А знаєш, що ти таке? Ти – те, що ніколи не станеться. Зайва колія, якою потяг рушив всього кілька разів, після чого вона, геть поїдена іржею, веде кудись за загадкові ворота покинутої промплощадки. Нема. Здається, що там нічого нема. Але ж колії прокладені. Були і є. Тими шпалами можна тільки ходити тепер, знічев’я буцати неоковирний гравій між тими дерев’яними «сомами», густо порослими різнотрав’ям. Але їздити – вже ніколи. Вже ніколи ти не прокотишся тим шляхом з вітерцем, з машиністом, зі попереджуючим свистом важкого корабля на рейках. Наша з тобою історія – привид-потяг, що тягне за містичні ворота небуття. Знаєш, повороти в нікуди – наші найзапекліші фантазії, солодкі страхи, підсвідомі розширені зіниці цікавості – а що там?
Ти навіщось є в пам’яті. Та й у світі ти мабуть десь є. Але я тебе вже не відчуваю у нашому місті. Кілька років як. Місто, де живуть колишні історії кохання. Місто, де вони згублені попід листом осеней тих років. Шар за шаром, крок за кроком… віддаляєшся, віддалився, остаточно зникло тепло твого шепоту. Мабуть це виглядає так сумно й ностальгічно, що такі емоції згадування й нічних посвят у свої секрети – стають майже праведні, святі для нас самих. На те воно й особисте, коли ти сам собі стаєш за нічного пастиря, поводиря, кобзаря, оповідача, співбесідника-мандрівника, сліпця-байкаря, врешті, красномовного брехуна у підступі до зігріваючого життєдайного вогнища, в якому тупиш погляд, замислюючись, може, плачеш, може, топиш деякі із зізнань. Але обов’язково мовчиш.
Ні, все зайве, нема ні історій, ні їх транскрипцій, ні перекладів. Коли тебе вже стільки років нема в нашому місті, коли тут так самотньо, незважаючи на мільйони - як людей, так і грошей, все на тему «тебе» видається зайвим. Я тебе остаточно втратила. Розумієш. Остаточно. Так буває, ми самі на те пішли, щоби так сталося. І не хотілося б насправді навіть робити спроби зазирнути за той незворотний поворот колії-привида. Та чи? Як на руці лінії життя розсічені чимдалі від вказівного пальця, все більш відгалужені, неслухняні, і де ж серед них той основний маршрут, що в’ється розпатланою кіскою, та все ж веде вірно до кінця. Ти – один з тих поворотів-відгалуджень, які я ніколи не матиму змоги перевірити на істотність шляху. Спогади про тебе витончуються, як масло на скибці, як неякісний папір, ще й розмоклий під вологими пальцями. Всі спроби перегорнути тебе – марні, лишається хіба торкнути вустами ті розмережені сотні ліній на долоні, схожі на сплетіння дротів в тунелях метрополітену, десь серед них точно є ти. Ну… був.
