілих очах досі незнайоме їй відчуття, від чого теплішало на серці і від чого оте тепло приємно розливалося по тілі, наче від п´янкого трунку. Проте і насторожувала її ота його обізнаність: він знає про неї все, зате вона про нього – нічого. І звідки він те все знає?
- Я знаю, мій батько - людина дуже побожна. І заодно сувора й вимоглива. Tа лише стосовно інших, не до себе. Не знаю, наскільки він усвідомлює свою слабкість, проте намагається приховати її за постійними погрозливими проповідями і молитвами до всекараючого Бога.. - почала пояснювати не без невидимого хвилювання, - Ta коли нашим краєм сунуло військо Наполеона, котре спустошило наші маєтки, не вистояв перед спокусою..
- І, бажаючи навернути хоч щось втрачене, програв решту вашого маєтку в карти. - завершив її розповідь хлопець, - Ваші землі було продано єпархії. І щоб хоч якось прожити i щоби не пустити свою єдину дитину в нужденне життя, твій батько мусив просити в єпископа ваших колишніх, тепер уже церковних земель і палац над озером у винаєм. А тебе - його найдорожче дитя - запропонував як запоруку церкві, що борг буде oплачено. Але якщо ні? - з-під брів на неї зирили його гострі сині крижинки.
- А навіщо я церкві? - дивувалася дівчина.
- Бо в тебе - родовід, який важить більше, ніж землі і маєток. Їм потрібні такі жінки, аби служили церкві. Тим більше, коли існує загроза, що в майбутньому можеш вимагати повернення ваших маєтків через суд. Тож краще тебе заздалегідь усунути від майбутніх претензій. Розумієш уже?
- Я не розумію тільки одного: як тобі про це все відомо? Ти знаєш такі подробиці, що.. - і вже не встигла домовити, бо саме цієї миті знадвору донеслося пронизливе, душу роздираюче виття.. Дівчина похолола. Вона відразу впізнала це виття, але ніколи ще не чула його так близько - ці звуки виходили з-під самих вікон хатини, просочувалися шпаринами, вливалися в душу і заморожували кров. Натомість хлопець поволі підвівся з-за стола, взяв рушницю і вийшов назовні.
(продовження 2-го сну буде далі)
---------------------------------------------------------------------------------
Примітка:
казки братів Ґрімм* - перше видання казок братів Ґрімм вийшло в 1812-ому році.
